Г. Внутрішні боротьби

а. Земельне питання

Суспільний склад Риму в цім періоді був основою, на якій виростав цілий ряд «питань», що спліталися разом в справ­жній «ґордийський вузол». Кожде з них зачіпало цілий ряд инших.

Річ характеристична. Почин до розвязання пекучого питання вийшов з кол римської аристократії. В цих кругах земельне питаннє розглядалося від довшого часу, — а власне воно входило в склад загального проблєму «поправи респу­блики», яким цікавилася настроєна на реформаторський тон меншість сенату, а властиво поодинокі сенатори. Для них було рішаючим те, що стан земельної справи, упадок селян­ства приносив для держави. А власне, упадок селянства при­носив упадок державної збройної сили з одного боку, з друго­го загостреннє суспільних відносин, що приносило погрозу для самого буття держави. На всякий випадок маємо відомос- ти, що такі мірковання мали рішаючий вплив на людину, з якої іменем звязаний нерозривно початок боротьби за земель­ну реформу.

Тиберий Ґракх став трибуном 134. р. до Хр. Плян реформи не був його виключною власностию. Він був вже ранше виро­блений — бодай в загальнім — в колах, до яких Ґракх нале­жав. Остаточно сформулував його Тиберий при співділанню найбільшого тодішнього правника Публія Муція Сцеволі. Законопроєкт був доволі поміркований. Ішло в нім про те, щоби з публичних земель, які фактично захопили великі зем­левласники, виділити частину та наділити нею безземель­них. Законопроєкт — відтак закон — назначав 500 морґів землі як максімум публичної землі, яке могло находитися в руках одного власника. Крім цего можна було для кождого сина задержати по 250 морґів. В цих межах земля, що досі находилася в руках посідачів як аренда, мала перейти на їх повну власність. З надвижки мали бути потворені наділи та відплатно роздані поміж безземельних. Ці наділи не сміли бути продавані — очевидно тому, щоби знову земля не скуп- чилася в нечисленних руках. За відібрану їм землю дотепе­рішні посідачі мали одержати заплату.

Проект викликав в сенаті та в колах «кіннотчиків» заїлу опозицію. Тільки мале коло сенаторів підпирало Ґракха, — «одобрення» сенату проект не одержав. Тоді Тиберий рішився піддати проект під голосованне коміціїв без апробати сенату. На те сенат висунув проти него иншого трибуна Октавіюса, який заложив свое «veto» проти законопроекту. Тиберий Ґракх зробив тоді крок, що порушував основи державного устрою Риму. А власне він поставив внесок на відібранне Октавіюсови його мандату: мовляв — трибун, який не засту- пае інтересів люду, не може оставати на своїм становищі.

Не зважаючу на свою фізичну перемогу та на смерть Ґракха, сенатори не посміли виступити проти самого закону. Комісія з трьох, в зміненім складі, проводила його закон. На протязі кількох літ поверх 70.000 безземельних одержало земельні наділи. Але проти закону піднялася опозиція з иншого боку. Виступили проти него «союзники». Богаті спо- між них були настроені ворожо проти закону, як ті, чий стан посідання він порушував. Біднота мала свої мотиви. Вона не могла користати з закону, що признавав земельні наділи тільки горожанам Риму. Речник інтересів союзників, Сціпіо Еміліянус довів зручною тактикою до цего, що — хоч закон не був змінений — комісія фактично перестала існувати.

Підняв ідею Тиберия менший його брат Каюс. Підняв її в поширенім виді. Це вже був плян основної перебудови всеї держави, плян оперти її на солідній основі, усунути диспро­порцію між пануючим містом та порівнуючи малою громадою горожан з одного боку і величезною територією держави та її многочисленними поневоленими народами — з другого.

Цих прикмет не забракло молодшому Ґракхови. Про його тактичну зручність свідчить те, що він зумів розєднати одних з одними противників свого пляну. А власне він звязав з ним законопроєкти, яких виразною метою було «ізолювати» най- небезпечнішого противника і на свій бік притягнути инших.

Найнебезпечнішим, бо справді прінціповим противником був сенат. Його розєднав Кай з «кіннотчиками» проведеннєм закону, силою якого відібрано членам сенату карні справи і віддано їх кіннотчикам. Ішло про карні трибунали, які суди­ли зловживання урядовців та публіканів по провінціях. Поки ці трибунали складалися з сенаторів, вони, вигідні для уря­довців, були тверді для публіканів. Тепер змінилися ролі. Трибунали стали «бичем» для бюрократії, — «публікани» находили в них ласкавих, бо звязаних спільними інтересами та спільними злочинами суддів.

Це була переломова точка в політичній ролі Ґракха. Невдача захитала його престіж, противники піднесли голову. Сенат повів проти Ґракха демаґоґічну, безоглядну агітацію. Знову, як колись проти старшого Ґракха, протиставлено Кайови другого трибуна. М. Лівіюс Друзус виступив з рядом внесків, обчислених виключно на те, щоби «переліцитувати» Кая, щоби відтягнути від него симпатії маси. Це були внески на заснованнє в самій Італії 12 кольоній, кожду для 3.000 горожан, та на дарованнє оплати, яку досі були повинні пла­тити поселенці. Що до союзників, то — замість признати їм горожанство — він поставив внесок звільнення їх від кари биттєм. Внески ухвалено. Про виконаннє першого з них ані внескодавець, ані ніхто инший не думав. Обіцяних кольоній не засновано, але популярність Кая ґракха була підкопана.

Знову підставлений сенатом трибун Мінуцій відіграв «видну» ролю. Він виступив з внеском залишити картаґен- ську кольонію, бо — мовляв — боги проявляють свій гнів по причині порушення проклону, який було кинуто на всю кар- таґенську землю. Ґракх виступив особисто на зібранню. Прийшло до бурливих сцен. Тоді сенат закликав конзулів виступити і збройною силою «привернути порядок». Рим сплив кровію. Коли сенат переміг в вуличнім бою, ґракх казав невільникови вбити себе. Сотки його сторонників вкри­ло своїм трупом вулиці міста. Тисячі згинули на основі засу- дів, винесених трибуналами, які сенат знову переняв в свої руки. Доля «земельної реформи» була припечатана. Землі «окуповані» остали в руках посідачів — зразу за окремою оплатою, відтак /:від ІІІ. р.:/ без неї. Вони стали остаточно повною власностию дотеперішних посідачів. 118. р. ухилено заборону продажі земель, якими наділено селян в періоді реформ. Наслідком цего відпала ця штучна перешкода, якою держава перепиняла економічний процес поглочування малих господарств великими. Тепер пішов цей процес, нічим вже не спинюваний, тим скорішим темпом.

б. Війна з союзниками та період горожанських воєн

Споміж питань, від яких вирішення залежала доля Риму, земельне питаннє не було найважніше. Воно було тільки «паліятивом». Навіть найбільш удачне вирішеннє його, могло тільки в деіякій мірі зменшити зло та відсунути небезпеку, що погрожувала Римови. Зло лежало в структурі цілої полі­тичної будівлі, не тільки у відносинах серед самої найтісні­шої ґрупи «римських горожан». Правда, і ці відносини були невиносимі. Конзуль Філіппус заявив прилюдно, що серед всіх римських горожан не можна найти більше як 2.000 влас­ників. Але ще більше яскрава диспропорція була між цею пануючою ґрупою горожан та більше або менше поневоленою масою — Лятинів, дальших «союзників», провінціялів та най­гірше поставлених, нещасних мас невільників. Замкнена еґоїстично в собі громада «горожан», сліпа на всі наслідки, вперто не допускала до поширення права горожанства, хоч би на частину цеї маси, хоч би на найблизші собі її кола Лятинів та Італіків.

Такий стан скривав в собі грізні небезпеки. Сама ґрупа «правлячих» деморалізувалася, губила ті прикмети, дякуючи яким повстала держава. А невдоволені маси не-горожан були готові звернутися прямо проти держави. Зусилля поодиноких римських діячів переконати співгорожан про конечність піти на поступки, розбивалися о короткозорість їх та еґоїзм. В самім сенаті були політики, що ясно бачили необхідність та неминучість поширити бодай на Лятинів, коли не на всіх Італіків, римське горожанство. До таких належав Сціпіо Еміліянус. Він згинув таємничою смертию, — дехто догаду­вався, що він згинув з рук політичних своїх противників. З цих кол римської аристократії, яка розуміла необхідність реформи, вийшов М. Лівій Друзус — син того Лівія Друза, якого в свій час висунув був сенат проти молодшого Ґракха. Він, ставши 91. р. до Хр. трибуном, вніс законопроєкт, яким надано право горожанства Лятинам. Тим-же законопроєктом обнята була і земельна реформа /:її змісту докладно ми не знаємо:/ і постанова про дешеву продажу збіжжа і постанова про складаннє карних трибуналів із сенаторів, не кіннотчи- ків. Всі внески звязано разом і приняли їх однім голосован- нєм. Це було необхідним тактичним ходом, щоби узискати більшість. Але сенат, не зважаючи на те, що законопроєкт містив так дуже важну для него постанову про карні трибуна­ли, визнав закон недійсним з причини неформального голо- совання.

Невдача Друза була гаслом до загального зриву всіх Італіків. Однодушно підняли вони проти Риму повстання, якого гаслом було — не допущенне до римського горожан- ства, — але відірванне від Риму. Коли розглядати цей зрив не-римської Італії проти Риму зі становища доконаного Римом політичного обеднання всеї Італії, то вдаряє нас ось що. Цей останній збірний вибух ненависти Італії до Риму був разом з тим і доказом, що ця «історична місія» Риму була вже справді сповнена. Звернене проти Риму повстан- не було маніфестацією дійсного вже обеднання Італії. Програмою повстанців було сотворенне союзної держави, що мала називатися Італія. її столицею мало бути місто Корфініюм. Сама держава мала бути зорґанізована зовсім на римський лад: на чолі її мали стояти 2 конзулі і сенат з 500 членами. Так Італія, з якої Рим утворив був політичну цілість, стала вже визнаним та признаним фактом, фор­мою політичного обеднання, з якою Італіки не думали роз­лучатися. Вони бажали тільки викинути сам Рим поза скобки цеї обеднаної Італії.

Війна була ведена обома сторонами жостоко та з найбіль­шим напруженнем. Вона ріжнилася від инших, ведених Римом воен цим, що противники билися тою-ж зброею, тими-ж самими технічними засобами, уживаючи тої-ж такти­ки. Бо противниками Риму були тепер ті-ж самі «socii», що на протязі століть давали Римови більшу частину його армій. Через те ця війна була для Риму стратегічно дуже важка. Політично ішло в ній про саме бутте Риму. Його програна — це був би упадок Риму-міста і Риму як світової імперії. Перший рік війни не приніс рішення. Прийшлося Римови йти на уступки. Зразу признано горожанство /:90. р.:/ всім союзникам, що не прилучилися до повстання. Слідуючого року /:89. до Хр.:/ принято закон /:lex Ріайїіа Papiria:/, яким признано горожанство всім містам, що зложать зброю, та всім особам споміж союзників, що на протязі 60 днів зложать від­повідну заяву перед претором. Цими актами розеднано про­тивників. Хоч війна протяглася ще, — Самніти до кінця не зложили зброї, — її доля була рішена.

Зі становища остаточного підрахунку для Риму, ця війна була зовсім зайвим пролиттєм крови та винищеннєм краю. Не зважаючи на перемогу Риму, вона принесла те, чого дома­галися здавна союзники. Всі Італіки аж по ріку По одержали горожанство. За-поданські ґалійці одержали становище, яке займали досі Лятини. Процес «поширення Риму на всю Італію» був що-йно тепер закінчений. Як би він був покінчив- ся раніше, може иншим шляхом була би пішла історія Риму. На всякий випадок не був би внутрішний суспільний розклад посунувся в Римі до цего, до чого дійшов Рим на порозі І-го століття до Христа.

В першій мірі «запізненість» признання Італікам права горожанства проявлялася в цім, що це право не представляло вже тепер такої цінности, як раніше. А власне, його головне значіннє — це було право голосу на зібраннях. З причин, про які вже сказано, значіннє зібрань упало. Зіпхнута на стано­вище непродуктивної маси, засуджена на життє з милостині міська «плєбс» не могла бути самосвідомою, творчою політич­ною силою. Вона стала тільки «предметом» політики в тім значінню, що нею послуговувалися для своїх політичних цілий, поборюючи одна одну, партії сенату та кіннотчиків, не зовсім вірно названі партіями оптиматів та «популярів» /:«народників»:/. Властиво один тільки сенат представляв собою партію в розумінню орґанізації, що мала ясну програму і свідомо за неї стояла. «Популярі» були обєднані тільки опо­зицією до сенату. Серед них «кіннотчики» були ворогами сенату на тлі ясно означених своїх інтересів, для яких сенат був невигідний. Але ця ворожнеча виростала на основі дуже вузкого круга справ: кіннотчики були дуже далекі від цего, щоби протиставити сенатови свою власну політичну програ­му. Те-ж саме треба сказати про инші елєменти «партії». їх домагання те тільки мали спільне, що вони зверталися проти сенату. Поміж собою вони були звязані тільки зовнішно меха­нічно. Характерним для цего періоду те, що в завзятих між- партійних боях жадна з партій не в силі перемогти власними засобами, ні постійно. На те римське громадянство надто вже розложене. Про перемогу — все тільки часову — рішають одиниці, що беруть силу з поза партій. На тлі суспільно-полі­тичних та партійних відносин Риму виступають тепер як діячі, як провідники партій полководці, оперті на збройній силі вірних їм лєґіонів. Армія стає засобом у внутрішній полі­тичній боротьбі. Рим спливає нераз кровію, добуваний влас­ними лєґіонами. Він стає предметом боротьби веденої чим- разто виразніше за верховну владу, за єдиновластіє. Цей період треба назвати аґонією римської республики.

Переломовим роком, в якім вже зовсім виразно починаєть­ся цей період, був рік 88. до Христа. Дві постаті полководців стояли одна проти одної на арені, Марій і Сулля. Оба відомі широко, осяяні славою численних перемог, оба амбітні, ріше­ні за всяку ціну удержатися на сцені. Перший з них звязався був з «популярами». Сулля — походженнєм і з переконання аристократ — належав до оптиматів. Слава Марія в тім часі вже була на склоні, він сам був людиною майже забутою, — Сулля стояв на вижині своєї слави та популярности. Він людиною був ще — порівнуючи з Марієм — молодою. Він був конзулем і йому припало командуваннє у війні проти Мітридата. Війна була важка, затяжна. Мітридат ішов насту­пом, заняв Азію та займав вже Грецію, яка витала його — як колись Рим — як визволителя. Для Риму війна загрожувала втратою найбогатших провінцій. Перемога в ній значила для полководця не тільки славу та популярність, але і безмірні богацтва, бо-ж це була війна на сході, де війна «оплачувала­ся» переможцеви найбільше. Це були мотиви, чому старий Марій рішив за всяку ціну дістати начальну команду для себе.

Сулля находився ще в Італії, коли звязаний з Марієм три­бун Сульпіцій вніс законопроєкт, яким — це стало звичай­ним тактичним засобом — обіймав ріжнородні, орґанічно незвязані справи. Іменно-ж проєкт містив постанову, що «нові горожани», с.то недавно наділені горожанством Італіки мають бути вписані в усі 35 «трібус». Постанова була зверне­на проти рішення сенату, силою якого вписано «нових горо­жан» виключно в 5 міських «трібус», чим відібрано їм мож­ність переголосовання «старих» горожан.

Законопроект, що направляв зроблену бувшим союзни­кам кривду, мав безпосередно таке значіннє, що коміції в новім складі давали більшість популярам, а з окрема дава­ли вигляди та признаннє Марієви начального командуван­ня в Азії. Серед террору та вуличної боротьби законопроект ухвалено. Признали теж коміції Марієви командуваннє. Але наслідки цего були інакші, як сподівалися Сульпіцій та Марій. Сулля та його армія не послухали наказу відда­ти Марієви командуваннє. Двох трибунів, що привезли цей наказ до армії, вбито, два претори, що приїхали з тим-же наказом, тільки втечию спасли життє. Сулля на чолі вій­ська подався на Рим. Перший раз в історії Риму армія зовсім явно встрявала в горожанську політичну боротьбу і перший раз вона добувала збройною рукою Рим. Під терро­ром Сулля в добутім Римі провів на коміціях та в сенаті знесеннє закону Сульпіція. Він провів теж смертний засуд проти Сульпіція. Марія та десятьох їх сторонників. Засуд виконано тільки що до Сульпіція, — иншим засудженим вдалося втекти. «Популярії» були розбиті. Сенат остав паном положення і тоді, коли Сулля з військом відїхав на війну.

Після відїзду Суллі популярії підняли голову. Новообраний конзуль Цінна поставив внесок привернути в силу закон Сульпіція відносно «нових горожан». Як стільки вже разів ранше, сенат відкликався знову до еґоїзму та зависти старих римських горожан. Внесок Цінни перепав. Самого Цінну сенат обявив «поза законом» та зложив його з уряду. Цінна мусів втікати з Риму. Він вернув небаром знову, — як недав­но Сулля, — так тепер Цінна і Марій прийшли на чолі вій­ська, зложеного головно з «Італіків», але і з невільників, яким обіцяв Марій «визволеннє» та які масово перебігали до него. Рим сплив кровію зразу в збройній боротьбі, відтак в погромах, які справляла армія переможців, Цінни та Марія, врешті наслідком судових засудів, що на протязі трьох літ спадали на голови приклонників Суллі. Марій став конзулєм на р. 86. до Хр., але вмер в короткий час по виборі. Цінна, конзуль в рр. 86., 85., 84., став паном Риму.

83. р. до Хр. на весні Сулля, покінчивши перемогою війну, повернув до Італії на чолі 40.000 відданого йому безумовно війська. Повернув він, весь перенятий бажаннєм пімсти, і його пімста була страшна, страшніша над всі досі страхіття горожанських межиусобиць. Добувши після крівавої бороть­би Рим. Сулля казав оголосити себе диктатором. Ця «дикта­тура» тільки назвою нагадувала давнішу установу: вона не була обмежена ані що до своїх завдань, ані що до часу. Вона була своєю істотою не виїмковою, переходовою республикан- ською установою, але дійсним єдиновластєм. Діяльність дик­татора пішла в двох напрямах. Це була з одного боку пімста над противниками, з другого проводження реформ, які мали на меті приверненнє та закріпленнє аристократично-респу- бликанського порядку. Діло пімсти та нищення Сулля про­водив нечувано жостоко та нелюдсько. «Списки проскрибова- них», які він завів, обіймали не тільки осіб, що безпосередньо приймали участь в партійнім життю, але і їхні родини і всіх, хто міг стати небезпечним, чи хоч би невигідним. Ці списки розтягалися не тільки на сам Рим, але на цілу Італію. Весь півостров був відданий на ласку й неласку Суллі та його при- верженців. Як все в таких обставинах помимо політичних мотивів і приватна пімста та приватні розрахунки виклика­ли тисячі зайвих жертв.

Поруч з ділом пімсти Сулля проводив свої реформи. В першу чергу ішла реформа сенату. Його ряди були сильно проріджені. Сулля поповнив сенат новими сенаторами, яких брав споміж кіннотчиків та споміж широкої маси населення. Число сенаторів він підніс до 600. Таким способом він бажав «влити нову кров» в цю установу, скріпити її новими, сильни­ми елєментами. Це збільшеннє числа сенаторів було в звязку теж з обставиною, що Сулля передав сенатови карне судовод- ство. Для цего були потрібні численні окремі комісії для ріж- них родів карних справ. Щоби обсадити ці комісії, треба було розпоряджати великим числом сенаторів.

Сулля «визволив» поверх 10.000 невільників та вписав їх в списки горожан. Цим він зискав в коміціях елємент, сліпо собі відданий, і ослабив «демократів».

В магістратурі він поробив ряд змін. Поновив приписи про чергу, в якій вільно було старатися про поодинокі уряди та про промежутки часу, які мусіли бути поміж виконуваннєм того-ж самого уряду тою ж самою особою. Він видав приписи, що мали вязати своєвілля римських урядовців на провінції та зробити їх залежними від сенату. Врешті він обмежив зна­чно права трибунів: заборонив їм старатися про иншу, «курульну» магістратуру, їх право «інтерцесії» залишив тіль­ки в справах одиниць, врешті відновив припис, що на коміці­ях можна було ставити тільки такі внески, що мали вже згоду сенату.

Провівши всі ці зміни, Сулля 79. р. до Хр. зложив диктату­ру та усунувся з публичного життя. Цей крок пояснює пере­важна частина істориків цим, що Сулля справді бажав тільки закріплення старих республиканських форм, що в него не було бажання захопити владу для себе. Як би воно не було, обєктивно були реформи Суллі спробою вратувати аристокра­тичну римську республику. Треба подати: спробою останньою та, не зважаючи на радикальність її проведення, спробою невдачною. Показало це найблизше майбутнє.

Збройна боротьба проти відновленої Суллею оліґархії сенату покінчилася зі смертию Серторія, що в Іспанії зорґа- нізував був останки «Маріянців». Серторій — це була одна з найясніших постатий римської історії. Була в нім велич характеру, висока освіта, був великий розум творчого полі­тика і були високі спосібности полководця. Він довго і з успі­хом боровся з висиланими проти него військами. Поляг непереможений противниками: згинув з руки зрадників, споміж найблизшого окруження. Після його смерти, коли не стало найспосібнішого провідника опозиції, збройна пере­мога «сенатської» партії була повна. Спроба збройного виступу, зроблена 78. р. до Хр. конзулем Лєпідом, теж не вдалася. Вона скінчилася смертию Лєпіда та повним погро­мом його війська. Не зважаючи на те, заведений Суллею устрій не тремався довго. 75. р. до Хр. привернено права трибунів. Слідуючого року переведено реформу карних три­буналів. В їх склад входили від тоді не тільки сенатори і кіннотчики, але й горожани «низших» кляс. Таким способом ці трибунали перестали бути засобом, при якого допомозі обі найвищі суспільні верстви Риму оспорювали одна одній монополь визиску. Врешті 70. р. до Хр. переведено «чистку» сенату, з якого усунено 64 сенаторів, яких впровадив до сенату Сулля.

Тимчасом Римом потрясали вибухи невдоволення придав­лених ним низів. Повстаннє невільників під проводом Спартака на протязі двох літ /:72.-71. р. до Хр.:/ палало в самій Італії. Воно було врешті здавлене, коли десятки тисяч невільників, «всі з ранами на грудях», наложило головами. Але воно показало знову внутрішнє безсиллє Риму, жах його суспільної будови. Те-саме показав безуспішний і теж крівано здавлений виступ Катиліни /:63.-62: р. до Хр.:/. Сама постать Катиліни, колишнього сулянського опричника, не належить до ясних. Але навіть ці римські письменники, що без виїмку з ненавистию відносилися до «змови Катиліни», призна­ють — прямо або посередно — що в змові приймало участь чимало людий, абсолютно чистих і перенятих тільки ідеєю. Безконечна нужда мас, не тільки невільників, але і вольних громадян проявилася в тій змові, що змагала до насильного політичного та суспільного перевороту. Не можна сумнівати­ся, що серед змовників було більше моральної сили та етич­них цінностий, як в переможця Каталіни — Ціцерона, що виступав з обвинуваченнєм проти свого «клієнта» сперед кількох літ. /:Ціцеро був в однім з карних процесів Каталіни кілька літ ранше його оборонцем:/. І цей виступ Катиліни є доказом цего розкладу, цих жахливих суспільних відносин, що панували тоді в Римі.

Рівночасно зовнішні війни вимагали великого напружен­ня сил. Пірати серіозно загрожували морській торговлі Риму. Південні побережжа Малої Азії, Крета, Кипер та инші остро­ви були їхньою областию, куди звозили вони до укріплених замків та міст свою добичу. Вони були сильно зорґанізовані і розвинули таку силу, що безкарно нападали та рабували міста, панували над торговельними шляхами навіть глибоко на суші. Мітридат та римські політичні еміґранти вели з ними переговори. Вони стали майже «державою». Римляни довго безуспішно боролися з ними на суші та морі. Щойно 67. р. до Хр. звів з ними Помпей справжню війну, розбив їх на морі та добув їхні замки. На сході знову прийшлося Римови вести затяжну війну з Мітридатом /:75.-68. рр. до Хр.:/, в якій Люкуль добув лаври та величезне богацтво. На заході Юлій Цезар добув /:58.-50. рр. до Хр.:/ ґалію.

На тлі пануючих відносин ці війни були шляхом для добу­вання політичної сили та керуючого становища в державі. В Італії завзята міжпартійна боротьба з її змінними висліда- ми була ясним доказом безсилля партій. Тимчасом по про­вінціях та особливо на теренах воєн росла дійсна сила полко­водців. Вона зразу стала чинником, що вирішував партійну боротьбу в користь то одної то другої партії. Так було за Марія та Суллі. Далі чимраз виразніше ця третя сила стає не тільки чинником, що рішає поміж партіями. Вона стає незалежною від них, стає «понад партіями» і перебирає від них у власні свої руки керуваннє справами держави. Вже Сулля був фак­тично володарем Риму. Помпея назвали Греки «королем королів» і він був ним справді в періоді своїх найбільших успіхів. Сулля сам зрікся свого єдиновластя. Помпей був королем поки що тільки для переможених народів. Але було вже тільки питаннєм часу, коли який єдиновластець стане ним також для Риму, — і не на те, щоби ратувати республику шляхом диктатури. Скорою ходою і неминучо наближався кінець римської республики.

Нічо може не доказує так ясно льоґічної неминучости «перевороту», як те, що він вийшов власне з кол сторонників такого безоглядного оборонця старого порядку, яким був Сулля. Кінець республики — це заснованнє /:60. р. до Хр.:/ першого «тріюмвірату» в складі Крассуса, Помпея та Цезара. Метою союзу була взаїмна підтримка в політичних стремлін- нях союзників, себ то в дійсности поділ влади над Римом. Цезар одержав на дальших пять літ командуваннє в ґалії, Крассій правліннє Сирією, Помпей — Іспанією та Африкою. Покищо Помпей остав в Римі і правив державою як необме­жений єдиновластець. Цезар був занятий війною. Ця війна приносила йому воєнну славу та популярність, давала мож­ливість скріпляти збройну силу, що була в його руках і дава­ла врешті можливість добуваними в Ґалії скарбами купувати для себе в Римі сторонників, яких не могла приєднати сама воєнна слава та заслуги. Поміж обома велася тиха та постій­на боротьба за вплив та значіннє, не зважаючи на те, що Помпей одружився з дочкою Цезара Юлією. По смерти Красса, що поляг в Азії, та по смерти Юлії взаємини виразно погіршали. Оба соперники станули око в око, готовилися до остаточного бою.

Оба вони були в свій час активними сторонниками Суллі. Особливо Помпей розпочав був свою політичну карієру про­сто під покровом Суллі. Відтак оба перейшли на бік опозиції проти сенату. Цезар та Крассус були серіозно замішані в справу Катиліни і особливо Цезар, тільки дякуючи безцере- монности — але і зручности, — з якою після невдачі Катиліни виступив в сенаті проти своїх співзмовників, дякуючи також впливам своїм та звязкам, не мусів відповідати за свої звязки з Катиліною. В стремлінню до захоплення влади в державі, серіозним, переконаним та зорґанізованим противником пре­тендентів був тільки сенат. В рядах сенаторів зорґанізувала- ся партія оборони дотеперішнього порядку. На її чолі стояв Като — внук старого Катона Цензоріна. Так з мотивів зовсім виразних тріюмвіри оперлися з самого початку на елєментах, ворожих сенатови. Правліннє Помпея, переможця демократа Серторія, спиралося виключно на «народній масі» Риму і зверталося проти сенату. Симпатії тої маси добував Помпей звичайними засобами: засновуваннєм кольоній, роздачею збіжжа, устроюваннєм публичних ігрищ і т.п. Коли взаємини між Помпеєм та Цезарем загострилися, змінилася і дотепе­рішня політика Помпея. З одного боку, він не міг видержати конкуренції з Цезарем, оскільки йшло про добуваннє серед мас симпатії та популярности. Цезар добув в цих колах рішу­чу перевагу, за ним стояли найбільш впливові провідники та орґанізації, «клюби», що тоді були в Римі дуже поширилися. З другого боку сенат наблизився до Помпея. Він, вибираючи між ним і Цезарем, вибрав Помпея і йому доручив оборону республики. Помпей став конзулем і диктатором — одним і другим з рук сенату.

Війна в ґалії була покінчена. Цезар зробив ґалію рим­ською провінцією і міг тепер, нічим вже невязаний, занятися «внутрішніми» справами держави. На домаганнє Помпея сенат наказав Цезареви зложити командуваннє та розпусти­ти армію. Сам Помпей стягав військо та готовився до зброй­ної розправи. Сторонники Цезара, трибуни Антоній, Кассій та Куріо опротестували ухвалу сенату та втікли з Риму до Цезара. На чолі лєґіонів, відданих йому всею душею. Цезар — як колись Сулля — рушив походом на Італію. «Кістки були кинуті», Цезар «перейшов Рубікон». Цей вислів, що став «істо­ричним», означав вагу цеї події. Вона була початком горо- жанської війни поміж Помпеєм та Цезарем. Це була справді війна між цими особами, не війна за державну форму Риму. Незалежно від цего, хто в ній переміг би, її вислідом для дер­жави мусіло бути єдиновластє.

Переміг в цій боротьбі /:49.-48. рр. до Хр.:/ Цезар. Він заняв «з першого розгону» Італію разом з Сицилією, розбив при- клонників Помпея в Іспанії та казав в Римі назначити себе диктатором і вибрати конзулем на 48. р. Відтак переправився до Епіру, куди схоронився був Помпей з численними сторон­никами та сенатом, що зібрався коло него в складі 300 душ. Помпей зібрав був під своєю рукою велику армію і Цезар най­шовся зразу в скрутнім положенню. Крівава битва під Фарзальос вирішила боротьбу. Здисципліновані та вишколе­ні, і в боях пробовані лєґії Цезара перемогли. Вони розбили війська Помпея, яких боєздатність упала була під впливом перебування серед них римської аристократії, що принесла з собою свари, боротьбу та приклад мягкого життя в розкоші. Армія Помпея перестала існувати. Сам Помпей зложив командуваннє та сейчас по битві поплив до Малої Азії, звідти до Єгипту, де згинув з рук наставленого фараоном убійника. Сторонники сенату встигли, використавши перебуваннє Цезара в Єгипті, зорґанізувати ще раз сильну армію в Африці, в Нумідії. Цезар розбив і цю армію в дуже крівавій битві під Топсос /:46. р. до Хр.:/. 50.000 республиканців лягло головами. Провідники партії, такі як Като Молодший та Метеллій Сціпіо своїм самогубством неначе засвідчили, що надія вратувати республику втрачена. Як тріюмфатор повер­нув Цезар до Риму. Сенат з потоптанном всякого достоїнства корився перед ним. Римський «люд» оплескував його: Цезар не скупив йому ні пирів, ні ігрищ, ні щедро роздаваного збіж- жа. Під проводом двох синів Помпея зібралися противники Цезара ще раз в Іспанії. Це була спроба безнадійна. В битві під Мунда Цезар зломив остаточно противників. Він став одиноким паном Риму.

Формально старий устрій Риму тільки незначно змінився. Цезар став досмертним диктатором та трибуном. Це були рес- публиканські уряди — але в такім полученню їх одною осо­бою вони давали повне єдиновластє. Сенат, до якого впрова­див Цезар чимало нових членів, своїх сторонників, став в дійсности його прибічною радою і заразом установою, яка давала свою фірму для його розпорядків. Судоводство остава- ло в руках дотеперішних трибуналів, — але в дійсности Цезар виконував над ним зверхній нагляд: не даром був теж він трибуном. Дотеперішня магістратура існувала далі. Але в дійсности значіннє конзулів, едилів, цензорів, преторів та трибунів змаліло. Вони стали виборними урядовцями міста Риму, перестали бути найвищими урядовцями цілої держа­ви. Намісників провінцій, як і військових командантів назна­чав сам Цезар. В таких умовинах ясне, що слово «імператор», яке означало зразу тільки військову владу, одержало нове значіннє. Воно стало означати от-цю повноту властию, яку осягнув був Цезар. В такім новім значінню це слово удержа­лося та пережило і Рим, в якім народилося.

Історична традиція каже, що Цезар не вдоволявся самим змістом своєї власти, що він бажав для себе і зовнішного, фор­мального вислову для становища, яке він займав в державі. Мовляв, він бажав для себе корони та королівського титу­лу — і це було причиною його згуби. Треба думати, що не отсі побажання Цезара викликали змову на його життє. Юлій Брут та Каюс Кассій ділали як переконані республиканці, що хотіли боронити республики, а не тільки її фікції. З їх рук згинув Цезар в «іди марта» /:15. Марта:/ 44. р. до Хр. коло статуї Помпея, в день засідання сенату, на якім мав домага­тися для себе королівського титулу супроти поза-італійських провінцій Риму. Ножі Брута і Кассія вбили Цезара, але не вбили єдиновластя. Його прихід був незалежний від цеї, чи иншої особи.

По смерти Цезара сенат підняв голову. Під впливом Ціцерона він станув явно по стороні змовників. Юлій та Децімус Брути і Кассій одержали правліннє провінціями. Проти них і проти сенату виступив конзуль Антоній. Він зєд- нав собі демаґоґічними виступами народнє зібраннє і воно назначило його намісником Ґалії по цім боці Альп, якої намісником був Децімус Брут. Почалася війна між обома намісниками. Тоді сенат, знову під впливом Ціцерона, оголо­сив Антонія зрадником батьківщини і вислав проти него Октавія, внука Цезаревої сестри, на чолі лєґій. Побитий Антоній схоронився до намісника тогобічної Ґалії — Лєпіда. Слідуючого року 43. до Хр., Октавій, обраний під напором лєґій конзулем, заключив з Лєпідом та Антонієм новий трі- юмвірат. Лєпід виступив з него незабаром, так, що — як колись Цезар і Помпей, так Антоній та Октавій тепер стали панами Риму. Італія сплила кровію. Тисячі сторонників рес­публики згинули наслідком «конскрипцій». Згинув м.и. і Ціцерон з наказу Антонія. Самі Октавій та Антоній оставали один з одним поки що в злагоді. Брут і Кассій зібрали коло себе в Македонії приклонників республики, — проти них пішли походом оба союзники. Битва під Філіппі була остан­ньою битвою, яку зведено в обороні республики /:42. р. до Хр.:/. Вона була затяжна і важка — остаточно перемогли в ній Антоній з Октавієм. Знову, як після Цезаревої перемоги в Африці, оборонці республики масовим самогубством засвід­чили свою вірність переконанням. Поміж ними були і «остан­ні Римляни» — Брут та Кассій.

Антоній та Октавій поділили поміж себе всю державу. Перший одержав Схід, другий західню частину з Римом. Цей поділ міг був мати для дальшої історії Риму рішаюче значін- нє. Він міг означати закінченнє римського походу на добуттє світу і розпад самого Риму. До цего поки що не прийшло. Прийшло тільки до боротьби поміж обома дуумвірами, бороть­би, яка була неминуча та якої не вдалося зарадити пляном одруження Антонія з сестрою Октавія. В цій боротьбі стояли один проти другого, не тільки Антоній та Октавій. В ній змі­рялися знову два світи, дві культури, два державотворчі цен­три. Західний — Рим, і східний, на чолі якого доля поставила Антонія. Історики пояснюють вислід цеї боротьби часто тіль­ки особистою нікчемностию Антонія. Таке поясненне вистар­чає тільки частинно. Ще в той час сила Риму, хоч і захитана, не була зломана. Орґанізаційно, політично та мілітарно Рим ще стояв вище як Схід, з його старою суспільною та політич­ною структурою. Тому в морській битві під Акціюм переміг Октавій і тому ця одна битва могла зломити всю силу Антонія. Він скінчив самогубством. Єдність римської держави була привернена. Єгипет став римською провінцією. Цезар Октавіянус Авґустус став володарем Риму.

6.