А. Економічні відносини та людність держави

Для розвою економічних відносин зміна форми правління не принесла ніякої основної зміни. Навпаки: ця зміна сама була викликана посередньо відносинами в области економіч­ного життя.

Ґеоґрафічною основою для цеї ролі Риму було Середземне Море. Воно було з господарської точки погляду торговель­ним шляхом, що сполучав поміж собою західні береги Азії, північні — Африки та південні — Европи. За панованнє над цим шляхом боролися були Фенікійці — Картаґенці з захід­ними Греками. Рим переміг одних і других. Він запанував над Середземним Морем, зробив з него «середдержавне» море і переняв на себе завдання, що є звязані з панованнєм над морем. Він мусів був забезпечити морські шляхи та звя­зані ними торговельні точки, і забезпечити таким способом економічні інтереси всего цего круга країв, що були звязані з морем. Він мусів теж забезпечити краї, що стали частиною римської імперії, від нападів з боку їх «зовнішних» сусідів. Наслідком обставин, про які сказано вище, республика дуже недостаточно справлялася з цим завданнєм. Натомість виконала його в великій мірі монархія на протязі перших століть свого існовання. «Могло здаватися, що... /:існуючі в Римі:/ противенства були маловажними в світлі практичних успіхів, порівнуючи з цим, що було спільною добичею всіх частин імперії». А власне перші імператори зуміли дати всім цим частинам упорядковану адміністрацію та все, чого вимагало господарське життє, а з окрема правильним, живий торговельний оборот.

Італія тягне і далі ще користи зі свого, політично приві­лейованого становища. її вольні мешканці — горожани є звільнені публичних оплат, податків та данин, які своїм тяга­рем давлять тільки провінції. Ріжні верстви її людности і на далі користають, — кожда на свій спосіб, — з богацтв, що напливають до неї з провінцій. І суспільний процес, що постався був ще глибоко в добу республики, в добу монархії продовжувався далі. Його істота лежала в зубожінню сіль­ських «середняків» дрібних хліборобів, в рості міської бідноти з одного боку, з другого — в купченню в одних руках дуже великих богацтв. Цей процес проходив тепер в цілій Італії більш одностайно, від коли перестав існувати поділ на рим­ських горожан та союзників. А власне стали італійські міста представляти суспільно таку-ж картину, як колись Рим. Італія була тоді головним продуцентом рільних продуктів, що вимагали інтензивної управи, вина та оливи. В промислі постачала вона тканини, глиняну та мідяну посудину, скло. Вся продукція була ведена «капіталістично», працею числен­них невільників.

Коли Італія упадала економічно та вилюднювалася, рим­ські провінції розвивалися економічно. Особливо Іспанія та Південна Ґалія на заході та на сході Іллірія, побережжа та острови Еґейського Моря, частина Македонії, околиці над Мармара та Чорним Морем покривалися кольоніями, ново- заселюваними або пробуючими до життя містами, залюдню­валися та богатіли. Вага економічного життя пересувалася постійно з Риму та Італії, з центра на провінції. Разом з цим ішло і пересуненнє культурне. Рим — в цім його історична роля — перенявши грецьку цивілізацію, поніс її на захід і «запліднив» нею завойовану собою Іспанію та Ґалію. Він зро­бив те на заході, що діялося вже ранше на сході, і чого най- яркішим там висловом були походи Олександра Великого. Були моменти в історії Риму, коли могло здаватися, що Рим здійснить, і то здійснить в далеко ширших розмірах те, що тільки частинно здійснив Олександер. Іменно-ж могло здава­тися, що Рим дасть тривкі основи «універсальній» державі, стопивши в ній в одно ріжні охоплені нею етнічні та культур­ні елєменти. В цім напрямі особливо монархія зробила без­перечно дуже богато. Чимраз то виразніше слідно в політиці імператорів змаганнє затерти противенства поміж ріжними частинами імперії, «уніфікувати» її на всім її просторі. Це стремліннє проявляється в послідовнім проводженню центра­лізації влади та одностайній орґанізації її на місцях, — про що прийдеться говорити далі.

В добу республики римське горожанство було весь час заздро хороненим привілеєм порівнуючи невеликої частини людности держави. Не зважаючи на очевидну необхідність поширення цего права, всі політичні партії в республиці згід­но замикали доступ до цего права навіть найблизшим собі Лятинам. Імператори зуміли пірвати з цею політикою. Починаючи від перших часів монархії, вони наділюють щедро «провінціялів» цим правом. Коли приняти на увагу ведену широко кольонізацію Римлянами провінцій, то разом з нею отсе надаваннє горожанства довело до цего, що по всій території держави «горожани» були розкинені дуже числен­но. З державної точки погляду це звязувало з державою не тільки — як за республики — одну її частину, але скрізь тво­рило людність, на яку вона могла покладатися. Довершеннєм цего процесу було наданнє римського горожанства всім гро­мадянам імперії. Це сталося едиктом імператора Антоніна Каракаллі 212. р. по Хр. Правда, горожанство не мало тоді вже цего значіння, як за республики, горожанин не був вже носієм цих політичних прав, як тоді. «Піддані стали Римлянами, коли тимчасом Римляни стали були підданими» /:Міге:/. Все-ж для зближення всеї ріжноманітної людности імперії це була подія чималої ваги. Таксамо вона мала дуже глибоке значіння для розвою поглядів на державу. Це було остаточне пірвання з розумінням горожанства, яке було пануючим в Греції, та з яким не могла розлучитися і римська република. Хоч назва остала стара і хоч формально вона означала також і тепер «римське громадянство», зачислення між громадян Риму — міста, то в дійсности римське горожан- ство мало тепер новий зміст. Воно означало відношення без- посередно до держави як цілости, означало найвище управ- нену верству держави в її новому виді, відмінному від держа­ви — міста. Для правного розуміння та конструкції держави це була дуже важна зміна. Вона поклала кінець цему проти­ставленню центра та решти території держави, що ослаблю­вало постійно її дієздатність та особливо в моментах крізи було грізною небезпекою.

Далеко важнішим в цім напрямі було те, чого доконала римська монархія в области правового життя. Вже в добу републики римська творчість на цім полі була дуже серіозна. «Преторське право» було твором, якому подібного не дала доси ніяка друга держава. Сама орґанізація творчости на цім полі була рівно-ориґінальна, як і доцільна. Претори мали можливість приноровлювати право до потреб, які видвигало життя. Вони скористали з цеї можливости, і на місце старого «строгого», мало гнучкого, формалістичного права — дали нове. В новому праві трудні форми не були перешкодою для — головно торговельного — обороту. Формалістика не робила «паном ситуації» спеціялістів, що знали формальнос­ти та формулки, без яких правні єднання були недійсними. Воно клало головний натиск на дійсне бажання, «волю» сто­рін та на «добру віру». Воно було через те своїм змістом при­стосоване до потреб господарського, головно-ж торговельного обороту. При тім отсе преторське право мало ще одну високу цінність. Кождий претор мусів «преторським едиктом» опові­щати правні засади, яких хотів придержуватися. Він мусів оповістити його від себе, хоч по сути і приймав едикт попере­дника. Таким способом преторське право було піддаване без­настанній ревізії. Ця його частина, що повторювалася в кож- дому едикті, т.зв. «постійний едикт», «edictum perpetuum», стала нею тільки шляхом такого одобрювання цілим рядом преторів. Знова-ж необхоплені «постійним едиктом» постано­ви преторського права, нові додатки до него, походили від того-ж претора, що стверджував «постійний едикт». В його особі сходилося ствердження старого і творення нового права. Це заставляло претора мати все на оці цілість права, загал постанов. Дякуючи цему, поодинокі правні постанови мусіли достосовуватися до инших, мусіли разом з ними складати льоґічну цілість.

Формально, преторські едикти не були законом. Закон «lex» могли творити тільки коміції, відтак сенат своїми ухва­лами. В дійсности, преторські едикти стали джерелом права. А власне, від коли побіч «міських» преторів стали «претори для чужинців» проводити спори горожан з чужинцями, та чужинців з чужинцями, отсе преторське право одержало свій «універсальний» характер, що давав йому можливість бути правом не тільки старого Риму — міста, а діючим правом всеї імперії.

Імператори зразу-ж зрозуміли величезне значіння цеї творчости на полі права — і перебрали її в свої руки. Як колись ухвали сенату «senatus consulta» заняли місце ухвал народніх зібрань, так тепер, знову силою факту стали розпо­рядки пануючого «constitution principis» формою законодав­ства. Це сталося зразу поруч з сенатськими ухвалами, далі замість них /:починаючи від 2. ст. перед Христом:/. Шляхом інструкцій урядовцям /:«mandata»:/ та рішень /:«rescripta»:/ імператори впливали безпосередно на розвій права. Вони переняли в цім напрямі завдання народніх зібрань, сенату та преторів. В дійсности опинилося творення права в руках уче­них юристів. Вже перші імператори наділили найвизначні­ших юристів правом відповідати іменем імператора на питан­ня, що в конкретних випадках має бути правом. Ці відповіди мали для суддів обовязуючу силу, — тому вони мали в дій- сности силу законів, вони творили право. Старе право, що містилося в ухвалах сенату, народніх зібрань, в преторських едиктах, — воно підпало знову ревізії, яку переводили отсі вчені юристи — фахівці. Перші століття монархії — це була справді «золота доба» юриспруденції не тільки римської, а взагалі. Вона виконала цю велику працю, якої остаточним висловом був, виданий імператором Юстиніяном /:534. р. по Хр.:/, «юстиніянський кодекс».

Зі становища римської держави ця правотворча Грандіоз­на діяльність була чинником, що наближав до себе, коли не споював в одно, людність всеї величезної державної области. Вона «уніфікувала» її культурно та улекшувала господарські взаємини, «Римлянин» в значінню підданого величезної імперії міг скрізь на величезнім її просторі почувати себе «дома», оскільки йшло про правне його становище. Але це значіння одного, спільного для всіх права, не зважаючи на всю його вагу, не було таке велике, щоби зрівноважити вплив инших моментів, які розривали державну єдність та приго­товляли розпад імперії.

В межах імперії, не зважаючи на процес зрівнання та упо­дібнення, не були знищені старі окремішности, ані забулися стремління до визволення з накинутої силою приналежности до імперії. В ріжних формах і при ріжних нагодах проявля­лися вони. Сама Італія представляла собою країну з доволі одностійним характером. Стремління до політичного розпа­ду, що виростали зі старої поміжплемінної ненависти, неза­бутої ворожнечі та кривд, проявилися там в останнє в часи союзницької війни та горожанських воєн І-го століття до Христа. Відтак вони замовкли — безперечно також під впли­вом племінного перемішання людности, що відбулося тим- часом в Італії. Воно було в звязку з кольонізацією, поселю- ванням військових ветеранів в Італії, масового припливу передусім італійської людности до Риму, та врешті з визволю- ванням невільників, які вникала в стару людність Італії. Нова людність містила в собі найріжнородніші етнічні елє- менти, — але старі племінні ріжниці та противенства були в ній затерті та забуті.

Поза межами Італії зарисовувалися передусім гострі ріж­ниці поміж східною частиною Імперії та заходом. На сході — Греція перестала була бути політичним центром. Вона вита­ла була колись Рим як визволителя з неволі. На протязі порівнуючи короткого часу пановання Риму встигло основно змінити грецькі настрої. В добу воєн з Мітридатом Греція, бодай її великі частини, розуміли, що це Мітридат приносить їм визволення, і заявилися по його боці. Це дало притоку передусім Суллі жорстоко зруйнувати Грецію. З того часу занепадала Греція чимраз більше. Вона упадала економічно і вилюднювалася. її процвитаючі колись міста пустіли. Вже не приходилося числити з Грецією як з силою. Безсилі полі­тично Греки закинули думку про боротьбу. Вони обмежилися своєрідним «пассивним опором» в царині культурного життя. Вони не приймали латинської мови і поглядали все на Римлян як на варвар. Вони замкнулися в собі як небоєва, але переконана про свою вищість, «культурницька аристократія». Вони продовжували на Сході традиції вправді не гелєнської, але гелєністичної культури, що народилася була з перехре­щення грецької культури з орієнтальними. Круг цеї культу­ри обхоплював богаті східні провінції Риму: Азію, Єгипет, та краї, близькі до Чорного Моря. Цей світ, відмінній від решти імперії економічними умовинами буття, традиціями та куль­турою, носив в собі також і відмінні політичні течії. Ці течії впливали і на само перетворення державного устрою Риму. Монархія носила на собі виразне «тавро» «східних» впливів. Крім цего вони скривали в собі небезпеку просто для єдности держави. В добу боротьби Антонія з Октавіяном ця небезпека виринула зовсім ясно. Єдність римської держави удержалася тоді виключно дякуючи збройній перемозі Октавія. Самого джерела небезпеки ця перемога не усунула. Навпаки, вона скріпила ще його прилученням до імперії нових країн на Сході.

Що до західних провінцій Риму, головно Ішпанії та Ґалії, то дякуючи культурній вищости Риму в них ішов скоро про­цес асиміляції з державним центром. Його зовнішним проя­вом було поширення латинської мови. Правда, в Ґалії ще в 2-гім ст. п. Хр. тільки частини людности говорила по ґалій- ськи. Сила жреців-друідів, що були носіями власної ґалій- ської культури та політичних традицій, була зломана. Особливо південна Ґалія була покрита численними римськи­ми кольоніями. В північній теж військові оселі — табори були осередками, що розросталися опісля в міста. Людність звязано економічно та культурно з життям всеї імперії. Ґалійці були сильно заступлені в римській армії, яка стала була окремою суспільною верствою, та служба, яка відкрива­ла шлях до «горожанської» карієри. Ґалійські міста стали торговельними та промисловими центрами й оставали в живих взаєминах з рештою імперії. Римські поселенці по селах перемішувалися з місцевим населенням. Такий-же процес перейшла ще раніше та скоріше Ішпанія. Скрізь пройшов процес економічного та культурного піднесення країни, разом з лятинізацією її. Але ніде цей процес не довів до повного зрівнання провінцій з Італією. Як сама латинська мова, змінившися під місцевими впливами, ставала основою для витворення нових мов, — так і все життя цих провінцій розвивалося, хоч і під сильним впливом Риму, та все-ж влас­ними шляхами. Західні провінції зміняють під впливом Риму своє «індивідуальне обличча», але не втрачають його. В еко­номічному відношенню, вони, що були зразу тільки предме­том, який Рим використовував безоглядно, унезалежнилися. Згодом вони стають соперниками Італії, а власне небезпечни­ми соперниками. Так напр. вони розвели в себе продукцію винограду так високо, що вона стала погрожувати Італії. Декрет Доміціяна, яким заборонено управу винограду в про­вінціях, вказує на те, що Італія не могла вже остоятися в конкуренційній боротьбі і її продукція мусіла ратуватися штучно. Економічна сила неминуче вела за собою і скріплен­ня політичного значіння провінцій. Воно не мусіло проявля­тися зараз стремлінням до відірвання від державної цілости. Але, коли инші моменти, внутрішні, та зовнішні, захитали державну будівлю, то і західні провінції були підготовленими для цего, щоби усамостійнитися й дати основу під зовсім нові державні твори.

Внутрішним таким моментом була чимраз більша слабість Італії. Коли Італія перестала бути — зразу фактично, відтак і формально, — центром держави, коли цей центр перенісся на схід, західні провінції скоро перестали бути «провінціями».

Зовнішними причинами розпаду римської імперії був рос­тучий напір ворожих народів зі сходу та півночи. Остаточна неможливість оборонити безконечно довгі границі імперії була результатом з одного боку ростучої сили напору, з друго­го — все маліючих внутрішніх сил імперії. Що до першого, то помимо всіх цих причин, які викликали велику «мандрівку народів», що кидала чимраз нові хвилі на римську імперію, треба піднести ці зміни, які сталися у відношенню Риму до його варварських сусідів. А власне, на протязі століть отсі сусіди піднеслися, — коли не культурно, то бодай «цивіліза- ційно». Самі довгі війни з Римом навчили їх чимало, переду­сім оскільки йде про воєнну справу. Більше ще вони навчи­лися на римській службі, в рядах римської армії. Безконечна перевага високої цивілізації над варварами, яка дозволила була Цезареви завоювати ґалію та дала перемогу над Ґерманами, — не істнувала вже в добу упадку Риму. Ріжниці, бодай в области воєнної штуки, вирівналися. Рим не мав вже за собою цеї переваги, що могла би вирівнати собою низшість чисельної сили.

Що до упадку внутрішної сили Риму, то упадок Італії еко­номічний та політичний не був би мав такого значіння для імперії, якби розвій не-італійських областий міг зрівноважи­ти його. Але цей розвій не приніс державі цего, що могло би бути трівкою та сильною основою її буття, як держави. Він не дав імперії досить сильної економічно та досить сильної сус­пільної верстви, що була би звязана з державою тісно своїми інтересами, що була би спосібна і мала би справжне бажання та енерґію боронити імперію в годину небезпеки. В першу добу републики така верства була і давала Римови його силу. Дальша внутрішна історія Риму, це зі становища державної сили постійний упадок такої верстви, — особливо виразний, коли брати під увагу ріст імперії. Можна сказати, що почина­ючи від 1-го століття до Христа Рим держиться неначеб-то штучно, дякуючи досконалій техніці своєї зовнішної і вну- трішної політики. Сам перехід до монархії був таким «техніч­ним» засобом перебороти внутрішню слабість. Історія самої монархії показує дальше ще безнастанне удосконалення цієї «державної техніки». Дякуючи їй, катастрофа Риму відтягну­лася на декілька століть. Вона повинна би була наступити значно ранше, як би про істновання імперії було рішало само тільки питання її внутрішньої життєвої сили.

Слабість Риму лежала в добу монархії — більше ще як в добу републики — в глибоких недостачах суспільного поділу її людности.