Боротьба проти тирків під Віднем

B часі облоги Відня турками частина Закарпаття разом з Угорщиною формально належала — вже від 1526 p. — до Австрії. Хоч невідомо чи Закарпаття брало участь в поході проти турків під Віднем, але з уваги на участь українських козаків з Наддніпрянщини та війська із Східньої Галичини, яких видатну і навіть вирішальну участь у цій війні досі в історії замовчувано, уважаємо доцільним, задля правди та історичної точности представити цю проблему в нашій праці хоч в основних рисах.

B 1984 p. відвідав Автор з дружиною містечко Каленберґ — Kah- lenberg — близько Відня, в якім, на високій горі, під якою тече Дунай, є церква, що належить тепер ордену «Resurectionists Fathers». B день початку боїв, 12 вересня 1683 p., відслужено в цій церкві службу Божу в намірені побіди. Ha службі Божій був присутний король Ян III Собєський, командуючий армією, разом із провідними коман- дантами військових частин інших народів. B церкві зложені військові ордени поодиноких народів учасників війни, найбільше польських, а про участь українців нема згадки.

Монахи продають відвідувачам літературу та світлини-картки — в різних мовах. Ha увагу заслуговує брошура на 32 сторони Kahlenberg (1683-1983) — «Каленберґ» — переклад з польської мови, із світлинами, автори: Michael Rozek і P. Piotr Kaglik C. R.

Польські автори подають такий опис і висновки боїв: «Европа і Західня культура завдячує своє визволення з турецької небезпеки Яну Собєському. Звільнення Відня було доказом життєздатности Польщі... Польща знову сповнила свою місію оборонця Християнства. Побіда під Віднем положила кінець постійній загрозі Оттоман- ської імперії Европі та врятуванням Відня, Польща захистила Европу від небезпечної загрози ісляму» (Каленберґ... стор. 11).

Ha одній стіні церкви є виписані прізвища 102 польських шляхтичів, учасників боїв за звільнення Відня, якими переважно собі приписують поляки великі історичні заслуги.

Є це одиноким видимим знаком, що свідчить і про участь українських козаків в цій боротьбі. Оборона християнства й Европи під Віднем виглядала в дійсності в дещо відмінному світлі, ніж як вона представлена в наведених польських джерелах. Рівнож мадяри приписують собі ролю охоронців європейської цивілізації в добі турецьких воєн і ставлять справу так: «що було б сталось, якщо б мадяри були злучились із своїми турецькими братами? Напевно турки були би не здержались перед брамами Відня» (Edited by George Lukacs: La Hongrie et Ia civilization, Paris, 1929, p. 63, 72; див.: Walter Kolarz: Myth and Realities in Eastern Europe, London (нема року видання), p. 92-93).

Одночасно з боротьбою проти турків, мадярські історики стверджують і тісну співпрацю мадярів з турками, включно до існування т. зв. «Турецької Партії» між мадярами. Многі мадярські провідники часто грали дуже сумнівні ролі в Турецьких війнах, як напр., Семигородський князь Заполя, який був васалом Турецької Порти.

I славний провідник мадярського повстання проти Австрії Раковцій Ференц II «жив на пенсії у Султана». «Раковцій постійно шукав за нагодою, щоби при помочі турецькій, французькій та еспанській міг повернутись в Угорщину. Він помер на турецькій землі в Родосто в 1735 р.» (Цитовано за: Walter Kolarz: Myth and Realities... p. 93; див.: Marczali: Ubersicht der Geschichte Ungams, Leipzig, 1918, p. 182).

I провідник мадярського народнього повстання Людовик Кошут виїхав до Туреччини. Навіть прем’єр-міністер Мадярщини Микола Каллай — Kallay Miklos — при кінці другої світової війни, знайшов перше пристановище — азиль — в Туреччині.

Постійні довговічні війни України з татарами — Крий\' — і Туреччиною, в обороні християнської віри та української волі, виробили собі в Европі і головно у Ватикані велике признання й високу оцінку.

Турецький Оттоман Султан Мухамед IV — Muhammad IV Ottoman Sultan — прекрасно розумів, яке значення для Туреччини та цілої Европи може мати розгром Св. Римської Імперії, тому вислав під Відень 160 тисячну армію, до якої додано ще татарську орду та 15 тисяч угрів під проводом Текелія. Виходить отже, що поважна мадярська військова частина боролась проти військ цілої Европи (по боці своїх «турецьких братів»). Імператор Св. Римської Імперії Леопольд втік до Пассав, Німеччина, залишивши 12 тисячну армію у Відні під командою Графа P. Ф. Штаренберґа (P. F. Stahrenberg). Леопольд звернувся окремим закликом до Польського королівства та васалів імперії: Чехії, Саксонії, Лотарінґії та ін., щоби надсилали свої війська для оборони. Головну команду всією спільною армією доручив польському королеві Яну Собєському III, який був в той час королем Польщі й Правобережної України.

3 нагоди 300 ліття побіди над турками під Віднем, відбулись в Австрії у вересні 1983 p. урочисті святкування. Історики стверджують, «що невідємною рисою Ватиканської політики в той час була солідна підготовка до подій, що могли настати в обороні реліґії й Европи. Під цим кутом діяв і Папа Інокентій XI (1676-1689) з роду Одескалкі, людина з великою політичною візією та бистрий дипломат. Він власне звернув увагу на українське козацтво, як великого боєвого значення силу, особливо в боротьбі проти турків».

За апробатою Апостолського Престолу появилась в Римі в 1678 p. друкована ґеоГрафічна мапа Східньо-Европейських земель, на якій виразно зазначена Україна в цілім своїм тодішнім просторі ет- ноґрафічнім, як «Україна» або «земля козаків», що простягається від Перемишля і Сяну аж по Дон та Озівське море (Український Технічно-Господарський Інститут — УТГІ — Наукові Записки,том XIX, Мюнхен, 1969, стор. 112, стаття — I.

B обличчі турецької загрози під Віднем, Европа навчилась цінити хист і боєву здатність українського козацтва. «За неповних два роки Папа Інокентій XI у своїх плянах оборони Европи й Церкви перед турецькою загрозою, дає доручення Ватиканській дипломатії формувати українське козацьке військо, яке відтак причиниться вирішально до розгрому турків під Віднем та на Угорщині в 1683 р.».

«Ватиканська дипломатія Папи Інокентія XI знала добре настрої й змагання українського народу та, використовуючи давній протиту- рецький антаГонізм українського козацтва, старалась поставити ці сили на свій бік фронту, не тільки до оборони, але й наступу».

Дня 13 лютого 1683 p. Апостольський нунцій писав з Кракова про козаків: «Козаки — це немов розбурхане неспокійне море, що кидається в прибою і відбою то в одну, то в другу сторону, раз у розгоні припливу, то знову у найнижчому відпливі, але й тоді воно завжди є в стані віддати якнайкращі прислуги християнству» (УТГІ стор. 116; див.: Archivum Secretum Vaticanum (ASV); Nunz. di Pol., vol. 101, fol. 197).

Ватиканська дипломатія робила старання в напрямі створення папської армії з козаків або прямо, або через віденський і варшавський уряди для оборони загроженої Европи. Віденський і варшавський нунції виразно повідомляли Папу Інокентія XI, що одна і друга держава покладається на поміч і воєнні дії козаків, а єдині засоби до того уважають тільки ті, що їх призначив на оборону християнства Папа Інокентій XI (УТГІ... стор. 117; див.: ASV, vol. 101, fol. 211 v.).

Апостольський нунцій передав в червні на руки польського короля Яна Собєського відповідну суму на удержання наразі трьох тисячного козацького війська, що мало негайно виступити до воєнних дій в Криму, щоби відтягнути увагу Туреччини від Угорщини та Австрії та відкликати татар для оборони Криму (УГТІ... стор. 117).

Тимчасом турецький Султан, якого армія була під командою Кара Мустафа — Kara Mustafa — вирішив вдарити по Центральній Ев- ропі й тому його армія рушила на Відень.

Відень був в облозі та ждав допомоги. Ще дня 8 вересня писав нунцій з Кракова до Риму: «Напливають щораз нові козаки, яких скоро висилається до королівського обозу, уважаючи, що це найкраща піхота, що її можна виставити проти турків» (УТГІ... стор. 120; див.: ASV: vol. 101, foI. 401). *\'

Відень оборонено, турецьку армію розбито та гнано Угорщиною в завзятих боях. Тимчасом козацькі війська вели бої з турками і в Україні, щоби викинути турецьке окупаційне військо. Під проводом наказного гетьмана Куницького боролось 20.000-ти тисячне військо козаків в Україні. Для здобуття турецьких фортець при гирлі Дунаю, Дніпра й Дністра та для здобуття Кілії,^[19] козаки настуцали і на білгородських татарів. Як писав тоді нунцій, «здається, що в Константинополі рухом та близкістю козаків занепокоєні» (УТГІ... стор. 120-121; див.: ASV, vol. 103, fol. 9).

Европейські військові сили були вдоволені успішною обороною Відня, пропустили добру нагоду, щоби цілковито знищити турецьку потугу, принаймі на Балканах. Одинокий, що в той час займався проблемою про усунення турецької небезпеки на довший час був Папа Інокентій XI. B його опінії одинокою діючою силою були саме козаки, що переслідували ворога після здобутої перемоги під Віднем.

Для дальшого вирядження козацької армії, що мала діяти в напрямі Басарабії, нунцій зажадав і дістав нових 450 тисяч фльоринів.

3 нагоди 300 ліття побіди над турками, була видана в Австрії публікація в українській і німецькій мовах, в якій описана участь українських козаків. Кардинал і Патріярх Йосиф Сліпий написав з цього приводу привіт з якого подаємо:

Записано у Ватиканських хроніках, що 2 лютого 1684 в Римі відслужено службу Божу з участю Папи в подяку «за перемогу, що її осягнули козаки над турками і татарами... Хоч подія ця великої ваги, на жаль, не всім вона відома, не всі усвідомлюють собі про те, що долю християнської Европи врятували тоді ми, український народ, відвагою, військовим хистом^рзаць- ких грудей... Ватиканський хроникар слушно приписує перемогу Щд турками під Віднем нашим козакам, хоч воювали там різні народи під проводом польського короля Собєського» (Цитовано за: Ямінський Борис: Відень 1683, Козаки і Кульчицький, Союз Українських Філателістів Австрії, Відень, 1983, стор. 10; див.: «Свобода» — 11 лютого 1983; Проф. M. Міллер: «Український Самостійник», 28. вересня 1954, Мюнхен).

Для доповнення подаємо, що про відправлення дня 2 лютого 1684 p. Богослуження-подяки у Ватикані «за козацькі перемоги над турками», повідомив офіційно Апостольський нунцій короля Co- бєського в Кракові в березні 1684 p. (УТГІ... стор. 121;див.: ASV, vol. 103, fol. 94).

B нашім короткім огляді подали ми про головний успіх українських козаків в світлі Ватиканських документів. B боях під Віднем брали участь і інші народи разом із своїми командантами, всі вони разом творили Союзну армію.

B армії Собєського, крім українських козаків, знаходились також мобілізовані королем вояки із Східньої Галичини, Холмщини та Волині. Беручи під увагу, що деякі відділи з корінної Польщі щойно при кінці воєнного походу прибули до Мадярщини (Ямінський стор. 64), приходимо до висновку, що у війську Собєського могло бути більше українців як поляків. Король високо цінив боєву здатність та відвагу козаків і тому без їхньої участи не хотів починати наступ проти турків.

Склалось так, що польська історіоґрафія не згадує належно участи інших народів в битві під Відем, ані участи українських козаків, зате перецінює польський вклад. Така настанова поляків спеціяльно до українців, має свою довговікову історію і вона є радше правилом, ніж виїмком. I характеристика українського волелюбного козацтва, мало коли знаходила в польській історіографії правдиву позитивну оцінку.

Ha саме поняття «історія» життя витворило відмінні погляди та опінію. Наводимо думку залізного канцлера Німеччини Отто фон Бісмарка, який сказав так: «Історія є звичайним кусником пописаного паперу, але головною проблемою є творити історію, а не її писати».

Випадок з козаками під Віднем не одинокий в нашій довговічній історії. Історичні події, що стались на території України або в яких наш нарід брав активну участь, не є з нашого боку належно розроблені чи приписані в нашу користь. По сьогодні якось так часто стається, що ми робимо історію, а інші її пишуть!

Маємо наукові інституції, наукові сили, фінансові засоби, а не маємо центрально розробленого пляну й системи нашої наукової та політичної праці з визначенням та розробленням проблем першорядної ваги, якими формується міжнародне обличчя нації. Як нація, маємо жертвенних працьовитих людей, що продукують, але певні проблеми ширшого державницького чи історичного засягу пе- ресягають фізичні чи матеріяльні можливості одної людини чи малого гурту людей. Вони можуть бути виконані тільки збірним зусиллям, центрально, що ми властиво не практикуємо, He думаємо йне діємо центрально, в тім є наше велике недомагання!

Історичні правди не підлягають передавненню й вони не знають застою, а постійно розвиваються. Тому не пізно ані сьогодні заня- тися основним розробленням цієї та інших подібного характеру проблем, які нам відкривають ширше двері до європейської та світової історії. ^