Угорські Куруцькі повстання проти Австрії

Після трагічної прогри Угорщини проти турків під Могачом та коронованням Фердинанда Габсбурзського і королем Угорщини починається доба постійних повстань угорської шляхти проти Габсбур- ґів.

Якщо Австрії вдалося попередні повстання угорських маґнатів полагодити мирним способом, як напр. Бочкая — миром у Відні 1606 p., Ґабріела Бетлена — миром Микуловським 1621 p., тоос- танні два великі повстання Текелія і Франца Раковція II були ведені із всією жорстокістю війни аж до кінця.

Хоч князівство Семигород було під правним оглядом васальною державоюТуреччини, воно залишилось і надалі для шляхти продовженням конституційних свобід угорського королівства передг^бс- бурзької доби. Якраз і звідси виходило невдоволення проти Габс- бурґів.

B жовтні 1678 p. вирушив на чолі повстанців з Мукачева молодий, щойно 21 літний Емерик Текелій (T5k6ly bnre), народжений в Кежмарку, Словаччина. Текелій пізніше оженився із старшою від себе вдовою по Ф. Раковцієві I Оленою Зріні-Раковцій.^[15]

Спочатку військове щастя сприяло Текелієві. Він заняв терен Закарпаття і велику частину Словаччини, назвавши себе «королем горішньої Угорщини».^[16]

Війна велася з обох сторін незвичайно жорстоко, чим найбільше терпіло невинне населення. Обидві воюючі сторони спалювали до тла цілі села. Повстанців називали «куруцами», а цісарське військо «лабанцами».^[17]

Повстанці Текелія допустились прикрого і непродуманого вчинку, коли в 1684 p.

Останні рішаючі бої між куруцами й лабанцами відбулись на те- рені Закарпаття, а саме в Мукачівськім замку. Мукачівський замок, твердиня родини Раковція, а через шлюб вже й Текелія, героїчно боронився під проводом відважної жінки Олени Раковцій-Текелій.

Замок піддався дня 14 I 1688 p. цісарському війську. B замку знаходилось 45 гармат і біля 600 жовнірів. Із замку вийшла перша

Олена Раковцій-Текелій, горда дочка Миколи Зріні (називався Зрін- ський), хорватського бана, який написав перший мадярський епос та якому в 1670 p., як повстанцеві у Віденьськім Новім Місті стято голову, із 15 літньою донькою Юліяною та 11 літнім сином Фран- цом Раковцієм IL^[18] Дітей від неї відобрано й передано на вихову до єзуїтського манастиря в Чехії (Swieteczky Bedrich: Kurucke valky na Slovensku, Praha, 1928, p. 62). B 1697 p. Олена виеміГрувала за своїм чоловіком до Ізміру, Мала Азія, де вони жили в дуже бідних умовах. Померла в 1703 p. і була похована в єзуїтськім костелі в Ґалаті коло Царгороду, де в 1735 p. був біля неї похований її син Франц Раковцій II. Щойно 200 років пізніше, в 1906 p., їхні тлінці останки були перевезені на територію тодішної Угорщини на Словаччину і похоронені в церкві Св. Єлисавети в Кошицях, в т. зв. Домі.

Австрія здусила повстання Текелія, але не надовго. Угорська шляхта підготовляла дальшу боротьбу, для ведення якої вибрала молодого Франца Раковція II, народженого 27 III 1676 в селі Бор- ша, Земплинської столиці, Пряшівщина (Revay Nagy Lexikona, XVI p. 47), якого уважала найбільш покликаним історією очолити новий рух спротиву. Раковцій писав своє прізвище по латині — Franciscus Ragoczy. 3 ідеями нового повстання познайомив Ф.

Нове повстання угорської шляхти проти Австрії, очолене Ф. Раковцієм II, тривало між 1703-1711 p. і привело край до страшної руїни. Дня 1 червня 1703 p. вирушив Ф. Раковцій II із Галичини, де тимчасом перебував, через Карпати на Закарпаття. Там з 200 гайдуками і 100 гусарами хотів заняти Мукачівський замок свого батька, але не здобув. He маючи виглядів вести повстання власними силами, рішив скористатись із закордонної помочі. Ф. Раковцій II звернувся за допомогою до московського царя Петра I і навіть до турків, яких колись назвав «варварським народом». У турків йому не пощастило Q^akoczy F.: Zpoved. Cesky pfeklad 1908, p. 98; див.: Swieteczky: Kurucke... p. 5). Від царя Петра I прибув на переговори до Ужгороду придворний радник царя Давид Іванович Корбе, а від Річи Посполитої Михайло Волянський. Переговори відбувались в ужгородськім замку дня 12 VIII 1707 p. (Штернберг Я. И.: Мир пое- зии и дружбы, Ужгород, 1979, стор. 53, 57). Сподіваючись допомоги від московського царя, Раковцій виробив в тім напрямі й цілу свою східню політичну концепцію.

Ha Соймі в Оноді 13 червня 1707 p. на вимогу Ф. Раковція II принято рішення про детронізацію Габсбурґів з мадярського трону, чим створено інтерреґнум — час, коли нема короля. Наслідком рішення Сойму в Люблині, подібне інтерреґнум створилось і в ^оль- щі. Союзник Россії, польський король Авґуст II, зрезиґнував, уклавши мир із Шведським королем Карлом XII, який підтримував на польський трон свого ставленика Станислава Лещинського. Петро I ставив свого кандидата на польський трон Ф. Раковція II, предок якого, Стефан Баторій був видатним королем Польщі при кінці XVI ст. (Штернберг: Мир... стор. 56; див.: Письма и бумаги Петра Великого т. 5, Спб., 1906, стор. 590-595). Раковцій по довшій надумі пропозицію приняв. Натомість на мадярський трон Раковцій намітив сина Петра I Алексія, або баварського курфірста принца Конта (Штернберг: Мир...

B церковних справах Раковцій II орієнтувався на Україну. Дня 22 серпня 1706 p. помер мукачівський епископ де Камеліс, то на його місце назначив Раковцій вірного йому Петронія Камінського. B справі інвеститури (право середньовічних пануючих назначувати єпископів та наділювати їх землями) для нового єпископа, Раковцій звернувся не до яґерського архиєпископа, який був сторонником Габсбурґів, але до Київського митрополита Лева Заленського (1694- 1708), щоби той «наново включив Мукачівську єпархію під владу Київських митрополитів» і висвятив на мукачівського єпископа «дуже заслуженого монаха Петронія Камінського» (о. Пекар В. Атана- сій, ЧСВВ: Нариси історії... стор. 48-49; див.: ArchivumRakoczianum, I oszt. II kot. 27 oldal).

Наради ще продовжувались у Варшаві, де 15 IX 1707 p. був підписаний формальний договір «О воспоможении деньгами и прочим к изобранию его князя Раковци польським королем». За Раковція підписав Микола Берченій, який очолював 50 членну делеґацію, а за Петра I підписав відомий дипломат царя Головкін. Така політична комбінація викликала настороження в Европі, зокрема в Австрії та Швеції. Король Карло XII висловив своє невдоволення і тому до реалізації договору не дійшло (Штернберг: Мир... стор. 61; див.: Полное собрание законов Российской імперии, т. 4, Спб. 1830, стор. 385-7). Цікаво, що така сама пророссійська концепція в зв’язку з угорським троном виринула у мадярів і в 1849 p. коли, після невдалого повстання проти Австрії, провідні мадярські політичні діячі запропонували мадярську корону московському царському дворові. Мадяри обвинувачували відтак наших Богу духа винних людей дома і в Америці із слов’янофільства та москофільства, а самі два рази були охочі дати москалям мадярську корону.

Повстання Ф. Раковція II було в народі популярним, бо в 1708 p. його повстанча армія, яка набиралась крім місцевого населення і чужинців досягала числа 60.000(Swieteczky:Kurucke...

10.0 його війська — куруців — коло Сатмар Нейметі Сщпер в Румунії) на сторону цісарських BiftcbK(Swieteczky:Kurucke... стор. 112). Цією невдачею почала зірка Раковція II гаснути, і так одна по одній твердині переходили в руки австрійських цісарських військ і шляхта почала від нього відвертатись.

Мадяри в своїх публікаціях в минулому й тепер, покликуються на вислів Раковція II на адресу русинів, що воювали в його війську, як «Gens fidelissima» — «найвірніший нарід» — даючи цьому вислову зовсім фальшиву політичну інтерпретацію, а саме про вірність русинів Мадярщині, навіть по сьогодні. Як відомо, Раковція II угорські маґнати зраджували, подібно і цісаря, переходячи з одного воєнного табору до другого. Отже русини були «Ґенс фіделіссіма» як жовніри в порівнанню з тими мадярськими маґнатами, що Раковція II зраджували. Русинибоялисяпімсти цісарських військ, як це сталося за повстання Текелія. Наведемо декілька прикладів мадярських зрад:

Князь Антін Естергазі (Eszterhazy), зять Генерала Ніґрелі в Коши- цях, був цісарським підполковником, перейшов до повстанців, Граф Стефан Чакі (Csaky), який побив повстанців — куруців — коло Довгого, перейшов від цісаря до Раковція і став провідником куруців, Семигородський воєвода Апафій II був раз у цісарськім війську, раз у таборі повстанців, Степан Андрашій (Andrassy) перейшов від повстанців до цісаря, так само Василь Очкай (Ocskay), якого називали за його жорстокість «грізним», Стефан Ебецький (Ebeczky) віддав Ужгород цісарському війську без бою, а його брат Адам, також перейшов до цісаря. Таких випадків було далеко більше (Свіетецкі: Куруцке... стор. 13-4).

Тільки після здушення повстання виявилось, що Генерал Раковція II Граф Форґач (Forgach) був на службі Габсбурґів та виконував їхні доручення (Rakoczy Ferencz emlekiratai, Budapest, 1951).

справедливу кару за те, що не виповняв моїх наказів» (Свіетецкі: Куруцке... стор. 73).

Зрозуміло, що ця зрада й переходи маґнатів разом зповстансь- кими з’єднаннями на сторону цісаря, підривало силу й довір’я до Раковція II. Якщо він вжив такого вислову як «Ґенс фіделіссіма» на адресу русинів (мадяри не подають джерело), що вони стараються політично використовувати, то русини, як звичайні жовніри нё зраджували, бо і не могли, не маючи жадного власного командуючого проводу і ніякого впливу в армії. За ту ніби вірність і боротьбу русинів по стороні Раковція II мстились над ними після його прогри ті угорські магнати, які в складі австрійської армії пацифікували наш край.

Русини боролись не із своєї любови до угорських маґнатів, проти яких і вони самі часто повставали, але за поліпшення своєї сумної долі. Ф. Раковцій II подає таку характеристику життя в Угорщині: «... шляхта здобула такі права над кріпаками, що згідно із законами, селяни не мають нічого власного, крім душі. Частину населення творять слов’яни або русини, які досить спокійно переносять це ярмо, але мадярські кріпаки настільки ненавидять своїх панів та шляхетський устрій, що, здається, мають тільки одно бажання, як пом- ститись за втрачену свободу (Раковцій: Раковці Ференц... стор. 69).

Подібно, як і у випадку повстання Текелія, вирішальні бої відо- гравались на терені Закарпаття. Після здачі Хустського замку, най- завзятіше оборонялась родинна твердиня роду Раковція Мукачівський замок, який здався тільки після тяжкого бомбардування (Свіетецкі: Куруцьке... стор. 113). Мукачів був у той час центром для виробу гарматного пороху і тут Раковцій зосередив різних чужоземних фахівців.

He є нашим завданням подавати історичну оцінку повстання Ф. Раковція II, але для ілюстрації, як відносились русини до його повстання, наведемо два рядки з пісні, яку наш нарід співав про нього:

«Ой черлений кантар білий кінь,

Продав я країну, Боже мій» (Кантар це узда, повід)

(Музей української культури в Свиднику: Науковий Збірник — упорядкував Микола Мушинка, том I, Пряшів, 1965, стор. 48; див.: Заклинський K.: Народні оповідання про давнину, Пряшів, 1925). Проф. О. Мицюк, що досліджував нашу старовину, назвав Раковція II «провокатором великої руїни» (Мицюк 0.: Нариси із соціяльно- господарської історії Подкарпатської Руси, т. II, Прага, 1938, стор. 34).

Після здушення повстання Раковція II, Габсбурґи конфіскували маєтки тої шляхи, що виступала проти Австрії і передавали їх в основному німцям. Колишній маєток князя Раковція II перейшов в 1728 p. до рук майнцського архиєпископа Франца Шенборна (Sch5n- bom). Цей подарував його відтак свому племінникові Графу Карлу Шенборну-Бухгайму (Sch6nbom-Buchheim). Так виникла величезна Мукачівсько-Чинадіївська домінія Шенборнів, що займала три чверті Береґської жупи. B містах і селах домінії в 30-их роках XVIII ст. жило приблизно 14 тисяч осіб, з яких 93% були залежні селяни (Історія міст і сіл Української CCP. Закарпатська область, Київ, 1969; див.: А. Шаш — A.Sas: Нарис соціяльної і господарської історії Шенборнської лятифундії Мукачівсько-Чинадієвської в перЩій половині, XVIII ст. — Науковий збірник Товариства «Просвіта», Рочник IX, Ужгород, 1922, стор. 112).

Мадярські протигабсбурзькі повстання тривали майже двіста років. Для ясности образу уважаємо доцільним вказати на тяжкі умови, в яких в той час наш нарід перебував. 3 війнами приходили пошесті, в 1542 p. прийшла сарана і чума, в 1594 напала татарська орда в силі 40-60 тисяч війська, в 1600 p. чума на Снинщині та Ша- рищині забрала тисячі жертв (Науковий Збірник Музею Української Культури в Свиднику, том I 1965, стор. 48; див.: Мицюк: Нариси II, стор. 15-16).

B 1619-20 p. — велика чума, дорожнеча, в 1679 p. — чума в цілій державі, в 1700 p. почався трирічний голод і напади польського вій- ська. Цісарські й повстанські війська Франца Раковція II грабували селян, священиків без розбору. Одні й другі винищують все, щоби противник не мав їжі, ані захисту. B 1710 p. чума в Угорщині забрала около 300.000 людських жертв, потім чума на худобу, сарана, велике зменшення худоби (Науковий Збірник, том I стор. 48; див.: Заклинський K.: Народні оповідання про давнину, Пряшів, 1925).