Угорські правителі

Між Київськими князами та угорськими королями були в XI і XII ст. живі політичні та родинні зв’язки. Угорський король Стефан жив у добрих сусідських взаєминах з Київським Великим князем Володимиром (980-1015).

Культурний і реліґійний вплив Київської Руси на Угорщину не є досі належно досліджений. Слов’янські апостоли Кирило й Методій в дорозі до Великоморавської держави зупинились в роках 863-864 на території «Історичного Закарпаття», охрестили й дали йому перше священство йєпископа (о. Пап C.: Початки.., стор. 70, 72).

Первісно християнство, заведене у Великоморавській державі Кирилом і Методієм, до якої належала й Панонія, мало рішаючий вплив на те, що мадярські правителі приняли християнство з Візантії, а не з Риму. Проти Візантійського обряду вели німецькі церковні кола жорстоку боротьбу. Активно їм в цім помагала друга дружина короля Стефана Ґізела II, німкеня, (перша була теж Ґі- зела). Син Стефана Емерик, князь Русинів, помер підозріло нагло дня 2 IX 1031, шість днів перед його коронуванням королем Угорщини. Стефанові сказали, що це нещасний випадок, що Емерик був «розірваний дикимвепром». Дальший кровавий розвиток подій в Угорщині в боротьбі проти Східньо-Візантійського обряду вказує на те, що смерть Емерика спричинив не дикий вепр, але змова його мачухи разом з німецькими латинниками, які уважали християн Візантійського обряду — поганами (Цитовано за о.

B той час Закарпаття було «мостом» між чеськими і східньосло- в’янськими землями. Через Закарпаття проходили «обози курських купців, які торгували з населенням Чехії і Сілезії» (Словацька Академія Наук: 3 історії чехословацько-українських зв’язків, Братіслава, 1959, стор. 308; див.: Lugossi Scriptum, Budapest, p. 162).

Існування в XH ст. в Чехії слов’янської культури є підтвердженням живих русько-чеських і словацьких зносин. Відкидаючи твердження деяких чеських істориків про те, що слов’янська культура Ca- завського манастиря, виникла лише на чеських традиціях, Копітар зазначає, що Прокоп Сазавський приніс кирилівське письмо і слов’янську культуру в Сазавську обитель «від руських, а саме від тих, що живуть нині у східних горах Угрії» (Словацька Академія Наук: 3 історії... стор. 308-309; див.: Kopitar, S. Prokopus Bohemus Sec. XI slavice legere dicitur Hesychii discipulus, Prague, 1823, примітка 54).

Діяльність Сазавського манастиря була тісно пов’язана на протязі довгого часу з культурною діяльністю Грушевського манастиря на Закарпатті. Про ці зв’язки говориться в численних памятках Гру- шевського манастиря тих років (Словацька Академія Наук: 3 історії... стор. 309; див.: Грамоти й документи Грушевського манастиря в спец. cx. бібліотеці Ужгородського Державного Університету — УДУ).

Ha реліґійний та культурний вплив Руси-русинів на пануючий мадярський двір вказує й те, що напр., коронаційну кирею ^ороля Стефана вишили золотом і дорогоцінностями монахині Василіянки в манастирі у Веспримі, Угорщина, який заснував король Стефан. Ha киреї вишитий іконостас, вгорі напис староруським письмом: «Буди Господи милость Тв#я на нас нині і во віки», а внизу: «Господи ущедри ни і благослови ни, просвіти лице Твоє на ни, і помилуй ни» (Пачовський Василь: Історія Закарпаття, Мюнхен, 1945, стор.

Манастир Василіянок у Веспримі заснував король Мадярщини Стефан грамотою в грецькій мові, яка була пізніше переложена на латинську. Грецька мова не була популярна в Паннонії, а до приходу угорців вже існувала слов’янська мова, бо Св. Методій, архиє- пископ Паннонії, залишив кліру і ченцям добре підготовлену провінцію. Вони Оіив. Катона: «Historica Critica», том I стор. 463 і 464) «навчали народ обряду і релігії, але не вистачало черниць, відповідних для виховання дівчат, тому король з метою заповнити цю потребу заснував веспримський манастир для черниць, які б виховували дівчат» (Науковий Збірник... стор. 165).

До наведеного слід додати, що в той час існували в Паннонії тільки два жіночі манастирії Св. Василія і Св. Бенедикта. Бенедиктинки не вивчали слов’янського письма, тому цю працю виконали Василіянки. їхня мова не грецька, а слов’янська, бо і самі черниці були не грецькі, а словянські taerro стор. 166).

Штефан Авґустин цитує цікавий документ за словацьким автором В. Сасінком: «Арпад і Угри», що «від мадярських королів аж до XIX ст. не вийшов ані один документ писаний по-мадярськи, хоч знайдено значне число документів і листів писаних мадярськими королями в слов’янських мовах та латинкою» (Штефан A.: За правду і волю, стор. 37-38 в примітках).

Угорщина, маючи в своїм посіданню Закарпаття, почала заводити в нім і свої порядки. Важливим політичним актом, який мав за- садничий вплив на дальшу долю нашого населення, була «Золота Булла» короля Андрія II з 1222 p. Угорська історіоґрафія покликається захоплено на неї й порівнює її з анґлійською — «Magna Charta Libertatum» («Велика Хартія Вольностей») з 1215 p.

Золота Булла була одностороннім актом короля Андрія II (1205- 1235), в якій він визначив право магнатської шляхти до «ius resis-

tendi» — право спротиву — включно. Ha цій основі мала шляхта право виступити проти короля, якщо він порушив постанови Булли. Анґлійська Маґна Харта була вислідом домовлення короля з полі» тичними представниками шляхти, яке король не міг самочинно скасувати.

Король Андрій II також виключив право архиєпископа Остриго- му винести клятву на короля. Щойно в 1517 p. наш земляк Стефан з Вербовець «Verboczy Istvan» (походив із села Вербівці, Уґочанської жупи), в своїм знаменитім творі «Tripartitum opus iuris...» знову оживив «юс резістенді», як головне джерело права шляхти, яке стало відтак визначним складником мадярської конституції. Справжнє прізвище Вербовція було Керепецький. Він до свого кодексу включив ряд інституцій звичаєвого права Закарпаття.

Відповідно до тогочасної практики Вербовцій уважав народом тільки маґнатську шляхту, вище духовенство і дворянство з правами і привілеями, а решта була плебс-чернь без ніяких прав. До цієї катеґорії належали в той час і наші священики. Віденьський двір ставився завше проти клявзулі «юс резістенді» Золотої Булли і на Соймі в Братіславі 1687 p. була вона остаточно скасована (Swietec- zky Bedrich: Kurucke valky na Slovensku, Praha, 1928, p. 19). Згідно із засадою «Rusticana attestatio contra personam Nobilitarem nihil valet» (Tripartitum tit. 27, p. 2) свідчення селян проти шляхти, не є право- важне. Плебс-кріпаки не мали права скаржитись на сваволю і насильства февдалів над ними (Мицюк Олександер: Нариси з соціяль- но-господарської історії Подкарпатської Руси, т. I Ужгород, 1936, стор. 111). Ha думку визначного історика-славіста Бідермана, «Трі- партітум» завдав смертельний удар національній екзистенції руського люду, бо його шляхта відійшла до мадярів (Мицюк: стор. 112).

Мадярські історики представляють в світі Золоту Буллу, як вершок забезпечення особистих і соціяльних прав, але для русинів і посполитого мадярського люду вона виявилась якраз навпаки.

Король Людвик I (1342-1382), відновляючи Золоту Буллу 1351 p., заборонив ділення і продаж маґнатських маєтків. Цей закон ^реґу- лював і спадкове право шляхти, ним зберіг король суцільність маґнатських маєтків, а шляхту перед втратою її привілейованих прав. Закон залишився в силі до 1848 p. і мав рішаючий неґативний вплив на розвиток соціяльних умов життя та зберіг февдальний і напівфевдальний стан в Угорщині до кінця ІІ-ої світової війни (Ma- цурек стор. 92). Створені таким чином февдальні умови, запустили сильний корінь в державі, який перетривав всі спроби зміни.

Сеченій Стефан (Szechenyi Istvan) (1791-1860) свого часу подарував

60.0 — золотих для засновання Мадярської Академії Наук, за що був проголошений «найбільшим мадяром». B своїй книзі «Кредит» OHitel), виданій в 1830 p., домагався основної реформи тогочасного стану. Вимагав скасування засади непродажности і неподільности шляхетських маєтків, скасування панщини, заведення рівного маєткового права для шляхти й підданих і под. Він доводив, що «все це є основною причиною господарського занепаду в державі». B іншій своїй книзі «Стадіюм» (Stadium) він піддав острій критиці систему, що «800.000 мадярської шляхти безоглядно використовує 9 мільйонів селян». За це, шляхта проголосила його підбурювачем, ворогом народу та зрадником, а «Кредит» був нею публічно палений (Ma- цурек, стор. 226, 229).

Сейченій жив довший час в Анґлії та багато подорожував і мав можливість пізнати інші форми й методи державного та суспільного життя, які хотів завести і в Угорщині.

B наслідок матеріяльної залежности русинів від чужої і ворожої їм угорської шляхти, вона мала право викупом за незаплачення податку чи якийсь інший переступок, забирати насильно маєток. Це ^[11] привело наше населення до цілковитої залежности від шляхти та загальної всенародньої нужди. Щойно напад татарів і їх пустошення держави в роках 1241-1242 дещо припинив цей процес, який однак набрав пізніше ще більшого розмаху. B добі останнього Арпадови- ча, короля Андрія III — помер 1301 p. — велика частина території Закарпаття находилась вже в руках чужої привілейованої угорської шляхти.

Релігійної боротьби в той час між русинами й мадярами ще не було, бо і вони були християнської віри східнього візантійського обряду, яку пізніше в народі називали «Руська Віра». По смерти Андрія III прийшов на угорський трон Карло Роберт з фрайцузько-іта- лійського роду. Він привів із собою цілу плеяду своїх маґнатів, т. зв. «нових людей», яким почав наділяти землі, чим ще сильніше закріпив февдальний устрій. I на Закарпаття привів король своїх нових людей із Салерна, братів Филипа та Івана Друґетів, яких наділив великими маєтками; Филипа в Спішу, а Івана в ужгородськім і земплинськім комітатах.

3 приходом володарів іншого роду, почалась латинізація церковного життя, що значно пізніше спричинило жорстоку боротьбу між русинами й мадярами, яка в XVIII і XIX століттях прибрала характер національний. Угорщина поставила до служби насильної мадяризації русинів і свої церкви — католицьку і кальвінську, і процес цей тривав до кінця І-ої світової війни.

Своєю політикою Карло Роберт поставив проти себе стару, осілу шляхту, яка почувалась покривдженою в своїх правах і привілеях. Ha чолі незадоволеної шляхти збройно виступив проти короля маґ- нат Матіяш Чак, друг Петра Петровича. Боротьба між ними тривала в роках 1311-1318 і відбувалась переважно на західній частині Закарпаття в комітатах земплинському, шаришському, ужгородському і спішському.^[12] Мадярський історик Мейсарош K. (Meszaros K.) пише так: «Карпатський воєвода Петро Петрович, син руського вельможи Петра або Петенька, наджупана Земплинської та Ужан- ської столиць, стояв на чолі повстання проти Карла Роберта та його латинізуючої політики» (Микитась: Давня... стор. 43; див.: Meszaros K.: Magyarorszagi oroszok tortenete, Budapest, 1850, p. 76-77). Це привело цілий край до великої руїни і до пімсти короля після здушен- ня повстання і смерти Чака в 1319 p.

Щоби звільнити край від злоби короля й поневолення, Петро Петрович разом із своїми однодумцями рішили покликати на Закарпаття князя Юрія I, сина галицького князя Лева, який був князем Галичини й Волині, з тим, що відтак він мав стати і королем Угор- щини.Юрій I був сином Констанції, дочки угорського короля Бей- ли IV, жінки Лева, в наслідок чого мав більше дідичних прав на королівський престол ніж Карло Роберт з роду Анжу. Перешкодив в тому семигородський воєвода, який напав із своїм військові на Закарпаття (Перфецький: Соціалне... стор. 40^2; див.: Микитась: Давня... стор. 44).

Доба Людвика I (1342-1382) і його наслідників не принесла особливих змін в життю краю. Зміни настали тільки в тому, що рішенням Сойму в 1351 p. забезпечено певні права і для т. зв. дрібної шляхти. Це все не мало помітного впливу на страдницьке життя русинів. B лісах почали з’являтись ватаги невдоволених, проти яких король висилав реґулярне військо, яке, згідно із законами держави, було на утриманню місцевого населення.

He зважаючи на безвихідне економічне положення нашого селянства, мадярський Сойм в середині XIV ст. проголосив т. зв.