Русини-Українці і Словаки в Угорщині

Закарпаття, як і Словаччина знаходяться в центральній частині Дунайського басейну, який є випадовою стратеГічною брамою на Схід, тобто і на Україну. Звідси вирушали Наполеон і Гітлер.

Історична доля обох народів русинів-українців і словаків, безпосередніх сусідів, була віками в угорській державній системі однаково сумна і незмінна. Обидва народи були однаково поневолені угорським державним централізмом, однаково виставлені на примусову мадяризацію та небезпеку національної смерти. B свому історичному розвитку вони часто шукали спільних доріг і їх знаходили, часто подавали собі братню руку помочі, що їм виходило на користь. Такі явища взаємної помочі уважаємо природним і нормальним — у народів, які хотять забезпечити за собою право на вільне національне життя та можливість дальшого розвитку.

Богуш Носак-Незабудов, словацький подорожник, пройшов Закарпаттям в 1843 p. і свою подорож цікаво описав в «Листи з невідомої країни до Л.», тобто до Людовита Штура, який був в той час провідною особою національного й політичного відродження словаків та редактором «Орел Татранскі» (Orel Tatransky). Підчас цієї подорожі Носак відвідував важливіших русинів тої доби, духовних і світських, про яких згодом писав з великим признанням. B своїх описах подає, що Орлай в книзі «Труди Общества...» (1826, том III стор. 221) наводить, що в Угорщині живе 800.000 русинів. Одночасно зазначує — «мені один поважний русин писав, що їх є дев’ятьсот тисяч. Без уваги на те, скільки їх є», пише далі Носак, «вони є добрі, чесні люди, тільки коли б більше займались народними справами».

«Мають три єпископства: Мукачівське, Пряшівське і Велико-Ва- радинське, яке згодом стало румунським, хоча жили в нім і русини — греко-католики.

Земплинської та майже ціла Саболчська столиці (жупи). Пряшівсь- ка єпархія простягається на столиці: Шаришську, Спішську, Ґемер- ську, Торнянсько-Абауйську, Боршодську і половину Земплинської».

«Велико-Варадинське єпископство керує греко-католицькою церквою в таких столицях: Арадська, Бігарська, Чанадська, Саболчська, Темешська, Солнокська і Сатмарська. Світського духовенства ф цих єпископствах — без різниці стажу — є 815, Василіянських монахів — 55. Парафіяльних церков — 719, а філіяльних — 318» (Молнар Михайло: Словаки й українці, Пряшів, 1965, стор. 202).

3 уваги на те, що греко-католиками фніятами) є тільки русини- українці, бо тільки вони первісно приняли Унію, то звідси також походить вираз «що греко-католик, то русин». Наведені вгорі відомості про територію і статистику відповідають тогочасному станові поселення русинів. Постійне зменшування числа русинів було у ви- сліді поділу Мукачівської єпархії та зв’язаного з поступово веденою урядом Угорщини насильною мадяризацією. Відпадала територія, а з нею і населення денаціоналізувалось.

Хоч якою тяжкою була угорська дійсність, провідна верства русинів і словаків утримувала між собою живі культурні зв’язки. Коли в 1848 p. повіяв Европою свіжий національний подув, то русини й словаки виявили великі спільні зусилля для оборони й забезпечення своїх національних прав в державній системі Угорщини. Була це доба щирої, чесної та патріотичної співпраці обох народів, наповнена взаємною журбою й довір’дм.

Такі випадки свідчать про взаємне довір’я й добру волю у обох народів та відсутність почуття шовінізму, який започаткував словацький жупан Юрій Славік після першої світової війни в Пряшів- щині. Обидві сторони плекали братні взаємини, хоч були свідомі того, що їхні національні інтереси на цім терені в дечому перехрещуються. Любомир Нідерле представив цілу проблему національних взаємин зовсім ясно, ствердивши, що «Ціла Східня Словаччина є властиво пословакізована Русь, і цей процес продовжується» (Nie- derle Lubomir: Slovansky svet, Praha, 1909, p.

Як далеко сягала співпраця між русинами й словаками в минулому видно з наступного прикладу: B серпні 1850 p. словаки в Ko- шицькім дистрікті не були вдоволені головою шкільництва слова-

ком Платом (Plath), бо, як подають «Словацькі Новини» (Slovensk6 Noviny) з 8 X 1850 p. — «Плат в словацькій мові й літературі наскрізь необзнайомлений і до наших національних проблем теж байдужий, так що ми словаки навряд чи можемо щось від нього сподіватись». Тому словаки вимагали, щоби замість нього був поставлений русин, пряшівський інспектор в наджупанстві ужгородськім

о. Віктор Добрянський. Це знаменний випадок, що словаки жадають, щоби головою їх шкільництва був русин, який в їх опінії буде краще заступати словацькі інтереси перед мадярською владою, ніж словак Плат. _4Х

Великі заслуги в поширенню співпраці русинів і словаків мав Адольф Добрянський, тогочасна провідна постать національного життя русинів Угорщини. Добрянський мав великі заслуги і при заснованню Матиці Словацької, яка, на своїх основуючих зборах 4 серпня 1863 p. вибрала його членом управи.

А. Добрянський був зв’язаний із Словаччиною багатьма коренями: навчанням, життям, одруженням. Провідний словацький культурний діяч Й. Шкултеті в 1902 p. писав про нього: «А. Добрянський... був для нас, словаків, дуже близьким. I в Банській Щавниці і в Будині він жив з нашими найкращими мужами та впливав на словацьке культурне життя» (Цитовано за Словацька Академія Наук: Історія Чехословацько-Українських Зв’язків, Братіслава, 1959, стор. 379; див.: Попович Михал: Революційно... стор. 140).

Для ілюстрації й порівнання взаємин новішої доби наводимо дальший приклад:

Коли русини-українці Пряшівщини орґанізовано і з добрим вислі- дом збойкотували автономні вибори до сойму Словаччини в 1938 p., то офіціоз пануючої тоді Глінкової партії «Словак» з 21 XII 1938 p.

Для того, щоби прихилити до себе русинів, нав’язували словаки на історичну постать А. Добрянського, який був добре відомий та улюблений теж в словацькій культурній та політичній громадськості. B тій цілі на могилі А. Добрянського в Чертіжному влаштували в 1938 p. великі жалібні урочистості. Його пам’яті приїхали поклонитись тоді ще прем’єр-міністер о. д-р Йосиф Tico і Шаньо Max із своїм почотом.

Але не минув ані рік, як вже за словацької держави президент о. д-р Й. Tico і міністер д-р В. Тука наказали військом скинути пам’ятник А. Добрянського в Михайлівцях (Музей Української Культури, Свидник: «Шлях до Волі», Пряшів, 1966, стор. 75). Деякі словаки відсуджували таку поведінку свого уряду, між ними і великий борець за права словаків в мадярськім парламенті о. д-р Фердіш Юриґа, якйй в розмові з Автором, назвав цей вчинок «ганебним».

Отже, словаки в своїй власній державі «віддячились» Добрянсь- кому таким «ганебним» вчинком за його працю в їх користь^. При виборах в 1867 p. із 25 словацьких кандидатів ні один з них не заняв місце в Угорському парламенті. Єдиним депутатом був русин А. Добрянський, який обстоював інтереси словаків разом із сербськими депутатами, зокрема Светозаром Милетичем (Міхал Попович: Революційні... стор. 140; див.: часопис «Голос» з 1867 p. ч. 124). Провідні словацькі чинники того часу висловлювали Добрянському за його працю великі признання й подяки. A в добі власної дер- жавности, видно, уряд Словаччини вже Добрянського не потребував, то і його пам’ятник здавався зайвим, бо нагадував ту історію обох народів, яку словаки тепер чомусь заперечують. Ta від історії й відповідальности в політиці втекти не можна, вона є, як власна тінь.

Якийсь дивний збіг обставин, що в той сам час в ночі з 22 на 23 квітня 1939 p. мадяри зірвали пам’ятник А.

Гучні гасла, що виходили з Россії про «московський месіянізм», «слов’янство», пустили у чехів і словаків глибокий корінь. Ці й інші подібні гасла стали провідною ідеєю вихови цілих ґенерацій, які не знали россійської дійсности, яка була задалеко від них і вони захоплювались її «романтикою». Таким чином при кінці XIX ст. у словацькій літературі і громадському житті вже зрідка стрічається згадка про Україну. Її місце заняла Россія, з якою чехи й словаки зв’язували своє історичне майбутнє. Рівнобіжно з тим ішло й ши- рення ненависти до України та фальшування її історичного минулого. Як далеко сягали наслідки такого «перевиховання», видно з того, що словаки, хоч самі поневолені, солідаризувалися з москалями в поневоленню української мови та нації. Сталось це в 1899 p, на Археольоґічному З’їзді в Києві. За ініціятивою завзятого україно- жера, професора Київського університету T. Флоринського, не дозволено західньо-українським вченим виголосити доповіді на З’їзді українською мовою. Одинока українська мова з усіх слов’янських мов була заборонена «слов\'янською» Россією в серці України — Києві!

Зрозуміло, що така некультурна вимога викликала обурення у присутних слов’янських вчених, а українські вчені відмовились від участи в З’їзді. Єдиний із слов’янських народів, що солідаризувався із забороною були словаки, репрезентовані провідним культурним діячем, головою Матиці Словацької, Йосифом Шкултеті. Ha закиди, роблені з того приводу словакам, писав Шкултеті дня 17 XI 1899 p. Флоринському: ... «Перед нами словаками, россіяни не потребують виправдуватись у цій справі. B усьому, що робиться в ім’я малоруської мови, ми бачимо прагнення послабити россійську єдність, россійську могутність, і тому, кожна така річ є для нашої душі і думки противна.

Вороги українства, великі чи малі, є дуже винахідливі, бо кожну вимогу природніх прав українського народу, культурних чи політичних, вони насвітлюють як ворожу акцію скеровану проти своїх інтересів. Одні зв’язують її з Берліном, інші з Віднем чи Варшавою, комунізмом чи фашизмом, кожний, як йому потрібно, так ніби всі вони мають якесь право рішати про визвольні прагнення української нації та торгувати ними. Слов’янські народи, навіть найменші, разом із словаками змагаються за власну державність і це уважають вповні оправданим своїм правом. A коли це робить 50 мільйоновий український нарід, то це є розбиванням слов’янства і якоюсь чужою інтриґою.

Зміни у відношенню до України настали не тільки загально в народі, але і в поодиноких родинах. Тоді, як Й. M. Гурбан з такою ніжною увагою захоплювався русинами-українцями карпатськими і галицькими та обороною їхніх прав, то його рідний син Святослав Гурбан Ваянський, видатний словацький культурний діяч кінця XIX і початку XX ст., вже заняв протилежне, навіть вороже до українців становище. Подібно як і інші його літературні ровесники, він поставив все на россійську карту, захоплюючись россійським слов’янофільством та уявною охороною слов’ян перед загрозою ґерман- ства. Його вислови на адресу української літератури, не говорячи вже про політичну боротьбу українців, крайно ворожі та навіть образливі. У редаґованій ним Газеті Народні Новини (Narodni Noviny) він писав: «Хто буде вивчати нескладні мови всіляких Франків, хто буде у великому світі читати слабі плоди невідомих українських величин? Ніхто, ані душа!» (Молнар: Словаки й Українці... стор. 97).

C. Гурбан-Ваянський в своїм москофільстві та слов’янстві ішов так далеко, їдо навіть введення словацької мови в літературу кінцем XIX століття уважав явищем тимчасовим, «поки все буде по-россій- ськи». B 1880 p. він писав: «Я є насамперед слов’янин, і щойно потім словак і чех. Хто є насамперед словак і чех, а щойно потім слов’янин, той для мене або дурень, або зрадник» (Цитовано за: Clementis Vlado: Slovaci a Slovanstvo, London, 1943, p. 28).

Фальшиві московські гасла про «слов’янство і братерство», робили своє діло серед незорієнтованих і наївно романтично настроєних слов’ян, хоч українці постійно звертали їм на це увагу. Наводимо відповідний приклад.

\' «Коли в 1867 p. відкрилася в Москві Етноґрафічна виставка і Слов’янський З’їзд, на який українці й поляки не були запрошені, то із кіл слов’янських народів рознеслись сильні протести. Словаки вислали шестичленну делеґацію з А. Радлинським на чолі, якій була представлена „слов’янська Москва”». 3 приводу З’їзду видав один українець під псевдонімом Тарас Воля «Заклик», в якім, м. іншим, писав: «Ми» (українці — В. Ш.) «і поляки не були там потрібні тому, що ми вже в їхніх руках. Ви були потрібні, Bac ще треба гладити, но ви читайте вашу будуччину в нашій долі» (Цитовано за Молнар: Словаки й Українці, стор. 93). Якось так воно в історії буває, що правда часто залишається позаду й добігає за часом. Подібно й українська правда добігла до Европи й заморських країн щойно після другої світової війни, і цю правду нарешті слов’янські й інші народи починають правильно розуміти, особливо ті народи, що вже були в руках Москви.

B такій, цілими Генераціями плеканій атмосфері витворювався промосковський, а одночасно з тим і протиукраїнський комплекс. Bce це випливало з боротьби України проти Москви за свої культурні й політичні права. Такий стан витворився без уваги на те, що, напр., в справі слов’янства українці дали найкращу і для всіх слов’ян приємливу ідею: «Щоби всі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди» — T. Шевченко; тоді, коли А. Пушкин закликав, щоби «всі слов’янські ріки влилися в одно россійське море».

Є люди, що тільки тоді заплатять податок, як побачать державного екзекутра у власній хаті. Подібно є і з народами, які зрозуміють політику Москви щойно тоді, коли побачать московського жовніра на власному подвір’ї.

Коли українці звертали чехам увагу на небезпеку московського комунізму, то їхня відповідь була: «В нас це не може статись, ми культурний нарід». A сталось — зусиллям їх власних політиків, нео- чікувано і якось самочинно, зручним підступом тих самих слов’янських братів.

B добі поневолення чеського народу в переказах народу плекалась віра в поміч россійського царя й народу словами, що «в Чехії буде аж тоді добре, коли з Влтави — ріка, яка протікає Прагою — нап’ється „козацький кінь’*». Найвизначніший чеський маляр Микола Алеш (MikuMs Ales) це по-мистецьки зобразив, так що після другої світової війни «козацький кінь» досить довго пив воду з Влтави. B політиці є помилки, які тільки цілий нарід може зробити. Саме таку помилку робили цілими двома століттями менші слов’янські народи, які пробудились тільки тоді, коли впали жертвою своєї сліпої неконтрольованої віри.

Чехи й словаки були наскрізь просяклі безкритичним національним і політичним москофільством. Кожну державно-визвольну акцію українців нап’ятновували, як розбивання слов’янства, ослаблювання слов’янської Москви й под. I сам проф. T. Ґ. Масарик, який знав добре Россію та мав досить критичне відношення до неї, ще 1 X. 1914 p. на тайних нарадах з чеськими національними соціяліста- ми заявив, що «Ми виросли з ілюзіями про Россію; ми по вихованню руссофіли»... Але «мусимо все оцінювати з нашого чеського становища, а не тільки надіятись на русских». Ha випадок приходу россійських військ до Чехії, Масарик радив ужити всіх заходів, щоби з їхнім приходом не вибухли проти жидівські погроми, які здавались неминучою прикметою россійської дійсності, бо такі погроми, мовляв, пошкодили би чехам і русским Добірні думки проф. T. Ґ. Масарика, з нагоди 75 літ життя 1850-1925, під редакцією M. Га- лаґана і спілки, Прага, 1925, стор. 57).

Після вибуху революції та абдикації царя в березні 1917 p. вислали Аліянти проф. Масарика, як свого експерта, до Россії для прослідження подій, які там настали. Дня 16 IV 1917 p. прибув Масарик до Петрограду. Мав намір затриматись в Россії два місяці, а пробув майже цілий рік. Був свідком і большевицької революції. Відвідав Україну, в Києві його Українська Центральна Рада щиро привітала та щедро піддержала морально й матеріяльно. За цю увагу Масарик, вже як президент Чехословаччини, гарно віддячився українській еміґрації, давши їй всесторонню матеріяльну поміч і притулок в своїй державі.

Повертаючись з України через Сибір до Америки, подав Масарик дня 10 IV 1918 p. з Токія довірочний звіт Аліянтам, з якого наводимо належну частину, що відноситься до української справи. Масарик писав:

1.Союзники повинні признати большевицький уряд Oie факто — про признання до юре не треба дискутувати),

2. Bci малі народи на Сході (фіни, поляки, естонці, латиші, литовці, чехи з словаками, румуни і т. д.) потребують сильнуРоссію, бо інакше будуть здані на ласку й неласку німців і австрійців; Союзники мусять за всяку ціну та всіми способами підтримувати Россію. Якщо німці підіб’ють собі Схід, підіб’ють потім і Захід,

3.Зручний уряд міг би спонукати українців задовольнитись автономною республікою, що творила би частину Россії; це був первісний плян самих українців; вони щойно пізніше проголосили свою незалежність, однак, незалежна Україна буде в дійсності німецькою або австрійською провінцією. Німці й австрійці придержуються відносно України тої самої політики, що і відносно Польщі,

4.Союзники мусять мати один спільний плян відносно Россії і помочі для неї (Масарик T. Ґ.: Світова революція за війни й у війні 1914-1918. Спомини, Переклад з ІІ-го зміненого видання Миколи Саєвича, Львів, 1930, стор. 190-200).

Справа України та цілої Східньо-Европейської проблеми поставлена Масариком ясно і недвозначно. Масарик оцінював її «з нашого чеського становища» і, як провідна постать визвольної боротьби чехів і словаків, мав на це право. Таке саме право належить і українцям розцінювати свою справу з точки зору інтересів свого власного народу й державности. Масарик не мав права ані причини подавати Аліянтам такого рода характеристику України, як держави. Якщо Масарик був певний, що Чехословаччина, як самостійна держава, безпосередній сусід Австрії й Німеччини не стане їхньою провінцією, то таке твердження тимбільше не мало жадного оправдання по відношенню в той час до 35 мільйонової України. Отже твердження Масарика про Україну як державу, випливало з його ілюзії про Россію, а не з принципу рівного для всіх міжнароднього права та далекойдучої історичної передбачливости.

Масарик нерозважно кинув Аліянтам гасло визнати де факто і опісля де юре, та підтримати всебічно Леніна і його уряд, без уваги на державно-визвольні інтереси народів царської Россії, в тім числі й українського, бо, мовляв, первісно й самі українці не хотіли власної держави, задовольняючись автономією. У зв’язку з таким ствердженням, дозволимо собі вказати на цитату з проґрами партії Масарика з 14 IV 1900 p., в якій він заявив: «Ми віримо, що первісна суверенна незалежність наших Чеських країн сьогодні неможлива. Наше мале число населення, наше ґеоґрафічне положення і та дійсність, що чеські краї теж заселяють німці, змушує нас злу- чуватись з іншими народами нашої землі».

A молодший тоді Едвард Бенеш в своїй докторській дисертації в Діжон, Франція, в 1906 p. писав: «Люде часто говорять про розподіл Австрії. Я в це зовсім не вірю. Історичні та політичні зв’язки між різними народами Імперії є засильні, щоби уможливити такий розподіл... He можна серйозно думати про створення Чеської держави, коли одна третина населення в краю (судетські німці) рішена ставити спротив та ніколи не схоче приняти це леґально» (Lieut. Colonel Miksche: Danubian Federation, p. 13; див.: Prof. Hertz S. F.: Nationality in History and Politics, London, р. 203). Якщо порівняти подане тут з тим, що сталось в Чехії від того часу, то виходить, що Масарик і Бенеш рівнож змінили свої первісні погляди на справу чеської державности, а в pp. 193945 і сама Чехія стала внаслідок великої національної траґедії провінцією Німеччини.

Масарик був одиноким послом Віденьського парламенту Чеської проґресивної партії, який на еміґрації в Анґлії, підчас першої світової війни, кинув гасло: «Destroy Austria» — Австрія має бути знищена. У відповідь на це, 106 чехів, членів Віденьського парламенту (всіх було 107) проголосили свою лояльність до Габсбурзької Династії. Про це згадує і сам Масарик, що йому закордоном постійно Аліянти повторювали, що чеські провідники дома не є проти Австрії (Miksche: Danubian... p. 12; Prof. Masaryk: Making of a State, p. 254). Як виходить з наведеного, гасло Масарика про потребу власної держави перемогло 106 голосів чеських, послів Віденьського парламенту.

T. Ґ. Масарик був зручним державним політиком, мав велике довір’я у Союзників та зорґанізовував впливових прихильників державної концепції ЧСР в Анґлії та Франції, яких в своїй визвольній праці влучно використовував. Масарик в своїй книзі подає, що «президент Вілсон довірочно повідомив Союзників про зміст цього меморандума, який я вислав йому з Токіо. Я постійно переговорював із союзними урядами і державними мужами, але не подавав цього до часописів» (Масарик: Світова революція... стор. 243). Спосіб визвольної діяльности проф. Масарика правильний, може послужити й для нас добрим прикладом. Більше праці, а менше розголосу та особистої пропаґанди.

Ми навели ці конкретні дані для ствердження, що Масарик, Бенеш і чеські політики міняли свої погляди наслідком зміни політичних обставин, і то далеко основніше, ніж це зробили українці. При тому здержуємось від коментарів, як далеко могла пошкодити українській державній справі у Аліянтів заява Масарика, що «самостійна Україна стане провінцією Австрії, або Німеччини». Цією заявою Масарик українській справі напевно не поміг.

У своїй першій ноті Міністерству закордонних справ Анґлії дня 15 квітня 1915 p. Масарик виразно заявив, що: «Тепер Чехія бажає і сподівається, що її россійські брати скоро будуть мати успіх в оку- пованню Чехії і Словаччини» (Miksche: Danubian... p. 13; див.: Seton Watson R. W.: Masaryk in England, pp. 44, 134, Cambridge University Press, 1943). Отже й Масарик бажав, щоби Чехія стала провінцією Россії з царем на чолі.

Ta не тільки бажання T. Ґ. Масарика, але і його сина Яна сповнились повністю. Його син, будучи майже 25 літ, разом з роками еміґрації, — амбасадором Чехословаччини в Анґлії, не хотів бачити й розуміти того, що діялось в Україні. B своїй доповіді дня 20 березня 1947 p. в чехословацькім парламенті заявив, що «Совєтський Союз є далекий того, щоби зробити собі з них (Чехословаччини — В. Ш.) сателіта. Є занадто передбачливий, щоби не бачити наскільки, наші спонтанні й ніколи необмежені симпатії цілого народу до нього є цінніші і на віки сильніші, ніж тільки тимчасова кон’юнкту- ральна прив’язаність. Bci Чехи й Словаки люблять Россію з давніх- давен, а сьогодні більше, як колинебудь» (Masaryk Jan: Ani opona, ani most; Vyklad na plenu Ustavodameho Narodnflio Shromazdeni 20 brezna 1947, Praha, p. 54).

Є іронією долі, що в Австрії на домі, в якім T. Ґ. Масарик жив як посол Віденьського парламенту, прибито після другої світової війни пропам’ятну таблицю і кол. президент Австрії мав з цеї нагоди промову, а в Чехословаччині, яку T. Ґ. Масарик збудував, в добі комуністичної ери в державі братів слов’ян, не вільно було покласти квіти на його гріб. Доля його сина Яна теж загально відома.

Безпосередньо перед першою світовою війною речником словацьких національних домагань в парламенті в Будапешті був о. Андрій Глінка. Своїми виступами в обороні прав словацького народу став Глінка відомим і в Чехії, особливо після його процесу в Братіславі в справі демонстрації в Черновій, Пряшівщина.

Дня 27 X. 1907 p. мало відбутися посвячення римо-католицької церкви в Черновій. При цій нагоді дійшло до зудару між населенням і жандармерією, наслідком чого вбито дев’ять селян і багато поранено. Хоч о. Глінка не був там присутній, уряд оскаржив його з аґітації в пресі, що мало довести до цієї кровавої катастрофи, як також за його зв’язки з чехами, де він збирав гроші на церкву. У Чехії о. Глінка користувався великою пошаною, підчас промов його чехи носили на руках.

Дня 4 V 1908 p. почався в Братіславі голосний процес проти о. Глінки. Він в своїй оборонній промові на суді заявив: «Чи це подобається нашим мадярським братам чи ні, але той факт є вічною правдою, що ми словаки творимо з чехами одну расу, одну культуру та один нарід. Донедавна мали ми спільну мову і навіть сьогодні наші протестанти вживають чеську мову в своїх церквах» (Scotus Viator: Racial Problems in Hungary, London, 1908, р. 487).

Підчас першої світової війни чехи й словаки спільно провадили закордоном свою визвольну боротьбу проти Австро-Угорщини при посередництві своїх представників проф. Масарика, Генерала P. Штефаника та д-р E. Бенеша. Цій акції сприяли провідники словаків дома, закордоном в Америці і сам о. Глінка.

Дня 13 XI 1918 p., вже за чехословацької ери, промовляв о. Глінка на публічнім вічу в Теплій, Словаччина, де між іншим сказав: «Ми, тихий, голуб’ячий нарід, ніколи не бачили б свободи, якби не було чехів. Будемо з ними, але то не означає, що ми перестали бути словаками. Із радістю вітаємо між нами кожного чеха, який хоче нам помогти» (Цитовано за: Kramer Juraj: Slovenske autonomisticke hnutie V rokoch 1918-1929, p. 18).

Три місяці після визволення Словаччини від Мадярщини та приєднання її до Чехословаччини в пражськім парламенті о. А. Глінка сказав: «Ми є раді й горді, що можемо подякувати своїм братам чехам, що ми є сьогодні вільним народом, та що можемо собі подати руку. Наші рани були великі, наша боротьба тяжка а, якби не було братнього чеського народу, то наш біль і єгипетська неволя не були би ніколи вийшли на денне світло» (Цитовано за: Kramer J.: Slovenske... p. 12; див.: Sidor Karol: Slovenska politika na p6de prazskeho snemu 1918-1939, vol. I, Bratislava, p. 62).

Уважаємо, що ці три позитивні ствердження о. Глінки, не зважаючи на всі пізніші непорозуміння між чехами й словаками, реальні й відповідають дійсному станові речей та життєвим інтересам обох народів.

Наведені слова признання о. Глінки на адресу чехів в дуже скорому часі змінились на скрайньо ворожі. Причини невдоволення словаків в Чехословаччині ніколи не були такого розсягу й характеру, щоби оправдувати пізнішу заяву о. Глінки в пражськім пар- ляменті: «Наша мадярська батьківщина поводилась з нами далеко краще як ця зненавиджена чеська республіка. Ми жили й боролись з мадярами тисячі літ, протягом яких ми не страждали й половину того, що ми терпимо з рук чехів за цих кілька минулих років. Чехи твердять, що вони нас звільнили, але ця воля є далеко гірша, ніж наші первісні умови» (Цитовано за: Jehlicska Frantisek: Father Hlinka’s Struggle for Slovak Freedom, London, 1938, p. 36-37; див.: Narodni No- viny, 20 Novembra 1929; Slovak, 10 augusta 1933).^[42]

Після першої світової війни була створена на Словаччині полі- тична партія «Глінкова Словенска Людова Страна», — Глінкова Партія, в якій створилось сильне пропольське, а тим самим і про- мадярське крило, яке весь час тісно співпрацювало з Польщею. Через нього Польща впливала і на політику Глінкової партії в про- мадярськім дусі, з чого родилось пізніше її недоброзичливе, а то й вороже наставлення до Карпатської України та української справи взагалі. Польща використовувала Глінкову партію і в своїй прсУги- чехословацькій політиці.

Закиди о. Глінки та його партії про їхнє страждання в Чехосло- ваччині та в зв’язку з цим висловлене признання Мадярщині є під кожним оглядом безпідставні. Боротьба о. Глінки в Чехословаччині ішла головним чином по лінії окремішности словацького народу від чеського, проти національного чехословакізму, що було політично оправдане. A як виглядали словаки в цій самій справі в Мадярщині, уважаємо доцільним вказати тільки на три випадки:

1. B 1842 p. кинув Людвик Кошут в «Пешті Гірлап» словакам прямо в очі, що «ніколи не було словацького народу ані в сні» (Цитовано за: Dr. Josef Масйгек: Dejiny madam a uherskeho statu, Praha, 1934, p. 236).

2.Коли великий борець за права словацького народу в угорськім парламенті о. д-р Фердіш Юриґа просив дати словакам принаймі одну словацьку Гімназію, то від своїх мадярських парламентарних колеґ дістав відповідь: «Повісити його»^[43] (Цитовано за: Dr. Derer Ivan: Cesi a Slovaci... p. 65).

3. Після Австро-Угорського Вирівнання в 1867 p. уряд Мадярщи- ни зразу закрив засновану два роки перед тим Матицю Словенску і три словацькі Гімназії (Музей Української Культури Свидник: Науковий Збірник III Свидник, 1967, стор. 243-244).

Наведені тут три приклади, а ними переповнена ціла словацька історія мадярської ери, ясно свідчать, що промадярські заяви о. Глінки не мали жадного річевого виправдання. Вони виходили скорше з подразнених особистих амбіцій, що о. Глінка не був назначений єпископом. Ha наш погляд, якебудь порівнання національного й політичного життя словаків в Чехословаччині з життям в Угорщині, було би грубою образою правди і Чехословаччини.

Глінкова Словенска Людова Страна і підчас федеративної Чехо- Словаччини ставилась до Карпатської України недоброзичливо. Вже зразу після невдачних переговорів з Мадярщиною в Комарні, відвідав дия 19 жовтня 1938 p. Варшаву провідний член Глінкової партії Карло Сідор. Він представив міністрові закордонних справ Бекові становище словацького уряду, щоби спільний польсько-мадярський кордон був встановлений включенням Карпатської України до Ma- дярщини, «якщо Польща вплине на Мадярщину, щоби вона вимагала від Словаччини тільки чисто мадярську територію» (Цитовано за: Hoensch Jorg K.: Der Ungarische Revisionismus und Zerschlagung der Tschechoslovakei, Tubingen, Germany, 1967, p. 165; див.: Staatssekretar Druffel 75928 No. 75 vom Oktober 18 1938; Поп И. И.: Чехословацко- Венгерские отношения 1935-1939, Москва, 1972, стор. 196).

Провідні члени Глінкової партії не були вдоволені ані у федеративній Чехо-Словаччині. Бажали вернутись назад до Мадярщини і в цім напрямі вели офіційні переговори з Мадярщиною. Це виглядає неймовірним, але, на жаль, показується правдивим. Такій політиці Словаччини Польща сильно сприяла. У вересні 1938 p. міністер закордонних справ Мадярщини Каня дав інструкції їхньому консулові в Братіславі Петравичеві, щоби повідомив на відповіднім місці, що «мадярський уряд висловлене ними (словаками — В. Ш.) бажання в трьох точках уважає можливим до приняття, і Гарантує їх для Словаччини на випадок їхнього приєднання до Мадярщини» (Цитовано за: Adam Magda: A Miincheni egyezmeny letrejotte es Magyarorszag kulpolitikaja 1936-1938, Akademiai kiad6, Budapest, 1963, p. 645-646; див.: Kiim szamjel 1938 — kimeno, Bratislava, 5943/27).

Через свого амбасадора в Польщі Горі Каня інформує й Польщу про хід розмов із словаками, подаючи три точки, в яких прем’єр о. д-р Йосиф Tico сформулював бажання словаків відносно приєднання до Мадярщини:

1. Створення центрального бюра з екзекутивними правами адміністрації краю та урядове вживання словацької мови,

2.Окремі законодавчі збори у власних внутрішніх і релігійних справах, в справах особистих, юстиції й освіти,

3. Бюджетова квота.

Каня далі інформує Польщу, що «ми повідомили Tica, що його бажання приймаємо», це Tico з вдоволенням взяв до відома. Tico просив, щоби в його відвідинах Бенеша ми не бачили недовір’я або намір цю справу відложити. Його метою є тільки відвернути закид, що він не використав всі можливості, що могло б розділити словацький табір на більше частин (Adam Magda: A Milncheni... p. 665- 666; див.: Adam Magda: Magyarorszag es a masodik vilaghaboru, Masodik kiadas, Budapest, 1981, p. 131).

Нам не є відомі властиві мотиви словацького уряду, члена Чехо- Словацької федерації, якого Монс. д-р Йосиф Tico був головою. У

Чехо-Словацькій федерації користалась Словаччина широкими державними правами, тому не бачимо жадних підставових причин для приєднання краю до Мадярщини. Знаючи політичні настрої словацького народу, між яким прожив Автор десять літ, в його опінії така зміна не знайшла би в народі підтримку.

»