«Верховинська акція» Едварда Еґана

Кінцем XIX століття вже відчувався в ослабленому орґанізмі народу подих національної смерти, яку прискорювали й страшні економічні злидні. B мадярській родючій хліборобській державі народ Закарпаття непомітно вимирав повільною голодовою смертю.

3 плодів праці народу користала шляхта, яка вела закордоном безтурботне життя.^[44] Такою її репрезентацією створювалось в чужині вражіння про добробут і високий рівень життя народів в Мадяр- щині. B такій світовій опінії зникали й ті слабі неперіодичні крики розпачу поневолених нею народів. A уділюванням шляхетських титулів відомим особам поневолених народів, зменшувалась можливість їхнього спротиву. Зрозуміло, що із приняттям шляхетських титулів мінялись і прізвища на мадярські.

Такий стан в дечому змінився скасованням кріпацтва в 1848 p., але февдальна система з її властивостями залишилась аж до кінця першої світової війни. A на Закарпатті такий стан нужди привів до Верховинської Акції Едварда Еґана.

При кінці XIX століття, якраз в добі «Верховинської Акції» Еґана, земельна справа на Закарпатті виглядала так: власниками великих земельних посілостей — понад 1.000 катастральних голдів були: мадяри — 62.1%, жиди — 18.9%, німці — 14.3%, румуни — 3%, словаки — 0.75%, русини-українці — 0.75% (це був один одинокий маєток в Марамороші, якого власником була русинка, вдова по мадя- рові). Натомість русини-українці творили в катеґорії до 5 кат. голдів: 48.7%, а від 5-10 кат. голдів 45% (Bajcura Ivan: Ukrajinska otazka v CSSR, Kosice, 1968, p. 30; див.: Hapak P. “Dukla”, Presov, c. 2 1957, p. 65-66). Тож не диво, що ті, хто читали звіт Еґана, були зворушені до сліз умовами життя карпатських русинів, до яких їх довів фев- дальний і національний гніт мадярської аристократії.

Із Закарпаття виїхало на заробітки в заморські країни найбільше людей із всіх народів Угорщини, це означає, що на Закарпатті була й найбільша нужда. За даними угорської статистики, національний стан еміґрації з Угорщини був такий: мадяри — 29%, німці — 5%, словаки — 24%, карпатські українці — 43% (Ванат: Нариси... стор. 25; див.: Перени Й.: Из истории закарпатских украинцев (1849- 1914), Будапешт, 1967, стор. 116; Коломиец И. K.: Социальнснеко- номическия отношения и общественное движение в Закарпатье во второй половине XIX столетия, Томск, 1962, стор. 343).^[45]

Ініціятива «Верховинської Акції», яку ще називали й Руська Акція,^[46] належить греко-католицькому єпископу в Ужгороді Юлієві Фірцакові, який виявив великі турботи долею свого народу. Повертаючись початком 1896 p. з Риму, єпископ Фірцак відвідав голову мадярського уряду, Дезидера Банфі, якому передано пропам’ятну записку, в якій, м. ін., писав: «В гірських областях живучому руському населенню жуп Мараморошської, Бережської, Ужанської і Земплинської треба створити умови для прожиття, тоді й переселення в Америку припиниться» (Жовтень і українська культура. Збірник Культурного Союзу Українських Трудящих, Пряшів 1968, стор. 57). У той час переселення в Америку набирало таких розмірів, що викликало увагу уряду. Hanp., в однім році з ужанської жупи емігрувало около 20% населення.

B січні 1897 p. пише єпископ Фірцак знову листа до голови уряду Банфі, в якім поновно стверджує, що «В бережських і ужанських гірських областях, а також і в уґочансько-боржавській долині, русини живуть у жахливій і трагічній нужді...

3 уваги на хліборобський характер краю поліпшення долі населення мало йти по лінії сільського господарства та скотарства. Тому передано справу помочі виконувати міністрові сільського господарства Іґнацові Даранієві. Міністер Дарані передав ведення «Верховинської Акції» Едвардові Еґанові, високому урядовцеві в своєму міністерстві.

Родина Еґана походила з Ірляндії. Його дід приїхав початком XIX в. до Угорщини, де закупив сільсько-господарський маєток. Ед- вард народився в 1851 p. в Чакторні, жупа Ваш. Ґімназіяльну ма- туру склав в місті Сомбатгель, а університетські студії з ділянки господарства й аґрарного права скінчив у Відні й Галле. Свої теоретичні знання довго практично застосовував на своєму маєткові, опісля в Чехії, Німеччині, Австрії й Англії. Пізніше дістав запрошення до Прусії, де працював три роки. Опублікував теж кілька фахових праць. 1897 p. вернувся з Прусії до Угорщини, де на доручення уряду перебрав ведення допоміжної акції, яка спочатку відносилась тільки до бережської жупи, а відтак була поширена на ввесь Закарпатський край і дістала назву «Верховинська Акція».

5 XI 1897 p. виїжджає Еґан, як уповноважений угорського уряду до Бережської жупи. Еґан взявся з великим завзяттям до праці. Він був людиною твердого характеру і з почуттям соціяльної справедливости, стрінувся тут з невідомими досі йому умовами життя.

Свої спостереження про нужду і її причини карпатських русинів зібрав Еґан у «Меморіялі», який він подав міністрові Даранієві. Цей Меморіял вийшов в перекладі на українську мову друком у 1901 p.

у Львові, як ч. 21 Літературно-Наукової Бібліотеки. Меморіял Еґшш^[47] слід розглядати під двома аспектами:

а) аспектом соціяльним, себто помочі селянству, якою то справою Еґан щиро й основно зайнявся та її так і представив урядові Угорщини;

б) аспектом національної проблеми карпатських русинів, до ac- пірацій яких він, як мадярський патріот та на підставі даних йому тайних інструкцій урядом Угорщини, підходив інакше, вказуючи на потребу їх денаціоналізації.

Свій Меморіял починає Еґан словами: «Головне джерело теперішньої недолі руського селянства в північній частині Угорщини лежить в невідповіднім переведенню урбаріяльних відносин. Власті, що переводили ті справи, держалися букви закону і не узгляднили в нічім господарських потреб селянства. Вони не питалися з чого цей селянин, прив’язаний виключно до землі, буде жити? Селянам забрано сіножаті, пасовиська і навіть частково ті ґрунти, які вони уживали перед тим як спільну власність» (Еґан, стор. 44). Далі він робить оправданий закид урядові: «Але не тільки великі господарства тяжко прогрішилися проти селянства. I сама держава чи уряд провинилися тим, що зовсім не подбали про підстави існування селян у тих околицях» (Еґан, стор. 46). Еґан слушно закидає урядові, що подібно, як в добі абсолютизму Меттерніха і Баха, так і тепер в конституційній ері «наша адміністрація обмежується удержанням сякого-такого державного ладу в комітатах, а економічне положення жителів їй байдуже» (Еґан, стор. 48). Як наочний свідок Еґан стверджує далі, що «в переважно хліборобській Угорщині вимирає хліборобний нарід.

Підчас своїх поїздок із села в село Еґан збирав не тільки потрібні інформації з життя русинів, але одночасно й клав конкретні основи по лінії свого призначення, а саме, орґанізував кредитні каси, кооперативи, тощо. Зрозуміло, що це теж стрінулось із опором його противників. У Меморіялі Еґан описує цілий ряд фактичних випадків зв’язаних з лихвою та іншими того роду справами. Наводимо для прикладу: «В Мараморошськім комітаті заложено минулого року в деяких селах позичкові каси і крамниці на лад галицьких. Що ж сталося? Про це дізналися лихварі, яких він називає «торговель- никами» і негайно вислали двох своїх людей до руського священика в Долишній Бистрі (що станув на чолі цієї селянської організації) з домаганням, щоб він негайно залишив свою роботу. Священик засміявся і заявив, що крім нього ще інших десять людей трудиться над цим ділом і що через те його виступлення з організації не спинило би діла. Невдовзі після того підпалено обійстя цього священика з чотирьох боків і він утратив увесь свій необезпёче- ний маєток» (Еґан, стор. 66).

Як виходить із цитованого тут Меморіялу, по селах Закарпаття ішла завзята боротьба між наживачами на людській недолі й тими силами, які змагалися до направи. Наприкінці свого Меморіялу Еґан стверджує, що «В селі треба роздивитись і розслідити маєткові відносини селян та аж тоді покажеться, що третина, половина або й більша половина селян не має вже ніякої земельної власности, бо вся їхня земля перейшла в руки 2-3 «торгівців». Hi худоба, ні збіжжя, ні сіно не належить їм, хоч вони коло того всього ходять. їм відпускає «торгівець» тільки малу пайку на прожиток, решту бере собі». B селах на рівнинах Закарпаття життя для селян і робітників було теж важке, але там не було таких різких відносин і залежно- сти від лихварів.

«В таких обставинах нема вже рятунку для селян. Земля до половини в руках чужинців, що не є і не будуть ніколи мадярами, що не є і не будуть хліборобами, що ссуть тільки землю, а ніколи її не обробляють, що уважають цю землю за предмет торгівлі і покинуть її , коли земля перестане давати плоди. Жителі цих околиць мусять згинути, земля мусить перетворитися в пустелю, худоба, кількість якої з року в рік зменшується, пропаде» (Еґан, стор. 85-6).

«Нарід, що не має ні землі, ні худоби, якого доля лежить в руках лихваря; нарід, що залежить від настрою й самоволі цього лихваря; нарід розпитий нарочито і здеморалізований, якому вже ні священик, ні війт не можуть допомогти, а якого всякий адміністративний урядовець використовує і кривдить; нарід, якому взагалі ніхто в світі не подає помічної руки — цей нарід буде поступово падати мате- ріяльно і морально чим раз нижче, поки не загине» (Еґан, стор. 88).

«Коли, Ексцеленціє, думаєте помогти цьому народові, коли хочете надолужити те все, що держава і суспільність тут за століття занедбали і по селах направити зло, яке натворено; коли хочете в останній годині та в крайній небезпеці подати руку тим, що борються зі смертю і бодай одну їх частину спасти від загибелі, — то тут тільки один вихід. Лишіть на боці всякі гіаліятивиі дрібні способи і беріться за оздоровлення цілого недужого організму» (Еґан, стор. 90).

«Найперше треба подбати про довгоречинцевий кредит земельний, щоби піднести знову штучно обнижену вартість землі. Крім того треба подбати про короткоречинцевий особистий кредит. Опісля треба дати селянам розплодову худобу. Ця худоба останеться покищо власністю держави, а користь із неї припаде селянам. Дальше треба під проводом місцевих священиків зорґанізувати господарські селянські спілки. Над цими спілками треба встановити контролю, висилати туди мандрівних інструкторів, а поодинокі спілки об’єднувати в одну цілість під наглядом міністерського коміЬара. Організацію таку треба перевести (цля проби і досвіду) найперше в однім повіті. По році можна буде все довести до того, що в цім повіті ні в одного господаря не буде вставленої «торговельниками» штуки товару, а борги його через те не зростуть. Це загріє селян до праці і ощадности. Селянин вийде з просоння, в яке попав. Він почує себе вільним, визволеним із лихварського ярма і набере сили та охоти до труду» (Еґан, стор. 90).

«Дехто думає, що руський нарід фізично так занидів, духово так нерозвинутий, а морально так занепав, що вже неспосібний до ніякої праці і до тверезого нормального життя. Хто так думає, цей не знає руського народу. Руський нарід у ґрунті душі добрий, слухняний, надійний і порядний. Він переймається поступом і він знає дуже добре, де корінь лиха. Тільки ж у нього немає змоги власними силами видобутись із теперішнього положення. Розуміється, що нині цей нарід не спосібний до ніякої роботи. Він же ж годується тільки вівсяним ощипком, капустою, а в найліпшім випадку картоплею. Ця страва не дає йому фізичної сили і витривалости. Його організм немощний і нерозвинутий. У війську, де його добре годують, руський селянин не тільки сповняє свою службу на рівні з іншими, але він витриваліший від угорського подолянина, бо призвичаєний до біди. B Галичині, де руське населення в деяких околицях мається ліпше, русин розвивається духовно дуже добре, інтеліґент- ний і спосібний до всякої ручної роботи. За дві десятки літ зміняться обставини в нашім Підкарпаттю на ліпше, як тільки держава подасть його жителям скору і добру поміч» (Еґан, стор. 90-92).

«Дехто сумнівається, чи зможемо ми цей нарід для себе виховати, коли витягнемо його з теперішньої біди. Ha мою думку, вдасться нам зблизити цей нарід до нас, коли дамо йому ліпші життєві умови. Руське питання є наразі питанням шлунку. Якщо держава вжиє всіх своїх сил для рятунку цих людей, то ми здобудемо B них трудящих хліборобів».

«Теперішня хвилина надається до акції уряду в цім напрямі якнайкраще. Ціла публічна опінія прихильна цій акції і очікує її від Вас, Ексцеленціє!» (Еґан, стор. 92-94).

Як можна було сподіватись, Еґан своїм Меморіялом викликав проти себе і цілої акції допомоги бурю протестів, особливо зі сторони торговельників. Його Меморіял був причиною інтерпеляції B парламенті і предметом дисциплінарного доходження проти Еґайа. Міністер Дараній який і сам мав в собі жидівську кров виправдав Еґана, що однак не зменшило гострости нападів його ворогів.

Один із фахових політиків і літераторів угорських, який прочитав справоздання Еґана, висловився: «Кажу з чистою совістю, що в житті не мав я в руках лектури, що зворушила б мене більше як справоздання Еґана, хоч звітодавець писав його зовсім об’єктивно і холодно. Він вичислив імена і подав факти. Він не накладав на цю картину ніяких фарб. Він оповідав тільки, а факти самі за себе говорили і оскаржували винуватих. Хто прочитав це справоздання той плакав і йому мусіла кров ударити до голови. Він мусів запалати із злости». Про цей Меморіял заговорила і закордонна преса.

Згодом, з’явились з архівів Угорщини й інші матеріяли, які в добі акції чи смерти Еґана були ще тайними. Постійне посягання Угорщини на територію Закарпаття через денаціоналізацію русинів творило незмінну програму її урядів. Угорські державні чинники були свідомі того, що в Галичині та Україні живе той самий нарід, у якого карпатські русини знаходять велику моральну поміч та скріплення національної самобутности. Тому нема сумніву, що Акцію Еґана уряд Угорщини хотів використати для своїх денаціоналізацій- них цілей та що в цім напрямі дав йому відповідні інструкції. Помагаючи русинам, уряд надіявся, що зміненою тактикою буде легше зискати їх для мадярської справи.

У короткому часі після приїзду Еґана на Закарпаття, бо вже 25 січня 1898 p., подав він секретний звіт міністру Даранієві про «Найважливіші майбутні проблеми тисячолітнього існування Угорщини», в якім торкається крім соціяльних проблем, які ми вже розглядали, і проблем національних. B своєму тайному звіті Еґан займається національною проблемою в чотирьох пунктах, а саме:

1) Нас, угорців, кількісно менше, ніж чужих національностей.

2)Вважаю небезпечним той факт, що поодинокі національності ґеоґрафічно, в закритих національних областях, живуть від угорців віддалено.

3)Дуже неприхильним можна уважати, що чужі національності спираються безпосередньо на племінно споріднені народи поза нашими кордонами й так... разом, з подвоєною силою, проводять боротьбу за автономію свого спільного майбутнього.

4)Нарешті вказує на те, що на його думку, замість того, щоб угорська панівна мова перемагала, міряючи історичним мірилом, можна констатувати, що вона поступається перед мовами чужих національностей.

У своїх твердженнях, Еґан однаково згадує проблеми німців, словаків, румунів та русинів і зазначає: «Отже, коли правда, що нашим першочерговим політичним завданням повинно бути придбання всіх чужонаціональних народів для угорської культури, тоді той важливий ключ розв’язання національних питань румунів, словаків і карпатських русинів знаходиться в руках Вашої Ексцеленції» (Жовтень... стор. 59).

He зважаючи на таке нужденне господарське становище русинів, і вже досить далекосяжної їхньої мадяризації, уряд Угорщини мав постійно на увазі сильний національний резервуар русинів-українців в Галичині і тому, два тижні перед початком своєї праці на Закарпатті, Еґан виїжджає, ніби в особистих справах, до Галичини. Цю свою подорож описує так: «Там (у Галичині — В. Ш.) відвідав моїх друзів-поміщиків і на одному полюванні, влаштованому на мою почесть, я познайомився з кількома вождями тамтешніх русинів. Так, без того, щоби присутні знали з ким мають до діла, чому цікавлюся їхніми проблемами, я довідався про те, що тих 2.5 мільйона русинів, які живуть в Галичині, з’єднані з 0.75 мільйонами русинів, які живуть в Буковині й майже 16 мільйонами, які живуть в Бесарабії, на Поділлі й на Україні, дійсно прямують до певної автономії. Що більше, декотрі так перебільшували, що й про свою окрему руську державу мріяли» (Жовтень... стор. 60).

Еґан далі стверджує з вдоволенням, що «покищо нема між карпатськими русинами українського політичного руху», тому він запропонував: «На мою думку, треба використати сприятливу для нас ситуацію, щоби цю національність зовсім і назавжди придбати й повністю змадяризувати. Коли держава, маючи на думці важливість цього питання, так з точки зору господарського, як і політичного, приступить до ініціятиви епохального значення, неможливо, щоб народ цієї області, коли переконається у щирому прояві державної власті, не полюбив би батьківщину і всією душею не став би ма- дяром. Для вищеназваної акції ситуація під кожним оглядом дуже сприятлива для нас» (Жовтень... стор. 60).

B світлі наведених новіших документів ціла «Верховинська Акція», як також офіційна місія Еґана, набрали також національно- політичного характеру. Було б навіть дивним припустити думку, що шовіністичний угорський уряд хотів би скріпити соціяльну позицію русинів тоді, коли він сподівався їхньої скорої національної смерти. Зрозуміло, що наш нарід у той час щиро вітав кожний людяний прояв скерований на його поміч, бо його ситуація була дійсно трагічною.

Беручи однак під увагу незвичайно щирий і совісний підхід Еґара відносно соціяльної помочі русинам, створюється сумнів та свого роду непевність, чи його заява про потребу мадяризації була рівнож такою щирою, бо Еґан в своїм Меморіялі ніде ані словом не згадує про національні проблеми. 3 того робимо припущення, що заява про денаціоналізацію могла бути тільки відповіддю на тайні інструкції дані йому урядом Угорщини. Коли б показалось, що рецепт на денаціоналізацію був щирим виявом його власних переконань, то навіть в такому разі його праця й принесена ним жертва повністю заслуговують на наше признання й увагу.

Наш нарід протягом свого історичного розвитку в складі Угорщини та Австрії то падав гноблений і обезсилений, то знову підіймався, але ніколи не тратив віри в самого себе. Мабуть під вражін- ням такої історичної дійсности створилась і приповідка «Твердий як русин». Дійсно треба було бути твердим, щоби перед лицем такого вікового поневолення знаходити в собі силу по кожнім упадку наново відживати. Це явище заслуговує загального признання тим більше, що робили це упосліджений селянин і робітник з малою групою інтелігенції, якої переважаюча частина була вже поголовно змадяризована.

Еґан за свою працю помогти нашим русинам заплатив життям. 20 вересня 1901 p. траґічно загинув на Підгорбському Грунку поблизу Ужгороду, коли їхав на відвідини до свого приятеля Плотенія Нандора до Великих Лазів, відомого тогочасу скрипаля. Причина смерти не була офіційно вияснена.

Ha Підгорбському Грунку, на місці траґічної смерти Еґана видніє великий білий кам’яний хрест-пам’ятник, поставлений із пожертв населення, а на нім напис мадярською мовою:

Ha доказ вдячности міністерському повновласникові

ЕҐАНОВІ 3 БОРОСТЯНКИ

верховинського люду найліпшому приятелеві та добродієві в пам’ять нещастя, яке 20 вересня 1901 p. сталося на цім місці і яке скінчилось його смертю.

3 публічних дарів поставили його правдиві палкі прихильники.

Молімся за нього!

Кожний перехожий коло хреста-пам’ятника зиімає капелюх, хреститься і згадує цю шляхотну людину.

Розцінюючи з перспективи часу сподівання уряду Угорщини про скору національну смерть нашого народу під Карпатами, треба дійсно висловити подив, що 18 років пізніше той самий упосліджений і на смерть засуджений русин на Всенародніх Зборах в Хусті 21 січня 1919 p. гордо й самопевно заявив представникові тої самої Угорщини, Данові, що «наша мати нас кличе й ми хочемо до Києва», подякувавши Угорщині за дотеперішню «опіку».

Тому й не дивно,що Угорщина вислала Еґана перед його поїздкою на Закарпаття до Галичини, щоб довідатися, якІ є духовні зв’язки і настрої між русинами-українцями по обох боках Карпат. Еґан, будучи в Галичині, правильно оцінив значення національного споріднення карпатських русинів з Галичиною і Україною, на що й уряд Угорщини звертав належну увагу. Свідомість цієї кровної спо- ріднености скріплювала в народі почуття національної самопевно- сти. «Ми не самі», часто говорили пригноблені селяни. Як прийде час, то нам поможуть наші браття з другого боку Карпат, що дійсно так і сталось. Тому не дивно, що Угорщина всіма способами унеможливлювала Закарпаттю якийнебудь зв’язок з Галичиною, хоч обидва краї знаходились у складі тої самої монархії.

Еґан лишив по собі в нашім народі живий пам’ятник. Його Верховинська Акція принесла багато користи нашому народові і сліди її були помітні аж до першої світової війни. Після смерти Еґана уряд Угорщини не назначив його наступника, що привело до певного застою в цілій допомоговій акції.

Син Еґана, д-р Емерик Еґан, рівнож високий урядовець в адміністрації Угорщини, видав у квітні 1939 p. брошуру на 48 сторінок під назвою: «Яка має бути руська автономія». Брошуру присвятив пам’яті єпископа Ю. Фірцака, міністра д-ра Д. Даранія і свого батька, як дійсних приятелів русинів. He будемо тут займатись розглядом цієї брошури, хочемо тільки вказати на погляд сина Еґана щодо русинів у 1939 p., тобто в добі, коли Карпатська Україна вже збройно поставилась проти поновного загарбання її Мадярщиною. Син Еґана пише: «I я то говорю, що мої друзі Ілейш і Ортутай іншими словами сказали, що в своїх почуваннях карпатські русини настільки є мадярами, що всупереч відмінній мові й реліґії ніколи не стреміли бути «національністю», а на мою думку й сьогодні не є іншими як по-руському говорячі і греко-католицьку віру визнаючі мадя- ри» (Egan Lnre: Milyen legyen a ruszin autonomia, Ungvar, 1939, p. 12).

Ha адресу русинів ми вже чули й давніше «історичне» твердження, що «ви є тільки по-руськи говорячі мадяри». Навіть і син славного Еґана дійшов до такого висновку. Про це писав свого часу op- ґан греко-католицьких священиків і вчителів в Ужгороді «Греко-ка- толицький Огляд» (G6r6g Katholikus Szemle) дня 20 січня 1918 p., що «Русини є такою самою складовою частиною мадярства як і чистокровний мадярський нарід, і між ними обома є тільки та різниця, що один з них говорить по-мадярськи, а певна частина другого говорить по-руськи. Національних стремлінь русини не мають і ніколи не мали» (Bonkal6 Sandor: A Ruthenek (Ruszinok), Budapest, 1940, p. 32).

Так виглядає поневолений нарід «без власної історії, національного імени та навіть національних стремлінь», коли його речником є окупант. Такий довговічний стан був на нещастя частиною історії українського народу, тому не є легко очистити його історію від чужого намулу.

У зв’язку з цим хочемо вказати на слова поета Пряшівщини Степана Гостиняка:

«Століттями в історію моєї крові хтось неанонімний ллє помиї».

(Місячний журнал «Дружно вперед», Пряшів, ч. 3 (462), березень 1987, стор. 20 видає: Культурний Союз Українських Трудящих).

Уважаємо, що двацять літ пізніше, в роках 1938-1939 карпатські українці, зі зброєю в руках дуже вимовно засвідчили мадярам цю національну різницю, як також виразно задокументували свою незалежну від мадярів самобутність.

Відвідувачі Америки з околиці Ужгороду інформують, що совєт- ська влада усунула пам’ятник Едуарда Еґана. Уважаємо, що пам’ятник був виявом любови й вдячности нашого збідаченого населення, тому не бачимо причин до його усунення. B народі жила пам’ять про Еґана, по селах часто про нього говорили, а його пам’ятник, мов живий свідок злощасного минулого, нагадував і перестерігав наш нарід перед можливою новою мадярською неволею.