Розвал Австро-Угорської Монархії, 1918-1920

Карл фон Клавзевіц в своїм творі «Про Війну» (Vom Kriege) поставив тезу, що «війна є тільки продовженням державної політики іншими методами». Перед першою світовою війною певні держави бажали осягнути свої цілі саме тими іншими методами, що у ви- сліді довело до світової війни.

Мирова конференція в Парижі зробила відповідальним за випо- відження першої світової війни Австро-Угорщину і Німеччину. B Австро-Угорщині жило десять народів, а про виповідження війни рішала Коронна Рада, яка складалася: з двох мадярів, одного поляка, двох хорватів і двох німців (Reiner Ludwig: The Lamps Went Out in Europe, New York, 1955, p. 56).

Ha проблему вини в першій світовій війні влучно відповів французький історик Фабр JIyc ^abre-Luce): «Своєю діяльністю Німеччина й Австро-Угорщина зробили війну можливою, а Потрійний Союз — Велика Антанта — своєю діяльністю зробили її неминучою» (Цитовано за: Reiner: The Lamps... p. 163). — “By their actfohs Germany and Austria made the war possible, the Triple Entente by their actions made it inevitable.”

Ґраф Берхтолд Ліповт (Gr6f Berchtold Lip6t), мадяр, був австро- угорським міністром закордонних справ і великим прихильником виповідження війни. Його чинність Антанта приписала після війни на рахунок Мадярщини. Таку тезу висунув і підтримав голова Де- леґації Австрії на Мировій Конференції Карло Реннер (Karl Renner), заявляючи в своїй промові дня 2 липня 1919 p., що за виповідження війни Мадярщина є відповідальна, бо війну спричинив міністер Берхтолд, який був мадяром.

Ha рахунок Мадярщини зачислено й заяву державного мужа Мадярщини «залізної руки» ґрафа Степана Tica (Tisza Istvan) в зв’язку з атентатом на престолонаслідника Франца Фердинанда, в якій він сказав, що «вбивство дало прекрасний привід для аґресії» — “the murder provided a splendid pretext for aggression” (Horvath Jeno: Feleloseg a vilaghaboruert es a bekeszerz6desert, Budapest, 1939, p.

He було політичною тайною, що Франц Фердинанд ставився не- ґативно до національної політики Мадярщини та що змагав до зло- мання «мадярського імперіялізму» (“Sprengung der ungarischen hnpe- rialismus”) (Horvath: Felel5seg... p. 60; див.: Hopke W.: Rumanian dies- seits und jenseits der Karpaten, Miinchen, 1936).

Завдяки праці англійського публіциста Сетона Ватсона (Seton Watson), псевдо — Scotus Viator, редактора London Times Вікгема Сті- да (Wickham Steed), французького професора Ернеста Дені flEmest Denis), французького лектора на університеті в Празі Пішона (J. E. Pichon) та ін., проблема національностей в Австро-Угорщині кінцем XIX і початком XX століття набрала вже міжнароднього розголосу, що створювало в світі для цієї держави неґативну опінію. B той час уже почали появлятись в світовій пресі голоси про потребу розподілу Австро-Угорської імперії. Представники визвольних рухів поодиноких народів підчас першої світової війни закордоном це повністю використали, особливо проф. Масарик.

Навіть міністер закордонних справ Россії Ізвольський, держава якого поневолювала поодинокі народи далеко гірше, як, напр., Австрія, приєднався до цієї ідеї, заявляючи, «що Габсбурзькій Монархії треба зробити кінець, бо це чисто випадковий анахронізм. Треба звернути увагу поодиноким народам цієї потуги, за виїмком поляків, щоби вони забезпечили для себе самостійне політичне життя»... (Цитата автора: Horvath: Felel5seg... p. 324; див.: Заява Ізволь- ського, Париж 3 X 1914, як подає — Stiere B.: Izwolski im Weltkriege 1914-1917, Berlin, 1925, p. 226-27).

3 визвольної проблеми Польщі зробив Ізвольський виїмку, бо вона відносилась до Польщі, окупованої і Россією. Цікаво, що ані тоді, ані пізніше в другій світовій війні ніхто з провідних державних мужів Заходу не висунув гасло розподілу царської та Совєтської Імперії. Таким замовчуванням небезпечної національної проблеми в цій імперії створюється тихе правило, що Москві можна «визволяти» всі інші народи, а визвольна проблема народів, які вона поневолює, є її внутрішньою справою.

Хоча народи Австро-Угорщини довгими віками жили в одній державі, вони не вивчали взаємно своїх історій та не плекали добросусідських взаємин. Головною причиною такого стану було те, що в цій державі були народи пануючі й поневолені. B національнім відношенню, в опінії пануючих народів, останні не були повноцінними громадянами. Плекана таким чином громадська й національна нерівність, викликала в державі ненависть, яку поневолені народи могли виявити тільки в критичній добі пануючої системи. Така нагода настала при кінці першої світової війни.

B Австро-Угорській монархії були три народи, що плекали й практикували національний шовінізм, а саме: мадяри, німці й поляки. Хоча поляки не були в той час державно пануючим народом в Австрії, зате використовували свою участь в державнім апараті в Галичині саме для таких пануючих цілей. Ha доказ жорстокости й ворожої поведінки мадярів і поляків по відношенню до українців в Галичині підчас першої світової війни, наводимо свідчення проф. Дмитра Дорошенка:

«Діло в тім, що коли виявилися перші поразки австрійської армії, то як звичайно буває в таких випадках, почали шукати винуватих і знайшли їх в .зраді «русинів». Було иущсно гасло, що у всьому винні «русини» і почалась бсзсистсмна й дика гіомста. Місцева адміністрація, майже виключно польська, почала зводити свої політичні й національні порахунки: маси людей арештовано через підозріння в руссофільстві, заковувано в кайдани і вивожено в глибину Австрії. Частенько вулична юрба мордувала арештованих по дорозі, бо їй говорено, що це «московські шпіони». B жахливих умовах, серед постійних знущань з боку варти і юрби, ведено нещасних до Штирії, до Тіролю і там кидано до особливих концентраційних таборів, де їх тримали «до суду» в убійчих умовах, що служать незмитним соромом для старої Австрії і європейської цивілізації».

«Особливо вславився своїм страшним режимом табор в Талергофі в Тіролю, де тримано около 12.000 людей... Але значне число арейїтованих було просто повішено відступаючим військом, особливо лютували з цього погляду мадяри. Так нещасний український народ в Галичині попав між молот і ковадло: з одного боку його карано за руссофільство, а з другого — ішли россійські «визволителі» і карали за мазепинство та австрофільство» ОЦорошенко Дмитро: Мої спомини про недавнє-минуле, друге видання, Мюнхен, 1969, стор. 36-37).^[48]

Хоча описані тут муки й страждання не відносяться в такій мірі територіяльно прямо до Закарпаття, але випадки подібної жорсто- кости мали місце і на Закарпатті. Зрештою всі ці жорстокости на окупованих українських землях відносились до того самого українського народу.

Після довгого і часто траґічного панування цісар Франц Йосиф I помер дня 21 XI 1916 p. маючи 86 літ.^[49] Наступником його став Kap- ло, жонатий з принцесою Зітою з роду Бурбон-Парма. Новий цісар, без потрібного політичного та державницького досвіду, не був в курсі справ замотаних національних відносин Австро-Угорщини. B цей час вже було помітно, що загальна ситуація в таборі Центральних держав погіршується, хоч політична та військова верхівка собі цього не усвідомляла.

Видимою ознакою непевности стану Австро-Угорщини було й те, що від вступу на трон Карла, голови урядів у Відні часто мінялися.

Насувалась остання нагода вирівнятись із слов’янськими народами імперії, до чого ніяк не хотіли допустити німецькі й мадярські цен- тралісти. Одинокий останній прем’єр-міністер Франца Йосифа I та перший прем’єр нового цісаря Карла, Ернест фон Кербер (Emest von Koerber), висунув потребу упорядковання взаємин із слов’янськими народами імперії, але не знайшов для цього потрібного зрозуміння в уряді (Kann Robert A.: A History... p. 490).

B половині 1917 p. вже були загально помітні тріщини в дуалістичній Австро-Угорській державній системі. Виникала реальна потреба вирівнання із слов’янськими народами імперії, до чого за жадну ціну не хотів допустити прем’єр-міністер Мадярщини Граф Стефан Tico (Tisza Istvan).

Навіть в цей критичний для цілости монархії час, мадяри не могли позбутися своєї національної пихи та хоробливої амбіції панування. Щоби не бути голословним, наводимо слова провідного державного мужа Мадярщини Графа Алберта Аппонія, які виразно від- зеркалюють мадярське становище в цім напрямі. «Якщо мадяри є панами-господарями, то інші раси мусять бути слугами, і поки ці відносини існують, є абсурдом говорити про рівність» (Seton Watson: Count Albert Apponyi... p. 13). — ⁴Tf the Magyars are the masters, the other races must be servants, and while this relationship subsists it is absurd to talk of equality.” Із наведеного видно, який зміст вкладали державні мужі Мадярщини до своїх заяв, коли говорили про рівність їх громадян та мадярську демократію.

У вересні 1918 p. Стефан Tico відвідав Боснію. До нього зголосилась делеґація південних слов’ян, на яку він в розмові закричав: «Мабуть нам прийдеться згинути, але перед тим ми знайдемо ще стільки сили, щоби вас задусити» O^ann: A History... p. 405; див.: Ed- mund von Glaise-Horstenau: Die Katastrophe, Vienna, 1929, p. 287).

A при відвідинах міста Мостар запитав Tico городоначальника, що думають робити серби й хорвати після війни. Цей йому відповів: «Якщо виграєте ви, то не будете питати нас, а якщо виграємо ми, то не будемо питати вас, що далі робити». Дня 31 жовтня 1918 p., Стефан Tico був вбитий червоним ґардистом.

Ha місце Стефана Tica іменовано його політичного противника Графа Моріца Естергазі (M6ricz Eszterhazy). Коли він довідався про своє іменовання, на першім своїм публічнім виступі заявив: «Я бажаю працювати на демократичній плятформі, але є самозрозумілим, що демократія в Угорщині може бути тільки мадярська демо- кратія» (Seton Watson: Count Albert Apponyi... p. 40; див.: The New \'Europe, Vol.

Найбільшим лібералом, і то навіть лівим, був ґраф Михайло Ka- ролі (Karolyi Mihaly), який вимагав для народів Угорщини національну автономію, загальне виборче право та розподіл великих латифундій. За це Tico уважав його зрадником своєї кляси, себ-то февдальної високої шляхти.

Кінець першої світової війни мав несподівані наслідки, упадок трьох імперій: россійської, австро-угорської та німецької, що основно змінило дальший курс європейської і світової політики. Причиною прогри Центральних Держав та упадку їхніх монархій була не тільки переможна зброя Антанти, але й визвольна боротьба поневолених Австро-Угорщиною та Россією народів, які вели свою визвольну боротьбу під гаслом самовизначення та державної незалеж- ности.

Засада «права народів на самовизначення» для всіх народів россійської імперії була висунута й принята на Українському Національному Конґресі в Києві дня19 квітня 1917 p. (Проф. Дорошенко Д.: Історія України 1917-1923, том I Ужгород, 1930, стор. 58-59). Од- нак міжнароднього розголосу вона набрала щойно в січні 1918 p., коли президент ЗСА Вудров Вілсон CW°°drow Wilson) висунув її в своїх 14 точках в Американському Конґресі, що стали політичною проґрамою Антанти та її союзників. B цей час президент Вілсон ще не передбачав розподілу Австро-Угорської монархії, бо в точці 10 своєї проґрами наголошував тільки, що «Народам Австро-Угорщини, яких місце бажаємо бачити між націями певним і Гарантованим, має бути запевнена вільна можливість їх автономного розвитку» (Lansing Robert: The Peace Negotiations, Boston and New York, 1921, p. 315; див.: Масарик: Світова революція..., стор. 259). Вілсон по- кликується на заяву Лойд Джорджа (Lloyd George), який в своїй промові до робітництва 5 січня 1917 p. заявив, що знищення Австро-Угорщини не є для Анґлії ціллю війни.

Ha цю заяву Лойд Джорджа й Вілсона покликується й реґент Горті в своїх спогадах — Emlekirataim стор. 129, і приходить до висновку, що «тільки хорвати й румуни добровільно відділились від Мадярщини», а словаки, русини й інші національності в переважаючій більшості безсумнівно голосували б залишитись при Мадярщи- ні, «якщо б їм була дана нагода».

Відхід поодиноких національностей від Мадярщини був такий

спонтанний і однодушний, що у нікого не міг залишити якийсь сумнів. Таке твердження Гортія тільки доказом того, що більшість мадярів крім своєї власної мадярської правди не визнають жадну іншу правду, якщо навіть за нею стоять рішення мирових конференцій та воля народів цілого світу.

Пізнішу зміну визвольної програми Антанти в користь чехів і словаків треба у великій мірі признати зручно веденій визвольно- політичній праці проф. T. Ґ. Масарика, ґен. P. Штефаника та д-р E. Бенеша та їх анґло-французьких приятелів. Остаточне її оформлення настало підчас побуту проф. Масарика в ЗСА та його авдієнцій у президента Вілсона — 19 VI 1918 і ще при дальших трьох зустрічах (Масарик: Світова революція... стор. 324-325).

3 метою рятування імперії, цісар Карло дня 17 X 1918 p. видав «Маніфест» до народів Австро-Угорщини, в якім обіцяв перебудову держави на національно^едеративній основі. Цей відступ в Маніфесті звучав: «Австрія має бути, згідно з волею її народів, перебудована на федеративну державу, в якій кожне національне плем’я, на місці свого поселення творить свій власний добробут. Цими новими зарядженнями інтеґральність країн Угорської Корони не буде в жаднім огляді нарушена» (Horvath Jen5: Felel5seg... p. 449).

Маніфест залишився без висліду, бо розвиток подій його випередив. B той час Чехословацька Народня Рада, яку очолював проф. Масарик, вже була визнана Антантою як війну ведуча сторона, і як така, мала безпосередній вплив на рішення про дальшу долю монархії.

Маніфест цісаря Карла не відносився до політичного статусу поневолених народів Угорщиною: сербів, хорватів, русинів, словаків, румунів, яких правне положення мало бути й надалі незмінним. Уряд Угорщини не був вдоволений Маніфестом, бо зовсім оправдано добачав в нім, небезпеку й для Угорського королівства. Тому уряд відмежувався від Маніфесту, заявивши, що Маніфест в розумінні мадярської конституції є порушенням умов Вирівнання з 1867 p. Цим зарядженням цісаря скінчилась між Австрією і Угорщиною співпраця на засаді т.з в. Реалполітік, основана на Вирівнанню з 1867 p. і залишилась на майбутнє тільки персональна унія зв’язана з особою цісаря Австрії, як короля Угорщини.

Замітним явищем є, що після розпаду Австро-Угорської монархії, ні один нарід не виявив бажання залишитись надалі в державному складі Угорщини. Мадяри були тим дуже здивовані. Мадярський автор Дораш Ґабор ставить запит, що ці народи перед 1918 p. «навіть, на своїх найтайніших зборах чи нарадах, ніколи не виявляли бажання розділити тисячолітню угорську державу або від неї відділи- тись та приєднатись до іншої держави» (Horvdth: Felelos6g... р. 16). Відповідь на цей запит зовсім проста. Народи були свідомі того, що така ініціятива перед упадком Угорщини рівнялась би вироку смерти над собою.

Мадяри були особливо неприємно здивовані тим, що і ті проголошувані ними як «Ґенс фіделіссіма» (Gens fidelissima) русини, не бажають залишитись надалі в Мадярщині. Дораш Ґабор ставить прямий запит: «що сталось із старою вірністю народа Раковція»? себто русинами (Daras Gabor: A Rutenfold elszakitasanak el5zmenyei (1890-1920), Ujpest, 1936, p. 93). Ha цей запит напрошується дальший запит: а що доброго зробили мадяри для тих «Ґенс фіделібсіма» — русинів за їх вірність? Білянс був би дуже бідний з великими пасивами та дуже малими активами.

Таке підкреслювання вірности русинів очевидно не має історичних ані життєвих підстав, є сьогодні штучним гаслом, потрібним мадярам для їх ревізіоністичної пропаґанди. Маючи такий довговічний і сумний досвід з мадярами, карпатські русини-українці не мали найменшої причини залишатись вірними Мадярщині. Вони вже не вірили мадярським законам, ані офіційним заявам її державних мужів і мали на це оправдану причину й право.

Міністер внутрішніх справ ґраф Юлій Андраші (Andrassy Gyula) в своїй книзі «Ungam Ausgleich mit Oesterreich von 1867 Jahre» на стор. 221 писав: «Стало другою натурою мадярського національного характеру, не брати закони серйозно та їх не виконувати, але обходити. Навіть сьогодні ми терпимо від такої дійсності» (Seton Watson: Racial Problems... p. 314). — “It became second nature of the Hungarian national character not to take the law seriously, not to comply with, but to evade it. Even to-day we are still suffering from this fact.”

Андраші виявив велику правду до якої нема чого додати, ані відобрати. Якщо такий заслужений і визначний державний муж як Андраші так схарактеризував державне законодавство Мадярщини і свій власний нарід, то нашим провідним діячам, які в 1918-1919 p. перевели відділення нашого краю від Мадярщини без уваги на всякі автономні обіцянки, належиться велике признання й щира подяка.

Карпатські українці не мали причин залишатись вірними Мадярщині, яка, крім того, що нищила їх національно й культурно, посягала вже і на назви їхніх міст і містечок, та особистих прізвищ. Bce це робилось ради унітарної великої Мадярщини та самих мадярів, як «пануючої нації». Наводимо приклад: «Мадяризація назв сіл навіть в околицях, де практично не було мадярсько-мовного населення; мадяризація родинних імен, що в багатьох випадках було ви- явом лояльности, але пізніше, воно було поширене урядовим натиском, щоби маніфестувати мадярський характер держави перед чужою опінією» (Jaszi: The Dissolution... p. 336). — ... “magyarization of the village names even in the region where there was practically no Magyar speaking population; the magyarization of family names which was in many cases the expression of sincere loyalty but later it was extended by governmental pressure in order to manifest the Magyar character of the state before foreign opinion.”

Мадярщина старалася за всяку ціну й надалі затримати при собі Закарпаття, для чого мобілізувала всі свої сили. B цім напрямі спиралася на змадяризовану інтелігенцію і певну частину священства з ужгородським єпископом Папом — мадяром — на чолі. Вже 9 XI 1918 p. була створена в Ужгороді «Рада угрорусского народа», яку очолив о. Симеон Сабов. Вона приняла, м. ін., такі рішення:

1. «Угрорусский народ приліпляється ко своєй прадідной отчині Угорщині,

2.Для нашого угрорусского народа требуєме всі ті права, котрі нова Угорщина подасть немадярським горожанам» (Ортоскоп (його прізвище — д-р Микола Творидло): Державні змагання Прикарпатської України, Відень, 1924, стор. 22).

3 цього приводу, видав єп. Пап «Відозву» до своїх священиків (Ортоскоп: Державні... стор. 22). Ужгородська Рада Угрорусского Народа була одинокою, що взагалі заявилась за Угорщиною. Але і вона мала коротке життя та ніяк себе політично не виявила, бо дальший політичний і національний розвиток в цілім краю пішов по іншій, не угорській лінії.

Мадяри зробили ще одну спробу в Будапешті, де створили «Рус- ску Народну Раду», яка скликала З’їзд, на який змадяризовані русини стягнули всі свої сили, як теж запросили делеґатів із Закарпаття. Уряд Мадярщини іменував д-р Ореста Сабова міністром для справ русинів в кабінеті Каролія, який в порозумінню з урядом, виготовив проєкт автономії для тої території, де русини мають переважаючу більшість.

Дня 10 XII 1918 p. представлено цей проєкт З’їздові делеґатів, число яких доходило до 500 осіб. Головою З’їзду був д-р Авґустин Штефан, адвокат з Рахова.^[50] Ha пропозицію, щоби З’їзд приняв Маніфест і край лишився при Мадярщині, д-р Юлій Бращайко в своїм слові ствердив, що доля нашого краю й народу має рішатися в нас дома, а не в Будапешті, тому уважає цей З’їзд некомпетентним та подав внесок на його розпущення. Переважаюча більшість делеґатів висловлювалась за приєднання краю до України і в кінці, під натиском делеґатів, З’їзд був перенесений до Хусту (Степан Клочурак: До Волі, Ню Йорк, 1976, стор. 111-116). I так русини, подібно як і всі інші народи Угорщини, твердо й рішуче висловились проти дальшої приналежности до мадярської держави.

Решта національних рад закарпатських русинів-українців: в Любовні — 8 XI 1918 p., в Сваляві — 8 XII, в Мараморошськім Сиготі — 18 XII, в Ясіню — 10 I 1919 p., як теж Всенародні Збори в Хусті дня 21 січня 1919 p., на яких було 420 делеґатів із цілого Закарпаття, висловились за приєднанням краю до України. Цомимо такого загального вияву волі населення, приєднання краю до України не було можна практично перевести, бо Україна не мала в той час відповідної збройної сили, як теж інші політичні обставини в Ев- ропі тому не сприяли.

He осталась нечинною ані Гуцульщина, найсвідоміша частина нашого краю. Вже 8 січня 1919 p. дійшло в Ясіню до проголошення Національною Радою т. зв. «Гуцульської республіки». Був вибраний 42 членний парламент, включно з жидівськими та німецькими представниками, як законодатний орґан. Ця подія і рішення всіх місцевих національних рад — найкраща відповідь на твердження Гортія, що коли б русинам була дана можливість рішати про свою долю, то вони голосували би за полишення їхнього краю при Мадярщині (Клочурак Степан: До Волі, видання Карпатського Союзу, Ню Йорк, 1978, стор. 133-135; див.: Heisler J. В. and Melton J. E.: Under der Carpathians, London, 1946, p. 56, 57, 70).

Ha рішення Руської Народної Ради в Любовні живо зареаґували наші університетські студенти в Будапешті привітальним листом з 25 XI, в якім пишуть: «Радіємо із серця, що ви створили дійсну Руську Раду»... і надіємось, що її проґрама «не буде така, як Ужгородської Мадярсько-Угрорусскої Ради» (Цитовано за Ортоскоп: Державні змагання... стор. 10). «Народ заявився на многих містах і хоче приєднатися до України».

Наведені історичні ствердження про приєднання краю до України не мали свій корінь в якійсь виплеканій національно-політичній свідомості народу в нинішнім розумінні, бо такої в той час в загальному не могло бути. Був це радше вияв великого державницького відчуття, який є властивий нашому народові, як рівнож був стихійним вибухом увільненого голосу рідної крови, довгими віками глибоко приховуваного в душі народу. Грали тут велику ролю й традиції Київської Руси-України, як держави й колиски нашої руської- української та в значній мірі слов’янської культури, що передавались від ґенерації до ґенерації. B очах наших русинів Київ був і досі є святим містом, столицею давньої Руси — величної імперії, яка була і їхньою державою.

Вже в розгарі державного хаосу та упадку старого ладу при кінці війни, в 1918 p., була зроблена мадярами ще одна спроба зискати прихильність русинів та задержати їх при Мадярщині. Король Kap- ло (в цей час вже зрікся титулу цісаря Австрії, але задержав тцтул короля Мадярщини) іменував кінцем жовтня заможного аристократа, Графа Михайла Каролі (Karolyi Mihaly), новим прем’єр-міністром Мадярщини, якого уряд зложив присягу на руки короля. Початком листопада уряд Каролія попросив короля звільнити його від присяги і дня 11 XI 1918 p. дійшло до проголошення Мадярської республіки. Саме уряд Каролія зробив останню спробу задержати русинів при Мадярщині. Парламент Мадярщини створив з нашої території «Руську Країну» і видав для неї закон ч. X про автономію Русинів, які жиють в тій Руській Країні. Закон був публікований в урядовій Збірці законів — Orszagos T6rvenytar — дня 25 XII 1918 число 23. Цей автономний закон набув правної сили днем оголошення. Має 12 параґрафів і ставить проблему автономії Руської Країни на широку правну базу. Автономія відносилась зразу до тих столиць, де русини творять більшість, а саме: Унґ, Береґ, Уґоча і Мараморош, вони і творять Руську Країну. Справа упорядкування дальших столиць, в яких жиють русини, як: Земплин, Шариш, Абауй-Торна і Спіш залишається відкритим до заключення мирового договору (Balogh Beery Laszl6: A Ruten Autonomia, Pecs, 1937). Для ознайомлення з повним текстом цього закону див.: Theodor Vei- ter: Nationale Autonomie, Leipzig, 1938, p. 244.

Цей закон вийшов з ініціятиви уряду Мадярщини без співдії русинів чи їх представників. Параґраф 10 закону постановляє, що всі краєві посілості й природні багатства, копальні, ліси, переходять у власність леґального представництва русинів, отже, Руської Країни. Ta навіть до таких широких пропозицій автономних прав поставились русини неґативно, маючи довгий і сумний досвід минулого. Мадяри втратили у русинів політичний кредит.

Дня 11 I 1919 p. Національна Рада Мадярщини вибрала Каролія тимчасовим президентом Мадярської республіки до часу скликання установчих зборів. Каролі, довідавшись про умови Тріянонського Мирового Договору для Мадярщини, рішив застрашити Антанту, яка тоді вела протибольшевицький політичний курс тим, що передав владу в Мадярщині Бейла Кунові (Kohn Bela), провідникові комуністів, який знаходився в тюрмі. Каролі зрезиґнував дня 21 березня 1919 p. й таким легким способом, без одного вистрілу дісталися комуністи до влади в Мадярщині. Ґраф Каролі в своїх «Спогадах» заперечує, що він вільно передав владу до рук комуністів, тому зацитуємо відповідний відступ з його «Відозви»: «Я, президент Мадярської Народної Республіки, звертаюся до світового пролетарі- яту, в зв’язку з рішенням Парижської Конференції, щоб здобути поміч й справедливість. Тому резиґную й передаю владу пролетарія- тові Мадярщини». За пів години Кун був звільнений з тюрми і став паном держави (Marjay Frigyes: Szegedt5l-Uzsokig... 1919-1939, Budapest, p. 67). Диктатуру пролетаріяту Бейли Куна зазнала й та частина Закарпаття, яку в той час ще контролювала мадярська армія.

За весь час свого існування, стреміла Мадярщина до «створення «інтеґральної мадярської нації» — egyseges magyar nemzet, що тепер, по відході від неї немадярських народів здійснилось. Хоч правляча маґнатська верства була тепер національно одностайна з народом, вона не докладала жадних зусиль, щоби поліпшити умови життя свого народу. «Далі задержала систему корупційних виборів, панування великих латифундій та дворянсько-міщанської адміністрації. Хоч національна загроза від чужих народів минула, але система типового мадярського клясового панування лишилась» (Jaszi Oszkar: The Dissolution... p. 326).

Сетон Ватсон правильно стверджує, що «Австро-Угорщина впала під своїм власним тягарем. He є правдою, що Аліянта її розділила... Вона була розділена головно наслідком внутрішнього розкладу» (Se- ton Watson R. W.: Treaty Revision and the Hungarian Frontiers, London, 1934, р. 68).

B наших публікаціях часто наголошуємо, що приєднання Закарпаття до України було можливе тільки мілітарною силою та що українські сили були тоді на таку акцію заслабі. B зв’язку з цим, хочемо вказати саме на такий військовий засяг Галицької армії, без його позитивної чи неґативної оцінки. Д-р Лонґин Цегельський, як секретар ресорту закордонних справ Західньо-Української Народної Республіки, описує цю подію так:

«В першій половині січня (чи не 8-го січня) 1919 p. скликав секретар ресорту війскових справ полк. Вітовський наглу нараду членів кабінету, на якій їм закомунікував, що ... „Наші війска переступили цієї ночі в двох місцях Карпати та є в дорозі на Мукачів і на Сигіт... Ось депеші й телефоноґрами...”».

«Цю акцію військової інтервенції перевів полковник Вітовський без порозуміння з членами Кабінету, яка могла втягнути Галичину до ще одної війни з Мадярщиною, що Галичині тоді було не під силу. Кабінет секретарів поодиноких ресортів рішив цю акцію припинити й відкликати, що і зроблено» Др. Цегельський Лонґин: Від леґенди до правди, Ню Йорк, Філаделфія, 1960, стор. 242-245).

He входячи в аналізу цієї події, хочемо тільки звернути увагу, що українське військо заняло частину Закарпаття на чотири дні раніше як чехословацьке, а решта території Закарпаття знаходилась ще під окупацією Мадярщини.

Експедиція Вітовського на Закарпаття мала й добру сторону. Зразу після неї в січні 1919 p. з’явилася до Президії УНРади в ;Ста- ниславові двочленна делеґація із Закарпаття — Степан Клочурак і майор Евген Пуза, як старшина армії Західньо-УНРеспубліки. Ha засіданню УНРади Клочурак виступив з промовою, що «Закарпаття хоче приєднатися до ЗУНРеспубліки, що УНРада з ентузіязмом приняла. Обидва члени делеґації — представники Закарпаття — були приняті як повноправні члени УНРади» (Цегельський: стор. 246-248).

Причини упадку трьох імперій після першої світової війни є предметом постійних студій міжнароднього політичного світу. Під увагу приходять причини соціяльні, національні та воєнні. Національна проблема виявилася різко в Австро-Угорщині та Россії. B цих війною ослаблених монархіях поневолені народи використали національну проблему як динаміту. Поважну ролю грали при тім і представники цих народів закордоном, яких підтримували Аліянти. їхня активність доповняла й прискорювала процес національного визволення. A засада права народів на самовизначення леґалізувала ці національно-визвольні рухи.

Цю, здорову засаду самовизначення примінено тільки частинно до народів Россійської імперії, якої народи були далеко гірше поневолені, як напр., народи Австрії. Ha цім пункті дійшло до поважного політичного розходження між президентом Вілсоном і його державним секретарем Лансінґом (Lansing Robert ),який обстоював засаду застосовання права на самовизначення і для народів Россії, в першій мірі до найбільш поневоленого народу українського, якого певна частина жила і в Австро-Угорщині.

Після абдикації царя Миколи II в березні 1917 p. Україна покликалась на свої національні й державні права, проголосила 22 I 1918 свою повну незалежність, брала участь в Брест-Литовськім мировім договорі початком 1919 p. та була відтак визнана біля тридцятьма державами. Отже були всі історичні й правні дані та стратеґічна конечність в інтересі забезпечення миру в Европі об’єднати український нарід на всіх його землях в одній державі, особливо, коли Україна ставила збройний спротив комуністичній Россії. Ta, як на глум долі, Мирова конференція в Парижі замість підтримати об’єднання України в одну сильну соборну державу, розділила її територію між чотирьма державами. Крім того завела проти неї гостру бльокаду, якої не зазнали Німеччина й Австро-Угорщина, які за ap- тикулом 231 Мирового договору у Версалі, були визнані спричинни- ками світової війни. Ця важлива проблема та її закулісні впливи, ще й досі з нашого боку зовсім не просліджені.

B царській армії боролись коло 3 мільйонів жовнірів-українців проти Центральних держав і платили життям, отже були теж союзниками Антанти. Тому не було жадних правних, ані моральних підстав для заперечення Української державности та заведення Антантою проти України бльокади, яка унеможливлювала навіть довіз ліків за золото для тифом мореної української армії, наслідком чого гинули тисячі жовнірів і цивільного населення. ,£■*

Теобалд фон Бетман-Голвеґ (ТЬеоЬа1с1 von Bethmann-Hollweg), канцлер Німеччини, в своїй промові в Райхстаґу дня 4 серпня 1914 p., м. ін., сказав: «Панове, ми є тепер в положенню самооборони, а необхідність не знає права. Наша армія заняла Люксембурґ, і можливо, що вже вступила і на територію Бельґії. Панове, це порушення міжнароднього права... Несправедливість — я говорю відкрито — несправедливість, яку ми цим порушенням чужих кордонів робимо, будемо старатись направити, як тільки досягнемо нашої воєнної мети». Того самого дня Анґлія виповіла війну Німеччині (Remak Joachim: The Origins ofWorld War I 1871-1914, New York-London, 1967, p. 130).

Якщо Антанта не карала Німеччину та її союзників бльокадою за грубе порушення міжнароднього права підчас війни, то не було жадних причин ані підстав відноситись так ворожо до України, яка всі свої державно-правні акти виконала в повній згоді з волею народу та міжнародним правом.

B українській політичній літературі після першої світової війни був поширений погляд, що, мовляв — українська державна справа не знайшла в міжнародніх колах Мирової конференції належного зрозуміння чи підтримки. He належить до нашої праці займатись позитивною чи критичною оцінкою діяльности Українських Дипломатичних Місій на Мировій конференції, на цю тему вже існує доволі обширна література. Хочемо тільки вказати на прояв виїмкової політичної ваги, а саме Меморіял, а згодом і становище державного секретара Америки Роберта Лансінґа до проблеми української державности та Закарпаття.

Для делеґації ЗСА на Мирову конференцію виготовив державний секретар Лансінґ кінцем вересня 1918 Меморіял, в якім вказав на виїмкове стратеґічне значення України для імперіяльної політики Німеччини в її змаганнях дістатись до Перської затоки. Лансінґ прийшов в цей час до висновку, що Україна не сміє попасти під політичний вплив Німеччини, тому в Меморіялі поставив вимогу оголосити Брест-Литовський мировий договір недійсним.

B точці 6 свого Меморіялу Лансінґ каже: «Україна має бути державою в Россійській конфедерації і до України має бути включена та частина Австро-Угорщини, в якій переважно жиють Русини CLan- sing Robert: The Peace Negotiations — A Personal Narrative, Boston, and New York, 1921, р. 192-194). Така пропозиція політично особливо важлива з уваги на наше змагання до соборно-державного об’єднання всіх українських земель.

Президент Вілсон, хоча і висунув своїх 14 точок про право народів на самовизначення, але ці принципи на Мировій конференції очолена ним Американська делеґація зіґнорувала. Це довело, до політичного непорозуміння між ним і державним секретарем Лансін- ґом відносно поневолених Россією народів. Лансінґ, обстоював пізніше думку, що народи Естонії, Латвії, Литви, України, Грузії й Азербейджану кровно, мовно і расово відмінні, що характеризує їх як самостійні національності. Bci ці народи мають аспірації стати незалежними державами. Підчас переговорів в Парижі, уряд ЗСА визнав державний статус тільки для трьох балтійських народів, а решті народам наведеним в Меморіялі Лансінґа, таке право відмовив. ЗСА заявились в користь «Великої Россії» (Lansing: Peace... p. 99-100).

Всупереч спротиву царської россійської та польської дипломатії в Парижі, проблема української державности була предложена на проґрамі нарад Мирової конференції. B зв’язку з тим була мова і про Закарпаття.

B справі України була поставлена така пропозиція:

1.Має бути створена Українська держава під умовою, що український націоналізм виявить себе досить сильним, щоби оправдати таке рішення.

2. Пропонується включити Східню Галичину до України, якщо вона буде сильна; інакше до Польщі, як автономну провінцію із Гарантією права пізнішого вирішення її приналежности. Далі мова про те, що Галичина має бути приєднана до України, бо в Галичині українці переважають чисельно поляків два до одного. Також Крим має бути признаний за Україною (Miller David Hunter: My Diaty at the Conference ofParis with Documents, vol. IV, New York, 1925, р. 227-228). Міллер був правним дорадником Американської Місії на Мировій конференції.

A в справі Закарпаття Мирова конференція заняла таке становище:

«Не є бажаним, щобй русини Східньої Мадярщини лишались далі під зверхністю Мадярщини. Вони терпіли багато від мадярського поневолення, яке спричинило їх велику ненависть до уряду Мадярщини та сильний еміґраційний рух.

Союз з Україною міг би довести до пізнішого об’єднання з Poc- сією, проти чого є многі русини. He є побажаним, щоби Россія простяглася через Карпати до мадярської рівнини. Слабість Рутенії та політична неспроможність її населення унеможливлює стати їй вповні незалежною державою» fMiller: My Diary... vol. IV, p. 231).

Ha Мировій конференції були сили, що не допустили до позитивного вирішення української проблеми. Три менші н|роди зпід окупації Россії, незначні своєю чисельністю, були вилучені з дальшої окупації і признано для них державний статус. Інтенцією Мирової конференції було саме об’єднувати розділені досі народи, як, напр. Польща, Югославія, Чехословаччина. Одинокий виїмок при- мінено чомусь до України. Замість об’єднати її державну територію та підтримати її в боротьбі проти большевизму, територію України розділено між чотирма державами. Був це прямо ворожий акт і найбільша політична помилка першої половини XX ст., а як вислід показує сьогодні, помилка в своїх наслідках прямо траґічна. 3 нашого боку є грубим занедбанням, що досі не просліджено під впливом яких міжнародніх чинників на Мировій конференції дійшло до такого ганебного рішення проти України. Щоб могти успішно поборювати ворога, треба його знати. Скритий і невідомий для нас ворог в міжнароднім світі, а особливо в такого рода міжнародніх конференціях, далеко небезпечніший, ніж явний.

Зголошуючи своїх 14 точок в Конґресі Америки, президент Віл- сон подав до них політичні принципи в такій формі:

«Є засадою справедливости і права для всіх народів і національностей, сильних чи слабих, жити між собою на рівній стопі свободи і безпеки. Якщо не вставити цей принцип в її основу, тоді жадна частина структури між- народньої справедливости не встоїться. Нарід Злучених Держав Америки може діяти тільки на такому, а не іншому принципі і для оправдання цього принципу він готовий жертвувати своє життя, свою честь і все, що посідає. Найвища моральна мета цієї остаточної війни для людської свободи прийшла і американці є готові поставити на пробу свою власну силу, власну найвищу мету, власну честь і відданість» (Charles Seymour: The Intimate Papers of Colonel House, 1928, р. 347-348).

⁴Tt is the principle of justice to all peoples and nationalities, and their right to live on equal terms of liberty and safety with one another, whether they be strong or weak. Unless this principle be made its foundation no part of the structure of international justice can stand. The people of the United States could act upon no other principle, and to the vindication of this principle they are ready to devote their lives, their honor, and everything that they possess. The moral climax of this culminating and final war for human liberty has come, and they are ready to put their own strength, their own highest purpose, their own integrity and devotion to the test/’

Такі міжнародні ґарантії великої моральної вартости міг проголосити тільки великий президент великої і сильної держави, на яких вона збудована. Ці засади зробили президента Вілсона в очах поневолених народів апостолом правди, справедливости, чемпіоном Свободи та їхнім героєм. Ta яке було розчарування поневолених Poc- сією народів, коли сам президент Вілсон відмовив їм цього природ- нього права, не признавши для них ті великі людські, правні й моральні принципи, які сам голосив та заповів їхню оборону. За цю політичну помилку президента Вілсона платила молода Генерація Америки й світу данину крові в другій світовій війні, В’єтнамі й деінде, бо такий закон історії, що за помилки одної Генерації платять кров’ю наступні Генерації. A найбільший рахунок кров’ю за цю помилку заплатив український нарід, проти якого Мирова конференція в Парижі в 1919-1920 роках застосувала найгостріші та найбільш несправедливі міри заведенням повної бльокади та згодом розподілом його державної території між чотирма державами.

Наслідком такої політики Мирової конференції, заплатила Україна підчас штучного голоду в pp. 1932-33 найбільшу данину в крові й маєтку та знищенням комуністами на Сибірі й розстрілами її провідної політичної і культурної верстви. A в другій світовій війні розстрілами населення німецьким протиукраїнським терором, а після війни, те саме знову комуністами.