Мадярське повстання 1848-49 і Карпатські Русини

B наслідок воєнних неуспіхів з Наполеоном в Італії та з Прусією почала Австрія втрачати свою політичну позицію в міжнароднім світі. Таке її внутрішнє ослаблення заохотило мадярів до боротьби, і в березні 1848 p.

Варто зазначити, що провідник угорського повстання Людовит Кошут (Kossuth Lajos), борючись за права власного народу, одночасно заперечував такі самі права інших немадярських народів.

Кошут вже в 1842 p. писав в Пештянськім Віснику (Pesti Hirlap), що «В Мадярщині мадярська мова мусить стати мовою публічної адміністрації, цивільної та церковної, законодавства чи екзекутиви, уряду, судівництва, публічної безпеки, поліції, прямого чи непрямо- ^{[35] [36] го оподаткування, та економії». Приняти менше, сказав Кошут, «було би боягузством, настоювати на більше, булоб тиранією, обидва булиб для нас вбивчими» феак Istvan: The Lawful Revolution. Louis Kossuth and the Hungarians, 1848-1849, New York, 1979, р. 45; див.: Цитовано за Kossuth: Banat es gondolkozas, Pesti Hirlap, 1842, No. 183, Kossuth Lajos iratai, XII, 411, p. 410).}

Таке становище Кошута до національних прав поодиноких народів Мадярщини не було випадковим. Кошут в своїй войовничій журналістичній діяльності на сторінках Пешті Гірлап настоював на скорій мадяризації, видаючи розпачливі заклики, як, напр.: «Спі- шімся, сгіішімся, мадяризувати хорватів, румунів, саксонців, бо інакше згинемо» (Цитовано за Prof. Ion Lupas: Hungarian Policy of Mag- yarization, Sibiu, 1944, р. 13; див.: Fr. Teutsch: Geschichte der Siebenbur- ger Sachsen, voL Ш, Sibiu, 1910, р. 131). — Kossuth in his miUtanl journalistic activities in the column of the Pesti Hirlap insisted on a rapid Mag- yarization issuing a desperate proclamation like this: “Let us hurry, let us hurry to Magyarize the Croats, the Roumanians, the Saxons, for otherwise we shall perish.”

A на великих політичних зборах в Пешті, той самий Кошут недвозначно заявив, що: «Не будьмо католиками, ані християнами, ані жидами, будьмо тільки мадярами» (Bokes Frantisek: Dokumenty k slovenskemu narodnemu hnutiu v rokoch 1848-1914, I diel 1848-1867, Bratislava, 1962, p.

B справі особи Л. Кошута та його політики розвинулась в Ню Йорк Таймсі дискусія осіб з мадярськими прізвищами. Дискусію закінчив Еґон Радвань, стверджуючи, що «Кошут відмовився визнати етнічні права немадярських національностей в Мадярщині...». B 1848 p. делегація сербів просила від нього обмежену адміністративну автономію, його відповідь була: «Нехай рішає між нами шабля». Остаточно вона й вирішила.

Радвань в кінці стверджує: «Якщо би Кошут виявив симпатію до національних меньшостей і їхній спільний діялоґ довів до компромісу, то це могло би запобігти рішаючій россійській інтервенції» (New YorkTimes, 11 листопада 1989).

B добі повстання Кошута проти Австрії були між словаками й русинами живі ділові зв’язки, у висліді яких, обидва народи узгід- нено ставили на Слов’янськім Конґресі в Празі в 1848 p. свої політичні й культурні вимоги. Словацька Народня Рада звернулася дня 10 1X 1848 p. окремим «Маніфестом» до «Русинів в Угорщині», в якім закликає їх «до повстання проти спільного ворога Кошута». B Маніфесті покликуються на оправдані вимоги словаків і русинів, які для своїх домагамь мають ту саму правиу основу в природнім чи Божім праві, що й пануючий мадярський нарід.

До загального збройного повстання обидва народи не булина- лежно приготовані. Натомість у інших слов’янських народів в Австрії та Угорщині вже в 1848 p. була жива ідея їхньої активної участи в керівництві в цих державах. Приводом до таких вимог і значення слов’янства як цілости в обох державах послужив лист хорватського бана (Губернатора) Графа Йосипа Єлачіча до Праги.^[37] Цей лист відтак став основою вересневої проГрами словаків і русинів. Єлачіч висунув нову тезу, а саме: «Сила Австрії спочиває в слов’янстві, натомість і сила слов’янства в Австрії» (Zeguc Іѵап.Фіе Nation- alpolitischen Bestrebungen der Karpathen-Ruthenen 1848-49, Wiesbaden, 1965, р. 32-33).

Відповідний спосіб для розв’язки проблем своїх народів приняла Австрія щойно в 1867 p.

Початкові військові успіхи мадярських повстанців змусіли цісаря Франца Йосифа I, 1848-1916, звернутися до россійського царя Миколи I за поміччю. Микола I, висилаючи армію під командою князя Івана Ф. Паскевича, дав йому таку інструкцію: «Прошу Bac остерігатись, щоб у нас із тою наволоччю (розумій населенням Угорщини — В. Ш.) не було ніяких взаємин, бо від того може наша молодь заразитись» (Zegus: Die Nationalpolitischen... p. 42; див.: Мел- никова I. H.: Закарпатская Украина в революции 1848-1849 годах, стор. 283).

Хоч взаємини між Австрією і Россією не можна назвати приязними, то все таки цар Микола I вислав в 1849 p. свої війська на поміч Австрії для здушення мадярського повстання, що викликало в світі велике здивування. Поміч царя Миколи I мала певне відношення і до української справи.

Галичина належала до Австрії і під впливом революційного походу волі Европою рівнож зголосилась за свої політичні й національні права. Кожна державна система, кожної Россії, дуже пильно слідкує за свободолюбними і державно-творчими виявами українців,

без уваги на котрій території України вони проявляються. Так було і в данім випадку, подібно як 90 літ пізніше між Сталіном і Гіт- лером у випадку Карпатської України.

Дня 2 VII 1848 p. відомий чеський історик Франтішек Палацький (Frantisek Palacky) відкрив в Празі Слов’янський Конґрес, на якім брала участь тричленна делеГація з Галичини з Іваном Борисике- вичем на чолі. Офіційна Россія на Конґресі участи не бралк, зате брав участь анархіст Бакунін. Чеський нарід і преса поставились щиро до національних і політичних вимог українців.

Слов’янський Коґрес в Празі в 1848 p. мав на меті вирішити взаємини між пануючими німцями й мадярами та слов’янськими народами в Австрії та Угорщині.

1.Щоби словаки й русини були визнані за нарід та щоби в соймі мали рівні права з угорцями,

2. Щоби вони мали свої окремі народні сойми з окремою постійною Словацько-Руською Радою, яка би дбала про права обох наро- Дів,

3.Щоби жадний народ Угорщини не був визнаваний пануючим та щоби всі народи були рівні.

Крім цього видала Словацька Народня Рада в 1848 p. окрему «Відозву» до Карпатських русинів, в якій закликала їх до дальшої боротьби, пишучи: «Браття Русини: Сусідство наше з вами, покрев- ність народня, зв’язують нас з людом вашим, нещастя спільні, по- буджають нас словаків звернутися до вас статочних і жвавих Русинів». Відозва закінчується словами: «Злучіться з нами і покажіть світу, же єсть ще в Татрах руський люд руського серця, руська горяча кров, руська любов до вибраного народу руського» (Молнар: Словаки... стор. 229-230). Співпраця обох народів проявлялась не тільки в спільних протестаційних виступах і домаганнях, але і в письменстві.

Словацький літератор Йосиф Мирослав Гурбан в праці «3 літературного життя Русинів» захоплюється оборонними виступами русинів при цісарському дворі у Відні в 1849 p. проти сваволі мадярів. Далі подає, що «русини в Пряшеві, Кошицях, Ужгороді живо цікавляться своєю національністю та з великим захопленням утримують свою літературу»... Автор закликає своїх «ану, словаки кошиць- кі, не дайте себе в любові до своєї народности заганьбити братами роду руського». Наші русини є мовою, звичаями, вірою, піснями злучені з русинами галицькими, творять спільно з ними один і той самий корінь (Молнар: Словаки... стор. 232-234).

Наші братя галичани, хоч самі зазнавали чимало лиха від поляків, турбувались і долею Закарпаття. Драгомаиов відвідав Закарпаття в 1870 p. і в листі до своїх приятелів просив їх, щоби вони звернули увагу і на цей забутий край «раненого брата». B 1880 p.

Виявлене взаємне довір’я словаків і русинів не лишилось без уваги мадярів. Мадярська преса намагалась роз’єднати співпрацю обох народів, щоби тим послабити їх спільний протимадярський фронт. Зробив це провідний мадярський часопис «Пештський Вісник» (Pesti Hirlap), який заявив словакам, що по лінії національній греко- католицьке населення є русини, отже не словаки. Людовит Штур, словацький діяч, на це відповів, що «велика частина греко-като- лицької віри (уніяти), яких 800.000 душ, головно в горішнім Спішу і Шаришу, в жупах Земплинській, Унґварській, Бережській і Ma- раморошській і т. д. є русини»... Штур далі рішуче відкидає закид Пешті Гірлапу ніби словаки хотять перетягнути русинів до словацького табору. Він виступив в обороні русинів та їх права на рідну мову й культуру та можливостей друку, стверджуючи: «А що був би, то який гріх, коли б русини мали друкарню в своїм краю десь в Ужгороді чи в Кошицях?» (Молнар: Словаки... стор. 222).

Слов’янський Конґрес випередив «Заклик до українського народу» підписаний Григорієм Яхимовичем. Заклик появився дня 10 квітня 1848 в чеських «Народних Новінах» («Narodnf Noviny>>), видаваних Карлом Гавлічком Боровським в Празі. B Заклику була мова про створення «Руської Народної Ради в Львові», покликану до ведення національних справ українців. Заклик містив і соборно-національну деклярацію, яка звучала: «Ми, галицькі русини (українці) належимо до великого українського народу, який говорить одною і тою самою мовою, та який нараховує 15 мільйонів душ, а три з половиною мільйона живе в Галичині».

Такий Заклик про соборні національні й політичні вимоги галицьких українців та прихильне ставлення до них Слов’янського КонГресу звернули на себе увагу чуйного царського россійського ока.

її

«Якби воно не сталось, одно для нас основно важливе щоб не дійшло в Галичині, з дозволом чи без дозволу цісаря, до створення окремої незалежної держави, без уваги на те чи під польською, чи іншою слов’янською назвою. Якщо б дійшло до створення, тоді без вагання вступлю до Галичини і це старовинне добро Россії заберу. Бо ця земля може бути тільки австрійська або россійська, на інше рішення за жадних умов і за жадну ціну не можу погодитись» (Zeguc: Die Nationalpolitischen... p. 39; див,: Авербах Pe- бека: Царская интервенция в борьбе с Венгерской революцией, 1848-1849, Москва, 1935, стор. 34).

Wie sie denn auch sein mdgen, eines ist fur uns grundsatzlich wichtig, namlich, dass es nicht wieder — mit oder ohne Zustimmung des Kaisers — zur Bildung eines separaten selbstandigen neuen Staates in Galizien kommt, sei es unter dem polni- schen oder einem slawischen Namen. Sollte es dazu kommen, werde ich unwei- gerlich in Galizien einrucken und diesen alten Bestand Russland einverleiben. Denn dieses Land kann nur oesterreichisch oder russisch sein, anderes kann ich unter kein- en Umstanden und fur keinen Preis zulassen.”

Повстанчий уряд Кошута, державним актом про своє розв’язання переніс свою владу на Генерала Артур Ґорґеї (Arthur G6rgey), який безумовно капітулював перед россійською армією. Під політичним оглядом між Кошутбм і Ген. Ґорґеї не було симпатій. Останній був безкомпромісовим монархістом. Під покришкою національної неза- лежности він воював для власної слави, а не для ліберального уряду (Szeplaki J6zsef: The Hungarians in America 1583-1947. A chronology & Facts Book, Dobbs Ferry, N.Y., 1975. An official report of the American Ambassador from Vienna on August 24 1848 to the Secretary of State, Washington, D.C. p. 4849).

Після капітуляції мадярської повстанчої армії дня 13 серпня 1849 p. коло Вілаґошу післав Паскевич цареві телеґраму такого змісту: «Мадярщина лежить у стіп Вашої Величности» (Brankovics Gy5rgy: A Magyar Szabadsagharc T5rtenete, Budapest, p. 354).

Можна було сподіватись, що прихід россійського війська на поміч Австрії причиниться до скріплення національної та політичної позиції карпатських русинів та слов’ян взагалі в Угорщині. Ta так не сталось, бо політика россійських царів в Україні була подібна до угорської, народовбивча, яка придушувала й найменші прояви укра- їнського національного життя. Присутність царської армії та аґентів на Закарпатті посіяли в народі зерно національної незгоди. Царські аґенти використали для баламучення назву русим-русини та Россія- русские, почали поширювати в народі фальшиві гасла про національну приналежність русинів до Россії, що спричинило велику колотнечу в народі на довгі роки.

Один з учасників у поході россійського війська до Угорщини M. Д. Лихутин в своїх «Записки о походе в Венгрию в 1849» пише так: «Бачучи відношення до нас русских тутешнього народа, руснаков, я запитав декількох з них чи бажали би вони приєднатись до Россії. E, нізащо, відповіли вони, у нас ліпше. У нас є дано більше волі панам і ісправникам».

B добі угорської революції, Европа назагал уважала Кошута борцем за свободу всіх народів. Це могло статись тільки тому, що Европа не була ознайомлена з його дійсними намірами відносно поневолених Угорщиною народів, які не були спроможні належно представити в світі свою справу. Поняття свободолюбности Кошута випливало головно з його ненависти до Австрії, що знаходило в той час в Европі і світі позитивний політичний відгук. Як уже було згадано, політична проґрама Кошута, якою він виступав проти Австрії, зовсім не ототожнювалась із вимогами рівноправности та волі народів, як їх тоді розумів свободолюбний світ. A засаду рівноправности назвав Кошут «нісенітницею нашого віку».

Ha Соймі в Дебрецині перевів Кошут детронизацію Габсбурґів. A щоби приподобатись національностям в Угорщині, дав відголосува- ти закон, який обіцяв національностям справедливе вирішення їхніх справ, але який пізніше не був навіть введений до збірки державних законів. Таким чином Кошут сподівався направити занедбане і приєднати поодинокі немадярські народи для своєї революції, але вони за ним не пішли (Dr. Derer: Cesi a Slovaci... p. 38).

B добі революції, співали мадяри й революційну пісню проти Австрії. Подаємо її оріґінал і переклад:

Щикасз Lajos: Magyar fugetlenseg es alkotmanyos mozgalmag 1848-1867, Budapest, 1955, p. 145).

Свої шовіністичні погляди відносно інших народів в Угорщині, Кошут дещо змінив щойно на еміґрації, займаючись національними проблемами народів Центральної Европи (Bors6dy Istvan: A magyar szlovak kiegyez6s; a csechszlovak magyar viszony ut61s6 100 eve, Budapest, 1946, p. 84).

Найслабшим місцем революції була неупорядкована національна проблема в Угорщині. Навіть в пізніших роках, вже після програної революції, тільки мале число політиків зрозуміли вагу цієї проблеми та поставились до неї позитивно. Консервативний письменник Кеминь Жіґмонд (Kemeny Zsigmond) в своїх працях в 1851 p. радив наслідувати «раду Сеченія з 1842 p. яку тоді публічна опінія з.огір- ченням відкинула» (Historicky casopis, roc. XI, 1963, c. 2, Slovenska Akademie Vied, Bratislava, p. 238; див.: Kemeny Zsigmong: Meg egy sz6 a forradalom utan Kemeny Zsigmond Osszes muvei, (1851), XII, p. 384).

У своїх Зібраних творах Кеминь покликувався на історичну промову Сеченія, виголошену в Мадярській Академії Наук в 1842 p. Сеченій заявив: «Мадяр не може бути більш одиноким паном, а решта народів тільки другорядними в мадярській батьківщині... Кожній національності, що живе в цій країні, треба дати належне їй право... Наше виключне панування є далі неможливе... еманці- пація національностей нашої батьківщини конечна» (Historicky casopis, p. 253; див.: Mocsary L.: Program a nemzetiseg es a nemzetisegek targyaban, Pest, 1860, p. 4, 106, 109). Сеченій правильно зрозумів, що дальше існування Угорщини з її пануючою верствою неможливе. Але засада «мадярського пануючого народу» була сильнішою від вимог історичного права народів та загального культурного розвитку людства.

Автори поневолених народів часто покликаються на праці Сетона Ватсона, який багато писав та основно розробляв проблеми народів Австро-Угорщини. Сетон Ватсон, англієць, в своїх працях немилосердно виявляв всі національні злочини Мадярщини супроти немадярських народів, які вона так довго прикривала перед опінією Европи й світу. B мадярській пресі була мова й про те, щоби Ma- дярщина «підкупила» цього небажаного чужинця. Сетонові Ватсо- нові в його праці обильно помагали й представники поневолених Мадярщиною народів (Jaszi: The Dissolution... p. 320).

До кінця першої світової війни мадяри не дозволяли русинам співати національних пісень, як, напр., «Подкарпатские Русини», яка в добі приналежности краю до Чехословаччини стала національним гімном, або «Я Русин був єсьм і буду» та ін. Bci поневолені народи були змушені співати тільки мадярський гімн, якого друга строфа звучить в перекладі:

Предків наших ти привів Ha Святі Карпатські гори,

Через Тебе має гарну вітчину,

Бендеґузова кров.

Про Беидеґуза наш історик Михайло Лучкай подає так: «Mund- such alias Bendegutz Attilae Pater nihil memorabile gessit, ipse Pray fatetur res gestas ejus in obscure esse» («Мундзух, інакше Бендеґуз, батько Аттіли не зробив нічого пам’яті гідного, сам Прай визнає, що його вчинки невідомі») (Науковий Збірник ч. XI, Музею Української культури в Свиднику, за редакцією Івана Русинка, 1983; див.: Michael Lutskay: Historia Carpatho-Ruthenorum — Sacra et Civilis (antiqua, et recens usque at praeseus tempus), Tomus I, Cassovie, 1842, p. 148).

Бендеґуз, за мадярською леґендою, що стала традицією, був одним із їхніх предків. Народи, які жили в Угорщині,втім числі й русини-українці, не мали жадної причини співати й прославляти якогось Бендеґуза, який загарбав наш край (PraMk Albert: Josef Skul- tety, Sbomik Filozofickej Fakulty univ. Komenskeho v Bratislave, Roc. II б. 18(1)-23(6), Bratislava, 1923-24, p. 92). I сам мадярський автор, Юлій Павлер (Pauler Julius) в своїй книзі: A magyar nemzet t6rtenete Szent Istvanig, Budapest, 1900, признає, що кожний хотар^[39] в цих не- мадярських територіях відгукується слов’янською назвою (Hangos az egesz hatar a sok szlav sz6tol). Отже мадярський Бендеґуз примандрував на Святі Карпатські гори як завойовник, а не господар, який вже жив тут перед ним.

Революція в Угорщині застала карпатських русинів непідготова- ними, чого доказом є, що вони з’явились із своїми вимогами-мемо- рандумом у формі «Пам’ятник Русинов Угорщини» окремою депутацією у Відні щойно два місяці після здушення революції, себто 10 X 1849 p. Речником депутації був каноник Пряшівської єпархії о. Віктор Добрянський. Депутація виступала іменем 800.000 угорських русинів, які живуть в 13 комітатах-столицях-Угорщини.

Депутація відвідала кілька міністерств, між ними й міністра внутрішніх справ Александра Баха, де передала свій Меморандум. Бах приняв депутацію приязно і в своїй промові-відповіді зазначив: «Sie sind die Representanten einer Nation, die immer treu dem Hohe Hause Oes- terreich war» — «Ви є представниками нації, яка завше була вірна Високому Дому Австрії» (Музей Української Культури: Науковий Збірник під редакцією Івана Чабиняка, кн. I, ч. 6, Пряшів, 1972, стор. 6, 73).

Дня 18 X 1849 p. депутацію приняв цісар Франц Йосиф I в Шен- бурзькім палаці. I тут речником був о. Добрянський, який в добірній німецькій мові поінформував цісаря про їхні бажання, а депутація вручила цісареві: «Пам’ятник Русинов Угорщини». Цісар у відповіді сказав: «Мені було дуже приємно довідатись про лояльні бажання Русинів Угорщини. Руський нарід був завше вірним Австрійському Дому, тому можу запевнити вас, що всі оправдані бажання ваші будуть сповнені» (Музей УкраїнськоїКультури..., стор. 82).

Важніші вимоги депутації були:

Щоби конституція із 4 березня 1849 p. була публічно виголошена всюди там, де живуть русини. Далі ставили вимогу культурного порядку в понятті пар. 5, конституції, який звучав: «Всі народи 1 племена мають рівні права і кожний нарід мас право без перешкод задержати й розвивати свою національність і назву». Конституція мала далі постанови про скасування кріпацтва, пар. 26; рівність всіх громадян перед законом, пар. 27; право всіх громадян займати державні становища, пар. 28 і под. Пар. 71 конституції мав для русинів та інших національностей Угорщини особливе значення, бо на його основі «втрачають силу закона такі зарядження, що не є в згоді з цією конституцією. Одночасно забезпечується поодиноким інституціям рівне право всім національностям і вживання в краю їхніх мов, як в публічному так і в громадському житті. Ці взаємини будуть упорядковані окремим статутом» (Музей Української Культури... cTop.l2^f3). Пар. 71-им касувались дотеперішні мадяризаційні закони^й^розпорядки мадярського уряду.

У/Відні радилися члени депутації із галицькими українцями та представниками словаків, між ними із радником уряду Яном Гла- ^зачом, прихильником українців. Мабуть під впливом цих «офіційних осіб», депутація оминула в меморандумі важливу політичну вимогу, а саме справу політичного об’єднання галицьких і угорських русинів-українців в рамках австрійської імперії (Музей Української... стор. 66). Меморандум рівнож не займався основніше проблемами соціяльними та господарськими. Того роду недомагання мабуть в нас традиційні, бо в нашій історії часто стається, що даємо першен- ство справам мовним і культурним перед правними чи господарськими. «Пам’ятник Русинов Угорщини» вручений офіційним чинникам у Відні є політичним документом першорядної ваги, бо карпатські русини поставили в ньому свої вимоги на рівні з іншими сильнішими народами імперії.

Декретом цісаря з 6 IX 1850 p. Угорщина була поділена на п’ять Військових Дистріктів, а до Кошицького руського дистрікту були включені тільки чотири руські столиці: Уж, Береґ, Уґоча і Mapa- морош, а Сатмар і Саболч були чомусь включені до Велико-Вара- динського дистрікту. Військові дистрікти ділились на менші адміністративні одиниці, з яких одну творили й карпатські русини в Ужгороді з Іґнацом фон Вілецом, як наджупаном на чолі. А. Добрян- ський був головою канцелярії наджупана а його брат о. Віктор — головою шкільництва.

B змислі наведеної конституції, яка, як було сказано, давала рівноправність всім народам Угорщини, була заведена в поодиноких дистріктах рідна мова в урядах, школах, судах і под. I так: в Братиславськім — словацька, в Пешт-Будимськім — мадярська, в Шоп- ронськім — німецька, у Велико-Варадинськім — румунська а в Ko- шицькім — руська (Dr. Macurek: Dfcjiny Madam...p. 250). Розподіл дистріктів було переведено офіційними орґанами Австрії на основі етноґрафічного принципу.

Угорщина в роках 1850-1867.

Dr. Josef Масйгек; Dfcjiny Madaru, Praha, 1934.

Наведена вище конституція була виголошена в Ужгороді дня 25 XI 1849 p. в ґуберніяльнім будинку. З приводу цієї події, відень- ський офіціоз «Австрійська Газета» (Oesterreichische Zeitung) в ч. 26 із 14 грудня подав таку інформацію: «Русини відносились до мадярського терору однаково холодно й обоятно, як і до обіцянок Ko- шута, який не забув сипати кадилом також русинам. B загальному руське священство вело себе за революційної влади добре і без oco- бливої охорони, підчинялось терору тільки там, де мусіло» (Zapletal Florian: А. I. Dobrjansky a nasi Rusini v 1849-51, Praha, 1927, p. 13).

По суті, березнева конституція анулювала колишню угорську конституцію. Вводиться окремий статут, базований на єдності імперії та на березневій конституції, згідно якої всі коронні землі і всі народи імперії між собою рівні. Цісар Франц Йосиф I зрушив офіційно панщину дня 7 вересня 1848 p., що облегшувало долю нашого народу.

B повній згоді з новою конституцією почали браття Добрянські заводити в наведених чотирьох столицях руську адміністрацію, руську мову в школах і у всіх урядах, як також руські написи на публічних будинках. Після трьох місяців офіційного національного й культурного розвитку русинів-українців на Закарпатті прийшов страшний удар. Розпорядком міністра внутрішніх справ Баха був А. Добрянський службово підвищений і перенесений з Ужгороду до Кошиць, до центру військового дистрікту, якого головою був Генерал Бадоло. О. Віктор Добрянський опинився рівнож в Кошицях, а їхні місця в Ужгороді не були ніким заняті. Таким чином, після трьох місяців — від грудня 1849 до березня 1850 — скінчилось т. зв. автономне культурне життя карпатських русинів.

B скорому часі після цього розпорядку Баха з’явився в Ужгороді з офіційним дорученням Павло Табодій (Tab6dy Pal), який зліквідував усі національні й культурні осяги русинів, завів всюди мадярську мову, написи, все так, як було перед революцією. Bci ці зміни були протиконституційні і переведені звичайним адміністративним порядком. Табодій рівнож поробив всі можливі старання, щоби русинів з урядів усунути (Zapletal: A. I.Dobrjansky...p. 18). Скотус Bia- тор мав повну правду, коли твердив, що «Угорська революція — це була боротьба на дві сторони, проти Відня і проти неугорських народів» (Scotus Viator: Narodnostni otazka v Uhrach, Bmo, 1913, p. 113).

Цісар Франц Йосиф I., міністер Бах та інші державні мужі Австрії виголошували привабливі та навіть похвальні слова признання на адресу русинів за їх неґативне відношення до угорської революції, що означало підтримку для Австрії. Тривало однак тільки три місяці, щоби культурні здобутки русинів, всупереч постановам нової конституції, були знищені тим самим міністром Бахом. Угорська камарилья, яка підчас революції засвідчила свою лояльність цісареві, продовжувала посідати далі у Відні центральні державні позиції і зуміла таким чином адміністративним розпорядком міністра Баха уневажнити на Закарпатті забезпечені конституцією права, коли розходилось про нищення національних здобутків зненавиджених нею карпатських русинів-українців.

B Австро-Угорщині пануючими народами були німці й мадяри, що мало засадничий вплив і на національний та культурний розвиток інших народів в державі. XIX століття можна уважати століттям національного відродження, в якім і русини почали організовано розробляти своє національне минуле та ставити нові напрямні для дальшого розвитку.

3 уваги на те, що рух національного відродження був ведений переважно священиками, то вживано церковно-слов’янську мову з домішкою народньої. Але з приходом россійських царських військ до Угорщини в 1849 p., зродився тут т. зв. москофільський рух. Його головним завданням було не тільки ввести в нашу літературу московську мову але й приняти московсько-россійську національність. Деякі провідні карпатські діячі, як А. Добрянський (1817- 1901), о. Іван Раковський (1815-1895), а спочатку до певної міри і о. А. Духнович (1803-1865) та ін. впали в цім напрямі жертвами свого захоплення Россією,сподіваючись від неї помочі для нашої справи проти Угорщини, що ніколи не сповнилось.

Москофільство пустило свій корінь і в Галичині, де від липня 1849 p. почав виходити «Галицко-русский віьстник», як спільний op- ґан карпатських і галицьких москофілів. Наступного 1850 p. осідок часопису перенесено зі Львова до Відня, де виходив під назвою «Віьстник для русинов австрійской державы». Редакторами його були Іван Головацький і Богдан Дедицький. Карпатські культурні діячі дописували до цієї Газети (Mayer Maria: Karpatukran (Ruszin) po- litikai es tarsadakni torekvesek 1860-1910, Budapest, 1977, p. 15-16; див.: Boor Gyorgy: A magyarorszagi ruszin id6szaki sajto a XIX szazadban, Ko- lozsvar, 1943, p. 52).

B 1853 p. написав о. А. Духнович «Правдива історія Подкарпатсь- ких Русинов» на 216 сторінок, яка не була ним публікована. Рукопис подарував священикові Россійської амбасади у Відні Раєвсько- му. Рукопис попав таким чином в Москву, де був виданий Арпато- вим — «Русский архив» в 1914 p. ч. 4-5 (Mayer: Karpatukran... p. 17).

Гасла й засади національних вольностей, які в 1848-49 роках проходили Европою під загальною назвою «Весни народів», були на Закарпатті і в Галичині задушені австро-угорською і австро-польською бюрократією. Спорадичні виступи селян проти пануючої верстви, не могли вирішити основної проблеми, а до всенароднього повстання нарід не мав сили, був без потрібного проводу і не підготований.

Карпатські русини-українці завше стреміли до політичної єдности із своїми братами в Галичині. I так дня 7 квітня 1849 p. вислали делеГацію до Головної Руської Ради у Львові, яка зложила там наступну заяву: «Угорські Русини бажають, щоби од Угорщини були одділені так вполітичному, як і адміністраційному згляді і прилу- ченідо руської частини Галичини». Відповідну петицію вислали і до цісаря та просили Головну Руську Раду підтримати їх бажання. Головна Руська Рада у Львові привітала цю ініціятиву і 20 квітня передала і від себе в цій справі меморіял галицькому Губернаторові, Графу Ґолуховському, щоби той передав його цісареві ОДанилак Міхал: Галицькі, Буковинські Закарпатські Українці в революції 1848^\'9 po- ків,Пряшів,1972, стор. 171).

I о. А. Духнович в своїй статті «Стан Русинов в Угорщині», публікованій в Зорі Галицькій дня 18 квітня 1849 p., говорить.про тяжку долю карпатських русинів під пануванням Угорщини. Історични- ми арґументами він обґрунтовуєідею об’єднання з галицькими русинами, як єдиної запоруки дальшого розвитку Угорської Руси. Духнович подає число угорських русинів числом 700.000, які не будуть заступлені ані в жупному, ані краєвому соймі тому, що їх мадяри поділили поміж собою до кількох жугі Щанилак: Галицькі..., стор. 172).

3 рамени Пряшівської капітули був о. А. Духнович в роках 1847- 48 депутатом до Краевого сойму в Братіславі, де виступав проти програми Кошута, заявляючи, що мадяри «поставили собі за принцип заснувати Велику угорську державу і вирішили, що лише єдина мадярська мова має запанувати»... Духнович був за національну рівноправність всіх народів імперії. Дня 27 квітня 184$ p. «розлючені мадяри вхопили»... Духновича «як якогось розбійника» і заарештували його (Цитовано за Бача Юрій: Літературний рух на Закарпатті середини XIX століття, Пряшів, 1961, стор. 253).

Ha нарадах Краєвого Сойму в Братіславі Л. Кошут у своїй революційній патріотичній промові кидав гасла в обороні прав мадярів,

о. Духнович, як член Сойму, запитав його: «А що буде із слов’янами, які також потребують свободу?» — на що Кошут відповів: «Проти слов’ян, ми пішлемо слов’ян» (И. А. Сильвай (Уриил Метеор): Избранные произведения, Словацкое издательство художественной литературы, Братіслава, 1957, стор. 21). Був це дуже легковажний і необдуманий вислів Кошута, тому не диво, що його революцію слов’янські народи, крім поляків, не піддержали.

I нарід тяжко переживав февдальне панування та свій кріпацький стан. Про свою сумну долю творив нарід пісні, з яких одну наводимо:

Мушу нести грозне ярмо Ha моїх плечах задармо,

Воліль бим в гробі лежати,

Як ту окрутню копати.

(Анербах, Р. A.: Революция и нациоиальмо-освободительная борьба в Венгрии 1848-1849, Москва, 1965, стор. 112; див.: Государственный црхив Закарпатской области (ГАЗО), ф. 64, Мукачевский чернечий монастырь, оп. 2, ед. xp. 1082, л. II).

Тимчасові конституційні вольності і зрушення панщини мали помітний вплив на життя нашого населення. З’являються нові культурні діячі, між ними на першім місці о. Александер Духнович, якого популярні в той час вірші, як: Я Русин був, єсьм і буду... та Под- карпатские Русини.., виконували корисну народньо-освідомлюючу працю.

ч \'<

Характеристику, а частинно й оцінку цього періоду подає Я. P. Дашкевич «Ставлення української етноґрафії Закарпаття на початку XIX століття», яка вийшла в збірнику етноґрафії матеріялів республіканської наукової конференції (Матеріяли республіканської наукової конференції, Ужгород, 1973, стор. 136-142). Ha базі етноґрафіч- них зацікавлень і праць Й. Базилевича, I. Орлая, В. Довговича, Ю. Венелина, M. Лучкая, I. Фоґарашія, I. Дулишковича, автор слушно твердить, що «всі ці напрями етноґрафічних зацікавлень, поступово, протягом першої половини XIX століття привели до народження закарпатської етноґрафічної проблематики в її науковому — досить близькому до сучасного — розумінні» (Цитовано за Рудловчак Олена: Біля джерел сучасности, Братіслава, 1981, стор. 184).

Ha особливу увагу заслуговують такі рукописні пам’ятки карпатської старовини, як три підручники граматики слов’яноруської мови професора Краснобрідської манастирської школи Арсенія Коцака (1737-1843), п’ятитомна «Historia Carpatho-Ruthenorum» Лучкая Михайла (Michael Lutskay) (1789-1843), рукописний збірник поезій Василя Довговича (1783-1849) під назвою «Поезії Василя Довговича» («Poemata Basilii Dovhovits») з 1832 p. й ін. Перший том «Historia Carpatho-Ruthenorum» Лучкая надрукований в латинській мові і пер- ший раз в перекладі на українську мову (Науковий Збірник Музею Української Культури в Свиднику, т. XI, видав Музей Української Культури в Свиднику в Братіславському Словацькому Педагогичному Видавництві, відділ Української Літератури в Пряшеві, 1983, стор. 7, 45-179). B міжчасі вийшов дальший переклад в XIII томі в тому самому видавництві.

Але під смертельним подихом угорської правлячої верстви та рідної змадяризованої інтеліґенції, гинуть всі добрі почини й прояви національно-культурного життя. Хоч в добі від 1849 p. до Австро- Угорського Вирівнання в 1867 p. русини активізували своє культурне життя, був це однак тільки перепочинок до смертельного національного реквієм, яке готувала Угорщина для поневолених нею народів.

Після невдалої італійської війни уряд Австрії хотів перевести структуральну зміну в імперії виданням нової конституції, т. зв., «Жовтневим дипломом» з 1860 p. Ha його основі мали всі краєві сойми «Краєвий Сойм» (Landtag), користуватись своїми краєвими конституційними правами, а в імперіяльній думі «Державна Рада» OReichsrath), куди мали висилати всі сойми своїх представників, мали спільно вирішувати діла цілої імперії. B такому укладі сил відчув доминуючий Германсько-мадярський шовінізм небезпеку чужонаціональної, головно слов’янської більшости, і так наступного року, т. зв., «Лютневим патентом» все було змінене. Слов’янські народи імперії цю зміну добре запам’ятали.

Від мадярського повстання був скликаний перший раз пештський сойм в 1860 p., до якого був вибраний і Адольф Добрянський. До- брянському не було дозволено виголосити промову в парламенті, яку він відтак видав друком під назвою: «Rede des Landtagsabgeord- neten Adolf Dobransky» (Матисов: Угорская Русь (Бесіьда), липень-ве- ресень, Москва, 1871, стор. 223). B своїй промові Добрянський мав намір предложити в парламенті, м. ін., такі домагання:

1.Мадярщина має бути поділена на п’ять дистріктів-районів, з яких один має бути національно руський,

2.Руський дистрікт має мати свій Краєвий сойм, працюючий в своїй власній мові, свої власні вищі й нижчі суди,

3. Русинам мають бути пропорційно приділені дотації з релігійних фондів (Kemeny G. Gabor: A magyar nemzetisegi kerdes t6rtenete, Budapest, 1946, p. 68).

Добрянський, як провідна постать політичних і культурних вимог карпатських русинів, накликав на себе ненависть мадярського політичного світу. I так, коли він в 1861 p. увійшов до парламенту в Пешті, то більшість мадярських послів зчинила крик і не дали йому можливість промовити. Посол Народій (Narody) підніс питання відносно «правильности вибору Добрянського». Після голосних дебат в цій справі дня 2 IV був принятий внесок лідера опозиції Франца Деака: Мадярський парламент проголосив автономію Угорської Py- си «ілеґальною» справою, а мандат Адольфа Добрянського неважним (Boysak: The Fate... p. 103; див.: Трайнин I. Ф.: Противоречия в Австро-Венгрии і ee распад, Москва, Академия Наук, 1947, стор. 73- 75).

B 1865 p. був Добрянський вибраний третій раз послом і нарешті був допущений до парламенту. Уряд Мадярщини й далі тероризував його. B 1871 p. аґенти уряду зробили на Добрянського атентат та замість нього, вбили його сина Мирослава (Boysak: The Fate... p. 108; див.: Недзельский E.: Очерк карпаторусской литературы, Ужгород, 1932, стор. 135).

Для мадярської бюрократії Добрянський був найбільш зненавидженою людиною якраз через те, що боровся за природні права русинів і інших поневолених Мадярщиною народів і в цій боротьбі стояв по стороні Австрії. Двократна відмова допустити до парламенту законно вибраного опозиційного депутата Добрянського є вимовним показником конституційности й демократичности цих виборів та правопорядку в Мадярщині взагалі.

Політичні й культурні вимоги карпатськх русинів-укрШнців набирали в шестидесятих\'роках минулого століття широкого розголосу й загального національного значення. Помиляються ті автори, які твердять, що в цю добу русини не ставили, бо не були навіть спроможні ставити, того рода політичних вимог. Власне ослаблення Ma- дярщини невдалою революцією та її наслідками сильно оживило придушені й застрашені до того часу національні вияви русинів. їхні вимоги знаходили зрозуміння і в деякій частині мадярської преси, яка їх публікувала. Як ось напр., часопис «Surgony» (Телеграма), що виходив в Будапешті, опублікував в числі з 16 III 1861 p. програмову статтю під назвою: Домагання русинів — синів нашої батьківщини, підписану «більше мараморошськими русинами», в якій вони вимагають:

1. Створення національних виборчих округів на основі національного принципу,

2.Провідних урядовців округів має вибирати населення. Інші, вищі урядовці теж повинні бути вибирані населенням.

B тому самому часописі з 9 і 11 IV 1861 p. ставлять русини дальші вимоги:

3. Створення можливостей для розвитку рідної народньої мови,

4.Щоби уряд немішався до справ народньої мови та щоби вона могла вільно розвиватись і в церкві,

5. Створення відповідних установ для плекання рідної мови, тощо.

Згідно з повідомленням «Karpati Him6b> (Карпатський вісник) з 18 VI 1861 p. три священики: Іван Пастелій, Андрій Попович та Іван Раковський, внесли до єпископа в Ужгороді службовою дорогою для дальшого доручення урядові Угорщини такі вимоги:

1.Русинів визнати в політичнім і в реліґійнім сенсі окремою нацією,

2.Щоби Русини мали право держати власні краєві зібрання з правоважним рішенням,

3. Щоби Русини мали право вживати окремі національні барви, тощо.

Хоч в цих вимогах є деякі познаки автономних домагань, але справу автономії виразно ставив до того часу одинокий А. Добрян- ський. Справа автономії для русинів набирала тоді політичного розмаху, бо і о. А. Духнович висловився в тім сенсі, що «ми не ба-

j

жаємо сепаратизму, тільки федеративне братерство» (Mayer: Ка’гра- tukran... p. 30; див.: Ричалка M.: о. А. Духнович; педагог і освітний діяч, Пряшів, 1959).

А. Добрянський і надалі стояв на плятформі культурного моско- фільства, перебув пів року в Россії, звідки на бажання своїх друзів повернувся до Галичини. Його тут арештували за державну зраду разом із його дочкою Ольгою Грабар та одинацятьма його однодумцями і поставили перед судом. Державна зрада полягала в тім, що він, за обвинуваченням, змагався за об’єднання Закарпаття з Галичиною і приєднання їх до Россії.

Підчас процесу Добрянський довів, що були це власне члени мадярського революційного уряду з головнокомандуючим Генералом Ґорґеї включно, що запропонували вже в 1849 p. корону Св. Стефа- на Россії. Відповідного листа в цім напрямі виготовив міністер вну- трішних справ революційного уряду Семере (Szemere Barthalan), а доручили Генералові Паскевичу Пелтенберґ (Poltenberg) і Граф Йо- сиф Бетлен Q3etWen J6zsef) в супроводі військової частини, як охорони.

Ґен. Паскевич розгромив мадярську армію коло Дебрецина — головне місто революційного уряду, після чого відслужено полевий молебень в тім самім катедральнім соборі, в якім була проголошена революційним урядом Кошута незалежність Мадярщини. Умови капітуляції від Ген. Паскевича доручив Генералові ҐорГеї капітан Кот- ляров. Добрянський і інші підсудні були виправдані (Brankovics Gy6rgy: A magyar szabadsagharc t5rtenete, Budapest, рік не поданий, p. 334-337; див.: Fedor P. C.: Kratkyj ocerk dejatelnosti А. I. Dobrjanskago, p. 6-7; Rev. Hanulya Joseph: Rusin Literature, Cleveland, Ohio, 1941, р. 45). Очевидно, що така історичного характеру пропозиція не могла вийти від самого командуючого Генерала, а мусіла бути схвалена політичними провідниками краю.

Оборона Добрянського і товаришів була несподіваною політичною бомбою проти Мадярщини, в наслідок чого процес припинено. Після процесу приїхав А. Добрянський до Відня, його урочисто привітали слов’янські студенти, як свого провідника. Цікаво, що мадя- ри, хоч провадили протислов’янську політику в Центральній Европі, в 1849 p. були охочі замінити австрійський конституційний монархізм за россійський-автократичний.

Рішаюча битва з армією мадярського революційного уряду відбулася коло міста Темешвару — тепер в Румунії, в якій 6000 революційного війська попало в полон, а 10.000 дезертувало, відкинувши зброю. (Бранкович. стор. 343).

Від капітуляції Угорщини в 1849 p. минуло 143 літ. Подібно, як в той час Россія, тепер CCCP мав знову до діла із Св. Короною, символом мадярської державности. Підчас другої світової війни, ця корона була перевезена на Захід для збереження й попала в руки американців. Коли в 1978 р. мадярсько-американські взаємини, після доби холодної війни й мадярської протикомуністичної революції в 1956 p., поправились, то державний секретар Амерйки Сайрус Венс (Cyrus Vance) особисто привіз корону Св. Стефана до Будапешту й передав комуністичному уряду Мадярщини.

B добі революції Кошута головним командантом австрійської армії був Ю. Я. Гайнау (Haynau), який визначався особливою жорстокістю та грав головну ролю в екзекуціях старшин мадярської революційної армії. Австрійські суди особливо в Араді поставились безоглядно до старшин революційної армії. Перед воєнним судом в Араді стало 415 старшин, з яких 231 були відсуджені на смерть, тільки 42 були звільнені. Із 13 мадярських генералів воєнний суд відсудив 9 на смерть повішенням, а 4 на розстріл (Авербах: Царськая... стор. 181-182; див.: Friedjung: Oesterreich von 1848 bis 1860, Bd. I., s. 219).

Пишемо про цю сумну подію із згадкою на роки 1939-1944 на Карпатській Україні, де Мадярщина сама була такого роду екзекутором. Провини патріотів Карпатської України по відношенню до Мадярщини були того самого порядку, як мадярських до Австрії. B Австрії діяли принаймні суди, а мадяри розстрілювали нашу патріотичну молодь Січовиків, громадян, Пластунів, самочинно — скрито, без судів.

B порівнанню з Карпатською Україною різниця таки була в тому, що, напр., мадярські провідні чинники GrofDezsofy і Majlath (Цежев- фі і Майлат) виготовили для Австрії меморіял, в якім радили, як позбутись революції та її учасників, наводячи 50 імен активних діячів мадярської революції.

A Grof Zichy Ferencz (Ґраф Зічі Ференц) писав дня 20 липня 1849 p. до Шварценберґа (Schwarzenberg), що обвинувачені мадярські патріоти Чані Ласло (Csanyi Laszl6) і Переній Жіґмонд (Perenyi Zsig- mond) не є достойні помилування. Вони обидва були повішені (Авербах: Царськая... стор. 186; див.: Steiner: Haynau es Paskewits, Bd. II S. 233). Уряд Россії нагородив фелдмаршала Гайнау за — «усмирение Венгрии» и «за водворение тишины и порядка» орденом Ан- дрія Первозванного (Авербах: Царская... стор. 190 (цитат ориГіна- лу); див.: Barst: Les origines de Ia guerre de Crimea, p. 108).

B роках 1939-1944 Мадярщина виконувала на Карпатській Україні подібну ролю переможної Австрії з 1849 p. B обох випадках була між способами покарання сутєва різниця. Австрія користалася судами, а Мадярщина — сваволею і карпатські українці не писал^ подібних листів до Мадярщини проти своїх, як мадярська шляхта до Австрії.