Австро-Угорське вирівнання —

Політичні розходження між Австрією та Угорщиною випливали не тільки з централістичних замірів Угорщини й Відня, а також з їхньої цілковито розбіжної державно-політичної концепції.

Програна війна з Прусією 8 липня 1866 p. коло Кеніґґрацу (Ko- niggratz) — Hradec Kralove — змусіли Франца Йосифа I до реорієн- тації у внутрішній та в зовнішній політиці держави. B Угорщині були постійно живими політичні змагання до державної незалежнос- ти. Таке ослаблення Австрії використала Угорщина для скріплення власних політичних позицій, приступивши до заключення, т. зв., «Вирівнання», що сталося 29 травня 1867 p. Вирівнання, яким створено дуалістичну Австро-Угорську монархію, мало рівнож за ціль збереження німецького та мадярського характеру імперії перед слов’янською «небезпекою».

Авторами Вирівнання були: Граф Фрідріх Ф. Бейст (1809-1886) OFriedrich F. Beust), Граф Юлій Андрашій (1823-1890) (Andrassy Gyula) і Деак Ференц (1803-1894) (DeakFerencz). Мадярський ліберал Деак, як почув, що Австрія програла під Кеніґґрацом, викрикнув з радости: «Програвши війну, ми стали побідниками». Він собі ясно усвідомив, що програна війна Австрії полегшить справу переговорів з нею про Вирівнання, які він вів з рамени Мадярщини.

Коли дня 19 VII 1866 p. був Деак запрошений на авдієнцію до цісаря в сгіраві Вирівнания, то зложив йому таку великодушну заяву історичної ваги: «Угорщина після Кеніґґрацу не просить більше, як просила перед ним» (Seton Watson: Racial Problems, p.

Одинокий слов’янський нарід, який із цього Вирівнання скори- став, були поляки, які творили 17.77% населення Австрії. Австрія потребувала їхньої підтримки в парламенті при вирішуванню економічних проблем імперії, військового бюджету та бюджету з Угорщиною. B сенсі домовлення, проблема Вирівнання підлягала новому обговоренню-ревізії — кожних десять літ, для чого Австрія вживала найбільш до неї лояльного народу, поляків.

За свою лояльність до Австрії, дістали поляки великі можливості для свого культурного та економічного розвитку в Галичині, свого рода «де факто» адміністраційну незалежність, що поляки використовували для економічної та політичної експлоатації та культурного гноблення українського населення краю (Jaszi: Dissolution... p. 109).

Ця виїмкова приязнь Австрії до поляків, не перешкоджала останнім закидати українцям — особливо галицьким — австрофіль- ство. Подібно, як в роках 1938-39 польська дипломатія, включно з міністром закордонних справ Беком представляла в світі Карпатську Україну як гніздно большевизму, або як гніздо фашизму, в залежності від того, де і як уважала для себе вигідним і корисним. Про таку ролю поляків в Австрії пише Ясі Оскар в книзі «The Dissolution», p. 390 так: «Польська шляхта почувалась вигідно і була найлояльнішими підданими Його Цісарської Величности і наслідком цього, найважливіші уряди й дипломатичні позиції монархія передавала їм».

Галицькі українці в Австрії користались далеко більшими правами, як, напр., карпатські українці в Угорщині. Центральна Україна була рівнож придушена царським деспотизмом, так що Галичина і при цих неповних вольностях, уважалась «Українським Піємонтом», що очевидно знепокоювало поляків і московських царів.

При здушенню мадярського повстання Кошута в 1849 p. група провідних мадярських політиків, як Граф Дежевфі (Dezsofy), Граф Зічі Ференц (Zichy Ferencz), Каролі Людвик (Karolyi Ludvik), Альма- ші Мовріц (Aknassy M6ricz), та ін.

Подібний випадок повторився і в зв’язку з Вирівнанням 1867 p. I тут, мадярські аристократичні роди займали провідні становища в Австрії, з титулу яких нищили всякі прояви національного життя немадярських народів Угорщини. Для прикладу наводимо іменама- дярів: ґраф Леопольд фон Берхтолд (Leopold von Berchtold), міністер закордонних справ і його дружина ґрафиня Каролі; Граф Стефан Буріян (Burian Istvan), міністер закордонних справ; рушійною політичною силою в монархії був ґраф Стефан Tico (Tisza Istvan); впливовим при троні був протисербський політик Граф Форґач.В часі вибуху першої світової війни амбасадорами Австро-Угорщини в Парижі, Римі, Петербурзі та Берліні були мадярські аристократи (Nam- ier Lew B.: Germany and Eastem Europe, London, 1915, р. 121, примітка 1).

Стає отже ясним і вповні зрозумілим положення немадярських народів в Угорщині. Проти таких високих і впливових мадярських чинників в Монархії ці народи не мали можливости здобути та забезпечити за собою якібудь національні чи політичні права, як рів- нож зискати якийсь вплив чи симпатію в міжнароднімсвіті.

Австро-Угорське Вирівнання докорінно змінило становище сло- в’янських народів в Австрії. Слов’янський Конґрес в Празі в 1848 p. проходив під гаслом «Австрославізму», виразником якого була голосна заява Франтішка Палацького: «Якщоб не було Австрії, то треба би було її створити». B політичних колах Австрії довго покликались на цю проавстрійську, політично конструктивну заяву Палацького, але до політичного парітету з чехами ніколи не дійшло.

Як вже було згадано, Вирівнання забезпечило повні національні права тільки німцям та мадярам. Слов’янські народи, особливо чехи, змагались до заведення тріалістичної системи із слов’янськими народами як партнерами, до чого німці й мадяри не хотіли допустити.

Мадярщина очевидно не хотіла ділитись політичними впливами в державі з іншими слов’янськими народами, тому всякі спроби в цім напрямі торпедувала. 1 сам Кошут, який хоч був ворогом Австрії, добачував значення Вирівнання в тім, що воно буде служити спільним інтересам німецьким та мадярським та буде проявлятись в спільній політиці Австро-Угорщини. Одночасно Кошут перестерігав

Габсбурґів, що їх династія ие удержиться, якщо Австрія перестане бути німецькою (Andrassy Gyula Gr6f: A magyarorszag es nemzetiseg 6rdekszolidaritasa, Budapest, 1916, p. 32-33). A в невідрадній ситуації в якій знаходилась Мадярщина після програної революції в 1849 p. Вирівнанням стала самостійним політичним чинником, головно по відношенню до інших немадярських народів.

Загроза, що нависла над слов’янськими народами Австро-Угорщини після Вирівнання, змушувала чехів шукати оборону своїх життєвих інтересів в Петербурзі, хоч, напр., Палацький більше боявся Петербурґу як Відня. Франтішек Палацький і Ладислав РіГер (1818-1903) (Ladislav Rieger) очолили делегацію представників слов’янських народів — окрім українців і поляків — до Петербурґу шукати захисту своїх національних інтересів (Jaszi: Dissolution... p. 108).

B день, коли цісар Австрії Франц Йосиф I в своїй тронній про- мові в Угорщині подав до загального відома Вирівнання з Угорщи- ною, чеська депутація просила австрійського амбасадора в Петербурзі посередничити їй в побаченні у россійського царя. їдучи до Петербурґу, Ріґер запевняв поляків, що «чеське русеофільство є більше справою тактики, як проґрами, та що симпатії чехів до москалів не є ані на волосок більші, як до інших слов’янських наро- дів».

B той сам час відбувалась в Петербурзі етноґрафічна виставка, в якій і чехи брали участь. Ріґер в своїй промові заявив, що настала доба слов’ян та слов’янської освічености. Промова Палацького перед царем була витримана в тоні та відповідала його внутрішньому переконанню, яке він тут не міг виявити, що «слов’янська імперія під проводом Россії, була би саме таким нещастям для чехів, як і для людства». Россія відмовила чеським політикам якунебудь поміч, навіть моральну, в їхній боротьбі проти Австрії за державні й національні права (Broucek M. J.: Ceskoslovensko...,dflI, p. 142-143).

Россія ніколи не була зацікавлена обороною національних чи культурних прав слов’янських народів Австро-Угорщини. I так, напр., коли в 1870 p. Австрія мала намір зробити подібне Вирівнання з чехами, до чого не допустили мадяри, то Россія байдуже поставилась до таких важливих змагань чехів. Россія тільки зручно використовувала для своїх імперіялістичних цілей всякі невдоволення слов’янських народів в чужих державах та штучно створювала в них ілюзію слов’янського братерства. A якщо вже розходилось про українців, то вона була готова застосувати всякі міри й ходи, щоби перешкодити національним чи культурним українським змаганням.

B історії культурного розвитку людства не було мабуть подібного випадку, який стався українцям в Галичині в березні 1914 p., коли

Австрія виявила намір заложити український університет у Львові. Царський россійський амбасадор у Відні, Сергій Дмитрієвич Сазонов, з доручення свого міністра закордонних справ, склав перед міністром закордонних справ Австро-Угорщини рішучий протест Сде- марш) проти заснування українського університету в Галичині, заявляючи, що засновання австрійським урядом державного університету з українською мовою навчання царський россійський уряд уважатиме за «Casus belli», себто причиною до війни. Університет мав почати працю в осені 1915 p. (Баран Степан: Митрополит Андрей Шептицький, Мюнхен, 1947, стор. 45; див.: Rohrbach Paul von: Ost- europa historisch — poUtisch gesehen, Potsdam, 1942, p.

Для доповнення образу подібного нищення української культури Польщею вже після першої світової війни, уважаємо доцільним вказати на наступне: у Львові існував університет, оснований ще цісарем Йосифом II кінцем XVIII століття, відновлений відтак цісарем Францом I який ще пізніше прибрав назву університет цісаря Фран- ца Йосифа I. Ha трьох факультетах цього університету: теолоґічнім, юридичнім та філософічнім відбувались виклади — разом на 12 ка- тедрах — в українській мові. Коли після першої світової війни підпала Галичина під окупацію Польщі, то вона перемінила університет на чисто польський — Яна Казимира та усунула з нього українську мову. Внаслідок цього, українська молодь аж до 1924 p. бойкотувала цей університет (Баран: митрополит... стор. 46).

Знавець Россії президент T. Ґ. Масарик, після большевицької революції написав: «Москалі, а також більшовики є дітьми свойого царизму; він їх виховував і формував століттями. їм пощастило усунути царя, але не усунули царизму. Мають царську уніформу, хоч носять її на виворіть, а москаль зуміє носити на виворіть, як відомо, навіть чоботи» (Масарик: Світова революція... стор. 177). Політичного царизму по відношенню до України не усунув ані Керенський, ані Сталін, ані Брежнєв. Цей їхній страх перед українською визвольною проблемою живе й досі в різних формах і виглядах та виявляє себе більш рафінованими засобами, от хоч би в добі Карпатської України у формі пакту Сталін-Гітлер.

B Другій Россійській Думі в 1907 p. українські члени Думи зорганізувались в окрему фракцію з 60 членами, що сильно насторожило царський уряд. Страх з такого вияву українських членів Думи довів не тільки до розпущення Думи царем, але й зміни виборчої системи так, що до Третьої Думи вже не попав ані один делеґат українського населення. Українців заступали россійські й польські землевласники великих посілостей в Україні. Россійські імперіялі- стичні кола з вдоволенням занотували, що український рух «є під землею», значить похоронений.

Всякі протести українців не мали успіху, бо порушниками законів були самі законодавці. A коли в 1911 p. українські представники звернулися з протестами до видатного державного мужа Россії Сто- липіна, то він їм недвозначно відповів: «Россія вже від XVII століття постійно поборює український рух, буде його і надалі поборювати, бо він загрожує цілості й неподільності держави» (Quotation by Rohrbach: Osteuropa... p. 80-81). Почуття політичного cfTpaxy перед правдою правильно визначив римський поет Верґілій (Publius Ver- gilius Maro) (70-18 B.C.) словами: «Страх є доказом деґенерованої совісти» — «Fear is the proof of a degenerated mind».

Причин такого страху Россії-СССР багато. Хочемо вказати тільки на одну, а саме:

«Тайні» документи Німецького Генерального Штабу, які відзеркалюють німецькі погляди відносно України та геополітики. Документ e датований — Берлін 1 грудня 1915 p. частинно звучить:

«Для кожного, хто в дійсності знае і розуміє ґеоґрафічне та економічне положення, в якім Россія знаходиться, є свідомий того факту, що Велика Россія може існувати тільки через посідання багатої України. Якщо ми зуміємо змінити стан України на незалежну державу і утримати незалежну Україну при житті, то ми з певністю дамо смертельний удар Великій Россії. Тому Україну слід уважати серцем Великої Россії. B опінії всіх експертів, це посідання України робить Россію великою європейською потугою. Україна відділена від Россії, створить мур між властивою Россією, Центральними потугами та Балканом, замикаючи доступ Россії до Чорного моря» (Kenneth V. Lottich: Soviet Russia’s First Victim, article іп «Sudeten Bulletin» — A Central European Review, Vol. VIII, October 1960, No. 10, p. 246, Munchen; див.: Julius Epstein: German Ukrainian operations During World I, The Ukrainian Quarterly, Vol. XV, No. 2 1959, p. 164-168).

“Secret” documents of the German Imperial Arm Forces which reveal German thinking concerning Ukraine and geopolitics. The document dated Berlin, December 1 1915 reads, in part, as follows:

“Everybody who really knows and understands the geographic and economic situation in which Russia finds itself, is aware of the fact that Greater Russia is able to exist only because of her possession of rich Ukraine. If we suceed in transforming Ukraine into an independent state and in keeping an independent Ukraine alive, we shall certainly administer a deadly blow to Greater Russia... Therefore, Ukraine must be considered the heart of Greater Russia. In the opinion of all experts it is the possession of Ukraine which makes Russia a great European power. Ukraine, separated from Russia — will form a wall between Russia proper and the Central Powers and the Balkans, closing Russia’s access to the Black Sea.”

Вирівнанням розділено Австро-Угорську імперію на дві частини:

1. Ціслайтанія — на захід від ріки Лайта, а саме: властива Ав- стрія,Чехія, Моравія і Силезія,Галичина і частина Польщі, залишились під пануванням габсбурзького монарха, як цісаря Австрії,

2. Транслайтанія — яка включала Угорщину, Трансильванію, Хорватію, Закарпаття, Словаччину і частину Далматського побережжя, залишились під пануванням австрійського цісаря, як короля Угорщини. Хорватія дістала окремий статус. Цісар Франц Йосиф I був коронований королем Угорщини дня 8 VII 1867 p.

Угорщина знову дістала свій парламент і державну самоуправу. Спільними були міністерства: закордонних справ, фінансів та військових справ. Мадяри дістали повні й необмежені права над чужими народами, які жили в Угорщині. Був це початок цілковитого національного й культурного руйнування Закарпаття та дальших економічних злиднів. Сліпа й жорстока ненависть мадярської пануючої верстви до русинів-українців збільшувалась ще й тим, що за прогру революції при помочі Россії мадяри робили відповідальним і наше населення.

3 яким знищуючим вислідом знову переводила Мадярщина свою культурну політику після Вирівнання, хай послужить ця коротка статистика:

Мова навчання в народних школах:

flDas Ungarische Unterrichtswesen von 1879-1880, p. 21 und Ung. Stat. Jahrbuch, IX, p. 321-2; XIV, p. 343, 1907).

Для дезорієнтації зовнішнього світу приняв парламент Мадярщи- ни в 1868 p. «Закон про рівні права національностей». Мадяри назвали його «Законом для національностей», бо вони не визнавали в Угорщині жадного народу крім мадярського, а тільки національності. Наведений закон ніколи не набув правної сили і був мертвою літерою в справах мови, шкільництва, судівництва та адміністрації. Мадярська провідна верства вважала, що переведення цього закону в життя не є сумісне з поняттям мадярської «геґемонії» (Seton Wat- son: Politikal... p. 10). Якщо «закон про національності» признавав принаймі формально иеугорські національності, то закон з 1907 p., т. зв. «Lex Арропуі», говорив вже тільки про «один мадярський нарід», до якого включав всі національності Угорщини (Krempa Ivan: Za intemacionalnu jednotu revolucneho hnutia v Ceskoslovensku, Bratislava, 1975, p. 30).

Після появи закону про національності мадярська влада остаточно заборонила навчання руською мовою в ужгородській Гімназії. Так виглядав на практиці культурний «лібералізм» наведеного закону (Zeguc: Die Nationalpolitischen... p. 72; див.: Недзельский E.: Очерки Карпаторусской литературы, Ужгород, 1932, стор. 250).

Стипуляція цього ніби «ліберального» закону про національності вже в своїй преамбулі заперечує всякі принципові національні права інших народів Угорщини, стверджуючи, що «всі народи Угорщини в політичнім огляді та в сенсі конституції творять один неподільний мадярський нарід, якого кожний громадянин, без уваги до якої національності належить, є рівнорядним членом» (Kemeny; A magyar nemzetisegi... p. 107; див.: Thomson S. Harrison: Czechoslovakia in European History, Hemden, Conn. 1965, p. 269). Іншими словами, всі національності творять один неподільний-унітарний — мадярський нарід і на такій основі вони можуть уважатись рівнорядними громадянами угорської держави; Закон має 28 параґрафів і всі його основні постанови скеровані в цім напрямі.

Справа національностей чи народів була поважною політичною проблемою як в Угорщині, так і в Австрії. Кожна з них підходила до розв’язки проблем своїх народів властивим їй способом. Для характеристики до якої міри була різниця в становищі обох держав до проблеми своїх народів, наводимо одноголосне рішення Австрійського парламенту з грудня 1907 p., т. зв., резолюцію Шілінґера (Schillinger), адресовану парламенту Угорщини, яка звучала: «3 уваги на збільшуване переслідування немадярських національностей в Мадярщині, цісарсько-королівський уряд був визваний звернути увагу королівському урядові, як другій договірній стороні в Австро- Угорськім Вирівнанню, на обставину, що інтерес та успішна співпраця всіх народів та скріплення цілої монархії невідкладно вимагають, щоби Мадярський Закон із 1868 p. був переведений в життя якнайскорше в дусі цілковитої свободи, справедливости та гуманности» (Jaszi: The Dissolution... p. 324).

“In regard to the recently growing persecution of the non-Magyar nationalities of Hungary the Imperial-Royal government is invited to call the attention of the Royal government as the second contracting party of the Austro-Hungarian Compromise to the fact that the interest of a prosperous cooperation of all the peoples and the strengthening of the whole monarchy demands peremtorily that the Hungarian Nationality Law of December 1868, should be carried out as soon as possible in the spirit of complete freedom, justice and humanity.”

Державні чинники Австрії не могли в цій справі більше зробити, бо на основі Вирівнання Угорщина мала абсолютну суверенність в справах внутрішньої адміністрації країни. Знаменний однак факт, що закон про національності ані по 39 роках не був переведений в життя та що Австрійський парламент в інтересі правди й справедливости й мирного співжиття народів імперії уважав потрібним наведеною резолюцією звернути на це увагу Угорщині.

Цей підступний закон ані в 1918 p. не зумів затаїти перед свідомістю світу національні кривди заподіяні народам Угорщини. Дня 17 X 1918 p. ґраф Стефан Tico заявив, що треба переконати президента Вілсона, «що всі його точки відносно прав народів на самовизначення є в Угорщині наведеним законом здійснені» (Clementis: Medzi nami... p. 23).

Того рода заявам мадярських державних мужів світ вже перестав вірити. B мадярському парламенті один одинокий посол Л. Мочарій (Louis Mocsary) виступив в 1887 p. в обороні правди, заявляючи, що «Закон з 1868 p. існує тільки на папері, ані одна його стаття не додержується». B наслідок цієї своєї чесноти він мусів наступного року покинути парламент (Thompson Harrison: Czechoslovakia... р. 269- 270).

Тривало доволі довго, поки чужинний світ збагнув суть т. зв. мадярської демократії, яка має основу в їхній конституції. Томпсон Га- рісон подає таку характеристику мадярської конституції:

«Після 1867 p. мадяри були так сильні, що були спроможні здійснити ідею, яку плекали ще перед добою Йосифа II, себто переміну Угорщини на державу мадярів, як легальний та конституційний факт. Мадярська конституція була так обережно сформульована, що робила вражіння ліберального документу. Публічна опінія західнього світу була введена в блуд ласкавими словами тексту закона й переведенням його в життя леґіславтивним порядком та не зрозумінням значення преамбули, яка по суті уневажнила ліберальний текст закону про національности з 1868 p. B сенсі основних принципів конституції ціле населення королівства з політичної точки зору творить один нарід, мадярський нарід, один неподільний...» (Thompson Harrison: Czechoslovakia in European History, 1965, p. 269-270).

“After 1867 the Magyars were so strong that they could proceed to put into effect an idea which had been developing since before the days of Joseph II the transformation of the Hungarian state into a Magyar state as a legal and constitutional fact. The new Hungarian constitution was so carefully constructed that it gave the appearance of a typical liberal document. Public opinion in the westem world was misled by the fair words of the text and the legislation which put it into effect, and failed to understand the significance of the preamble which virtually nullified the liberalism of the text of the nationality Iaw of 1868. According to the fundamental principles of the Constitution all the inhabitants of the kingdom fonn, from a political point of view, a single people, the Hungarian people, one and indivisible...”

Вирівнання використала Мадярщина для легалізації своєї політики насильної мадяризації інших народів. Для цієї цілі вона створила поняття «мадярської політичної нації», яке виключало визнання рів- ноправности інших немадярських народів. Свого часу, ще 1834 p. Франц Деак перестерігав в парламенті та вказував на дуже небезпечні наслідки національного гноблення та насильної мадяризації, твердячи, що «Нація є тільки тоді сильна, коли є в ній вільні руки для оборони краю та його незалежности» (Daras GaborrA ruten ker- des tegnap es ma, Budapest, 1938, p. 37; див.: Hevesy Andre: Nationalities in Hungary, р. 80).

Але в 1868 p. в дискусії в парламенті над цим законом вже й сам Деак визнав в принципі поняття «мадярської політичної нації» потрібним і правильним. Дальші його висновки про «вживання більше пануючих мов в державі» та ін. мають тільки реторичне значення, бо в практиці виключені самим поняттям одинокої, неподільної, пануючої «мадярської політичної нації» в державі (Bors6dy Ist- van: A magyar-szlovak kiegyezes; a csechszlovak magyar viszony utols6 100 eve, Budapest, 1940, p. 37; див.: Konyi Man6: Deak Ferencz beszedei, Budapest, 1882-3, I. p. 96).

Така жорстока поведінка Угорщини супроти інших народів не пройшла мимо уваги західнього світу. B обороні культурних і національних прав народів Угорщини виступив письменник і державний муж В. Bjomson, (1842-1910) лавреат премії Нобеля. Він особисто гостро виступив проти концепції «Великої Мадярщини», яку мадя- ри висунули, як свою політичну ціль, зв’язану з остаточною ліквідацією неугорських народів. Для цього мав послужити «Лекс An- поні». B сенсі цього закону угорська культура і її національне почуття повинно бути «вмушене німцям, румунам, хорватам, русинам, сербам і словакам в Угорщині, бо мадярська культура є найвищою і найшляхетнішою в цілім світі». Бйорнсон цей закон назвав «гнобителем меншостей».

Для порівнання з мадярською виборчою парламентарною системою подаємо заокруглено національний склад Австрії за статистикою з 1910 p. і склад парламенту у Відні з 1913 p.:

OLieut. Col. F. O. Miksche: Danubian Federation, London, England, 1953, p. 11; див.: Statesman Year Book, 1913, p. 622).

Із наведеної схеми видно, що народи Австрії були заступлені у Віденьськім парламенті відповідно до числа їхнього населення, в той час як під виборчою системою і технікою Мадярщини, підвладні народи були, що до репрезентації, майже виключені, а тим самим і сильно покривджені. Для інформації подаємо статистику народів Угорщини в процентах з 1910 p., яка представлялася так:

(Dr. Hodza Milan: Federation in Central Europe, reflections and reminiscen- sis, London, p. 22).

Для характеристики мадярської виборчої системи, наводимо дальший приклад: «Для вибору одного посла в Східній Трансиль- ванії румуни потребували 50-60.000 душ населення, а для вибору одного сікула-мадяра потребували 4-5.000» (Seton Watson R. W.: Corruption and Reform in Hungary. A study of electoral Praktice, London, 1911, p. 6).^[40] 3 уваги на провідну ролю Австрії в дуалістичній монархії ставалось, що такого рода політичні зловживання й промахи Ma- дярщини часто приписували в світі иа рахунок Австрії, а це їй ие приносило чести.

Австро-Угорське Вирівнання створювало нову можливість для вирішення проблем поодиноких народів. Була це мабуть остання нагода, яка могла забезпечити цілість імперії на випадок загальної кризи. Хоч австро-угорський дуалізм забезпечував для Мадярщини необмежені права над її народами, але їх проблем не вирішував, чим фактично підривав єдність і силу імперії.

Bci ці природні вимоги національних прав народів Мадярщини ішли паралельно з революційними вимогами тої доби. Але замість признання тих прав, Мадярщина вимагала від своїх народів дальших жертв «для батьківщини», яка є спільним добром всіх та для якої ці народи мусять зректися своєї природньої мети — повного національного самовизначення. Народи Мадярщини однак не були схильні власною національною смертю заплатити за єдність імперії та концепцію «Великої Мадярщини» і при першій можливій нагоді рішуче самовизначились, покидаючи Мадярщину.

Закарпаття зростало й кріпшало культурно й економічно тільки тоді, коли наслідком історичного розвитку та упадку Угорщини, підпадало, хоч частинно, під посереднє володіння Австрії. Вирівнання Австрії з Угорщиною було останнім державним актом, що привів монархію до упадку. Наслідки показались підчас першої світової війни, коли прийшлось всім народам монархії її збройно обороняти. Чисельне відношення поодиноких народів Австро-Угорщини було таке: Слов’янська група — 44%, німці — 28%, мадяри — 18%, решта- інші.

Основним недомаганням Вирівнання було те, що Австрія не знайшла в собі силу і здібність вирівнятись одночасно також із справедливими домаганнями своїх слов’янських народів. Головним фактором Вирівнання з Угорщиною було домовлення, що Австрія зрікається тенденції Германізувати Угорщину, а за це Угорщина зо- бовязалась не входити в порозуміння з чехами та балканськими слов’янськими народами проти Австрії. Була це хвилево вдала розв’язка, але без тривалого державного змісту. Рівнож не створено сподіваної внутрішньої центральної сили Австро-Угорщини, без якої жадна держава в критичній добі свого існування не може вдержатись. Хоч Австрія й Угорщина виходили з відмінних концепційних зало- жень відносно прав своїх народів, при остаточнім розрахунку після першої світової війни мусіли разом впасти жертвою своєї спільної політичної минувшини.

Деякі дослідники Закарпаття твердять невірно, мовляв, карпатські українці в добі окупації Мадярщиною не проявляли політичної активности та не ставили політичних вимог. Подібно писалось і в мадярській, та в т. зв. нашій змадяризованій пресі, що «карпатські русини політичних аспірацій не мають».

Ha іншім місці пишемо про виборчу практику в Мадярщині, яка всякими способами унеможливлювала вибрати кандидата русина до парламенту в Будапешті. При кінці XIX ст. виринула у русинів думка й потреба створити свою власну політичну партію.

B 1896 p. мали відбутися в Мадярщині вибори до парламенту. Наше народовецьке священство за довірочною спонукою єпископа Юлія Фірцака повело.між собою відповідну підготовчу працю, на яку мадярські офіційні чинники звернули зразу увагу. Власна політична партія мала називатись «Народня Партія». Мадярські урядові чинники з поодиноких жуп, ще перед офіційною заявою про зало- ження партії та оголошення її проґрами, інформували Будапешт про політичний рух русинів, якому очевидно мадяри не сприяли.

I так Головний жупан Мараморошської жупи голосив дня 20 VI 1895 до Будапешту прем’єр-міністру, що «є незаперечним фактом, що між руським священством, а особливо в Уґочанській жупі, є помітний деякий рух з метою створення Народньої партії» (Mayer: Karpatukran... p. 93).

Жупан Бережської жупи повідомляє Будапешт, що «... між гре- ко-католицькими священиками... є кілька фанатиків, які явно твердять, що при найближчих парламентарних виборах треба виступити активно під прапором Народньої партії» (Mayer: Karpatukran... p. 93; OL ME K-26, 1895, 38, П.; див.: Merei Gyula: Magyar politikai partpro- gramok, Budapest, 1934; Galanti J6zsef: Egyhaz es politika, 1890-1918, Budapest, 460; Dersi Tamas: A szazadveg katolikus sajt6ja, Budapest, 1973).

Ha день 17 жовтня 1895 p. скликав Булат Ференц (Bulath Ferencz), аптекар з Берегова, до готелю Чілаґ в Мукачеві основуючі збори Народньої партії (Mayer: Karpatukran... стор. 95; див.: OJI ME K 26, 38, II). Така подія поставила до поготівля поліційні, жандармські та інші охоронні з’єднання в краю. Головний жупан звітував до Міністерства внутрішніх справ, що «... рух Народньої партії... є такий фактор, якого не можна уважати побідним, але якого ані нехтувати не вільно», з уваги на те, що «цілий греко-католицький клир ставиться прихильно до цієї ідеї» (Mayer: Karpatukran... p. 95; всі попередні і ця цитата з ориґіналу).

A Ужгородський головний жупан подає тривожну вістку до Будапешту, що між мадярським часописом в Ужгороді «Kelet»^[41] (Схід) і Народньою партією ведуться переговори про співпрацю. Місяць піз- иішс він повідомляє, що в друкарні часопису «Келет» буввидру- кований «Маніфест» кирилицею в десять тисяч примірниках для розповсюдження в жупах Ужанській, Бережській та Мараморошсь- кій. Головний жупан зарядив, щоби Маніфест задержали в друкарні на три дні, поки він запитає прем’єр-міністра, барона Банфі, чи можна цей наклад поліційно конфіскувати. Банфі відповів, що видання Маніфесту в сенсі пресових законів перешкодити не можна, але обмежити його поширювання є можливе і без порушування закону — «обмеження його поширювання побажане» (Mayer: Karpat- ukran... p. 96).

B заголовку Маніфесту був заклик: «Що вимагає Шфодня Партія?» і далі писалось: «Якщо знайдеш в цім щось злого, фальшивого, пірви це велике письмо. A якщо в нім нема нічого злого, а тільки найліпше, як воно в дійсности і є, тоді не слухай нікого, але із щирого серця і горла кричи: на цю партію даймо наші голоси, нехай живе Народня партія!».

Проґраму Маніфесту подано в 15 точках, з яких деякі наводимо. Вони вимагають: Автономію — церковну самоуправу католиків, оборону церковних шкіл, підвищення державної опіки для бідних господарів-хліборобів. Далі Народня партія вимагає, щоби уряд виконав достойні й оправдані бажання національностей, себто нема- дярських народів (русинів, словаків, сербів, румунів, та ін.). Одночасно зазначують, що національностевий закон (1868 p.) був формально принятий, але тільки на папері, ніколи не переведений в життя. Вимагають далі, щоби не повторялись випадки, коли пра- воважних виборців виключають із списка виборців, а тих, хто протестує проти такої несправедливости, зневажають.

Уряд Мадярщини, занепокоєний такою політичною акцією русинів, повів сильний натиск на єпископа Фірцака, щоби впливав на священиків не займатись справою Народньої партії (Mayer: Karpat- ukran... стор. 96-97). Єпископ Фірцак сильно підтримував діяльність Народньої партії в Бережській жупі, далеко сильніше, як, напр., в Ужгородській та Мараморошській.

Церква на Закарпатті була під патронатом мадярського уряду, з чого випливали для нього в справах церкви досить широкі права. Згідно з виборчою практикою в Мадярщині, уряд мав можливість «властивим йому способом» перешкодити вибору кандидата Народньої партії. Але участь єпископа Фірцака в данім випадку здержувала уряд від такого засягу, тому знайдено компроміс. До парламенту увійшов шваґер єпископа д-р Б. Геґедиш, адвокат з Будапешту і Булат Ференц.

B зв’язку з цим були полагоджені деякі справи патронатні, як

теж іменовання уродженців Закарпаття иа провідні адміністративні пости в державі. A найважніше, що в зв’язку з цією акцією при- ступлено за ініціятивою єпископа Фірцака до обговорення і створення т. зв. Верховинської Акції, про яку мова на іншім місці (Mayer: Karpatukran... p. 99-101; Перени Йожеф: Из истории закарпатских украинцев (1848-1914), Будапешт, 1957). „