Б. ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА

1. Безпосередне народоправство та репрезентаційна система

Згідно з теорією народньої суверенности, особливо в послід- нім її сформулованню в Руссо, нарід повинен сам, в своїй цілости виконувати владу.

Так не сталося. Безпосереднє народоправство належить в модернім світі держав до виїмкових форм. Воно здійснене — до певної міри — тільки в Швайцарії, а в найновіші часи, також в порівнуючи тісних межах, в Німеччині. Пануючою формою, а разом з тим формою, що її треба би назвати харак­терною для «конституційної держави» стало «посереднє наро­доправство», система репрезентації. Шляхом цеї «репрезента- ційної системи» здійснює «нарід» в модерній державі свою суверенність. Він здійснює її в першу чергу в области законо­давства. «Репрезентаційна система» — це метод, яким побу­дована законодавча влада конституційної держави. Безпосереднє народоправство виступає тільки виїмково і тільки поруч з «народньою репрезентацією».

Уявлення про те, що частина може заступати, «репрезенту­вати» правно загал, витворилося щойно при кінци середно- вічча. В старовину ми зустрічаємо вправді — так би мовити «натяки» на подібну думку, але не зустрічаємо практичного застосовання її як методу політичної організації. Що найбіль­ше стосовно її там, де ішло виключно про формальність. Таке значіння мали в Римі «ліктери», оскільки воно при деяких правних актах символічно представляли собою весь нарід. В справах, де народови випадала дійсно активна роля, там де ішло про прояв «народної волі», все була дана «народови» правна можливість «in corpore» являтися та діяти тактично ця можливість для великої частини народу не існувала. Римські народні зібрання та пр. були в дійсности зібраннями тільки горожан самого міста Риму, але юридично мав кожний горожанин забезпечену можливість приймати в них безпосе­редню участь. Знаємо, що брак репрезентаційної системи від­бивався важко на становищі в державі провінцій. Вони були в дійсности лишені голосу в справах держави. Середновіче не знало теж репрезентаційної ідеї. При дуже обмеженім поли діяння середньовікової держави та з огляду на весь устрій її, було там порівнюючи небогато тільки справ для яких ставало би актуальним питання як одержати волю всего загалу, наро­ду. Те питання набирало гостроти, властиво тільки з огляду на питання податків. Коли йшло про податки та сплати, яких не було передбачено в самім становищи «васаля» до його «сеніора», обовязував прінціп, що до таких оплат вільний горожанин тільки тоді був зобовязаний коли дав на те він сам свою згоду. Осягнути ж таку згоду кождого особисто, було справою вже ізза технічних причин дуже важкою, іноді про­сто неможливою. Вихід з такого положення найдено в Анґлії, власне в «репрезентаційній системі». Справа податків стала там особливо пекучою в добу шкотських та французьких воєн. Тоді «репрезентаційна система» існувала вже була відносно «судів ґрафств».

Ця ідея як тільки инших — перейшла до Европи шляхом через Францію, де вона була далі розвита та поповнена. В Франції — як і в инших краях обовязував старий прінціп, що утотожнював нарід з «усіма» горожанами. Згідно з ним воля народу була тотожною з волею всіх горожан. Вправді здавна вже участь в «ґенеральних станах» приймали не всі горожа- ни, тільки їх посли — але ці посли були тільки повновласни- ками цих виборців, що вислали їх. Наслідком цего: 1) кождий посол представляв тільки своїх виборців та 2) як повновлас- них їх він був «вязаний» їхньою волею. Виборці давали обра­ним собою послам стисло означені доручення (сайіетв) і посол не смів поступити інакше, як тільки згідно з цими доручен­нями. «Репрезентаційна ідея» змінила ословно те правне від­ношення послів до виборців та їхнє становище. Згідно з нею висказала французька конституанта засаду, що кожний посол представляє собою не тільки виборців, що обрали його, але «всю націю», та що не вільно давати послам ніякого «в’язаного мандату». Таким чином сформульовану ідею пере­няли разом з конституційним устроєм инші держави. Вона стала одною з основ, на яких є побудована модерна конститу­ційна держава. Вона стала формою для здійснення «народної суверенности».

Треба зауважити, що «ідея репрезентації» послужила як перехід від середньо-вікової до «модерної» держави, так від­носно практичної конструкції, устрою, як і що до самого розу­міння держави.

2. Устрій законодавчого тіла

а. Одно- і дво-палатова система

Практичним проведенням ідеї репрезентації є існування в усіх конституційних державах «репрезентаційних тіл». Це є коллєґія «репрезентантів» народу, покликані в його імени виконувати прислугуючу йому власть — в першій мірі зако­нодавчу. На означення цих колєґій уживається в теорії та практиці ріжних назв: парламент, законодавче тіло, народнє заступництво то що. Остання назва означає все тільки колє- ґію, зложену з обраних послів; коли якась колєґія є зложена не шляхом виборів, тоді до неї ця назва не стосується. В поо­диноких державах мають ці колєґії особливі, історичні назви, як на пр.

Що до устрою «законодавчої влади», ми зустрічаємо голов­но дві системи: систему одної- та двох палат. Історично є остання система безперечно останками середновічча з його поділом на стани. Т. зв. «вища палата», «сенат», «палата панів», в Анґлії «палата льордів», була все передусім «репре­зентанткою» станових інтересів родової аристократії. Помимо цих історичних традицій видвигнуто ряд річевих арґументів за задержанням системи двох палат. Головно наводять при- клонники цеї системи два арґументи. Вони кажуть, що систе­ма двох палат дає більшу запоруку оглядности та розваги, як система одної тільки палати. Далі вони вказують на те, що «вища» палата повинна складатися з представників ріжних ґруп інтересів, які в життю держави мають велике значіння, та які можуть не найти своїх заступників в виборній низшій палаті. Тесаме і заступники науки, фахового знання, мисте­цтва і т.д. повинні мати запевнене місце в цій «вищій» палаті. Вона не повинна виходити з вибору, але складатися з людий, назначених «з гори».

Як бачимо — видвигані на оборону дво-палатової системи аргументи не є однакового порядку. Перший — це ніби арґу- мент «технічного» порядку, але він має в дійсности суто полі­тичний зміст. Він зовсім апріорно припускає, що вища пала­та мусить руководитися тільки більшою розвагою, а не сус­пільно-політичними мотивами. Історичний досвід ХІХ. ст. каже якраз про те останнє. Що-ж до «технічної» цінности дво-палатової системи, ніби то вона давала більшу запоруку обдумання та опрацювання законів, то беручи справу загаль- но, треба уважати систему двох палат якраз недоцільною. Особливо при більших, більше складних законах вона може показатися прямо шкідливою. Іменно-ж такі закони муситься проектувати як цілість. Поодинокі поправки, а власне такі, що є наслідком компромісу, приносять небезпеку непослідов- ности, незгідности поміж собою поодиноких частин закону.

Що до дальших арґументів, то аргумент про притягнення визначних умових сил до законодавчої діяльности є практично мало переконуючим. Законодавство — це політична діяльність. При ній не можна обійтися без соціального політичного хисту. Ото-ж люди науки, фахового знання і т.п. не мусять мати і потрібний політичний хист та зацікавленість. Знову історичний досвід не дає прикладів, щоби зібрані у вищій палаті фаховці та інтелектуалісти заважили своїм виступом на долі якогося зако- нопроєкту. За те той-же досвід показав, що покрикування таких людий до участи в складаних при парламенті комісій для поо­диноких справ давало дуже добрі наслідки.

Врешті що до заступництва важних для держави інтересів, то треба признати безумовно бажаність такого заступництва. Але це тільки в означених випадках вимагає неминуче існо- вання двох палат. Такий випадок мається там, де поруч з «інтересами» державної цілости існують визнані «обласні» інтереси «країв», з яких складаються союзні держави або союзи держав. Тоді вищі палати складаються з заступників цих обласних інтересів. На такій основі побудовані вищі, палати на пр. в Швайцарській Спілці та Америці. Поза цим наведений аргумент не промовляє за двопалатовою систе­мою. Раз — забезпечена участь заступників таких інтересів в одній з палат дає дуже малу запоруку, що ті інтереси будуть справді бережені. Реально, ті заступники можуть і в своїй палаті не мати впливу. Досвід XIX. ст. і в цім напрямі не під­пирає арґументу, про який тут мова. З другого боку, важність якогось «інтересу» для держави не може оправдати домаган­ня, щоби його заступникови чи заступникам признавано ком­петенцію впливати і на вирішування инших справ, що може з цим інтересом не мають нічого спільного, а які належать до компетенції «законодавчої влади». А такий власне наслідок має покликування «спеціялістів» до вищої палати. Протягом останніх десятиліть стало домагання охорони деяких інтере­сів, домагання,щоби ці інтереси були брані під розвагу в про­цесі законодавства, — чимраз сильнішим. Таке домагання підношено головно відносно інтересів «праці», державного господартва і т.п. Але як шлях для такого забезпечення намі­чувано слушно не творення вищих палат парламентів, тіль­ки окремих установ, покликаних співділати з законодавчою владою в означених справах (робітничі, господарські, промис­лові і т.п. ради).

Взагалі можна сказати, що в політичній практиці існуван­ня двох палат тільки в дуже нечисленних випадках виявило своє значіння. Воно проявлялося майже виключно тільки звільненням темпу праць законодавчого тіла. Думки теоре­тиків, що добачували в існованню двох- чи одної тільки пала­ти основу для глибоко відмінних методів, напрямів та вислі- дів діяльности парламентів, — мало оправдалися. Досвід виказав, що при існуванню двох палат все одна з них осягає абсолютну перевагу над другою, що весь «осередок ваги» пересувається до одної тільки палати. Сподівання Монтескіє, який надіявся, що поміж двома палатами пануватиме «рівно­вага», не сповнилося. З правила ставала «низша» палата паном ситуації. Споміж держав Европи тільки в Анґлії вища «палата льордів» протягом довгого часу зуміла удержати своє значіння. Вона виступала з практичним ефектом проти ста­новища низшої палати. Остаточно і те сильне становище англійської вищої палати зломано. Від тоді в Европі скрізь стали низші палати парляментів «головними», властиво рішаючими їх частинами. Це було таке наглядне, що перехід якогонебудь діяльного політика до вищої палати був для публичної опінії знаком, що він закончив свою активну полі­тичну ролю. Інакше є тільки в Сполучених Державах Північної Америки. Дякуючи особливим умовам, не тільки сотвореним самою конституцією, але більше ще викликаним практикою тамошнього політичного життя, в Сполучених Державах весь центр ваги лежить безперечно у вищій палаті, в Сенаті.

Що до поширення одно- та дво-палатової системи, то остан­ню треба назвати пануючою формою. Одно-палатова система була проведена в Европі тільки в деяких швайцарських кан­тонах та в деяких малих німецьких монархіях. Поза Европою вона була проведена в деяких республиках Центральної Америки. Споміж держав, що повстали, зглядно відродилися після світової війни, Чехо-Словаччина та Польща завели у себе дво-палатову систему.

Особливе становище відносно питання, про яке мова, займає конституція Норвегії. Там кождий, наново вибраний «Штортінґ» сам поділяється на дві частини. А власне обрана Штортінґом одна четвертина його членів стає «вищою» пала­тою «одельштінґом», решта — три четвертини «другою» пала­тою, «Ляґтінґом». Дехто з авторів уважає, що це є одна з форм «одно-палатової» системи, бо — мовляв — весь Штортінґ вихо­дить з одного вибору і сам він тільки ділиться на дві частини, які впрочім в ріжних справах сходяться та засідають як штор- тінґ. Це погляд помилковий. Норвезьку систему треба би ува­жати дво-палатовою. Обставина, що весь штортінґ обирається разом та що він сам ділиться на дві частини, не зміняє цего факту, що відтак обі ці частини існують, засідають та ріша­ють самостійно. Також те, що вони засідають іноді спільно, не відбирає їм характеру двох ріжних палат. Такі-ж спільні засі­дання відбувають та голосують спільно також і обі палати инших держав. Спосіб обрання членів обох палат в Норвеґії впливає тільки на суспільно-політичний характер цих палат. Дякуючи йому ті палати не мають політично-станового характеру, який вони мали в деяких державах.

в. Внутрішний устрій законодавчої влади

Щоби бути дійсно працездатними, законодавчі палати мусять бути внутрішно «зорґанізовані» і то в двох напрямах. Раз, вони не можуть обійтися без постанов, що «роздають ролі» поміж їх членів, що вкладають на поодиноких послів або ґрупи послів означені формальні обовязки, означають формальні компетенції, на пр. компетенцію проводити на засіданнях, вести протоколи і т.п. Далі, потрібні формальні постанови про те, як мається вести наради, в якім порядку мається промовляти, вносити запити, петиції голосувати то що. Орґанізацію в першім напрямі можна би назвати «ста­тичною», бо вона вносить в законодавче тіло порядок неза­лежно від цего, чи це тіло находиться в стані «спокою», чи в «русі». Другий рід орґанізаційних постанов порядкує саму працю законодачих колєґій, їхній «рух». Тому можна би його назвати «динамічним».

Необхідність орґанізаційних постанов так в однім, як і дру­гім напрямі, не зараз була усвідомлена. Так на пр. французь­ке національне зібрання та конституанта великої революції не знала внутрішно-орґанізаційних норм. Анґлійці, що попа­ли як гості на її засідання, були поражені хаотичним спосо­бом ведення засідань. Бо в Анґлії того часу парлямент мав вже за собою довгу традицію. На протязі півтори століття його існовання встигли витворитися там шляхом практики норми «парляментарного звичаю» про орґанізацію і самого парляменту і його праці. Ті постанови переслав був анґлій- ський письменник та політичний діяч Бентем до Франції, на руки Мірабо. Таким способом Анґлії дала безпосередний почин для творення анальоґічних постанов в першу чергу в Франції, далі в инших державах Европи. Анґлійський парля- ментарний звичай став теж що до свого змісту прикладом, який наслідували инші держави. Сьогодня нема держави без орґанізаційних приписів для її законодавчих тіл.

Що до компетенції укладати норми, про які тут мова, то вона повинна би бути застережена для тих, чинників, до яких належить законодавство. Такі приписи повинні би одержува­ти обовязуючу силу залежно від тих-же умовин, від яких

залежить обовязуюча сила законів, — на пр. від згоди двох палат, підписання виконуючою владою, одобрення верхо­вною владою, формального оповіщення. В дійсности тільки частина приписів цего роду має за собою форму закону. Решта їх міститься в «правильнику», «реґуляміні», який ухва­лює собі сама палата. Закон містить звичайно тільки постано­ву, що «палати» компетентні ухвалити для себе правильник.

Орґанізаційні постанови мають за зміст: установленням законодавчими тілами їхніх орґанів, — з яких одні є необхід­ні, другі залежні від погляду самої палати. До необхідних орґанів кождої палати належить її президій, в складі прези­дента, його заступників, секретарів. Іноді, на пр. нові консти­туції Чехо-Словаччини, вимагають творення «постійного виділу», що виконує функції палати, коли вона не зібрана; або, як на пр. конституція Німеччини, приписує вибір постій­ної комісії для справ зовнішної політики. Часто є обовязковою комісія для провірки виборів та для провірення мандатів. До необхідних орґнів належить звичайно окрема комісія для фінансової контролі уряду. Помимо цих «конечних» орґанів передбачують орґанізаційні постанови творення «факульта­тивних» орґанів. Палата обирає їх для означених справ, або для справ означеного роду. До постійних установ модерних парляментів треба зачислити політичні парляментарі клюби. Хоч не все вони передбачені в орґанізаційних постановах, вони існують на ділі скрізь. В деяких державах вони явля­ються установою, на якій істотно основується орґанізація пар- ляментів та їх діяльности. Так є в Анґлії. Споміж нових кон­ституцій чесько-словацька також визнає партійні парлямен- тарні клюби істотною складовою частиною в орґанізації м. и. свого сойму. В таких випадках треба визнати ті клюби «час­тинними» орґанами палати, бо вони вправді не в силі творити самостійно її волю, але є правно покликані співділати при її творенню. Так на пр. на основі чесько-словацької конституції клюби покликані в певних випадках назначати членів соймо- вих комісій.

Орґанізаційні постанови — так би мовити — «динамічно­го» характеру порядкують передусім компетенцію скликати законодавчі тіла, переривати та замикати їх засідання, вре­шті «розвязувати» їх. Далі, вони установлюють порядок нарад, зовнішний порядок промов голосовання та «парля- ментарної дисципліни». До постанов цего порядку треба зачислити постанову, яка повторяється в усіх модерних кон­ституціях, що засідання законодавчих тіл є явні, та що тіль­ки, на основі окремої ухвали, яка мусить бути принята осо­бливо приписаним способом, — може палата відбувати таємне засідання. Розуміння явности засідання містить в собі і те, що кождому вільно подавати до публичної відомос- ти згідно з правдою звідомлення про явні засідання. Без цего явність нарад була би тільки теоретична, бо в умовинах сучасного життя, при територіяльнім поширенню модерних держав явність не могла би бути здійснена без друкованого слова. Також що до внутрішнього порядку нарад треба ска­зати, що постанови про него мають дуже велике практичне значіння. Те значіння розтягається в двох напрямах. Раз, порядок нарад, приготовлення законопроєктів та ухвалю­вання їх, творить «техніку законодавства», дуже важну для його внутрішного змісту. Так на пр. в Анґлії численні голоси вказують на невикінченість та недостачу системи в законо­давстві і добачують причину лиха головно в обовязуючій там «техніці» законодавства, в помилковій та недостаточній орґанізації парляментарних комісій, орґанізації голосован­ня і т.п. З другого боку приписи, про які мова рішають про дійсний вплив та значіння існуючих в даній палаті партій­них ґруп. Досить вказати на приписи відносно т.зв. «обструк­ції». Приписи парляментарного правильника можуть дава­ти для ведення «обструкції» вигідні засоби, вони можуть робити її трудною, і врешті вони можуть відняти взагалі можливість обструкції. Але і помимо обструкції, вони впли­вають рішаючо на становище та значіння партійних ґруп. Особливо це відноситься до становища ґруп, що є в меншос- ти. Залежно від постанов, про які тут мова, може якась «мен­шість» мати можливість не допустити до небажаної для себе ухвали: або може бути лишена навіть можливости вносити «інтерпеляції», коли парляментарний правильник вимагає для інтерпеляції більшого числа підписів, як число голосів, якими розпоряджає ґрупа.

Там, де мається дві палати, мусить існувати окремий прав- ний порядок, що улаштовує їхні формальні взаємини. Приписи цего порядку відносяться до способу, як ухвали, з окрема-ж ухвалені одною з палат законопроєкти мають бути подавані до відома другій палаті; іноді вони означають чергу, в якій палаті законопроєкт має бути передусім ухвалений; вони постановляють про те, що діється, коли одна з палат не приймає постанови, ухваленої другою палатою і т.д. Врешті, майже в усіх конституціях є передбачені такі випадки, коли обі палати сходяться стають — для означених справ — одною колєґією. Для таких випадків існує потреба в усіх тих орґані- заційних постановах, яких вимагає кожда палата про себе. Найчастіше постановляють модерні конституції, що в таких випадках діє з огляду на цю спільну колєґію «правильник» низшої палати.

3. Креація законодавчої влади

а. Креаційні орґани, з окрема «нарід»

Питання про те, хто «in concreto» стає законодавчим орґа- ном, вирішується з природи річи інакше при «безпосереднім народоправстві», інакше при системі заступництва. Де та оскільки існує безпосереднє народоправство, є орґаном зако­нодавства безпосередньо сам нарід. «Нарід» — це юридично загал горожан управнених приймати безпосередню участь в творенню законів, передусім голосувати над законопроєкта- ми, в міру відповідних постанов давати ініціятиву і т.д. «Частинними» орґанами народу — поодинокі горожани. Хто компетентний приймати участь в голосованню, про це ріша­ють постанови конституції. Ця компетенція залежать звичай­но від осягнення горожанином означеного віку. Іноді є вона обмежена на мущин, — все залежна від цего, щоби горожа­нин не втратив своїх політичних прав наслідком карно-судо­вого засуду, марнотравства то що. Таким способом сама конс­титуція вказує носителів законодавчої влади. Законодавчий орґан, «нарід», є «креований» прямо законом. При безпосеред­нім народоправстві є він орґаном безпосередним та «непохід­ним», «прімарним». Він не потребує ніякого «креаційного орґану».

Інакше при репрезентаційній системі. Тут необхідно треба «креаційного орґану», який вказав би особи, що мають увійти в склад законодавчої колєґії. Тільки виїмково сам закон вка­зує їх, а власне при дво-палатовій системі всіх або деяких членів вищої палати в деяких монархіях. Це є члени «з родження», дідичні (Анґлія, Бельґія) або члени «силою уряду», на пр. ректори високих шкіл, або високі церковні достойники. Такі установи витворилися були історично і їх треба уважати відмираючими історичними останками. Впрочім законодавча колєґія при системі заступництва є все орґаном «креованим», про її склад рішає якийсь инший орґан, що є у відношенню до неї креаційним. Ця компетенція «креувати» членів законо­давчої колєґії може лежати в руках ріжних орґанів. В консти­туційних монархіях назначають членів вищої палати звичай­но пануючі. Іноді, як на пр. в Швайцарії або в Сполучених Державах Північної Америки, де вищі палати представляють не «нарід» цілої держави, але територіяльні одиниці, держа­ви, що складають собою обєднану державу, — є креаційними орґанами ці власне поодинокі області одиниці. Поза такими порівнуючи виїмковими випадками означає носителів зако­нодавчої влади «нарід», а то при системі двох палат також відносно вищої палати. Юридично проявляється система заступництва тим, що «нарід», який при безпосереднім наро­доправстві є сам орґаном законодавства, при системі заступ­ництва стає орґаном креаційним, що назначає носителів законодавчого орґану. Нарід «креує» законодавчу владу дер­жави. Цю компетенцію народу улаштовують постанови вибор­чого права. Вони орґанізують «нарід» як креаційний орґан, та приписують, яким способом повстає воля цего креаційного орґану, що назначає склад законодавчої колєґії.

Першим та найважнішим питанням виборчого права є питання про те, хто правно покликаний бути членом креа- ційного орґану. Це є питання «активного виборчого права». Відповідь на це питання, це потягнення меж, в яких міс­титься «нарід». В активнім політичнім розумінню. Хто нахо­диться поза цими межами, цей находиться поза «народом», юридично не є співтворцем народньої волі. Тому боротьба за активне виборче право виповнила собою всю історію «конституційної держави». Гасло загального та рівного виборчого права було на протязі XIX. ст. чи не найголовні­шим гаслом внутрішньої політичної боротьби. Перший раз в Европі воно було видвигнуте партією Лєвелєрів в Анґлії під­час великої революції. Відтак піднесла його велика фран­цузька революція та здійснила в першій своїй конституції з 1793. р. Вже слідуюча конституція Франції з «5 фруктідора

III. р.» завела обмежене виборче право. Також в инших дер­жавах Европи включно з Анґлією тільки згодом, шляхом дуже затяжної боротьби, іноді етапами, іноді доразовими, радикальними змінами конституцій поширювалося активне виборче право на чимраз ширші кола горожан в напрямі до «загальности» та «рівности».

Слово «загальне» виборче право не зовсім вірно віддає властивий зміст цего поняття. А власне, те право ніде не є абсолютно загальне, воно ніде не розтягається на всіх горо­жан, і домагання «загальности» ніде не обхоплювало собою всіх без виїмку горожан, на пр. дітий, а до недавна ще й жінок. «Загальність» зверталася тільки проти існуючих пев­них обмежень виборчого права. її обмеження, що згідно з принятою політичною термінольоґією порушували загаль­ність виборчого права, знаємо слідуючі:

Цензус майна, або означеного роду майна. Він існує тоді, коли умовою для активного виборчого права є якесь мінімум майна, або мінімум приходу. Іноді виборче право було залеж­ним від власности, передусім нерухомого майна так, що нада­вала це право нерухомість меншої вартости, а рухомий має­ток, щойно при вищій якійсь вартости. До цеї катеґорії обме­жень треба зачислити постанову, яка виключає від активного виборчого права наймитів взагалі або домашню службу, або постанову, що вимагає від виборця посідання власної господи (Анґлія). Натомість вже на межі загальности ставить ужива­на термінольоґія виключення від виборчого права осіб, що одержують підмогу з добродійних установ, або живуть з милостині.

Цензус інтеліґенції вимагає від виборця якогось мінімум освіти, звичайно грамотности. Таке обмеження існує в Італії та Портуґалії.

Ценз віроісповідання належить тепер до минулого, — рані­ше знали його ріжні держави. Так на пр. в Німеччині перед 1848. р. тільки христіянин міг бути виборцем.

Посередним та неявним, але в практиці дуже важним обмеженням загальности виборчого права була умовина, мешкання в означенім місці означений якийсь час. Цей речи- нець замешкання бував іноді дуже довгий: він виносив іноді 3 роки, найчастіше І рік. Це обмеження виборчого права звертається проти тої частини людности, що примушена переноситися за зарібком з місця на місце. Боротьба проти цего обмеження була ведена завзято передусім робітництвом. Наслідком цеї боротьби це обмеження виборчого права або зовсім відпало, або його зведено до значно коротших речин- ців, на пр. 6 місяців, а то і менше.

Нерівність виборчого права лежить в цім, що голоси дея­ких ґруп виборців мають практично більше значіння, як голоси других. Вона буває або явна, або осягнута посередньо, штучна. Явна нерівність мається там, де — залежно від пев­них умовин — одна частина виборців має признані по два або і більше голосів. Виборче право може бути загальне, — але серед загалу виборців є привілейовані ґрупи з двома і т.д. голосами. Основою для такого привілейовання є тісамі умо- вини, від яких при обмеженім виборчім праві залежить само те право. Ті умови можуть бути «комбіновані» одні з другими. На пр. посідання означеного майна або посідання середньої освіти дає виборцеви 2 голоси. Посідання ще більшого майна, або посідання високої освіти дає 3 голоси, — але таке-ж право 3-х голосів має виборець, що на основі свого майна мав би 2 голоси, коли він крім цего має покінчену середню освіту, і т.п. До отсих вимогів прибуває ще іноді та комбінується з ними ценз «родинного стану». Жонатий виборець та батько дітий має привілейоване становище порівнуючи з неженатими. На такій основі була побудована система «плюральности» в Бельґії. Другим способом заведення нерівности виборчого права є т.зв. «куріяльна система», що обовязувала м. ин. в був. Австро-Угорщині. Виборці діляться на «курії» на основі тих-же родів цензу, на яких проводиться обмеження виборчо­го права. На пр. існує курія «великого землеволодіння», «міст», «малих землевласників», врешті «загальна». Кожда курія вибирає окремо своїх послів — і число послів розділене поміж курії так, що в одній з них менше число виборців оби­рає більшу скількість послів, в другій значно більша скіль- кість виборців — менше послів. Таким способом дійсна вар­тість голосу виборця неоднакова: в одній курії вона більша, в другій менша. Ця нерівність ще збільшується дякуючи обста­вині, що виборці з перших — в нашім прикладі — курій голо­сують що і в «загальній», а іноді і в трьох куріях (коли на пр. великий землевласник є ще і власником дому в місті).

Посередно викликається нерівність права голосовання шляхом відповідного визначення виборчих округів. Там, де самий виборчий закон не визнає формально нерівности, можна визначити дуже нерівні виборчі округи. Це так звана «виборча ґеометрія». Цею ґеометрією осягається те, що голоси виборців ріжних виборчих округів є неодноварт- ні. В ріжних округах випадає на тесаме число виборців ріжна скількість послів: в однім окрузі обирає посла 100.000 виборців, в другім 60.000, в третім може всего кіль­ка тисяч. Досить загально стосується отсю ґеометрію для охорони міст перед майоризацією селом. Звичайно бувають міські округи порівнуючи менші, як сільські. Далі «вибор­ча ґеометрія» мала широке застосовання в державах з національно мішаною людністю. Політично пануючі нації старалися накреслювати виборчі округи так, щоби для поневолених націй випадало менше послів як коли би виборче право було дійсно рівне.

Постанови виборчого права про те, кому те право активно прислугує, накреслюють тільки так би мовити межі для кре- аційного орґану, «народу». Вони рішають, про те, з кого цей «нарід» складається. Для цего, щоби «нарід» як креаційний орґан був зорґанізований, треба дальших ще постанов. До таких постанов, належать постанови про поділ на виборчі округи. При куріяльній системі цей поділ мусить відбуватися для кождої з них окремо. При загальнім та рівнім праві голо- совання повинні би рішати при цім поділі виключно моменти «технічного» порядку. Але тут зустрічаємо ми питання, яке здавна вже виносило життя, та яке «визнано» щойно на про­тязі останніх десятиліть. А власне, в основу поняття «народу» покладено, як ми бачили, абстрактне поняття горожанина. Дякуючи цему власне, так виключно формально-юридично понятий «горожанин» являється виключно як одиниця, рівна кождій другій. Він «атом», «клітина» будівлі, з якої будується її цілість. В життєвій дійсности, цей «горожанин» не є такою відірваною, рівною всім иншим одиницею. Він — а власне його найбільш активна більшість — має означені інтереси, ріжні від інтересів одних а спільні з інтересами других горо­жан. Він має означене якесь розуміння цих інтересів, якісь погляди на державу та її діяльність і завдання. На основі цих інтересів, цего розуміння та цих поглядів, може ще симпатій та настроїв він хоче впливати на хід справ в державі в якімсь означенім напрямі. І він вже звязаний орґанізаційно з други­ми, з якими він зійшовся, що хочуть впливати на державу в такім-же напрямі. Найактивніша частина виборців — це не ізольовані одиниці, але орґанізовані ґрупи, політичні партії. Виборче право довго нехтувало, іґнорувало цей факт, аж потреби дійсности заставили його визнати факт існовання політичних партій, факт що все політичне життя відбуваєть­ся під знаком та під впливом партійности, врешті факт, що існовання та буття партій не може бути байдужим зі стано- виска держави як цілости.

Це сталося не скрізь, і там, де сталося, не скрізь однаково, бо не з однакових мотивів та не з одною метою. Першими вступили на шлях, про який мова, Сполучені Держави Північної Америки. Були для цего особливі причини.

З одного боку техніка виборів силою факту передана була партійним орґанізаціям рішаючий вплив на їх вислід. Голосування відбувалося тільки на поставлених партіями кандидатів. Наслідком цего, рішення партій про особи їхніх кандидатів передрішувало вислід виборів остільки, що боротьба при самих виборах ведеться тільки поміж поставле­ними кандидатами. Хто не попав на партійні лісти кандида­тів, не приходить до виборчої боротьби. Разом з цим великим значінням та впливом партій, в Америці партійна практика виказувала чимало дуже темних сторін. Істота партійної організації там основно інша як европейськім континенті та в Анґлії. Тут основою, на якій виростають партії, є те спільне політичне тло, спільнота переконання та політичного зма­гання. На континенті — це є згода на якусь політичну про­граму, що більш-менш синтетично обхоплює цілість політич­них питань. В Анґлії звичайно означені конкретні, злобод- невні справи є спільною плятформою, на якій сходяться члени партії. В Америці «програма» займає в політично-пар­тійнім життю другорядне місце. На першім місци стоїть пар­тійна орґанізація сама собою. Вона перестала бути необхід­ним, засобом для осягнення означеної ціли, в розумінню партійної політичної програми, а стала цілию сама для себе, готова все змінити програму для власної вигоди, для збіль­шення свого впливу, для перемоги при виборах. Ця перемога була цінна не тим, що давала можливість впливати, в озна­ченім напрямі на хід державних справ. її ціна була в чім иншім. Партія, що перемогла при виборах, ставала паном всіх платних державних посад. Це була її «добича». Цю доби- чу ділила партійна управа поміж членів партії після того, як викинено з посад приклонників переможеної партії. Таким способом стали партійні орґанізації промисловими підприєм­ствами в руках фахових «політиків», своїх лідерів. Ясна річ, що отсі лідери докладали всіх заходів, щоби в своїх руках задержати правління партією, щоби не допустити до голосу «самостійних», себ то незалежних від них елементів. Точкою, на яку були передусім звернені їхні зусилля цего роду, були «вседержавні», «національні» партійні конгреси, на яких вирішувано питання партійних кандидатів для найближчих виборів. В підготовленню та переводженню цих конґресів фахові політики не цуралися ніяких засобів, щоби тільки без­оглядно провести свою волю. Ці відносини були загально відомі. Голоси з домаганням «санації» множилися. Врешті законодавство занялося цею справою. Це сталося шляхом окремих законів, названих трудним до переложення словом «primary law». Змістом цих законів — формальні приписи відносно партійної орґанізації та особливо відбування «націо­нальних конгресів» партій. Постанови неоднакові в усіх дер­жавах, але скрізь їхньою метою є обмежити своєвілля та зло­вживання партійних лідерів, охоронити перед ними членів партії. Так про те, чи хтось є справді членом партії, рішають на випадок спору суди; іде при цім про охорону невигідних лідерам членів партії перед свавільним виключенням та перед приниманням до партії нових членів для цего тільки, щоби їхніми голосами переголосовувати старих партійних членів. Конґрес має бути скликаний на святочний день, нале­жите та в пору оповіщений: мета, щоби члени партії мали справді можливість явитися на конґресі. Голова конґресу мусить складати присягу, як державний урядовець, що не буде зловживати свого становища і т.д. Таким способом стала партія в Америці державним, «орґаном», що сповняє означені важні функції при акті виборів.

Американське законодавство зродила потреба боротьби із вкорінившимся лихом. В Европі безпосередною причиною для правного так би мовити — «визнання» партій була спра­ва завдання пропорціональности при виборах. Скрізь там, де заведено систему пропорціонального голосовання на лісти, роспадається одно цілий, абстрактний «нарід» на ґрупи, а власне на «партії», що предкладають лісти канди­датів. Іноді закон не визнає інших партій, як тільки «вибор­чі партії», себ то ті ґрупи, що предкладають власну лісту кандидатів. В дійсности ці ґрупи — це не окремі обєднання, повсталі виключно з нагоди виборів та для предложення лісти кандидатв. За ними з правила стоять постійні, існуючі незалежно від виборів, політичні партії. Инші законодав­ства виразно опирають виборчу систему на існуючих в краю партійних орґанізаціях. В числі цих останніх законодавств треба вказати передусім на чесько-словацьке. Воно не тіль­ки числиться з фактом існовання політичних партій, але зовсім свідомо та послідовно будує на них. «Нарід» як креа- ційний орґан складається в Чехо-Словаччині з «частинних орґанів», якими є політичні партії. Компетенції партій тут дуже широкі. В певних ситуаціях (при третій скрутинії) пар­тія має можливість просто назначити особу посла споміж своїх кандидатів. Вона має теж можливість відібрати посло- ви мандат, коли викреслить його споміж своїх членів «з низ­ких або нечесних» причин.

Означення особового складу «народу» як креаційного орґа- ну відбувається скрізь шляхом укладання т.зв. виборчих ліст, себ то списків виборців. Процедура укладання цих списків обставлена скрізь приписами, яких метою забезпечити впи- сання кождому управненому, та охорона перед внесенням до списків осіб, що їм активне виборче право не прислугує. Ці приписи дають кождому горожанинови можливість доходити приписаним шляхом свого субєктивного права, іменно права бути виборцем. З цим правом вяжеться друге субєктивне право: право спротивитися вписанню на лісту виборців осіб, яким не прислугує активне виборче право. Право спротиву проти впису не-виборця, оправдується тим, що збільшення числа виборців зменшує значіння кождого поодинокого голо­су. Признання голосу особі неуправненій зменшує безправно значіння голосу кождого управненого виборця.

Виборчі списки закладаються для кожних виборів окремо. Іноді — як в Австрії — одні списки можуть служити при двох виборах. В деяких краях, як в Анґлії, Бельґії, Голяндії, Данії, Італії, Ішпанії, Норвегії та чесько-словацькій республиці, заведено т.зв. «постійні списки виборців». Такі списки зало- жені раз на все, і тільки в означених промежутках часу їх переглядається та справляється відповідно до змін, які тим- часом сталися. Така; система перевищує значно методу скла­дання списків виборців окремо для кожних виборців. її додатні сторони передусім: 1) що виборчу процедуру бони дуже облегчують. На випадок росписання нових виборів від­падає потреба складати лісти виборців, бо вони лежать вже готові 2) при цій системі зменшуються дуже дороге складан- ня наново виборчих ліст; 3) врешті, що найважніше, постійні списки виборців зменшують можливість зловживання, для якого відкриває поле кожде нове складання виборчих спис­ків. Можливість контролі є при постійних списках далеко більша.

в. Пасивне виборче право

Пасивне виборче право, — це правна спосібність горожа­нина бути обраним, себ то стати тим державним орґаном, зглядно частиною цего орґану, який має бути «креований». Постанови, на яких основується це пасивне виборче право, є заразом обмеженням компетенції креаційного орґану. Цей орґан не може вказувати без ніяких обмежень, зовсім довіль­но особи, що мають стати членами лєґіслятиви. Він може обрати їх тільки споміж означеного кола, себ то тільки споміж осіб, яким прислугує пасивне виборче право.

В найранішу добу модерної держави, коли ділала ще тра­диція станової держави, пасивне виборче право було з прави­ла обмежене. Розвій ішов взагалі в напрямі до скасовання обмежень, до поширення як активного так і пасивного вибор­чого права. При цім поширення активного виборчого права ішло скорішим темпом, як поширення виборности. Так на пр. жінки одержали в деяких державах зразу активне право, право голосовання, без пасивного. Звичайним обмеженням пасивного виборчого права була вимога мінімума майна та освіти. Ті обмеження треба уважати сьогодня неіснуючими. Вимоги для осягнення пасивного виборчого права сьогодня в прінціпі тісамі, що для активного права. Обмеження основу­ються на таких підставах.

оо. Для пасивного виборчого права буває межа віку вищою, як для активного права. При системі двох палат ця межа буває звичайно вищою відносно першої палати, як відносно другої.

ВВ. В деяких державах на мають пасивного виборчого права духовні. Таке обмеження зустрічаємо в Анґлії, Бельґії, Люксембурзі, Італії, Ішпанії. Ченці не мали пасивного вибор­чого права в Угорщині.

уу. При системі двох палат члени одної палати не могли бути обраними членами другої. (В бувшій Австрії порушила цей прінціп виборча реформа з 1907. р.)

бб. Деякі законодавства виключали від пасивного виборчо­го права державних урядовців взагалі (Франція) або деякі катеґорії цих урядовців. Мотивом цего обмеження була неба­жаність надужиття урядовцями їхнього урядового становища для агітації за своєю кандидатурою. Деякі виборчі системи, визнаючи недопустимість обмеження горожанських прав урядовців, забороняють їм тільки кандидувати в окрузі, в якім вони урядують. Другим арґументом є обава, щоби уря­довці, дякуючи своїй залежности від, уряду, не підчиняли бажанням уряду своєї посольської діяльности. Щоби загоро­дити урядови впливати на своїх урядовців як послів, деякі держави признають вправді урядовцям пасивне виборче право, але вимагають, щоби посол, який став підчас свого пословання державним урядовцем, або осягнув в тім часі вищий ступень ранґи, мусів піддати себе наново виборам (Голяндія, Портуґалія, Бельгія, Ішпанія, Італія і т.д.). Таким чином є дана виборцям можливість, коли би одержання послом посади або вищої ранґи було в звязку з його політич­ною залежністю від уряду, не обрати його наново.

єє. Як окремий рід обмеження пасивного виборчого права уважає дехто обставину, що посли не одержують в часі свого пословання ніякої за те заплати. Для людий, що змушені працювати на своє утримання, може бути справді неможли­вим віддати весь свій час посольській праці. З цего мотиву вже в античнім світі демократія вимагала платности публич- них урядів, аристократія стояла навпаки на становищи, що вони повинні бути безплатними. В модерній державі переміг взагалі демократичний прінціп.

З виїмком Анґлії, Ішпанїї та Італії, посли одержують скрізь «відшкодовання» за те, що вони мусять закинути свій звичайний заробіток. Розуміється, обмеження пасивного виборчого права, про яке, тут мова, не можна назвати обме­женням в юридичнім розумінню. Воно є обмеженням тільки «фактичним». Але і отсе «практичне» обмеження не має вже в нову добу такого значіння, як його мало раніше. Іменно-ж скрізь витворилася була практика, що демократичні партії платили своїм послам, де вони не одержували від держави ніякого відшкодовання, — утримання з партійної каси. Таким способом питання посольського відшкодовання зачі­пає собою радше партії, що опираються на незаможні верстви людности, як індивідуально кандидатів. При тім кошти самої виборчої агітації сьогодня такі великі, що порівнуючи з ними іноді втрата звичайного зарібку протягом пословання уявляє собою небільший матеріяльний тягар. Неможність поносити ті кошти треба би таксамо зачислити до обмежень пасивного виборчого права. Але і це є обмеження фактичне, не правне, це є фактична неможливість користати з права, а не обме­ження самого права.

££. Особливе правне обмеження пасивного виборчого права випливає з установи голосовання на «лісти». Де пред­метом голосовання не поодинокі кандидати, але «кандидат­ські лісти», де ці лісти мусять бути предложені якоюсь озна­ченою, мінімальною скількостию виборців, бо інакше є недійсні, — там ми маємо до діла з очевидним обмеженням пасивного права голосовання. Хоч воно ніде не виступає явно, формально як таке обмеження, воно випливає з льо- ґічною необхідністю з постанов закону. Пасивне виборче право прислугує при такій системі голосовання тільки осо­бам, яких означена скількість виборців поставила як канди­датів. Так зауважують на пр. чеські коментатори, що в Чехословаччині кандидують не самі кандидати, тільки пар­тії, які приймають участь у виборах. Зі становища одиниці це являється обмеженням пасивного виборчого права. Субєктивне право одиниці вичерпується правною спосібніс- тю найтися на лісті кандидатів. Поміщення на цій лісті є умовою для заісновання пасивного виборчого права. Коли ця умова нездійснена, тоді нема і пасивного виборчого права.

«Нарід» як креаційний орґан має при такій системі дальше обмеження своєї компетенції. Він може обирати тільки осіб споміж поміщених на лістах кандидатів.

Треба сказати, що те обмеження пасивного виборчого права не було метою постанов, яких воно є наслідком. Метою виборчих систем, що основуються на «лістах кандидатів», була якраз охорона ґруп, що інакше були би майоризовані. Але ці системи принесли неминуче те обмеження пасивного виборчого права, якого не знають инші.

у. Виборчі системи

аа. Явність і тайність, посередність і безпосередність

Питання самої техніки проводження виборів — надзви­чайно важне. Навіть при прінціпово загальнім та рівнім виборчім праві, форма проводження виборів, вся «виборча процедура» може викликати дуже великі ріжниці в положен­ню поодиноких ґруп виборців. Вона може привілеювати одних, та лишати значіння других. Вона може відкривати поле для зловживань, та робити недійсним те правне стано­вище, яке випливає в прінціпі з існуючих субєктивних прав вибирати та бути обраним. Тому відносно цеї процедури ми зустрічаємо ряд проблємів, якими живо цікавилася теорія, та які були предметом горячої практичної боротьби.

Поміж ними питання явности чи тайности виборів, та питання їх безпосередности або посередности уявляють собою питання, які на протязі ХІХ. ст. та в перших роках ХХ. ст. були практично вирішені, та зійшли дякуючи цему з поля практичної політичної боротьби. Аж до того домагання тайности та безпосередности були боєвими кличами демо­кратії.

Домагання тайности виборів було висловом бажання, запевнити повну незалежність виборця від впливів, що могли би заставити його голосувати проти свого переконання. Ішло в першій мірі про забезпечення тої незалежности виборцям, що з огляду на своє суспільне та економічне положення є осо­бисто залежні від осіб та кол чи то економічно чи суспільно дужчих. З противного боку, а власне з боку верств суспільно пануючих підношено проти тайности виборів арґумент, що — мовляв ніхто не повинен скривати своїх переконань, що кож- дий повинен мати громадянську відвагу явно їх визнавати. Арґумент був слабий тим власне, що проголошували його сильні. Сьогодня тайність виборів проведена скрізь в звязку з писемною формою виборів. Шляхом ріжних технічних засо­бів виборче право старається запевнити безконтрольність виборців. Найбільш поширеним засобом є те, що кождий виборець одержує однакову урядову коперту, в яку вкладає свій виборчий листок в самім виборчім льокали, але в місці закритім. Таким способом осягається те, що зовнішнє не можна пізнати, на кого чи на яку лісту виборець голосував.

Посередність виборів противиться самою істотою своєю демократичному вченню про суверенність народу. Вона лежить в цім, що виборці не голосують прямо на кандидатів, тільки обирають певну скількість людий, які відтак голосу­ють вже на кандидатів. Виборці є тут тільки «правиборцями», що обирають виборців. Ці виборці входять як посередня ста­дія поміж правиборців та вислів «народньої» волі. Цю волю творить не сам нарід, тільки його відпоручники. І ця утворе­на та висловлена ними воля не мусить бути такою, якою була би воля, висказана безпосередно самим народом. Це показує вже простий рахунковий приклад. Виборчий округ числить 30.000 виборців, з чого 18.000 сторонників А. та 12.000 сторон- ників Б. У виборчім окрузі є 15 громад і в кождій з них по 2.000 виборців. Сторонники А. та Б. розділені поміж громади в цей спосіб, що 5 громад має самих тільки сторонників А. (= 10.000 виборців). Десять дальших громад числить кожда по 800 виборців А. та 1.200 виборців Б. При безпосередних виборах був би обраним А., бо його сторонники численніші на одну третину, як сторонники Б. При посередних виборах, коли би на пр. кожда громада обирала виборців, то виборці — сторонника А. пройшли би тільки в 5 громадах; в 10 громадах сторонники Б. провели би своїх виборців. Послом був би обра­ний Б., дарма що його сторонники тільки третина всіх вибор­ців, — А. не пройшов би, не зважаючи на те, що за ним дві третини всіх голосів. Очевидно, що воля, яку представляють виборці, не буде відповідати дійсній волі округа.

За посередність виборів підношено арґумент, що — мов­ляв — обрані загалом правиборців виборці уявляють собою «еліту», яка дає кращу, як цей загал, запоруку, що голосува­тиме розважно та розумно. Такими були би виборці очевидно тільки тоді, коли правиборці уміли зрозуміти та оцінити їхні вищі кваліфікації. Коли-ж признати правиборцям здатність не помилитися що до виборців, нема підстави не признавати їм тої здатности відносно особи посла. Арґумент був очевидно слабий. В дійсности значіння посередних виборів було в цім, що на порівнуючи мале число виборців було лекше впливати, лекше контролювати їх, в данім випадку стерроризувати їх чи перекупити, як всю масу виборців першого порядку. Крім цего два етапи виборів при посередности їх давали більше нагоди впливати «штучно» на їх вислід. Це було причиною, чому за посередність виборів заявлялися та боронили її довго «консервативні» сторонництва проти демократичної опозиції. Остання переперла була врешті свої домагання, вибори стали скрізь безпосередними. Посередність віджила тільки в радянській системі. Там вона звязана з конструкцією влади, основно инакшою як конструкція влади в типі конституцій­ної держави. Через те можна обговорювати істоту та значіння цеї радянської посередности тільки в звязку з самою радян­ською системою.

вв. Засада більшости, — пропорціональність, — охорона меншостий

Згідно з розумінням «загальної волі» було домаганням та стремлінням демократії, щоби при творенню «народньої волі» воля «більшости» находила можливо найвірніший свій вислів. До цеї мети стреміли домагання загальности, рівности та без- посередности права голосовання. В послідовнім переведенню засади пановання більшости, тут повинно би ще повстати домагання, щоби вся держава уявляла собою тільки один одинокий виборчий округ. Тільки тоді була би запорука, що «заступництво» буде заступництвом дійсної більшости. При поділі на округи є дана можливість, що дякуючи розселенню може вислід виборів не відповідати дійсному чисельному від­ношенню меншости та більшости. Це показує приклад наве­дений відносно посередних виборів. При існованню округів мається теж все можливість, що проведе своїх заступників якась ґрупа, що при абсолютнім стосованню засади більшости повинна би бути переголосована.

Але абсолютна засада більшости (тут залишається на боці питання, як цю засаду треба оцінювати) може обовязувати в своїй чистоті тільки там, де нарід є безпосередним творцем «загальної волі», себ то при системі безпосередного народо­правства. При системі репрезентації нарід не творить «загаль­ної волі», він тільки «креує» її дійсного творця, «народнє заступництво». Те заступництво повинно бути заступництвом, «репрезентацією» не більшости народу, а його цілого. В народ­нім заступництві повинні найтися всі ті ґрупи, з яких склада­ється і сам нарід. Інакше, заступництво не буде «відбиттям» народу, його репрезентацією. Такі теоретичні мірковання наводять на думку, що і виборче право повинно би бути не засобом переголосовання меншости народу його більшостию, але засобом для створення, дійсної, по можности вірної репре­зентації. Його вислід повинен би вірно висловлювати поділ, що дійсно існує в народі на основі ріжних інтересів, течій, стремлінь і т.д.

Як все, теоретичне мірковання було тільки висловом дійс­но існуючих в суспільствах всіх держав відносин. В нім нахо­див свій вислів існуючий в усіх цих суспільствах поділ на суспільно-політичні ґрупи, та дійсна сила ґруп, які, хоч не добули чисельної більшости, не могли погодитися на пасивну ролю переголосованих. Повстала скрізь сильна течія, що домагалася реформи виборчого права в представленім напря­мі. Домагання, які виставлено, ішли в двох напрямах: «про- порціональности» та охорони меншостий.

Оба домагання подібні, але не тотожні. Перше вимагає, щоби вислід виборів відповідав дійсному відношенню, яке мається поміж уґрупованнями виборців. Скількість послів, що відповідають поодиноким ґрупам виборців, повинна би оставати в такім відношенню — «пропорції» до решти обра­них послів, в якім відношенню находиться ця ґрупа виборців до решти. Коли було 100.000 виборців партії А., 75.000 вибор­ців партії Б., 50.000 виборців партії В., то і чисельне відно­шення обраних послів цих партійних напрямів А., Б., В., повинно бути як 4:3:2. — Охорона меншостий вимагає, щоби якась «схоронена» меншість мала забезпечене своє заступни­цтво, якого не могла би їй відібрати стояча поза нею якась більшість. В практиці оба домагання можуть переплутувати­ся одно з одним, але в своїй істоті вони не тотожні.

Течія, про яку мова, скріпилася дуже в останнім десятиліт­тю XIX. століття. В XX. ст. оба голошені нею домагання стали в засаді визнаними, а перше з них і здійснене в цілім ряді законодавств. Способи практичного проведення засади про- порціональности, як і охорони меншостий — дуже ріжні. Тут треба вказати на найважніші поміж ними, що добули собі признання в теорії та практичне застосовання.

Охорона меншостий

Як сказано, метою цеї охорони є запевнити означеній якійсь меншости, або меншостям взагалі, заступництво. При цім не йде зовсім про те, щоби те заступництво було пропо- рціональне до чисельного відношення цеї хороненої меншос- ти до цілости. Може бути так, що дякуючи охороні якась меншість буде заступлена сильніше, як би це їй належалося з огляду на її число. Може бути і навпаки, що наслідком «охо­рони» меншість одержить заступництво менше, як одержала би на пр. при системі пропорціональности.

Охорона може відноситися до певної означеної меншости, або взагалі до меншостий.

Технічно знаємо такі доси існуючі системи охорони.

Курії, з окрема національні курії. Виборці, що належать до одної нації, представляюсь собою окрему виборчу коллєґію, «курію», яка обирає якесь означене число послів. При цім можливе, що те число менше, як число, яке могли би обрати виборці цеї національности, як би вибирали не в окремій «курії». Такі національні курії існували в бувшій Австро- Угорщині на Моравії.

«Обмежене віддавання голосів» (vote limite). Прикладом цеї охорони меншостий була охорона польської меншости в Східній Галичині, яку завела виборча реформа 1907. р. Іменно-ж заведено тоді т.зв. «дво-мандатові виборчі округи». округ обирав двох послів, — але кождий виборець віддавав тільки один голос, на одного посла. Щоби бути обраним, пови­нен був один посол одержати 50% відданих голосів, другий 25%. Коли при першім голосованню ніхто не одержав 50% голосів, відбувалося друге «стисле голосовання», при якім рішала звичайна більшість. Коли-ж трапилося так, що при першім голосованню кандидат більшости одержав 50% голо­сів, а ніхто не одержав 25%, тоді кандидат більшости був обраним, а кандидат меншости ставав до «стислого» вибору. Тоді рішала і про другий мандат партія більшости. На пр, кандидували 2 українці (у.І., у.2.), один Поляк (П.) і Жид (Ж.). одержали при першім голосованню з відданих голосів у.І. — 65%, у.2. — 10%, П. — 20% і Ж — 5%. обраним з біль­шости був у.І., решта кандидатів приходила до стислого голо­совання, при якім 65% голосів, що були віддані на у.І., було вже вільних, і партія, яка ставила у.І., могла вільно диспону­вати ними. Тоді як посол меншости мусів перейти цей, на кого впали отсі вільні 65% голосів.

Система кумуляції голосів лежить ось в чім. Виборчий округ вибирає кількох послів, і кождому виборцеви прислугує стільки голосів, кілько має бути обраних послів. ото-ж вільно виборцеви віддати всі свої голоси одному кандидатови. Коли це зроблять всі члени якоїсь меншости, то їхній кандидат може зібрати на себе число голосів вимагане для вибору. На пр. округ числить 100.000 виборців, обирає 5-тьох послів, кождому виборцеві прислугує 5 голосів. Щоби бути обраним, кандидат повинен одержати 30.000 голос (абсолютна біль­шість). Існує в окрузі якась меншість, що числить: 11.000 виборців. Вона нормально не могла би обрати посла, але дякуючи системі кумуляції, всі її виборці можуть скумулюва- ти всі свої голоси на одного кандидата, і таким чином цей кандидат одержить 55.000 голосів та буде обраний.

Пропорціональні системи

Системи, що мають здійснити пропорціональність, ідуть до цего двома шляхами. розріжняємо системи голосовання на одного тільки кандидата, та системи голосования на «лісти», що містять більше кандидатів. Більше поширеним є другий спосіб.

Засада пропорціональности при голосованню на одного тільки кандидата була проведена в Тасманії таким способом. Нема поділу на виборчі округи. Кождий виборець голосує на одного тільки кандидата. Суму всіх відданих голосів ділить­ся числом послів, що мають бути обрані, і таким способом одержується число, яке повинен одержати кандидат, щоби бути обраним. Модифікація цеї системи дозволяє виборцеви віддавати голос на кількох кандидатів, але цей голос почис- ляється тільки одному з цих кандидатів. В першу чергу почисляється його кандидатови, що названий на першім місци. Коли виявиться, що цей кандидат одержав і без цего потрібне число голосів, по числяється цей голос другому з черги споміж названих виборцем кандидатів, коли і цей другий являється обраним і без цего голосу, голос почисля- ється третому і т. д.

При системах голосовання на «лісти» голосується не на поодиноких кандидатів, тільки на «лісти», що обіймають кількох кандидатів. Розріжняється системи «вязаних» та «вільних» ліст. При «вязаних» лістах не може виборець роби­ти в лісті ніяких змін: ані викреслювати з них кандидатів, ані заміняти іншими, ані зміняти черги, в якій вони на лісті поміщені. Кожду таку зміну уважіється недійсною. При «віль­них» лістах такі зміни дозволені. Наслідком цего відбуваєть­ся при системі «вільних» Ліст подвійне обчисленнє: раз обчис­ляється скількість обраних кандидатів, яка випадає на якусь лісту, відтак означається котрі власне споміж поміщених на лісті кандидатів мають одержати ці мандати.

Що до способу обчислювання та розділу мандатів поміж поодинокі «лісти», властиво, поміж партії, які їх ставили, то найбільше поширені такі дві системи:

Система Гаґенбаха. Число відданих голосів ділиться чис­лом мандатів, які мають бути роздані. Одержаним таким чином числом ділиться число голосів, зібраних на кожду лісту: скільки разів міститься воно в числі голосів, зібраних на лісту, тільки мандатів випадає на цю лісту. Лишки голо­сів, що в кождім виборчім окрузі випадають на кожду партій­ну лісту, счисляється разом з лишками, які випали на лісти тих-же партій в инших округах, і ту суму ділиться знову новим «виборчим» числом. Врешті в «третій скрутинії» розді­ляється відповідно до оставших ще лишків необсаджені ще мандати, а власне, признається по одному мандатови парті­ям, що виказують найбільші з черги лишки. Така система заведена між иншим в Чехо-Словацькій Республиці.

Приклад. В державі мається 100 посольських мандатів. Вона поділена на 5 округів: на округ І. випадає 20 мандатів, на округ ІІ. — 25, на округ ІІІ — 22, округ IV. — 21, на округ V. — 12. Участь у виборах приймають 4 партії: А. Б. В. Г. — Вислід виборів був такий:

I. Округ: на лісту А. голосів 23.000 на Б. — 30.000, на В. 15.000, на Г. — 8.000.

II. Округ: на лісту А. — 18.000, Б. — 4.000, В. — 22.000, Г. — 30.000.

III. Окр.: на лісту. А. — 25.000, Б. — 30.000, В. — 15.000, Г. — 25.000.

IV. Окр.: на лісту А. — 20.000, Б. — 28.000, В. — 30.000.

V. Окр.: на лісту А. — 30.000, Б. — 28.000.

«Перша скрутинія» дає вислід такий:

Округ І.: Відданих голосів 76.000. «Виборче число»: 76.000:20 = 3.800. Одержали: А. — 23.000:3.800 = 6 мандатів, лишок 200, Б. — 30.000:3.800 = 7 мандатів, лишок 3.400, В. — 15.000:3.800 = 3 мандати, лишок 3.600, Г. — 8.000:3.800 = 2 мандати, лишок 200. Остали нероздані 2 мандати.

Округ II.: Відданих голосів 110.000. Виборче число: 110.000:25 = 4.400. Одержали: А. — 18.000:4.400 = 4 мандати, лишок 400, Б. — 9 мандатів, лишок 400, В. — 5 мандатів, лишок 0. Г. — 6 мандатів, лишок 3.600. Роздано з 25 мандатів 24, остав необсаджений І мандат.

Округ ІІІ.: віддано голосів 95.000. виборче число: 95.000:22 = 4.318. одержали мандатів: А. — 5, лишок 3.410, Б. — 6, лишок — 4.092, В. — 3, лишок — 2.046, Г. — 5, лишок — 3.410. Признано мандатів всего 19, остали нероздані 3 манда­ти.

Округ IV. Віддано голосів 75.000. Виборче число: 75.000:21 = 3.571. Одержали мандатів: А. — 5, лишок — 2.145, Б. — 7, лишок — 3, В. — 8, лишок — 1.432. Роздано мандатів разом 20. остав до признання І.

Округ V.: Віддано голосів 58.000. Виборче число: 58.000:12 = 4.833. Одержали мандатів: А. — 6, лишок 1.002, Б. — 5 ман­датів, лишок — 3.835. Роздано мандатів ІІ, неприділений І.

Таким способом при першій скрутинії роздано мандатів всего 18+24+19+20+11=92. Остало неприділених мандатів: 2+1+3+1+1=8.

Слідує друга скрутинія, при якій уважається всю область за один округ. Счислюється лишки голосів, що їх мають пар­тії в усіх округах. Скажеться, що мають лишків:

A. — 200+400+3400+3145+1002=8.157,

Б. — 3400+400+4092+3+3835=11.720,

B. — 3600+2146+1432=7.178,

Г. — 400+3600+3410=7.410.

Всі ті лишки дають суму голосів 34.460.

Цю суму ділиться збільшеним о І, числом не розданих ман­датів (8+1). Одержимо нове виборче число 34.465:9=3.829, яким ділиться лишки кождої партії. Одержать таким чином:

A. — 8.157:3.829=2 манд., лишок — 1.517,

Б. — 11.720:3.829=3 манд., лишок — 233,

B. — 7.178:3.829=1 манд., лишок — 3.349,

Г. — 7.410:3.829=1 манд., лишок — 3.581.

При другій скрутинії роздано отже ще 7 мандатів. Остається нерозданим ще і мандат. Він буде признаний при третій скрутинії партії Г., бо вона має найвищим лишок голосів (3.581).

При цій системі треба вказати на два, для неї характерис­тичні, моменти, які впрочім остають поміж собою в тіснім звязку. Вона є централістична. Розумінню пропорціональнос- ти основується тут на цілости всеї державної области, а не на поодиноких виборчих округах. Якби розділ мандатів відбу­вався виключно та остаточно в межах поодиноких округів, то можливо, що вислід виборів був би инший. Могло би на пр. трапитися, що якась партія одержала в кождім виборчім окрузі поважне число голосів, але таке, що воно ніде не вистарчило для признання їй мандату. Така партія «перепа­ла би» індивідуально в кождім окрузі, не зважаючи на те, що число голосів її, зібраних в цілій державі, порівнуючи з иншими партіями вимагало би для неї заступництва. Система, про яку мова, запевнює їй таке заступництво. Вона робить таким способом вислід виборів менше залежним від територіяльного розміщення виборців. Далі ця система вима­гає, щоби в краю істнували зорґанізовані та добре здисциплі- новані політичні партії. Те, що сказано про визнаннє полі­тичних партій правом, та про наданнє їм характеру «держав­них орґанів», відноситься вповні до цеї системи. Практичне проведеннє її немислиме без істновання зорґанізованих та охоплюючих орґанізаційно всю державу партій.

Система д’Гондта (б’НоибІ) обовязуюча тепер на пр. в Австрії, це другий тип пропорціонального голосовання на лісти. На основі цеї системи розділюється мандати таким спо­собом. Число голосів, які впали в окрузі на поодинокі лісти, виписується поруч себе, починаючи найбільшим, скінчивши на найнизшім. Відтак ділиться кожде з цих чисел через 2, та підписується отсі половини під повними числами. Далі ділиться повні числа через 3 і підписує одержані третини під половицями. Коли треба, ділиться числа через 4, через 5 і т.д. Відтак відчисляється зі всіх одержаних таким чином чисел стільки найвищих, кілько має бути розданих, мандатів кожда ліста, властиво партія, одержить стільки місць, кілько випа­де на неї чисел.

В практичнім переведенню цеї методи одержали би ми в І. окрузі з наведеного прикладу такий вислід виборів. Зібрані поодинокими лістами голоси порядкуємо по їх величині:

відтак одержуємо з поділу через два:

Мандатів має бути розданих 20, отже вибираємо споміж всіх одержаних чисел 20 найвищих. Мандати одержать лісти відповідно цему, кілько споміж цих найвищих чисел випаде на рубрику кожної лісти. Ці найвищі числа є:

30000 (Б), 23000 (А), 15000 (В), 15000 (Б), 1 0000

(Б), 8000 (Г), 7666 (А), 7500 (В), 7500 (Б), 6 0 0 0

(Б), 5750 (А), 5000 (В), 5000 (Б), 4600 (А), 4285

(Б), 4000 (Г), 3866 (А), 3750 (В), 3285 (А).

На цій основі одержить ліста Б. — 7 мандатів, ліста А. — 7 мандатів, ліста В. — 4 мандати, ліста Г. — 2 мандати. Розділ мандатів відбувся остаточно в межах округа. Ця систе­ма виявилася в цім випадку кориснішою для партій А. і В. Вони одержали від разу ті 2 мандати, про які при попередній системі рішала щойно друга згл. трета скрутинія. При тім «політичне обличе» округа виступає тут сильніше, як при попередній системі. Територіяльний поділ на округи має при цій системі більше практичне значіннє, як при попередній, де рішає чисельна сила, яку виявляє кожда партія в цілій державі.

Важною «модифікацією» при голосованню на лісти є уста­нова т.зв. получених ліст (копуляція). Може бути дозволе­ним слабим чисельно партіями лучити «копулювати» свої лісти. Наслідком такої «копуляції» двох ліст счислюється голоси, віддані на обі ці лісти, і при скрутинії поступається так, як би обі ці лісти були одною лістою. Відтак, коли обчис­лено кілько мандатів випадає на обі «скопульовані» лісти, розділяється ті мандати поміж них теж на основі пропорціо- нальности.

8. Охорона «чистоти» виборів

Сам спосіб, в який законодавство вирішує питання, про які сказано вище, не вистарчає на те, щоби на практиці запевни­ти здійсненнє ідеї, зв’язаних з ідеєю народної репрезентації. Сама прінціпова рівність та загальність виборчого права, ані постанови про безпосередність та тайність виборів, ані врешті прінціп пропорціональности не в силі дати достаточної гарантії, що обране заступництво буде справді відповідати бажанню «народа», та що воно буде справді відбиттєм його «в зменшенім виді», що в складі заступництва найдуть свій вірний вислів ті відносини ґруп та течій, що є в самім народі. Досвід показав це понад всякий сумнів. Він показав, що не вважаючи на прінціпи, покладені в основу виборчого права, в практиці вислід виборів може бути залежним від чинників зовсім інших, як цей загал виборців, що повинен про него рішати. З одного боку «уряд», себ то політична партія, що в данім моменті находиться при кермі, з одного боку могучі суспільні та політичні ґрупи мають фактичну можливість не дозволити, щоби вислід виборів відповідав дійсній волі виборців. З окрема досвід виказав такі головно способи впли­вати на вислід виборів проти дійсної волі виборців.

аа) Фалшуваннє висліду виборів при самім складанню виборчих ліст, голосованню та обчислюванню голосів. Устне голосованнє давало в цім напрямі значно більше можливости для зловживання, але і при писемнім голосованню такі мож- ливости все існують. Можна під ріжними предлогами не допускати виборців до голосовання, не визнавати відданих ними голосів, замінити віддані листки голосовання иншими, то що. Тесаме можна при обчислюванню відданих голосів робити зловживаннє.

ВВ) Ріжними способами, перекупством, терором, силою можна не допускати до цего, щоби виборці голосували так, як їм наказує їх переконаннє. Всі ті засоби зміняються залежно від обставин. Так на пр. при обмеженім, явнім, посереднім виборчім праві вони інакші, як при загальнім, безпосереднім; тайнім. «Еволюцію» цих засобів виказав між иншим дуже наглядно Остроґорскі в своїй праці про «демократію та орґа- нізацію політичних партій». Але, хоч в змінених формах, навіть при загальнім і т.д. виборчім праві можливість коруп­ції істнує. Так на пр. «перекупство» стало з «індивідуального» «колективним». В Анґлії, Франції на пр. множаться нарікан­ня на те, що кандидати купують «собі голоси льокальних і т.п. ґруп обіцянками вигід та користий, або просто матеріяльни- ми дарунками: на пр. обіцяють провести в парляменті якусь залізницю, що непотрібна нікому, крім одинокої якоїсь гро­мади, обіцяють вистаратися про концесії, дають гроші на якусь установу, в якій особлива зацікавлені поодинокі ґрупи виборців, то що. Все те безперечно «корупція», бо воно застав­ляє виборців не голосувати в імя «загального» інтересу, зі становища їхніх поглядів на питаннє державної політики, — а йти за голосом вузких, іноді незгідних з загальними інте­ресів.

Чим далі, тим живіше у виборчім праві звертано увагу на подібні лиха. Чимраз більше зустрічаємо там постанов, при­свячених охороні «чистоти виборів», себ то забезпеченню їх проти яких-небудь можливих зловживань.

Цю охорону дають три роди приписів.

а.а. Приписи, що безпосередно улаштовують виборче посту- пованнє так, щоби для зловживань менше оставало можли- вости. До цего роду постанов належать технічні приписи для дійсного збереження тайности виборів, приписи про веденнє виборчих списків, протоколів, про спосіб оповіщування вибо­рів та їх вислідів, про уладженнє виборчих льокалів, про заборону аґітації в самім виборчім льокали, про заборону про­давати в дни виборів алькоголь і т.д.

В.В.) Приписи про персональний склад орґанів, що виготов­ляють виборчі списки та самі вибори, запевнюють участь в них представникам партій, що приймають участь у виборах. Іменно-ж ці орґани, «комісії» складаються з правила з пред­ставників партій та представників уряду. Крім цего мають звичайно партії право висилати своїх «осіб довіря». Ті «особи довіря» не є членами комісії, але вони мають право бути при- сутними у виборчім льокали підчас виборів та робити свої зауваження.

у.у. Карні приписи, що окреслюють вчинки заборонені з огляду на мету виборів, та назначають на них кари. Приписи цего роду уявляють собою сегодня окрему систему «виборчого карного права». Поміж вчинками, до яких вони відносяться, є вчинки, передбачені вже загальним карним правом, вибор­че карне право заострює карні постанови про такі вчинки, звернені проти «чистоти виборів». Крім цего ми зустрічаємо тут і вчинки, яких загальне карне право не знає.

б.б. Установлення «виборчих інстанцій» дає можливість відкликатися до вищої інстанції проти безправного рішення низшої інстанції.

£.£. Врешті майже скрізь істнує окреме судоводство в спра­вах виборів. Склад «виборчих судів» неоднаковий. Іноді виступає як суд палата парляменту, але найчастіше є вибор­чим судом або котрийсь з існуючих в державі найвищих судів, або окремий суд, знову з ріжним особовим складом. Він складається або з самих фахових суддів, взятих зі складу най­вищих судів держави або в частині з фахових суддів, в части­ні з суддів, горожан. Перед виборчі суди можна вносити спра­ви конкретних порушень активного або пасивного виборчого права, питання дійсности поодиноких рішень виборчих орґа- нів, врешті питання дійсности або недійсности цілого вибор­чого акту.

Істнованнє виборчого судоводства дає порівнюючи серіозну гарантію «чистоти виборів». Його значіннє лежить в цім, що «поступованнє» перед виборчим судом є явне, що воно відбу­вається згідно з постановами про судовий процес, що суд є «вязаний» постановами закону, та що він мусить узасаднюва- ти, мотивувати своє рішеннє. З таких мотивів в нові часи кріпшає дуже течія, що домагається заведення виборчого судоводства там, де його нема, та поставлення його незалеж­но від парляменту, якого члени є в справах виборів з природи річи інтересовані.

4. «Привілеї» репрезентантів

Наслідком вибору стають обрані «посли» «репрезентанти» членами, себ то частинними орґанами законодавчого орґану, законодавчої влади. Як для поодиноких послів, так і для всеї колєґїі як цілости, викликає дійсний акт вибору особливе правне становище. Це є передусім «компетенція» в напрямі творення правної золі держави, що надає їм характер дер­жавного орґану. Помимо цеї компетенції, повстають так для цілої колєґії, як і для її членів правні наслідки, в частині субєктивні права, в частині «відблиски» обєктивного права, що всі разом пригадують собою «права стану». Вони не є тотожні з компетенціями, але зв’язані з ними. їх мета — улекшити як цілій колєґії, так і поодиноким репрезентантам виконуваннє ними їхніх компетенцій. Де-хто називає те «ста­нове» правне становище «привілеями» парляменту та послів.

Треба розріжнити «привілеї» парляменту зглядно його палат як цілости, та привілеї поодиноких послів. Що до пер­ших зачисляє дехто між «привілеї» компетенцію палат укон- ститууватися та ухвалити для себе реґулямін. Це не зовсім слушне. Як уконститууваннє парляментарних палат, так і ухваленнє ними правильника треба вважати виконуваннєм завдань, які вони виконують як орґани держави. На. пр. ухваленнє правильника не зміняє своєї істоти залежно від цего, чи воно відбувається звичайним шляхом законодавства (згідне ухваленнє обома палатами, санкція, оповіщеннє), чи «автономно», шляхом ухвали одної тільки палати. В обох випадках це твореннє «устрою» держави. Маємо отже до діла з «компетенціями» палат, не з «привілеями» відносно їх «осо­бового» становища, з intra status. Натомість до катеґорії «при­вілеїв» законодавчої влади треба віднести особливу охорону, яку дає їм звичайно карне право. Ми зустрічаємо в карнім праві постанови, яких метою охороняти народнє заступни­цтво перед вчинками, які відносно приватних осіб або уста­нов або зовсім не караються, або караються лекше, на пр. поширюваннє неправдивих вісток про діяльність цих «тіл», або викликуваннє зневаги до них або ненависти.

Відносно поодиноких осіб, що належать до складу законо­давчих палат, найголовніші їх «привілеї» такі:

Більша воля слова, порівнуючи з загалом горожан. Посли невідповідальні за те, що вони казали у виконуванню своїх посольських обовязків. Ця невідповідальність відноситься так до змісту як і що до форми вжитих ними висловів. За одно і друге вони відповідають не перед судом і не та основі поста­нов карного права, тільки «дисциплінарно», перед самою палатою та на основі постанов правильника.

Сильніша охорона їх особистої волі. Посла не вільно арештувати підчас сесії палати, якої він є членом, навіть за вчинки незвязані з його посольством. Метою цеї охорони — забезпечити «невигідних» орґанам уряду послів перед без­правним арештованнєм. Могло би трапитися, і в дійсности бувало так, що послів арештовано під покришкою якихсь каригідних вчинків виключно на те, щоби не дати їм приняти участь в якімсь засіданню, то що. Конкретні приписи про цю «незайманість» послів є неоднакові. Скрізь незайманість не розтягається на випадки, коли посол арештований «in flagranti», на горячім вчинку, або коли би інакше ціль карно­го поступовання, не могла би бути осягнена (можливість втечі, затертє слідів вчинку, то що). Все мусить судова влада негайно повідомити про арештованнє посла палату, до якої він належав. Далі розходяться постанови ріжних конститу­цій. Одні кажуть, що посол мусить бути звільнений, коли вимагатиме цего його палата. Другі постановляють, що посол мусить бути увільненим, коли в означенім часі його палата не заявить, що годиться на його арештованнє.

Деякі законодавства звільняють послів від обовязку вия­вити особи, від яких вони одержали відомости, використані ними у виконуванню посольства. Це відноситься до обов’язку свідчити перед судом. Цей обов’язок є відносно послів обме­жений. Метою цего обмеження — забезпечити горожан, які дають інформації послам, перед можливими неприємностя­ми, тяганиною, пімстою, то що. Особи, що інформують послів, не потребують боятися, що посол буде змушений виявити їх, і таким способом вони більше свобідно можуть давати послам інформації.

Подібно як палати — як цілість, остають і посли під силь­нішою, як инші горожани, охороною карного права. Звернені проти послів вчинки, звязані з їхньою посольською діяльніс­тю, є в деяких законодавствах карані як особливі карні вчин­ки строгіше, як подібні вчинки, незвязані з посольською діяльністю.

Врешті становище члена законодавчого тіла приносить з собою право на матеріяльні користи. Це в першій мірі право одержувати відшкодованнє за те, що виконуючи посольські обовязки посол мусить покинути або бодай занедбати занят- тє, що є основою його удержання. Сьогодня одержують парля- ментарні посли таке відшкодованнє скрізь, з виїмком тільки Італії, Ішпанії та Анґлії. Це відшкодованнє отримують посли або в формі «добового», «дієт» за час проведений на засідан­нях, або в формі означеної річної суми. Крім цего мають посли іноді право безплатної їзди державними шляхами (залізницями пароплавами), або знижки та полекші відносно коштів подорожі.

Помимо цих «привілеїв» звязані іноді зі становищем послів і «одіозні привілеї». Таким «privilegium odiosum» є обмеженнє можливости одержати державну посаду, оскільки таке обме- женнє істнує (Гляди В.б.б.).

5. Виборчі періоди

Питаннє про те, як довго повинні тревати «мандати» обра­них народних представників, є разом з тим питаннєм про «законодавчий період». Період часу поміж виборами є рівно­часно періодом істновання законодавчого тіла в означенім особовім складі. Питаннє про цей період належить до спірних в політичній теорії та практиці. Для його вирішення є важні два моменти. З одного боку, довгі законодавчі періоді явля­ються корисними — мовляв — для послідовности діяння пар- ляменту, для задержання протягом довшого часу одної «лінії», для виконання парляментом більших та вимагаючих довшого часу праць. З другого боку, довгі виборчі періоди переривають живий звязок поміж «народом» та його «пред­ставниками», «представники», що не мають перед собою близького речинця нових виборів, не дбають про удержаннє звязку з виборцями, втрачають розуміннє їхніх потреб та домагань. При довгих виборчих періодах є дуже правдоподіб­ним що «представництво» розійдеться з народом, що відно- шеннє політичних течій в народі буде зовсім інакше, як в парламенті. Виходячи з цих двох точок погляду, ставили, взагалі беручи, консервативні елєменти домаганнє довгих, демократичні елєменти — домаганнє коротких законодавчих періодів. Перемагає в практиці тенденція скорочування пері­одів. Порівнюючи з колишними, іноді 12-літними законодав­чими періодами, являються існуючі сьогодні короткими. Вони повертаються в межах 4-6 літ. Де є система двох палат, буває законодавчий період першої палати іноді довший, як законодавчий період другої, а власне знають таку ріжницю передусім старші конституції. Так виносить виборчий період до першої палати в Сполучених Державах Північної Америки 6 літ. В Ішпанії 10 літ, в Голяндії 9 літ, в Бельґії та Данії 8 літ при значно коротших виборчих періодах другої палати.

В деяких державах — тепер виключно відносно першої палати — зустрічаємо систему парціяльного відновлювання складу палати. Так в Сполучених Державах діляться «сена­тори» на три частини, з яких через кожних два роки одна уступає, так, що відбуваються вибори третини повного числа членів сенату. Подібну установу знають Голяндія, Бельґія, Данія, Ішпанія, Портуґалія.

Протягом виборчого зглядно законодавчого періоду зби­раються палати на «засідання», «сесії» (також «каденції»). Розріжняємо звичайні, «чергові» та «позачергові» засідання. Перші мусять відбуватися в приписаній конституцією порі. Другі скликають означені конституцією чинники в міру потреби. Треба розріжнювати поміж «закриттєм» засідання, та звичайною його «перервою» на пр. з рана до пополудня або до іншого якогось дня. Перше означає кінець засідання. При перерві засіданнє триває в розумінню права далі, хоч воно фактично не відбувається. Це розріжнюваннє мало особливе значіння там, де обовязував прінціп так званої «дісконюнк- ції» засідань. На основі цего прінціпу справи, на пр. внески, законопроекти, неполагоджені на однім засіданню, не пере­ходили на друге засіданнє; на другім засіданню було треба все починати наново, наново ставити внесок і т.д. Це було

особливо з огляду на більше обємисті законопроекти дуже шкідливе. Вся праця, виконана підчас одного засідання, про­падала марно. Сьогодня цей прінціп взагалі закинутий.

Вилім в нормальнім, означенім конституцією законодав­чім періоді викликає можливість розвязати парлямент перед закінченнєм його виборчого періоду. Таку компетенцію при­знають деякі конституції «голові держави» необмежено, або залежно від означених умовин. Іноді розвязаннє народного заступництва є приписане конституцією на випадок означе­них нею подій. Ця можливість розвязати законодавчу владу належить до найсильніших, допустимих правно засобів полі­тичної боротьби. Близше про неї прийдеться сказати далі, в звязку з питаннєм поділу компетенцій поміж поодинокими владами.