Розділ Історичне значіння римської державности

Оцінити значіння Риму для історії людства, не належить до завдань цего курсу. Це питання історії взагалі та історії культури та історіософії. Ми мусимо поставити тут вузше питання: про те, що внесла римська держава в історію форм державного будівництва, що нове зустрічаємо ми в римській державі, чого не бачили ми в державах старого Орієнту та Греції.

Коли глянути на римську імперію, то вражає нас, вже при зовсім поверховній обсервації, її величезне територіяльне поширення. Те поширення робить римську імперію подібною до велико-держав старого Сходу і ріжнить її від держав гелєнського світу. Але разом з тим ми бачимо, що істота рим­ської держави основно ріжниться від орієнтальних держав. її імперіялізм, движуча сила її територіяльного поширення зовсім инша, як імперіялізм Орієнту. Цю ріжницю ми може­мо висловити загально та «конкретно» так, що держави Сходу пхала до безконечного поширювання стихійна сила, стихій­ний розгін, якась ніби вроджена потреба безнастанних нових завойовань. В них пануючою та характеристичною для них була ідеольоґія лицарів-завойовників як кляси політично- творчої та політично пануючої. До повного розвою приходив тип орієнтальної держави тоді і там, де ця кляса находилася в повному розвою своїх сил. Римський імперіялізм інакший. Він не був добуванням для самого добування, для заспокоєн­ня внутрішньої енергії. Римські завойовання неначеб то накинуті Римови обставинами. їх наказували Римови розу­мові мірковання, розумова оцінка відносин. Цей момент виступає виразно підчас воєн з Картаґіною та відносно пер­ших завойовань поза Італією. Суспільна кляса, що тоді була носієм «державности» Риму, верства середнього селянства не могла проявляти заборницьких інстинктів, оскільки завойо- вання не представляло конкретного, реального інтересу, — або особливого інтересу економічного, або політичного чи стратегічного, щоби відібрати ворогови його політичну та стратегічну базу.

Без порівнання ще глибше відріжнявся Рим від Орієнту внутрішньою конструкцією своєї держави. З цего боку він був безпосереднім продовженням держав грецького світу. Витворені в Греції основні поняття та розуміння переняв Рим та поклав їх в основу своєї політичної орґанізації. Таким чином держава Риму представляється неначеб синтезою двох державних типів: побудованої на широкій територіяльній основі старо-орієнтальної, та грецької держави, що була пер­шою в історії спробою розумової, безавторітетної і /:в такому розумінню:/ свобідної державної творчости.

Рим переняв від Греції всі основні поняття та правові уста­нови, що складалися на грецьку «нбЛгд». Він переняв їх, та — треба це сказати — не докинув до тої скарбниці нічого нового, що було би проявом його власної творчости. Але Рим виявив в практичному стосованню та примінюванню їх хист, якого не проявили Греки. Тісамі поняття та розуміння, що довели дер­жави Греції до означеного степеня розвою, але відтак стали перешкодою для дальшого розвою і остаточно одною з причин політичного упадку Греції, тісамі поняття та розуміння не перешкодили Римови розвязати практичні політичні пробле­ми, що їх обставини поставили перед Римом. З окрема — і це власне найголовніша ріжниця — Рим спромігся на розвиток поза межі держави-міста, чого не могли зробити держави Греції. Він обеднав в першу чергу Італію, і щойно з тої бази рушив на завойовання світа. В пізніших періодах римської історії теж червоною ниткою веться змагання обеднувати вну­трішньо те, що було добуто збройною силою, змагання загла­джувати протиставлення пануючого центра та решти імперії.

Тут сказане відноситься в першій мірі до установи рим­ського горожанства. Як в Греції, так і в Римі установа горо- жанства була осередньою установою, що на ній була побудо­вана вся правова конструкція та устрій держави. І тут і там ця установа була зовсім тотожна. її істотним змістом було те, що в ній зливалося в одну нерозривну цілість «громадянство» міста «нбЛгд», «urbs», — приналежність до громади міських громадян, з посіданням повноти політичних прав в державі. Ми бачили, що в Греції ця установа та зміст горожанства була головною перешкодою для поширення грецької держави поза межі держави-міста. В Римі вона була теж і в такій-же мірі перешкодою для розвою римської державности, але цю перешкоду практичний ґеній Римлян, хоч щойно після затяжних та важких боїв, все-ж таки переборов. Римське право горожанства отримали по черзі Італіки, всі мешканці Італії, врешті всі мешканці імперії. Теоретично — це було нельоґічне. Теоретично не було мотиву признавати право горожанства міста Риму особам, що ані в Римі не мешкали, ані взагалі нічим не були з Римом-містом звязані. Але і прак­тично римське горожанство втратило тепер всю частину сво­його змісту, яку можна би назвати міським громадянством. Особливо тоді, коли Рим став політично-правово тільки одним з численних міст імперії, коли правовий устрій італій­ських міст остаточно виробився був та поширив на всю імпе­рію, — «римське горожанство» втратило остаточно який- небудь звязок з містом Римом.

З тою еволюцією установи горожанства остає в найтіснішо­му звязку розвій самої держави. Вихідною точкою було тут, як і в Греції, розуміння, згідно з яким держава була тотожна з громадою повноправних горожан міста. Це було — так би мовити — «фізичне», «змислове» та «субєктивне» розуміння держави, як означеної ґрупи осіб. Обставина, що право рим­ського горожанства обхоплювало чимраз ширші кола осіб, що воно врешті обняло величезні маси людности, які ніколи не могли фізично зійтися та виступати фізично-матеріяльно як одна цілість, ця обставина змінила істотно характер римської держави. Вона очевидно стала чимсь иншим, чимсь далеко ширшим, як «urbs», як місто Рим. І рівночасно держава стала чимсь иншим, як тільки «громадою повно-правних горожан». Уживаючи модерної термінольоґії можна би сказати, що «нарід», який був первісно тотожним з державою, став тільки одним з «елементів держави», поруч з «владою» та «терито­рією». Таким чином римська держава вийшла фактично поза межі того розуміння держави, яке вона переняла була від старої Греції та яке по части покривалося зі старо-орієнталь­ним. Вона стала правовою установою, відмінною від поодино­ких своїх «елементів». Але політичне мишлення Римлян не обхопило тої зміни. Воно не витворило нового поняття держа­ви, хоч ця нова держава фактично, по сути вже істнувала. Що найбільше, ми можемо сказати, що в римському світі було передчуття, що істнуючі політичо-правові поняття не обхо­плюють вповні явища держави. Це видно м.ин. по назвах, якими Римляни окреслювали свою державу. Слово «Рома» ототожнювало ще державу з містом. «Romani» та «civitas» означало громаду горожан.

Зі становища модерного розуміння держави, ми можемо означити ролю Риму так, що він сам не розвязав теоретично ані правово не обхопив, фактично сотворив явище держави. Орієнтальна держава ототожнювалася з елементом влади, грецька з «народом». Одна і друга не звязалася ще правово з територією. В Римі протиставлення «народу» та «влади» виступає вже ясно, особливо в добу монархії. Не зважаючи на дуже сильну та незалежну позицію влади, на те, що імпера­тор стояв «понад правом» /:«princeps legibus solutus»:/, рим­ський нарід не був, як на Сході, тільки безправним предме­том власти. Момент «горожанства» робив з него правову установу, учасника держави, не тільки безправних рабів. Врешті відносно території змінилося відношення до неї дер­жави в звязку з тим, як переставала вона бути тільки «грома­дою горожан». В міру цего, як участь в «громаді горожан» переставала сама тільки рішати про відношення одиниці до держави, та як держава переставала бути тільки містом, затіснявся звязок її з територією, як з обєктивною основою її істновання та діяльности. Римська держава була «територі- яльною». Порівнуючи з Грецією, вона була територіяльною, бо не вдоволялася — як грецькі держави — тільки «точками опертя» на чужих територіях, але втягала ці території в свої межі. Порівнуючи з Орієнтом, вона не вдоволялася тільки фактичним захопленням територій, але звязувала їх правно- орґанізаційно з собою, робила їх своїми «інтеґральними» час­тинами. Тонке розуміння «границі держави» давало вислів такому відношенню до території. Таким чином були вже в римській державности всі моменти, що характеризують модерні держави. Не випадково модерна публіцистика чер­пала повними пригорщами з римської історії та шукала там прикладів та взірців для своїх плянів та програм. По сути римська держава близша до модерної, як старо-орієнтальна та грецька.

Практичний змисл Римлян проявився наймаркантніше їх ролею в розвою права, а власне передусім цивільного права. Практична доцільність є для права все найвищим наказом та мірилом його вартости. Через те Римляни, для яких практич­на доцільність все була кермуючою силою, стали великими право-творцями. Це було і для римської держави моментом великого значіння. Римляни зробили творення права одним з істотних та головних завдань держави. Творчість їх на цьому полі, це без сумніву одна з тайн та причин їх успіхів в держав­ній політиці. Що до свойого змісту, ця творчість ішла докладно в парі з політичною експанзією Риму, підготовляла та закрі­пляла її. «Коли національна держава /:Римлян:/ розросталася в світову, їх претори розвивали з їх особливого діючого права загально-діюче право чужинців та міжнароднє право» /:в розу­мінню права, що діє серед ріжних народів, не тільки в межах одного:/. Тим римська імперія «оправдувалася» перед завойо­ваними нею народами. Вона приносила їм користи та вигоди

виробленої правової системи, і до того системи одностайної на величезних просторах, що находилися в її межах. Для еконо­мічних звязків та зносин це була користь та вигода чимала. Про її значіння проречисто говорить факт, правова система Риму на тисячиліття пережила римську державу.

З огляду на велике значіння Риму для розвою права — названо римську державу «правовою». Таке означення не зовсім слушне. На всякий випадок не можна розуміти «право- вости» римської держави так як розуміємо її відносно модер­ної держави. Про звязаність самої держави її правом там не було мови. «Правовою» можна назвати римську державу тіль­ки в тому розумінню, що вона — як доси ніяка друга — піклу­валася про правове життя своїх горожан. До самої держави, представленої її владою, не відносився обовязок підчинятися праву. З цего боку характеристичне те, що коли приватне римське право досягло такого високого степеня розвою, то публичне, а з окрема політичне право, осталося значно по заду. Можна сказати, що Рим неначеб то не усвідомив собі теоретично цего, що сотворив був на полі державного будів­ництва. Він дав світови цивільне приватне право — і дав матеріял, з якого щойно далеке від него майбутнє скористало при творенню «політичного» права. Не може бути сумніву, що модерне політично-правне мишлення творилося в великій мірі під впливом старого Риму та його державности. Але цей вплив був впливом сотворених Римом фактів, не його думки.

Про значіння Риму в історії державної творчости можна сказати тесаме, що один з дослідників «клясичної» старовини сказав взагалі про значіння Греції та Риму в історії людства. «Може в більшій мірі, як передчуваємо, ми є залежні від мис- лий Арістотеля та від діла Авґуста».