І. Розділ Кінець середньовічча і початок нової доби

Феодальний тип держави звязаний а тою історичною добою, що її названо середньовіччам. також в давніших пері­одах і поза Европою ми зустрічаємо держави, що мають осно­вні риси цего типу.

Для Европи тип феодальної держави характеристичний для охрещеної як «середньовічча» її історії. Він скінчився разом з нею — перехід до слідуючої історичної доби був теж переходом до нового типу державної орґанізації.

Істнує в науці спір відносно цего, як означити хронольоґіч- но кінець середньовічча та початок нової доби. такий спір має в великій мірі характер зайвої формалістики. означення якоїсь межі двох періодів немислиме. Говорити можна тільки про переходовий період, на протязі якого доконалися основні, глибокі зміни в життю европейських суспільств, а властиво про період, коли ті зміни, що почалися вже ранше, стали оче­видними, а їх «темно» прискорилося. ті зміни доконалися не скрізь і не всі одночасно. Ще довго в періоді «нової» історії жили, а по части і досі утрималися, в ріжних ділянках життя «пережитки» середньовічча. З окрема довго утрималися вони на сході Европи. Для західньої Европи можна приняти, що XV. та XVI. століття — це період очевидної та прискореної ліквідації старих середньовічних та переходу до нових форм буття. Тут, особливо в романських краях, творилися ті нові форми, що згодом поширилися на всю Европу та на всю майже земну кулю.

Зміни ті були дуже глибокі і вони відбувалися в усіх облас­тях життя. Глибоко перетворювався весь господарський побут західньої Европи, розпадалися рамці економічного партику­ляризму, та родилася господарська система, названа націо­нальним господарством. В господарській тій системі висува­лася передусім торговля на перше місце. «Суспільний оборот» поширювався в невиданій досі мірі. В звязку з цим цей період був періодом великих подорожий та початком великих, пере- ломових ґеоґрафічних відкрить. Він був далі періодом, коли великі технічні винаходи (друк, порох,) стали революціонізу­вати життя. Рівночасно в царині духового життя відбувалися глибокі переміни. Відбувалося «відродження» античної науки та мистецтва, і в звязку з ним надзвичайне оживлення праці та творчости на полі науки, літератури та мистецтва. Людське духове життя визволялося з-під пановання теольоґії, воно «секуляризувалося», а сама римська церква, особливо-ж вищі слої її єрархії всеціло піддалися впливові отого «відроджен­ня». Разом з тим в лоні тої церкви зродилися течії, що вима­гали її перетворення, реформації, радикальних змін, як від­носно церковного вчення, так і орґанізації. Своїм ідеольоґіч- ним змістом ті церковні реформаторські змагання були про­сто протиставленням «відродженню». Практичним своїм впливом та наслідками реформаційні церковні змагання в многому покривалися з впливами «відродження», головно-ж одні і другі будили «духа критики» та змагання до критичних дослідів «на основі джерел». Одні і другі були теж однаково небезпечні для пануючого становища римської церкви. «Відродження» помимо культу старої клясичної фільософії викликало культ держави та розуміння її становища та завдань, інакше як те, що його було покладено в основу офі- ціяльного вчення церковних отців про державу. Церковні знову реформатори погрожували единству римської церкви, а в її спорі з державою за верховенство ставали на бік остан­ньої. Таким чином і вони, хоч їхні зусилля були звернені без­посередньо на направу церкви, в результаті причинилися теж до секуляризації життя.

В числі всіх цих глибоких змін і в тісному з ними звязку перетворювалася і держава.

Перш за все, в тому періоді скристалізувалися вже виразно ті державні одиниці, що мали увійти в склад «модерного» світа держав. Ідея універсальної монархії, хоч формально ще утримувалася, втратила свое реальне значіння. Вона ще при­свічувала як реальна ідея «останньому лицареві» Габсбурґови Максиміліянови, що думав навіть з’єднати на своїй голові імператорську корону з папською тіярою. Але минула вже жива сила тої ідеї. Його наслідник Карло V., хоч «в його імпе­рії не заходило сонце», весь свій вік мусів боротися з фран­цузьким та англійським королем, не як з непослушними васалями, але як рівними собі соперниками. На сцені історії героями вже були окремі територіяльні «національні» держа­ви. В тому часі Ішпанія закінчила свої тристалітні бої з Маврами і об’єднала Кастилію та Араґонію, ранше окремі королівства, в одну державу. Поруч з нею Портуґалія забез­печила своє державне істновання. Франція стала вже вираз­но одноцілою державою. Як і Анґлія, вона заняла одно з передових, кермуючих місць в европейській політиці. Відлучена від Франції Фляндрія та Нідерлянди прибирали вже виразно «самостійницький» вид майбутньої Бельгії та Голяндії. На півночі уконституувалися три скандинавські держави, в середині Европи Швайцарія та Чехія, на сході — Угорщина та Польща, що скріпилася була коштом Литовсько- Руської держави, — виступали як самостійні держави, фак­тично не визнаючи авторітету «римського імператора». В межах самої Німеччини, якої король носив корону римсько­го імператора, упадало тоді значіння центральної влади, — до значіння приходили територіяльні династи, володарі мен­ших або більших німецьких «країв», та добували для себе також незалежне, державно-самостійне становище, яке займали згадані «національні» держави. Добу упадку пере­живала теж Італія. Розділене на цілий ряд дрібних держав, що до того оставали в боротьбі поміж собою, Італія стала доби- чею чужих держав. В добі переходу від середньовічча до нової доби, особливо Ішпанія, Франція та Габсбурґи, як «римські імператори», вели на терені Італії боротьбу за пановання над нею, коштом руїни та знищення країни.

Цим мислителем був Ніккольо Макіявеллі (1469.-1527.). Сам визначний політичний діяч, член «Ради Десяти» своєї рідної Фльоренції, многократний дипльоматичний вислан- ник до ріжних держав Італії, до Франції та Німеччини, при тім людина з широкою, передусім історичною, освітою, — він мав особливу можливість пізнати та зрозуміти сучасні йому політичні відносини. Свої політичні погляди він виложив в двох творах, що зробили його імя безсмертним. Це «Розправа про перших 10 книг Тита Лівія» («Discorsi supra la prima deca di Tito Livio» -) та «Князь» («II Principe»). В першому творі Макіявеллі виступав як глибоко переконаний та горячий републиканець. В другому, головним змістом є поради пану­ючому «князеви», як здобути та як утримати здобуту владу. При цьому Макіявеллі виходить із виключно «політичної» точки погляду. Він визнає допустимими та добрими всі засо­би, що ведуть до бажаної ціли, без огляду на їх етичну якість. Таким чином між «Discorsi» та «II Principe» є глибока проти­лежність політичного становища. Критика старалася ріжни- ми способами пояснити це явище, що два такі розбіжні своїм напрямом твори могли вийти від одного автора: де-хто думав навіть, що макіявеллі відкрив в «II Principe» оті засоби, якими в дійсности послуговуються єдино-владці, нарочно для того, щоби скомпромітувати єдиновластє та здерти з него німб. Пояснення явища треба шукати в конкретних цілях, які — очевидно — ставив собі макіявелі. Ті ціли ясно виска- зані в останній главі книжки про «Князя». Там вказано на те лихо, пониження та руїну, що панують скрізь в Італії наслід­ком її політичного роздроблення.

Зі становища розвою держави істотне в «ІІ Principe» одно: цей рішучий протест проти середньовічного роздроблення та децентралізації, оте рішуче вимагання сильної центральної влади, зломання партикуляризму та своєвілля феодальних вельмож. Дякуючи своїм порадам, звільненню пануючого від яких-небудь етичних обмежень, прославлена книжка макіявеллі стала настольною книжкою цілого ряду паную­чих. Про ріжних «князів» XVI.-XVIII. століть відомо, що вони не розставалися з «II Principe» і в мишленню тої доби вона відіграла велику ролю. напевно можна сказати, що так ста­лося не тільки дякуючи таланови та письменницькому хисто- ви макіявеллі. його книжка зачіпала проблєму, що дякуючи умовам одержала тоді особливе значіння. Це була власне проблєма усилення державної орґанізації та скріплення цен­тральної влади. обєктивні обставини робили цю проблєму актуальною. І скрізь разом з усиленням «національних» дер­жав (при чому не треба давати слову «національний» тепе­рішнього значіння) ми бачимо внутрішні переміни державної орґанізації. Скрізь ішла еволюція, що на місци феодальної державної орґанізації ставила сильно сцентралізовану «абсо- лютистичну» державу.

Макіявеллі, виходячи з потреб та важкого лихоліття влас­ної батьківщини, висловив основну тенденцію політичного розвою тодішньої доби. Близше теоретичне сформуловання та теоретичне «оправдання» нового типу держави походить від вченого французького письменника Жана Бодена (Jean Boden, 1530.-1596.), що виложив свої думки в творі «Шість книг про державу» («Six livres de la Republique»). Його стано­вище в прінціпі ріжниться від становища Макіявеллі.

Такий істотний зміст вчення Бодена про «суверенність» державної влади. Вістрє цего вчення звернене, як на зовні, так і на внутр держави. На зовні воно проголошує незалеж­ність держави від якої-небудь сили, що стояла би поза нею. Конкретно, зверталося воно проти двох «універсалістичних» сил, що посягали по незалежність «національних» держав, проти римської церкви та «римської імперії». На внутр, вчен­ня Бодена давало центральній державній владі зовсім нові основи, порівнюючи з тими, що на них було побудоване її становище в феодальній системі. Там, як ми це бачили, був договір, згода людности, зглядно упривілейованих станів правною основою для «прав» пануючого. Боден уважає, що ті Права виникають істотно вже з самого становища пануючого. Його «права» незалежні від чиєї-небудь згоди, вони істотні права кожного суверена. Таке нове, протилежне до феодаль­ного, розуміння істоти влади стало основою нового державно­го типу. У Франції, в часі, коли Боден писав свій твір, це розуміння було вже здійсненим фактом. Для Франції Боден творив «додатково» теорію для відносин, що вже істнували. Для инших держав те розуміння стало «програмовим». Боденівське поняття державної суверенности стало теоретич­ним арґументом для політики монархів, що змагала до здій­снення тої суверенности.

Розуміється, теорія «суверенности» була тільки висловом а не творцем відбуваючоїся еволюції.

Новий тип держави ставав можливим дякуючи глибоким змінам економічного та суспільного порядку. На тлі тих змін він отримував теж своє «історичне оправдання». Абсолютистична держава виконала завдання, яких не могла здійснити слаба та несцентралізована феодальна держава.