Розділ VІ. МАЙНОВІ ПРАВА ПОДРУЖЖЯ У ВІЗАНТІЙСЬКОМУ ПРАВІ ІКОНОБОРСЬКОЇ ДОБИ

Історичне значення інститутів та норм права більш предметно розкривається у зв\'язку з попередньою правовою традицією, що передбачає дослідження їх витоків та еволюції у контексті зміни ціннісних парадигм.

Отже, розглядаючи майнові відносини між чоловіком та дружиною доби іконоборців (VІІІ - поч. ІХ ст.) (коли сформувалась нова ціннісна парадигма, втілена у першому візантійському кодексі післяюстиніанівської доби – Еклозі, а на її основі, інститути християнського шлюбу[151]), необхідно звернутись до витоків сімейно-майнових інститутів у попередні історичні періоди. У зв\'язку з цим, спочатку об\'єктом аналізу повинні стати відповідні інститути римського права. Необхідність такої історичної ретроспективи зумовлена не тільки визначеними вище методологічними підходами, але й деякими іншими підставами. Необхідно мати на увазі, що окрім морально-цінісного християнського ідеалу, який визначав бажане у сфері права, безумовною цінністю у Візантійській імперії, впродовж усієї її історії, було римське право. Суспільно-правовий ідеал Візантії формувався на основі поєднання римського права та християнських цінностей.

У римському праві еволюція сімейно-майнових відносин між чоловіком та дружиною починається з патріархальної сім’ї, коли вони розглядалися під кутом зору речових прав.

Центральне місце в сімейних відносинах та шлюбно-сімейному праві займали майнові відносини. Уже Закони ХІІ таблиць передбачали не тільки спільність майна, але й наявність речей, що особисто належали дружині (ІV,3)[154]. [Далі посилання на пам’ятники римського права подаються згідно із загальноприйнятими правилами цитування]. Вислів “забери із собою свої речі” означав формулу оголошення та фіксацію розлучення. У цілому дружина разом із своїм особистим майном була під “опікою” чоловіка (чи його домовладики), оскільки, зауважують давньоримські юристи, “навіть повнолітні жінки через притаманну їм легковажність (окрім дів-весталок) повинні стояти під опікою”(V.1). Про яке ж майно йдеться у формулі оголошення про розлучення? Деякі дослідники вважають, що мова йде про dos – посаг. На думку Дмитра Дождєва існування посагу (майна, яке було лише в управлінні чоловіка, а після припинення шлюбу поверталося у сім’ю дружини) відображає певну самоцінність парної сім’ї, на основі вільного шлюбу[155].

Стосовно ж повернення майна колишній сім’ї дружини серед істориків римського права існують різні точки зору. Так, частина вчених-романістів вважає, що про повернення майна не могло бути мови не тільки у добу ХІІ таблиць, але й на перших порах існування шлюбу sine manu (шлюбу без влади чоловіка)[156]. “Посаг має постійне призначення, і через обіцянку давальника він установлюється таким чином, що б завжди знаходитися у чоловіка”, – писав римський класик Павло (Д.

З появою шлюбу sine manu існував принцип роздільності майна (але не із самого початку). Це частково, зауважував Йосип Покровський, вплинуло на майнове становище дружини у шлюбі cum manu, коли майно дружини, надане їй у вільне розпорядження, юридично мало статус пекулія і могло в будь-який час повернутись чоловікові[157]. На думку професора Хвостова з появою шлюбу sine manu майнове становище дружини спочатку не змінилось. Посаг залишався у власності чоловіка. Дружина у такому шлюбі втрачала право після смерті чоловіка на спадщину за законом, але відповідно до звичаю передбачалося повернення їй посагу або його еквівалента за заповітом[158]. Зміни майнового становища дружини починаються зв\'язку з лібералізацією прав на розлучення, початок якої традиція відносить до 231 р. до н.е. Свобода розлучень обумовила зміну правового статусу посагу, який міг би стати предметом численних спекуляцій з боку чоловіків.

Спочатку з’являється договір cautio rei uxoriea. Він укладався між тим хто встановлював посаг та чоловіком, який зобов’язувався повернути посаг дружині або її домовладиці на випадок розлучення чи припинення шлюбу. Під впливом такого правового становища у суспільстві сформувалась думка про добропорядність самого повернення посагу при відсутності спеціального договору. У зв’язку з цим ще в кінці передкласичного періоду (до 17 р. до н.е.) з’являється преторський едикт, що встановлював право на особливий позов (actio rei uxoriea) про повернення посагу при припиненні шлюбу на випадок, коли особливого договору про його повернення укладено не було.

Неоднозначний характер права власності на посаг (з одного боку, посаг належить чоловікові, який може вільно відчужувати його і т. ін., але з іншого дружина розпоряджається ним у більшості випадків після припинення шлюбу) поставив римських юристів класичної доби у складне становище. Так юрист класичного періоду Павло наголошував, що “посаг має постійне призначення і... завжди знаходиться у чоловіка” (Д. 23.3.1). Натомість Трифонін зауважив: “Хоч посаг знаходиться у майні чоловіка, але він належить дружині ...” (Д. 23.3.75). Варто взяти до уваги, що в класичний період римська власність взагалі вважалася абсолютною, всепоглинаючою, імунною та вільною від усіляких обмежень. Тому цей правовий казус викликав різні тлумачення серед романістів ХІХ та ХХ століття. Наприклад, проф. Московського університету Хвостов вважав, що посаг усе ж таки був власністю чоловіка, якою він користувався не у своїх інтересах, а для спільного сімейного життя. Після припинення шлюбу, у більшості випадків, чоловік втрачав право на посаг[160]. Натомість проф. Київського університету Йосип Покровський підкреслював, що чоловік юридично був власником посагу, але фактично ні ким іншим, як користувачем[161].

Права чоловіка надалі були обмежені особливим законом епохи Августа, який забороняв відчуження земельних ділянок, що входили у посаг, без дозволу дружини. Їх заборонялось віддавати під заставу навіть із дозволу дружини. Юстиніан же взагалі заборонив будь-яке відчуження з посагу, навіть при згоді дружини (С. 5, 13, 1, 15; І. 2,8 pr). В юстиніанівський як і в класичний період римського права домінував принцип роздільності майна чоловіка та дружини. У зв’язку з цим будь-які дарування між чоловіком та дружиною були заборонені (Д. 24.1.1-5). У роки правління імператора Антоніна Каракали такі заборони дещо пом\'якшуються, але не скасовуються (Д. 24.1.32)[162]. Але якщо римське право класичної доби передбачало можливість успадкування посагу чоловіком після смерті дружини, то Юстиніан зобов’язував його повертати спадкоємцям дружини. Характер призначення посагу, який спочатку був компенсацією чоловікові за його витрати по утриманню сім’ї, згодом для підтримки становища жінки у новій сім’ї, а в добу лібералізації права на розлучення засобом забезпечення можливості жінки для другого шлюбу, дещо змінився. Завдяки тому що за двома сенатконсультами доби принципату Андріана (117-138 рр..) та Марка Аврелія (161-180 рр.) між матір’ю та дітьми був установлений режим взаємного права на спадщину, посаг перетворюється у своєрідний фонд для забезпечення дітей. Юстиніан скасував існуючі позови стосовно посагу і створив новий, який поєднував риси двох попередніх. Передбачалось, що при відсутності угоди про посаг такий вважався укладеним на користь дружини (Nov. 89). Це означало, що посаг розглядався в режимі cautio rei uxoriea, отже право на посаг залишалось за спадкоємцями дружини. Але позов обговорювався за “правилами доброго тону” (правда без численних пільг на користь чоловіка, які передбачались actio rei uxoriea). До того ж на користь дружини встановлювалось право не тільки на першочергову компенсацію перед іншими кредиторами померлого чоловіка, що діяло з часів класичного періоду, але й іпотеки на усе майно чоловіка.

Суттєві зміни в майнових правах членів римської familia відбуваються в часи “перетворення” Східної римської імперії у Візантію. В історично-правовій літературі це післякласичний період історії римського права або ранньовізантійський періодом історії права Візантії. У цей під впливом "права народів" з’являється інститут шлюбно-сімейного права невідомий римській класиці – donatio ante nuptias (дошлюбний дар). Його призначення зводилось до того, щоб компенсувати негативні наслідки для дружини від розлучення за ініціативою чоловіка та на випадок інших причин припинення шлюбу. Він також поряд із посагом входив у фонд забезпечення дітей від цього шлюбу. Дошлюбний дар з’явився в контексті адекватності штрафній санкції посагу, який утрачався дружиною, якщо шлюб припинявся з її вини і втрачався чоловіком при розлученні з його ініціативи. "Дошлюбним" він був тому, що за класичними нормами права дарування у шлюбі заборонялись, оскільки це могло стати засобом порушення майнових прав одного з подружжя. Під час шлюбу donatio ante nuptias залишався у власності чоловіка, але йому заборонялось відчужувати належні до передшлюбного дару земельні ділянки.

За реформою Юстиніана дошлюбний дар міг бути подарований не тільки до, але й під час шлюбу і тому отримав назву donatio propter nuptias. 97 Новела Юстиніана передбачала обов’язкову рівність посагу дружини та дошлюбного дару[163]. Проте актуалізація цього інституту практично відбувалась на випадок розлучення/припинення шлюбу, як гарантія для дружини, а також дітей. Зміцнення реальних наслідків цього інституту було пов’язано із забороною відчужувати майно, що до нього належало. В цілому нововведення Юстиніана стосовно дошлюбного дару полягало в наступному: 1) допустимість реалізації даного інституту після укладення шлюбу; 2) спрощення форми встановлення дару; 3) установлювати дар можуть не тільки родичі чоловіка; 4) дар установлюється на користь дружини на час шлюбу, як еквівалент посагу; 5) розмір дару та посагу мусів бути рівним; 6) цей інститут не є даруванням, а відіграє функцію контракту; 7) дружина отримує дар у власність (мабуть усе ж таки у володіння) і не зобов’язана використовувати прибутки від нього для підтримки сім’ї; 8) після смерті чоловіка вона має на дошлюбний дар право узуфрукта, а якщо утримується від повторного заміжжя, то окрім того, отримує у власність рівну з дітьми долю від загальної маси; 8) власність на дошлюбний дар після смерті батька належить усім дітям у рівних долях[164].

Отже, у добу Юстиніана у Візантії діяв принцип майнової роздільності, існували певні зобов’язання на випадок розлучення і помітна тенденція до обмеження абсолютних прав чоловіка та зростання правоздатності інших членів сім’ї. Такі зміни були викликані не тільки впливами правової культури народів Візантії на інститути римського права, але й поширенням християнських цінностей. Посиленню правоздатності членів сім’ї сприяла ціннісна орієнтація на їх рівність перед трансцендентним Абсолютом, оскільки в “стосунках” із Богом домовладика не мав жодних виключних прав (чи права, так би мовити, представлення).

Найбільш відчутні впливи християнських цінностей на інститути та норми шлюбно-сімейного права помітні після Юстиніана, коли Східна римська імперія набрала рис, які традиційно пов\'язують із візантійською державою[165].

У “добу іконоборців”, тобто у VІІІ столітті, почався якісно новий період в історії права Візантії[166]. Важливі зміни, що відбулися під впливом християнських цінностей, правової культури народів Візантійської імперії (перш за все грецької), а також суспільно-політичних та соціально-економічних змін візантійського суспільства, обумовили формування нової правової парадигми. Вона сформувалась на основі римського права та соціокультурного досвіду Візантії попереднього періоду (починаючи з ІV століття). Ціннісні, структурно-системні, концептуальні зміни перших післяюстиніанівських зводів права були настільки суттєвими, що фахівці з історії римського права принципово відмовились відносити до римської правової традиції усі правові пам’ятки, що з’явились після Юстиніана, поспішно й безапеляційно оцінюючи усю подальшу правотворчість Візантії, як вульгаризацію римської класики[167]. Разом із тим дослідники історії Візантії звернули увагу на незвичні для раннього середньовіччя явища, зокрема, у сфері розвитку права (Папаррігопуло, Васильєвський, Фінлей та ін.). Ще Гібон, розглядаючи історію Візантії як безрадісний та монотонний процес занепаду культури античного світу, звернув увагу на необ’єктивність пануючих оцінок діяльності імператорів іконоборців[168]. Натомість грецький історик Папаррігопуло з великим ентузіазмом відзначав, що Візантія доби іконоборців випередила Європу більш ніж на тисячоліття, стосовно юридичної рівності усього населення (окрім рабів) перед законом. Частково оптимізм грецького вченого підтримав фундатор візантистики у Російській імперії В. Г. Васильєвський[169].

Радикальні соціально-економічні зміни, формування фемного ладу, занепад інституту рабства, засвоєння християнських цінностей візантійським суспільством обумовили суттєві трансформації у статусі осіб. Це торкнулося не тільки статусу свободи чи громадянства, але й сімейного статусу суб’єктів права. Уже з ІV століття, в так званий період післякласичного права, найбільших змін римська правова система зазнала у сфері шлюбно-сімейних відносин. Після спроби відновлення та кодифікації римської правової класики, яка супроводжувалась численними візантійськими інтерполяціями в класичні тексти, а також вирішенням правових колізій у багатьох випадках не у відповідності до класики, а із врахуванням досвіду післякласичного досвіду, почався процес засвоєння юстиніанівської спадщини. Критична маса нових обставин на початку VІІІ століття була настільки значною, що імператори Ісаврійської династії (Лев ІІІ та Константан V) змушені були вдатися до серйозних правових реформ, у результаті й у зв\'язку, із якими з’явилась Еклога (із додатками та переробками), Військовий, Морський, Землеробський та Мойсеїв закони. Необхідність більш органічного узгодження юстиніанівських інститутів та норм права із християнськими цінностями стало очевидним після Трулльського Вселенського собору 691 р., що відіграв важливу роль в процесі систематизації канонічного права і торкнувся багатьох інститутів цивільного, зокрема, шлюбно-сімейного права[170]. Тому цілком природно, що змін зазнали шлюбно-сімейні відносини і насамперед права суб’єктів сімейно-майнових відносин, оскільки сімейне право, як слушно зауважив відомий романіст та цивіліст Йосип Покровський, торкається найбільш інтимних інтересів людської особистості[171], а християноство, в процесі еволюції, в христологічних дискусіях сформувало нову концепцію людини, зокрема, як суб\'єкта шлюбних, сімейно-майнових відносин.

Усі майнові відносини в добу іконоборців, відповідно до ранньовізантійських традицій, регулювалися письмовими угодами. В кодексі Юстиніана укладення таких угод передбачалось лише для вищих чиновників (С. V.4.22). Очевидно, як виняток, Еклога передбачала так званий “незаписаний шлюб”, що також накладав відповідні зобов’язання та надавав певні права. Оформлення шлюбу, за Еклогою, передбачало три договори: два зустрічних і рівносильних стосовно посагу й один від чоловіка на користь дружини. Очевидно йдеться про дошлюбний дар, який за Еклогою, не обов’язково мусів бути рівним посагу.

Посаг, як і в законодавстві Юстиніана, не обов’язково передавався в момент укладення договору. За Кодексом Юстиніана чоловік або його спадкоємці мали право впродовж одного року з часу смерті чоловіка чи дружини або з часу припинення шлюбу закласти позов про обіцяний, але не переданий посаг. Новела Юстиніана (№ 100) передбачала позов чоловіка та його спадкоємців при існуючому шлюбі після двохрічного терміну, але впродовж одного року. Якщо шлюб тривав від 2 до 10 років чоловік та його спадкоємці мали тримісячний термін на позов, а після 10 років його втрачали. Натомість за Еклогою чоловік обмежений у дієздатності (до 25 років) мав право на вимогу посагу впродовж 5 років. Як вірно зауважила О. Ліпшиц, посаг, за Еклогою, не був обов’язковою умовою шлюбу, оскільки чоловік мав право на неодержаний посаг при умові, “якщо батьки дівчини володіють, майном, що б виконати те, що було обіцяно”. Можна припустити, що Еклога тут увібрала звичай відомий із Сирійсько-римського законника, що допускав шлюб без посагу. Але необов’язковість посагу наступала лише після укладення шлюбу, що передбачав, відповідні угоди щодо цього інституту. Відсутні у Еклозі й права на посаг спадкоємців. Усе це свідчить про різницю правового режиму власності за римським та візантійським правом доби іконоборців.

Інтерес викликає те, що, не отримавши посаг із тих чи інших причин, чоловік не втрачав зобов’язань щодо дружини, що передбачалися у шлюбних угодах. Тобто, зобов’язання колишньої сім’ї дружини не були обов’язковою умовою виконання зобов’язань чоловіком, які перетворювались, таким чином, у безумовні. Отже майнові права дружини, стосовно дотального майна, не тільки урівнювались із правами чоловіка, але й отримували юридичне забезпечення навіть у випадках порушення прав чоловіка (коли він не отримував посаг), якщо він не мав волі до їх відновлення.

Дружина, як і за Юстиніаном, мала перевагу перед іншими кредиторами в поверненні посагу після смерті чоловіка. Але Еклога не обмежує це право, як Юстиніан та пізніші законодавчі зводи Візантії (Прохіроном, Шестикнижжя Арменопуло). У них йдеться про те, що така перевага можлива, якщо борг перед кредиторами не існував перед отриманням посагу, оскільки закон у Візантії не мав зворотної сили і це вело до порушення законних прав інших кредиторів.

Однак право дружини на посаг в умовах заборгованості чоловіка наступає лише при умові його дійсного отримання чоловіком (“якщо дружина принесла посаг своєму чоловікові”). Якщо ж батьки дружини не виконали взяті зобов\'язання й чоловік фактично не отримав посаг, то дружина втрачає (по суті не набуває) право на його відновлення передбачене 1-ї статті І титулу Еклоги. Необмежене право дружини на повернення посагу, при його фактичному існуванні, суперечило конституції Юстиніана (С. VІІ.73.2) про порядок задоволення кредиторів у відповідності до черговості боргу, але сприяло підвищенню сімейно-правового статусу дружини – рівноправного суб’єкта християнського шлюбу.

На випадок смерті дружини, при відсутності дітей, чоловік отримував 1/4 частину посагу, що забезпечувалось договором. Інша частину посагу переходить до спадкоємців дружини за заповітом чи за законом. Після смерті чоловіка, при тих же умовах, дружина отримує посаг та 1/4 речей чоловіка, що рівні з посагу. Отже тут ми бачимо рівність в правах користування майном, яке забезпечувало кожного із членів подружжя на випадок смерті іншого, але не “рівність у правах чоловіка й дружини в справі розпорядження (усім) майном”, як вважала Олена Ліпшиц.

Кардинально змінюється, за Еклогою, майнове право дружини, якщо після смерті чоловіка залишаються спільні діти і вона не виходить удруге заміж. Вдова нероздільно управляє усією спадщиною чоловіка і діти не мають права вимагати поділу батьківського майна. Але за добропорядним звичаєм вона мусить виховувати дітей (у римському праві це не передбачалось, більше того, заборонялося), одружувати й видавати посаг, який забажає. Таким чином владу домовладики, на випадок його смерті, законодавець неначе переносить на вдову. Принагідно нагадаємо, що з часів архаїчного Риму дружина після смерті чоловіка втрачала статус mater familia[172]. Натомість за Еклогою, ставши вдовою, вона не тільки зберігала права, якими користувалась у шлюбі, але й фактично, якщо не виходила вдруге заміж і мала неповнолітніх дітей, набувала прав pater familia. Це цілком відповідало ідеї, закладеній у визначенні християнського шлюбу, про "повну й нерозривну єдність всіх життєвих відносин між подружжям, єднанні в божому та людському праві" (D. 23.2.1)[173].

Право дітей на спадщину батька у повному обсязі передбачалось у випадку повторного шлюбу матері, оскільки тоді їй забезпечувалось повернення посагу та дошлюбний дар, але право розпорядження майном чоловіка вона втрачала. Такі ж права мав батько по відношенню до дітей щодо розпорядження майном померлої дружини. Після смерті дружини посаг та інше її майно було у його володінні (але не власності). Він ніс відповідальність за його управління. Це могло продовжуватись і після вступу до другого шлюбу, але до досягнення дітьми повноліття. Після цього батько був зобов’язаний повернути їхнє законне майно. Але, як і по відношенню до матері, діти не могли вимагати від батька материнське майно. Відсутність права на вимогу майна, яке належить їм за законом, неначе, порушує принцип справедливості, але воно компенсується зобов’язанням батька обов’язково повернути їм майно. Ця норма належить до так званих норм “благопристойної поведінки” ("bona fide").

Законні вимоги дітей до батьків (тим більше у непристойній формі) стосовно майна суперечили архетипним цінностям Старого та Нового Заповіту. Узгодження їх інтересів відбувалось в контексті біблейської заповіді про повагу, виражену словом і ділом, як вдячність за народження та виховання. Не тільки природний, але містичний зв’язок дітей та батьків, при якому батьки неначе здійснювали волю Божу, накладав на дітей зобов’язання шани до батьків, від яких залежить благословення. Жодні матеріальні переваги не можуть замінити батьківського благословення, “бо батьківське благословення зміцнює дім дітей, а материнське прокляття підриває його основи” (Старий Заповіт). Очевидно автори Еклоги, намагаючись дотримуватись принципу взаємності, а також прагнучи підтвердити старозаповітну максиму Новим Заповітом, посилаються на апостола Павла. Він у листі до ефесян писав: ”Діти, слухайтесь батьків ваших в ім’я Господа, оскільки це справедливо; і батьки не дратуйте дітей ваших, але виховуйте їх у навчанні та настанові господнім[174]. Посилення старозаповітної максими етичною нормою апостола Павла очевидно невипадкове, оскільки в добу іконоборців помічається нетерпимість до іудеїв, а також посилення популярності паликіан (прихильників учення Павла), які стояли ідейно ближче до іконокластів (іконоборців), ніж до іконодулів (іконошанувальників).

Відмінність в правах чоловіка та дружини у розпорядження та володінні спадщиною дітей, полягала у тому, що повторний шлюб чоловіка не позбавляв його права, до їх повноліття, на управління цим майном . Натомість дружині рекомендувалось до повноліття дітей “шанувати свій дім”, тобто не вступати до повноліття дітей у повторний шлюб. Ця диспозиція, що визначає обов’язок вдови по вихованню дітей, немає, на перший погляд, нормативного характеру, оскільки не підкріплюється відповідною санкцією. Вірніше дана норма права, за формою закріплення бажаної поведінки, має диспозитивний характер. ЇЇ санкція залишається неначе за межами позитивного права і належить до сфер абсолютної відплати. Разом із тим, тут же йдеться про право вдови чи вдівця залишити дітей після їх повноліття, зберегти власне майно та частину майна чоловіка (чи дружини), що приходиться на одну дитину, пропорційну числу усіх дітей (Ecloga, І. 8). Отже підтекст цієї статті визначає санкцію за виконання батьківського обов’язку (який очевидно визначається християнською етичною нормою) у вигляді отримання спадщини нарівні з дітьми після їх повноліття. Невиконання таких зобов’язань, очевидно передбачало втрату такого права. Але Еклога безпосередньо таку санкцію не вводить, очевидно маючи на увазі норми цієї статті за такі, що мають мають добросовісний характер. Можливо санкція полягає в отриманні права на спадщину, при умові виконання батьківських обов’язків, а при невиконанні такі права не набувалися. Тобто права на спадщину набувалися фактом укладення шлюбу при умові відсутності дітей, а при їх наявності додатковою умовою стало виконання батьківських зобов’язань.

Незаписаний шлюб також передбачав компенсацію дружині у вигляді повернення її майна і четвертої частини майна чоловіка, очевидно четвертої частини дошлюбного дару.

Отже, шлюб за Еклогою, що укладався в письмовій формі – це союз чоловіка та дружини, які користуються майже рівними майновими правами. Дошлюбний дар та посаг розглядаються як особливе майно, що знаходиться лише в управлінні та користуванні чоловіка, але не переходить у його власність. Але на випадок смерті дружини при відсутності дітей чоловік залишав у власність 1/4 частину посагу, а інші 3/4 повертав її родичам за заповітом чи по закону. Це саме стосується і дружини на випадок смерті чоловіка. Таким чином в Еклозі помітна тенденція до спільності майна між чоловіком та дружиною. Це виразилось й у проведенні авторами Еклоги думки про рівність чоловіка та дружини в розпорядженні майном. Важливі зміни відбулися у встановленні форм дарунків. Більш суттєво захищаються права вдів.

Підсумовуючи розгляд питання про еволюцію римської сім’ї та відповідні зміни в правах чоловіка та дружини можна помітити у законодавстві іконоборців таку закономірність: посилення майнової самостійності дружини та дітей сприяло трансформації римської familia, із відповідними правами домовладики, а також наданню майновим стосункам у родині нормативного характеру. Тенденція до регулювання майнових відносин між членами родини нормами приватного права, а не абсолютним правом домовладики, помітна уже з часів запровадження шлюбу cum manu. Це, між іншим, вело до втрати родиною її правосуб’єктності (яка диференціювалась), а також морально-етичних зобов’язань, що зумовило необхідність нової нормативно-ціннісної основи шлюбно-сімейного права. Законодавець намагався знайти противагу іморалізації родинних стосунків,використавши морально-етичні цінності Старого та Нового Заповіту. Абсолютній владі домовладики римської правової традиції протиставлялась абсолютна (оскільки трансцендентна), за своїм призначенням, сила цінностей християнства. Інакше кажучи, язичницькій концепції всевладдя домовладики, витоки якої сягають архетипиних установок родового суспільства доби патріархату, протиставляється Одкровення Бога (як першопричини світового порядку й законодавця абсолютної моральності), виражене у Святому Письмі. Це надавало гармонійного та містичного характеру взаємовідносинам між членами родини, що в ідеалі набувають сакрального характеру, оскільки засновуються на святих таїнствах. При певних відмінностях у рамках сім’ї виступають три суб\'єкти правовідносин: чоловік, дружина та діти. Материнське майно, на випадок смерті матері, перетворюється у фонд забезпечення прав дітей.

Невідомо, які були первісні мотиви, якими керувались законодавці іконоборської доби. Можливо намагаючись узгодити християнські цінності з існуючою системою римо-візантійського права доби Юстиніана, а також шукаючи противагу негативним тенденціям “цивілізації” родинних стосунків (мається на увазі поширення цивільних правочинів в межах родини та між подружжям) законодавець вносить в Еклогу не тільки норми характерні для грецької правової культури, але й моральні приписи християнської традиції. Ці зміни мають не локальний, а загальний характер. В законодавстві Візантії VІІІ століття по суті відбувається зміна морально-ціннісних основ римо-візантійської правової традиції. Римське право, що зазнало певних змін у передкласичний (ранньовізантійський) період та (частково) пристосоване до умов Візантії у добу Юстиніана, перетворюється в генетично (нормативно-інституально) споріднену, але (у багатьох випадках) ціннісно протилежну візантійську правову систему. Особливо це виразилось у сфері шлюбно-сімейно-майнових відносин, оскільки шлюб із цивільної угоди перетворювався у святе таїнство і необхідно було запровадити нові нормативно-ціннісні регулятори християнської традиції. Зміни у шлюбно-сімейному праві необхідно було узгодити, уже на новій нормативно-ціннісній основі, з іншими інститутами та нормами цивільного, а також і кримінального права. Складається враження, що римська антропоцентрична правова система була замінена візантійського теоцентричною системою, оскільки джерело закону не волевиявлення народу, а воля вищої трансцендентної сили – Боже одкровення. Але ж суть християнства, його природа полягає не у фаталістичному сприйнятті Божої волі, а в Боголюдському зв’язку коли за вільним волевиявленням людини відбувається процес “обожнення плоті”[175]. “Воля Божа, – писав Володимир Соловйов, – повинна бути законом і нормою для волі людської, не як визнане насильство, а як усвідомлене добро”[176]. В кожному разі йдеться про вільне волевиявлення для здійснення можливості, яку людині дає Бог. Звісно, цивільні дії індивіда в цивільних правовідносинах християнського суспільства повинні відповідати Божому промислові, оскільки це єдиний шлях до спасіння, але справа за людським волевиявленням. Останнє очевидно вимагало корекцій, що й обумовило безпосереднього уведення в позитивне право трансцендентних морально-етичних норм. Отже Еклога – візантійський звід права VІІІ століття свідчить, що християнські цінності у цей період у більшій мірі, ніж у попередні часи, стали джерелом формування суспільного ідеалу, зокрема, у сфері шлюбно-сімейних відносин і сприяли зростанню правоздатності осіб незалежно від сімейного статусу.