ТЕМА V. ІНСТИТУТ ЗАРУЧИН У ВІЗАНТІЙСЬКОМУ ПРАВІ

В римському цивільному праві, як і в правовій культурі багатьох народів світу, заручини не мали інституально-правового значення і відігравали роль обряду, що не мав жодних юридичних наслідків.

Еклога, перший офіційний грецько-мовний звід права Візантії, що започаткував новий період історії уже власне “візантійського права” і сформував основи правової концепції християнського шлюбу, починається з розгляду інституту заручин[118]. Щоправда, там немає визначення самого поняття.

Заручини з’явились, очевидно, з моменту появи парного шлюбу. Зберігся цей обряд ще у П’ятикнижжі Мойсея[119]. Існував він і ранньоримську добу. В зв’язку з цим Ульпіан зауважував, що у стародавніх людей був звичай стипулювати собі майбутніх дружин (D. 23.1.2).

Але офіційний обряд заручин, що набирав рис правового інституту, серйозні юридичні зобов’язання сформувались в греко-римській правовій традиції, тобто у візантійському праві: спочатку у ранньовізантійському (ІV-V ст.), а потім відновлені і детально розроблені у Візантії починаючи з кінця VІІ століття.

В давньому Римі існувала традиція відома під назвою sponsia або sponsalia, що означало урочисту обіцянку батьків, клятву від свого імені та від імені своїх дітей у майбутньому укласти шлюб. В Дігестах Юстиніана про попередній шлюбний зговір, що очевидно відображав практику кінця передкласичного періоду, йдеться в І титулі 23-ї книги. Зговір здійснювався представниками нареченого та нареченої. Він відбувався при них чи у їх відсутності, але з їх згоди. Відсутність спротиву дочки вважалося згодою (D. 23.1.12). Укладення цієї “угоди” не передбачалось ні при свідках, ні в письмовій формі. Термін дії угоди при її невиконанні передбачався до 4-х років. Заручини нічим не забезпечувались окрім згоди (“nudo consensus”– голої згоди). В класичну добу, вважає відомий італійський дослідник Арраджіо-Руїз, обіцянка майбутнього вступу у шлюб втратила свою урочисту форму і не створювала серйозних юридичних зобов’язань[120]. Дійсно, в Дігестах – архіві римської класики, впорядкованому юристами візантійського імператора Юстиніана – не знаходимо жодних зобов’язань у зв’язку зі шлюбним зговором.

Позовне переслідування, зауважує сучасний романіст Дмитро Дождєв, на основі встановленого в давні часи зобов’язання практикувалось в латинських містах до І ст. до н.е.[121] В класичний період заручини мали лише моральний вплив на наречених, оскільки принцип свободи при вступі у шлюб, який сприймався як типова цивільна угода, вважався найважливішим.

В посткласичний період або період ранньовізантійського права під впливом християнства та звичаєвого права народів Візантійської імперії заручини набувають зобов’язального характеру. Цьому сприяли першоджерела канонічного права (Правила Апостольські, Правила вселенських та помісних соборів, Правила святих отців Церкви), імператорські конституції (наприклад Валентинівна ІІІ), перші кодекси – Грегоріана, Гермогенівна та кодекс Феодосія. Особливо помітні тенденції посилення впливу звичаєвого права в Східній римській імперії (ранній Візантії). Про це свідчить поява таких відомих компіляцій ранньовізантійського права як Collatio legum Mosaicarum et Romanarum або Lex Dei (“Співставлення за­конів Мойсея і Римлян” або “Закон божий”), Fragmenta Vaticana, “Складені Петром витяги із римських законів”, Сирійсько-римський законник та ін. Collatio legum Mosaicarum et Romanarum – твір християнського (за висловленою в літературі точкою зору) автора кінця ІV – початку V ст., у якому він співставляє закони П`ятикнижжя з текстами Гая, Папіана, Павла, Ульпіана, Модестіна та постановами імператорів[122]. Автор намагався встановити відповідність римського права та “Мойсейового закону”. (Один із дослідників виражав думку про єврейське походження автора. Відповідно до нашої власної гіпотези, яка ґрунтується переважно на тексті Collatio legum Mosaicarum et Romanarum та аналізі історичної ситуації, автором могла бути людина античного світу, оскільки в тексті немає ні іудейських, ні християнських рис та стилю викладу матеріалу.

Варто згадати, деліктні зобов’язання в зв’язку з порушенням статевої свободи зарученої дівчини за П’ятикнижжям Мойсея. Якщо це відбувалось в межах міста то відповідальність за перелюб лягала на обох: на чоловіка, що збезчестив “жінку” свого ближнього та на дівчину, яка не кликала на допомогу. Їх обох страчували шляхом каменування. Якщо ж це відбулось за межами міста, то відповідальність ніс чоловік, що здійснив перелюб, оскільки вважалося, що дівчина об’єктивно не могла покликати на допомогу [123].

В ранньовізантійському праві з’являється поняття задатку (arra sponsalia), що надає заручинам зобов’язального характеру, оскільки задаток втрачався при відмові нареченого вступати у шлюб і його втрата була санкцією за порушення угоди заручин. Наречена та її батько у випадку невиконання зобов’язання відповідали чотирьохкратною сумою від завдатку. Уже в кінці посткласичного періоду (або доюстиніанівського етапу ранньовізантійського періоду) у 472 році імператор Лев І Макелла скоротив відповідальність сторони нареченої до подвійної вартості завдатку (С.

В добу Юстиніана були підтверджені окремі посткласичні норми заручин. В цілому в Дігестах та Кодексі є декілька системно по’язаних між собою правових норм, які відображають погляди на заручини як римських класиків, та і досвід посткласичного періоду. Звичайно ж класика не знала “завдатку” і у відповідній конституції Кодексу відображено практику посткласичного періоду. Порядок здійснення заручин був наступний:

– заручини можуть відбутися, якщо наречені досягли семирічного віку, тобто, зауважив Модестін, уже розуміють, що відбувається зговір і не страждають від божевілля; (О. Ліпшиц припускає, що норма заручини з семи років була інтерполяцією доби Юстиніана, тобто не увійшла у Дігести з праці Модестівна[125].

– необхідна була згода обох сторін: наречених та їх домовладик (“як при шлюбі”, зауважував римський юрист Павло), але присутність наречених необов’язкова, необхідна була лише їх згода, при цьому зговір з боку нареченої укладався, очевидно, домовладикою, про що опосередковано свідчить Гай, Ульпіан (D. 3.2.1) та пам’ятка ранньовізантійського права ІV століття Fragmenta Vaticana (уривок 320)[126];

– згода нареченої, а також її батька вважається дійсною якщо він та вона не виражають ясно своєї незгоди (тобто мовчання також є знаком згоди);

– дочка, як вважає Ульпіан, могла виразити незгоду проти заручин через вибір батьком нареченого негідного за моральністю та знеславленого. Натомість “син сімейства”, тобто підвладний, за Павлом, мав право заперечити зговір (заручини);

– Юстиніан, посилаючись на Гая, не обмежував термін чинності зговору, вказуючи що заручини можуть затягнутися на чотири і більше років.

– незгода батька нареченої, яка є під його владою (неемансипована) виражена пізніше вела до скасування заручин;

– скасування заручин за ініціативою котрогось з батьків, очевидно могло бути за згодою його сина чи дочки. Принаймні так можна тлумачити сентенцію Юліана (D. 23.1.11), який пише про згоду на заручини, шлюб та розлучення з боку наречених;

– дії опікунів на розрив зговору, які повідомляють своє рішення через вістуна, вважав Ульпіан, були недостатніми, хіба що лише при згоді нареченої. Отже загальна тенденція заручин свідчила про обмеження влади домовладик, збільшення правоздатності нареченої, яка все ж не була рівною правоздатності нареченого.

Заручини, за Юстиніаном, встановлювали між нареченими своєрідну ступінь спорідненості, що наближала їх до відносин між чоловіком та дружиною. Виникали обмеження між членами двох сімей, якщо навіть шлюб не відбувся. Наприклад наречений не міг одружитися з матір’ю своєї колишньої нареченої, обоє наречених могли не давати свідчень один проти одного, вбивство котрогось із заручених іншим прирівнювалось до вбивства родича. Не допускалось укладення двох заручин, оскільки такі прирівнювались до полігамії (багатожонства). Але в Юстиніана немає ще ототожнення шлюбу і заручин за зобов’язаннями, які після них виникали. Наприклад за нареченим траур не визнавався як такий (Павло) (D. 3.2.9). Жінка могла носити по чоловікові траур і стати під час цього нареченою (Павло) (D. 3.2.10).

Зазнавши впливів християнства заручини все ж таки залишались звичайною цивільною угодою, але "голою" угодою, що не забезпечувалась позовним захистом і, разом з тим, майже не накладала зобов’язань. Йшлося лише про ті що витікали з квазіспорідненості наречених та долі завдатку (його втрата або повернення подвійного розміру), про який лише йдеться у Кодексі, з посиланням на конституцію Лева І. Про певні коливання Юстиніанового законодавства стосовно зобов’язань після заручин свідчить норма Кодексу Юстиніана, що забороняла “стипуляційне (тобто зробленій в урочистій формі обіцянки) покарання” по відношенню до того хто порушив обіцянку (C. 1.5.6.).

Михайло Бенеманський вважав, що основним недоліком юстиніанівської концепції заручин був вік наречених, який не давав їм можливість реалізувати права, про які йдеться в законодавстві. “Завдяки недостатку законодавства, – зауважував дослідник, – принижувалось значення узаконюваного ним акту”[127]. Більш усього православного дослідника хвилювала легкість з якою наречені могли згодом розірвати угоду заручин. Він також підкреслює, що слабким місцем Юстиніанового законодавства була відсутність поєднання обіцянки шлюбу з юридично-обрядовими діями[128].

Нова епоха в розвитку шлюбно-сімейного права та інституту заручин почалась після Юстиніана. В цілому це було пов’язано з трьома факторами, що відіграли важливу роль в житті Візантії: 1) суттєві геополітичні зміни та остаточне перетворення Візантії з великої середземноморської імперії в переважно грецькомовну країну; 2) зміна етнічного складу (посилення слов’янського та інших негрецьких етносів, з відповідними суспільно-культурними та правовими традиціями) та соціальної організації суспільства, наприклад перетворення Візантії в країну, в значній мірі населеною вільними селянами-общинниками; 3) завершення становлення основ інституту церкви, християнської догматики та канонічного права (Трулльський собор).

Трульський вселенський собор 691-692 рр., що був доповненням V та VІ вселенських соборів і тому називався П’ято-Шостим, фактично завершив формування основ християнського канонічного права, створивши збірник з 102 правил[129]. Собор здійснив систематизацію норм чинного канонічного права. Норми і духовний вплив Трулльського собору сприяли формуванню нової правової парадигми, що знайшла своє втілення в збірнику VІІІ століття Еклозі, а пізніше в інших пам’ятках візантійського права.

Під впливом рішень собору змінюється суть інституту заручин. 98-й канон надає обряду заручин законного характеру і накладає на іншу особу, що намагається одружитись із зарученою, зобов’язання, відповідальність по яких відносилась як до канонічного, так і до сфери кримінального права[130]. Церква визнавала у цьому “вину перелюбу” і шлюб, після цього, з нареченою іншого переслідувався по закону. Ця норма Трулльського собору, на думку фундатора правової візантистики Цахаріе фон Лінгенталя, обумовила норму в титулі ХVІІ Еклоги (стаття 32), що повністю присвячений карному праву, про покарання того, хто обезчестив чужу наречену обрізанням носа (Еклога, 17.32). Аналіз обох норм – канонічної (церковної), тобто 98 Правила Трулльського собору та статті 32-ї ХVІІ титулу Еклоги підтверджують їх зв’язок, тобто походження статті про обезчещення чужої нареченої. 98 Правило Трулльського собору фактично зрівняло в певному правовому сенсі статус нареченої з статусом дружини[131]. Це обумовило суттєві зміни правового статусу нареченої, тобто зарученої, в наступному законодавстві. Через Еклогу дана стаття увійшла у наступні зводи візантійського права: Епанагогу, Василіки та Прохірон.

В укладачів Еклоги, стосовно 32 статті титулу присвяченого кримінальному праву, могли бути й інші мотиви: обезчещення чужої нареченої неначе ототожнювалось з обезчещенням дівчини взагалі. Правда обезчещення дівчини за її згодою не мало таких жорстких санкцій і теоретично могло завершитись шлюбом. Тому відповідальність за обезчещення чужої нареченої ближча до відповідальності за перелюб з одруженою жінкою. Відмінність полягала в тому, що укладачі Еклоги, не вказують на відповідальність обезчещеної нареченої, яке, ймовірно, могло статись через її згоду, натомість відповідальність чужої дружини залежала від доказу її вини і була такою ж як перелюбника-чоловіка (Ecloga. ХVІІ, 27, 29 та 32). Отже, зближення інститутів шлюбу та заручин полягало, зокрема, в тотожній відповідальності за зв’язок з чужою дружиною та чужою нареченою.

Про значення інституту заручин для укладачів Еклоги свідчить те, що саме з нього, всупереч римській традиції викладу матеріалу за схемою особи – речі – позови, починається цей перший “власне візантійський” звід права. Новий принцип викладу матеріалу, за Еклогою, полягав у тому, що структурні елементи кодексу розміщувались в такій послідовності, як вони представлені в житті людини.

Еклога, опираючись на попереднє законодавство, систематизувала інститут заручин, зняла контраверсійність окремих положень римських класиків, більш чітко виписала норми даного інституту, доповнила його канонічними правилами та ймовірно стилізувала відповідно до правової традиції народів поліетнічної Візантії.

В Еклозі подаються передумови та умови заручин, визначаються суб’єкти укладення та розірвання заручин, зобов’язання що після цього з’являються. Попри певний рівень систематичності викладу норм інституту заручин, окремі положення випливають не стільки з букви як з духу Еклоги і потребують відповідної інтерпретації.

Заручини, за Еклогою, мали усі ознаки формальної угоди, яку укладали дві сторони. Передбачалися певні передумови, за якими заручини були дійсними: а) Заручувані не повинні мати жодних зобов’язань перед іншими за завдатком, передшлюбним даром або за письмовою угодою, тобто не бути в зговорі або зарученими з іншими; б) Заручені повинні були бути християнами та мати не менше семи років; в) Вводилась низка норм, що забороняли заручини за різними видами спорідненості (за хрещенням та кровною спорідненістю) та свояцтва.

Саме тут проявилась новизна Еклоги, яка очевидно слідом за рішеннями Трулльського собору забороняла шлюб та заручин: 1) між хрещеним батьком, похресницею та її матір’ю, а також його сину з похресницею батька та з її матір’ю, оскільки спорідненість за хрещенням, очевидно уявлялась, як свідчить 3-тя стаття ІІ-го титулу Еклоги, тотожною спорідненості кровній. Про таке ототожнення свідчать, як помітив ще Цахаріа фон Лінгенталь, деякі списки Еклоги, що забороняють шлюб між особами, що мають одного і того ж хрещеного батька, оскільки являються, таким чином, братом і сестрою за хрещенням[132]; 2) прямим низхідним та висхідним, а також спорідненим до шостого ступеня, тобто троюрідним братам і сестрам; 3) за спорідненістю по другому шлюбу, тобто вітчиму з падчерицею, з дружиною брата (очевидно після його смерті), а також батькові і сину з матір’ю та дочкою, оскільки за шлюбом батька дочка його нової дружини була неначе його дочка і не могла стати дружиною його сина від першого шлюбу; 4) заборонялось заручатись двом братам з двома сестрами. Ця заборона в Еклозі не пояснюється, але за першим шлюбом сестра і брат однієї пари вважалися уже свояками і заборона, як пояснив пізніше Арменопуло, пов’язана тим що змішуються найменування спорідненості. Брат і сестра, одружених чи обручених, ставали свояками і тому не могли стати чоловіком та дружиною.

Умовами заручин була взаємна згода та відповідна форма угоди. З першої статті першого титулу видно, що їх могло бути три: завдаток, дошлюбний дар та письмова угода. Письмова угода очевидно могла вбирати в себе попередні форми забезпечення заручин. Але оскільки законодавець перераховує їх як однорідні, то вони могли існувати самостійно, як більш прийнятна форма забезпечення обіцянки вступити у шлюб. Разом з тим з відповідної статті видно, що угода могла бути письмовою чи усною, але письмова угода більш якісно відігравала роль забезпечення і виконання зобов’язань. Очевидно нечіткість визначення форми угоди та умов її забезпечення була обумовлена можливість для тих чи інших етнічних груп використовувати притаманну їх традиції шлюбно-сімейних відносин форму заручин.

Суб’єктами правовідносин при укладенні заручин були наречена і наречений, а також їх батьки та родичі. Як уже підкреслювалось в літературі, Еклога не визнає якоїсь особливої ролі батька нареченої, тим більше батька нареченого, при укладенні угоди. Це суттєво вирізняло її положення від норм класичного римського права та Дігест Юстиніана. Більше того, за буквальним текстом Еклоги передбачалась згода обох батьків у присутності родичів. Очевидно ці зміни виражали тенденцію зрівняння правоздатності членів сім’ї (але лише тенденцію) та поступового розпаду античної familia.

Цілком новим в Еклозі є врахування обмеженої дієздатності заручених, що не мали на той час батьків, і могли відмовитись, після досягнення п’ятнадцятирічного віку, від заручин без виконання будь-яких зобов’язань. Заручини сиріт після 15-річного віку очевидно передбачали усі законні зобов’язання. Олена Ліпшиц відзначала, що у відношенні до терміну повноліття Еклога розходилась з попереднім законодавством, зокрема Кодексом Юстиніана, що визначав повноліття 25 роками. Але тут йдеться не про повноліття, а про дієздатність сиріт стосовно заручин.

Норми шлюбного права зазнали певного розвитку, корекцій та доповнень в різних переробках, редакціях, доповненнях та перекладах на різні, зокрема, слов’янські мови (разом з редакційними змінами), одного з найбільш популярних та поширених як у Візантії, так і за її межами законодавчого збірника – Еклоги. Вона стала одним із важливих джерел таких слов’янських збірників права, зокрема поширених, а також перероблених в Україні, як Закон Судний людєм, Закон благовірного царя Юстиніана, Законник Стефана Душана, отримала певну редакцію при перекладах на слов’янську мову, яка стала складовою Кормчих книг та Мерила Праведного. Еклога також мала суттєвий вплив на шлюбне право, зокрема на інститут заручин Синтагми Матвія Властаря (1335) та Шестикнижжя Арменовуло (1345), що також в різних редакціях були відомі в Україні.

На відміну від Еклоги, автори якої прагматично акцентували увагу на нормах права, що зазнали певної корекції, але генетично були пов’язані з нормами та парадигмою права доби Юстиніана (а через нього, не тільки з післякласичним, але й власне класичним римським правом), доба реформ Македонської династії відзначалася академізмом, універсальністю, спробою актуалізувати масштабну спадщину Юстиніана в нових історичних умовах (моральних, політичних, суспільних, мовних (однозначне домінування грецької мови)). Попри формальне заперечення досвіду іконоборців, зокрема Еклоги, остання була об’єктом інтересу візантійських юристів до кінця існування імперії. Але за формальними ознаками, попри запозичення змісту Еклоги, остання природно поступається законодавству Юстиніана, що використовувалось, зокрема, в якості теоретичної та формально-правової основи зводів Македонської династії. Навіть в коротких зводах права (Епанагога, Прохірон), не говорячи про монументальні, 60-томні Василіки, автори подають ті чи інші визначення, різного роду теоретичні ремінісценції.

В Прохіроні, який з’явився на зміну частково позначеній особливими впливами діячів Церкви Епанагозі, на початку уже Х ст., ми зустрічаємо визначення заручин відоме нам з Дігест: “Заручини є взаємною обіцянкою чоловіка і жінки вступити в шлюб”. (Це визначення було надалі використане в Синтагмі Матвія Власта (1335 р.) та Шестикнижжі Арменопуло, тобто ним користувались до кінця історії Візантії).

Прохірон підтвердив семилітній вік заручених, але не вніс нічого нового в обряд заручення. Цим самим, на цілком слушну думку Михайла Бенеманського, ні в Прохіроні, ні у римському праві, яке він у цьому дублював (тут посилання на Дігести Юстиніана) такі ранні заручини не мали для шлюбу ні морального, ні юридичного значення. Відомий дослідник візантійського права мав на увазі і обмежену дієздатність заручених в такому віці, і відсутність у них моральної зрілості.

На противагу “римському” існував уже церковний обряд заручин, який здійснювався над молодими людьми після досягнення шлюбного віку. Про такий обряд заручин свідчить так званий Бербериновський кодекс VІІІ-ІХ ст.[133] За цим обрядом читались молитви над зарученими, які усвідомлювали моральні і юридичні аспекти дійства. Однак церковний обряд не згадується ні в Еклозі, ні в Прохіроні. Таким чином співіснували два види заручин – цивільні та церковні.

Михайло Бенеманський вважав Прохірон зводом доби Василя І, який виключно, на думку Бенеманського, намагався передати у ньому право Юстиніана, позбавити, так би мовити, правову матерію залежності від релігійного, канонічного права[134]. Наприклад це, на думку російського дослідника, стосувалось умов розриву заручин і кількості років їх чинності. Відмовившись від Еклоги автори Прохірону передбачали наступні обставини розриву заручин та терміни їх продовження:

– якщо заручений знаходився в одній єпархії з нареченою, то заручини залишались чинними 2 роки;

– якщо ж він знаходився в іншій єпархії, то дійсними вони вважалися 3 роки;

– якщо здійсненню шлюбу заважає: хвороба нареченого чи ним зарученої майбутньої дружини, чи смерть когось з батьків, чи кримінальні звинувачення, чи необхідність тривалої відсутності, то заручини зберігають свою силу впродовж 4-х років.

Порівняно з Еклогою, зауважив Михайло Бенеманський, Прохірон збільшував тривалість заручин, але при цьому його автори неначе керувалися виключно Юстиніановим правом.

Михайло Бенеманський помилково протиставив начебто творцю Прохірону Василю І позицію Лева VІ, який дійсно, намагаючись ліквідувати протиріччя між церковним та світським законодавством, зокрема в сфері шлюбного права, узаконив у власних Новелах два види заручин. Як відомо Прохірон був творінням доби Лева VІ. Справедливо вказуючи на вирішення контроверз між світським і церковним правом Бенеманський, в силу неправильного датування в історичній літературі Прохірону, не міг знати, що ці контроверзи існували в творчості юристів Лева VІ. Це зумовило ідеалізацію останнього як світсько-канонічного законодавця, на противагу виключно світському законодавцю Василю І, а також вело до спрощення етапів правової творчості такої багатовимірної особистості, якою був Лев VІ. Імператор доповнив, таким чином, свій власний звід – Прохірон, який з’явився в умовах боротьби з патріархом Миколою Містиком і був позбавлений багатьох рис канонічного права. В якості компромісу Церква сприйняла, завдяки власним поправкам Лева VІ, цивільний вид заручин. Після досягнення тими хто був заручений за цивільним обрядом шлюбного віку Церква визнавала їх чинність.

Пізніше імператори Никифор Вотаніат (1078-1081) і Олексій Комнін (1081-1118) своїми новелами надали церковним заручинам безсумнівного юридичного змісту і в правовому сенсі урівняли їх з шлюбом. Це обумовило ототожнення в пізніх канонічних збірках поняття подружжя як стосовно шлюбу, так і стосовно заручин[135]. Саме в Золотій буллі Олексія Комніна 1084 року досить детально, порівняно з його ж Новелами, розглядається порядок церковних шлюбних заручин. Обряд визначений Олексієм Комніним передбачав спів молитв, передання весільного подарунка і шлюбний поцілуй. Тут же в тексті імператора особливо підкреслювалось, що тільки виключне виконання всіх деталей релігійного обряду заручин надає їм юридичної сили[136].

Останні спроби узагальнити положення стосовно правового інституту заручин були здійснені в ХІV столітті. В цей час не тільки церковний обряд заручин мав виключно законну силу, а значна частина світського, державного життя була підпорядкована Церкві. Візантійські імператори, що володіли останками колись великої середземноморської держави, намагалися опертись на авторитет Церкви та патріархів, влада яких формально поширювалась на увесь православний світ. Саме в цей час з’явилася популярна в православних народів збірка канонічного права – Синтагма Матвія Властаря[137]. В цей же час неначе підводиться підсумок в усіх сферах візантійського права. На основі усього чинного законодавства з’явилась вдало систематизована, поділена на шість частин, відповідно до галузевого принципу, остання збірка візантійського права – Шестикнижжя Константина Арменопуло[138].

Синтагма Матвія Властаря складена за алфавітним принципом. Вона охоплює в основному норми канонічного права. Разом з тим у статтях Синтагми подаються витяги із зводів світського права, що стосуються того чи іншого інституту правової візантистики.

Інститут заручин викладений у Синтагмі в главі 15-й літери “Г“[139]. Композиційно матеріал викладений за певною формою і поділений на декілька тематичних груп: – відповідальність за порушення пов’язані з заручинами церковних читців, що доповнюються 98 правилом Трулльського Собору та близькими до нього положеннями про перелюб та блуд;

– підрозділ “Про заручини. Визначення заручин”, який починається традиційним у візантійському праві визначенням заручин і вбирає короткий історичний огляд даного інституту та низку актуальних у Візантії приписів, визначень та норм, які сформульовані у вигляді довільного тексту, опираючись на норми різних правових джерел (норм права);

– підрозділ “Про заручини кліриків”, який опирається на положення відомого візантійського каноніста Вальсмона;

– тематична частина про неморальні стосунки з тещею (матеріал з якої виходять за межі основної тематики статті Синтагми);

– витяги із правових збірок про причини розриву заручин з відповідною назвою підрозділу “Через які причини розриваються заручини. Закони”;

– завершується стаття підрозділом “Закони“, у якому подаються норми права світських збірок стосовно інституту заручи[140].

Отже, почавши виклад матеріалу з 69-го правила Василя Великого про порушення моралі зарученими читцями автор Синтагми перш за все торкається однієї з категорій служителів Церкви. Разом з тим зі змісту норми про заборону статевих стосунків читця та зарученої дівчини випливає, що заручини – це особливий стан, який накладає зобов’язання близькі, частково тотожні шлюбу, але й має певні відмінності. Заборони які торкаються церковного читця є своєрідним зразком для мирян. В першому випадку читець на рік відлучається від Церкви, але після цього відновлює свою службу без права отримання вищої церковної посади. Якщо ж йдеться про статеві стосунки з дівчиною, якій лише обіцяно заручини та шлюб, то втрачає право на службу в церкві і статус читця. Рецидив такого діяння в іподиякона, за 26 Апостольським правилом, остаточно розриває його зі службою[141].

В другій частині розділу (літери “Г”) викладений короткий зміст християнської історії інституту заручин. Автор, природно (для візантійських юристів-християн), не обмежується лише першоджерелами канонічного права. Він вдало поєднує традицію юриспруденції з даного питання з християнськими цінностями та відповідними правовими приписами, актуалізує сприйняті християнами норми Старого Заповіту і посилається як на першоджерела канонічного права (98 Правило Трулльського, так і на конституції візантійських імператорів (наприклад Олексія Комніна), які були формою поєднання колись паралельно існуючих правових традицій: світської (імператорської) та канонічної. Але квінтесенція думки автора полягає в усвідомленні правової суті інституту заручи:

– заручини – це пам\'ять і обіцянка майбутнього шлюбу, які здійснюються у формі поєднання поцілунку і відповідного завдатку (звичайної обіцянки і домовленості недостатньо), накладають на заручених певні моральні та матеріальні зобов’язання, ототожнюють характер стосунків, наприклад по відношенню до родичів зарученої, з шлюбно-сімейними відносинами, не співпадають зі шлюбом ні в часі, ні за подружніми обов’язками. Тобто накладають на заручених певні зобов’язанння (що роблять заручини, як зауважив Матвій Власта, посилаючись на імператора Олексія Комніна, майже рівносильними законному шлюбу, але обмежують до шлюбу певні права )[142].

В третій частині розділу знову йдеться про обмеження права кліриків. Посилаючись на відомого каноніста Вальсмона автор Синтагми намагається відтіними право на заручини та другий шлюб світських осіб, що втратили своїх наречених, від служителів Церкви, які в таких правах були обмежені. Священники в такому разі втрачають сан, а читці можливість отримати наступну за статусом церковну службу. Попри значну увагу до норм канонічного права автор Синтагми як в багатьох інших розділах, так і в кожній частині літери “Г, порівнює статус кліриків з мирянами. Наприклад той же епізод стосовно заручин з родичками померлої нареченої[143].

Тема відносин мирян розглядається в короткому розділі стосовно моральних збочень в стосунках з родичками нареченої. Але тут же підкреслюється відмінність статусу нареченого від законного чоловіка. Перший при статевих стосунках з родичами нареченої втрачає право на шлюб, то другий (тут Синтагма більш поблажлива від головної збірки іконоборців – Еклоги) піддавався церковній єпетим’ї. Тут автор опирається на сентенцію антропологічного характеру, яка висвітлює, (попри схожість, подібність) певну відмінність двох статусів. “Твердое изначала не теряетъ силы от случайныхъ обстоятельств”, – зауважував автор Синтагми[144].

Попри канонічний характер Синтагми останні два розділи цілком ґрунтуються на основі світського законодавства Візантії[145]. В розділі “про розпад заручин” чітко систематизовані приписи щодо дійсності заручин в часі і просторі. Матвій Власта максимально використав положення щодо припинення заручин з різних візантійських правових джерел. Заручини припиняються через такі причини:

– незаконність заручин через неповноліття заручених (новела Лева Мудрого № 59);

– якщо жінка вагітна від іншого (Власта міг використати норми Кодексу, Новели Юстиніана 117 та 123 , норму Прохірону);

– через належність одного з заручених до іншої конфесії чи віросповідання, не сприйняття православних догматів (ті ж джерела);

– через аморальні причини (там же);

– через зміну стану (там само);

– нездійснення шлюбу більше 4-х років без визначених законодавством причин, якими могли бути: тривала хвороба, смерть батьків, кримінальні злочини та тривала відсутність, зумовлена необхідністю (Кодекс Юстиніана, Василіки, Прохірон);

– якщо дівчини заручена під впливом тиску адміністратора області і коли батьки незгодні (Василіки);

– постриг в монахи (123 Новела Юстиніана);

– злочинні діяння зарученого (там само);

– позбавлення майна зарученого (там само).

Таким чином усі інші причини не могли бути підставою для припинення заручин. Той хто виходив за межі цих причин вважався таким що чинить перелюб.

В п’ятій частині розділу автор Синтагми приводить 12 законоположень виключно візантійського світського законодавства (Василік, Прохірону, однієї із Новел імператора Олексія Комніна) стосовно інституту заручин[146]. Перші три стосуються визначення заручин, письмової чи усної форми та заборони заручин з тими хто заручений батьком чи братом, оскільки претенденту на шлюб вони формально вважаються мачухою та невісткою, незалежно від того чи були вони уже в шлюбі. В цьому відношенні автор ототожнював шлюб та заручини.

Наступні законоположення визначають ступінь волевиявлення основних суб’єктів інституту заручин: наречених, їх батьків та опікунів. Автор Синтагми використав декілька правових джерел, але в оцінці суб’єктів даного права поступив не як компілятор, а підібрав законоположення, що відображали його власні погляди, правову парадигму тогочасної Церкви. Обмежуючи ймовірне свавілля опікунів по відношенню сиріт, що заручалися, Матвій Властар відобразив деякі риси правоздатності батьків та дітей, які в Юстиніановому законодавстві та Еклозі вирішувались інакше, ніж в Синтагмі. Якщо раніше тільки підвладна дочка давала свою мовчазну згоду на заручини (а також шлюб), то тепер акцентувалась увага на такій формі волевиявлення збоку підвладних синів. Єдиною умовою батьківської згоди, як було зауважено у Василіках, що набирала характеру пропозиції, були моральні якості, гідність пропонованої сину (дочці) нареченої (нареченого). Інші ж причини не могли бути підставою для іншого шлюбу (заручин) без дозволу батьків. Окрім втрати права на спадщину батьків такий шлюб, на думку Матвія Властаря, вважався незаконним. Разом з тим автор Синтагми вважає, що заручини особи, яка не дала на них згоди, не можуть оформлятися від її імені. Але батько нареченої мав право скасовувати заручини підвладної доньки. Про синів тут не йдеться. Батько, на думку автора Синтагми, у випадку коли думки батьків не сходяться, мав перевагу. Особливі права батька стосувалися підвладних дітей. З тексту випливає, що шлюб (заручини) повновладних, незалежно від позиції батьків, вважався законним.

Наступні законоположення стосуються віку зарученої, який у відповідності до попереднього законодавства визначався від семи років, заборони повторного обряду заручин, дозволу заручатись вдові до закінчення річного терміну, що акцентувало увагу на відмінності двох інститутів (шлюбу та заручин). Тут же йдеться про терміни здійснення шлюбу (2 роки якщо наречений знаходився у своїй провінції і три роки – якщо в іншій). Якщо за визначений термін наречена не ставала дружиною, то вона звільнялась від відповідних обов’яків і отримувала право на інший шлюб (заручини). Останнє законоположення стосується свавілля адміністратора області стосовно заручин з дівчиною даної провінції. Ще в добу ранньовізантійського (римського пост класичного) права з’явилась заборона на шлюб жительниць провінції з її адміністраторами. Оскільки шлюб в багатьох аспектах ототожнювався з заручинами (наприклад автори Василік писали: “Ті, які згодні на шлюб, дають згоду і на заручини”), то на думку Властаря (він опирався частково на Дігести та на Василіки) заборона стосується й заручин, але з підвладною дочкою. Окрім того будь-який примус з боку адміністратора провінції стосовно будь-якого шлюбу (заручин) вважався нікчемним і не мав законної сили. І насамкінець, як і в ранньовізантійську епоху, адміністратор міг одружитися з дівчиною з провінції, але після того як складав свої повноваження. Таким чином п’ята частина даного розділу охопила переважно законоположення, що визначали ступінь волевиявлення суб’єктів інституту заручин[147].

Особливість канонічно-правового мислення автора Синтагми полягала в тому, що він чітко диференціював правовий статус громадян-християн. Чим особа займала вище становище в церковній ієрархії, тим більш суворими були моральні (особисті, сімейні) зобов’язання. Попри загальне посилення аскетичної ідеології ісихазму, тенденції до зближення (поєднання) духовних та світських інститутів, посилення авторитету церковної ієрархії, зокрема патріархів, в добу пізньої Візантії, у Синтагмі ми не помічаємо спроб поширити на мирське населення традиційних для кліриків обмежень. Рефреном у автора Синтагми проходить думка – “ по отношенію к мірянамъ сіе не имъетъ действія”. Більше того, Синтагма цілком відповідає тим ледь помітним в Західній Європі секулярними явищам, що впродовж століть пробивали шлях в європейському традиційному мисленні. Тільки на відміну від Західної Європи візантійські світські та церковні інтелектуали скоріше підтримували традицію, яка була характерна для напівантичної ранньої Візантії, відповідала духу піднесення статусу особистості в іконоборський період, естетизації різних форм мислення в добу Македонської династії, а не намагалися позбавити науку ролі “служниці богослов’я”.

У 1345 році незадовго до падіння імперії з’явився останній звід візантійського права – Шестикнижжя Константина Арменопуло. Перша книга присвячена загальним положення, а в наступних автор намагався доступно, чітко і логічно викласти матеріал усіх п’яти галузей права[148].

Шість книг Константина Арменопуло було розділено на дві частини. Друга частина починається з шлюбно-сімейного права, а останнє започатковано інститутом заручин. Шестикнижжя Арменопуло увібрало усі основні законоположення інституту заручин. В цій частині як і в усьому Шестикнижжі автор використав, в багатьох випадках дослівно, матеріал відомих збірок візантійського права таких як Еклога, Прохірон, Василіки, імператорські конституції та інші. Як уже відзначалось в літературі основним джерелом Шестикнижжя став Прохірон. Саме цей збірник часто визначав позицію автора у тих випадках, коли між окремими джерелами були певні фактичні розходження та правові колізії. Але Арменопуло часто цитує або використовує без посилання інші джерела. Так матеріал про суб’єктів інституту заручин майже повністю співпадає з відповідним уривком Синтагми Матвія Властаря[149].

Матеріл з інституту заручин автор виклав за наступною схемою:

– суб’єкти заручин (заручені, їх батьки та опікуни);

– об’єктивні умови здійснення заручин (вік заручених та порядок заручин);

–обставини, що впливають на дійсність заручин та причини їх скасування (про розрив заручин через божевілля та його вплив на долю шлюбу; суб’єктивне право батька на скасування заручин підвладної дочки; право зарученої вийти заміж за іншого, якщо її наречений не визначивши терміну укладення шлюбу проживав у тій же провінції і не уклав впродовж двох років шлюбу або теж саме, тільки проживав впродовж 3-х років в іншій провінції; дійсність заручин після чотирьохрічного терміну при наявності об’єктивних причин – хвороби зарученого (зарученої), смерті батьків, кримінального переслідування, далекої дороги; траур за чоловіком (дружиною) не суперечить новим заручинам; матеріальна відповідальність за безпричинний розрив заручин; про розрив заручин через вагітність нареченої від іншого, через різницю в вірі, прихильність до єресі, безчесну поведінку, зміну соціального стану, вступ в монастир, майнову заборгованість, через державну зраду);

– правовий статус обручального подарунка (про повернення подарунка при скасуванні заручин, смерті одного із заручених, його втрату з вини нареченого; про подарунок в контексті заручин з єретиком та інші випадки правового статусу обручального подарунка, зокрема, право нареченої на частину подарунку після смерті нареченого, якщо заручини супроводжувались поцілунком наречених)[150].

В фактологічному та оціночному плані Константин Арменопуло повністю залежний від відомих візантійських правових джерел. Але він змушений був надавати перевагу одним пам’ятникам права перед іншими. Наприклад, майже дослівно повторюючи положення Синтагми Матвія Властаря, він змінює деякі нюанси (як у Прохіроні та інших джерелах) стосовно прав суб’єктів заручин. Так дослідник акцентує увагу на становищі підвладної дочки. Натомість Матвій Власта писав про підвладних різної статі (синів і дочок). Останній акцентував увагу на правах батьків (як і Еклога), натомість Константин Арменопуло пише переважно, в контексті заручин, про права батька.

Аналіз інституту заручин у Візантії свідчить, що шлюбно-сімейне право зазнавало певної еволюції, динамічним фактором якої були християнські цінності, але еволюція не мала виключно прямолінійного характеру, оскільки відбувалась актуалізація джерел, які використовувались на практиці раніше. До того ж поява нових збірників права, наприклад Василік, не означала ігнорування попередніх.

Насамкінець варто зауважити що норми, які відносяться до інституту заручин, стали частиною рецепції візантійського права серед народів Південно-Східної та Східної Європи. Майже усі законоположення Юстиніана, Еклоги, Прохірону, Василік, Синтагми Матвія Властаря, Шестикнижжя Арменопуло, окремі імператорські конституції (хрисовули), що стосувалися інституту заручин, були відомі і практично використовувались в Русі-Україні.