1.3. Становлення інституту виборів Президента України

Після набуття в 1991 році Україною незалежності в державному устрої країни виник зовсім новий інститут – інститут глави держави. На відміну від тривалого радянського періоду, вперше повноваження глави держави почала виконувати одна особа.

Передумовою для введення інституту Президента в УРСР стало введення позачерговим з’їздом народних депутатів СРСР 15 березня 1990 поста Президента Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Вибори Президента СРСР вперше відбулися на З’їзді народних депутатів СРСР таємним голосуванням. З’їзд одночасно прийняв Закон СРСР "Про введення поста Президента СРСР і внесення змін до Конституції СРСР"./11/²⁾ Відповідно до цього Закону майбутні вибори Президента Союзу РСР мали відбуватися на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Республіки колишнього Союзу, беручи приклад з Центру, почали у себе вводити аналогічні посади./154/³⁾

В Україні основою для введення поста президента стало прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Саме Декларація проголосила принцип розподілу влади в Україні на законодавчу, виконавчу і судову./4/⁴⁾ На нашу думку, Декларація стала основною передумовою для заснування в нашій країні такого правового інституту, як Інститут президентства. І вже майже через рік, тобто 21 червня 1991 року парламент прийняв постанову "Про вибори Президента Української РСР"./42/¹⁾ Цим документом Верховна Рада постановила вважати за доцільне заснувати пост Президента Української РСР до прийняття нової Конституції Української РСР та провести вибори Президента УРСР у 1991 році.

Саме на виконання вищезазначеної постанови, Верховна Рада УРСР 5 червня 1991 року прийняла Закон УРСР "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін до Конституції (Основного Закону) Української РСР"./12/²⁾ За Законом, Конституцію УРСР від 20 квітня 1978 року/3/³⁾ було доповнено новою главою 12.1 "Президент Української РСР".

Що стосується виборів Президента, то новими положеннями вперше закладалися демократичні принципи виборів. Визначалося, що Президент УРСР обирається громадянами Української РСР на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Крім того, в Конституції обумовлювалося, що порядок проведення виборів Президента Української РСР визначається Законом "Про вибори Президента УРСР". 5 липня 1991 року Верховна Рада прийняла Закони УРСР "Про Президента Української РСР" і "Про вибори Президента Української РСР" ./13-14/⁴⁾

Закон УРСР “Про вибори Президента Української РСР” складався з трьох глав та 20 статей.

Більш детально в Законі конкретизувалися передбачені Конституцією демократичні принципи проведення виборів. Зокрема, що стосується пасивного виборчого права на виборах Президента, вставлювалися віковий ценз та ценз осідлості для кандидатів у Президенти. Так, Президентом Української РСР міг бути обраний громадянин Української РСР не молодший тридцяти п\'яти років, який має виборчі права, проживає на території Ук­раїнської РСР не менше десяти років і володіє державною мовою. Одна і та сама особа не могла обиратися Президентом більш як на два строки підряд. При чому передбачалося, що порушення вимог цієї статті тягне за собою визнання виборів Президента Української РСР недійсними.

Установлював Закон і вимоги щодо здійснення громадянами активного виборчого права. Так, у виборах Президента Української РСР мали право брати участь громадяни Української РСР, які досягли 18 років. Закон забороняв застосовувати будь-які прямі або непрямі обмеження виборчих прав громадян Української РСР залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, часу проживання на території України, роду і характеру занять.

Принципи рівного і прямого виборчого права в Законі означалися таким чином, що громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах, без­посередньо, кожний виборець має один голос. Під таємним голосуванням в Законі розумілося, що контроль за волевиявленням виборців не допускається.

Окрім визнаних принципів загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, в Законі був запроваджений новий принцип гласності і відкритості, суть якого зводилася до того, що діяльність виборчих комісій, державних і громадських органів, які відповідно до цього Закону беруть участь у підготовці і проведенні виборів Президента Української РСР, здійснюється від­крито і гласно.

Визначав Закон також основні засади фінансового та матеріально-технічного забезпечення виборів Президента Української РСР. Зокрема, відповідно до Закону джерелом фінансування на виборах є єдиний централізований фонд, створюваний Центральною виборчою комісією за рахунок державних коштів, а також коштів, які добровільно передаються підприємствами, установами, організаціями, громадськими об’єднаннями і окремими громадянами. Обов’язок щодо матеріального забезпечення виборів Законом покладався на підприємства, установи і організації, державні та громадські органи, які повинні були надавати у розпорядження виборчих комісій безплатно приміщення, обладнання і транспортні засоби, необхідні для підготов­ки і проведення виборів. Єдине обмеження щодо фінансування та матеріально-технічного забезпечення виборів стосувалося зарубіжних організацій та іноземних громадян, чия будь-яка пряма або непряма участь у фінансуванні та іншій матеріальній під­тримці виборчої кампанії кандидатів у Президенти Української РСР не допускалася. У разі порушення кандидатом у Президенти Української РСР вимог Закону щодо фінансування та іншої матеріальної підтримки він міг бути усунутий від подальшої участі у виборах в судовому порядку.

Виборча кампанія, за Законом, тривала чотири місяці, оскільки рішення про призначення виборів Верховною Радою Української РСР мала ухвалити саме не пізніш як за чотири місяці до дня проведення виборів.

Територіальну основу організації виборів Президента Української РСР становили 27 виборчих округів, по одному в Кримській АРСР, областях Української РСР, містах Києві і Севастополі та виборчі дільниці, що утворювалися відповідно до Закону Української РСР "Про вибори народних депутатів Української РСР"./25/¹⁾

Для організації і проведення виборів Президента Української РСР Законом вставлювалася трьохрівнева система виборчих комісій: Центральна виборча комісія по виборах Президента Української РСР, окружні та дільничні виборчі комісії. Причому, Центральна виборча комісія по виборах Президента Української РСР спеціально не утворювалася, оскільки Закон визначав, що її повноваження здійснюються Центральною виборчою комісією по виборах народ­них депутатів Української РСР, що діє відповідно до Закону Української РСР "Про вибори народних депутатів Української РСР". Щодо повноважень і порядку утворення окружних та дільничних ви­борчих комісій на виборах Президента Української РСР, то за Законом вони регулювалися також Законом Української РСР "Про вибори народних депутатів Української РСР".

Таку ж бланкетну норму містив Закон і щодо порядку складання списків виборців, включення до них громадян, оскарження ними невключення, неправильного включення до списку або виключення зі списку допущених в ньому неточностей в зазначенні відомостей про виборця, а також забезпечення виборчого права громадян при зміні місця свого перебування.

Закон наділяв правом висування кандидатів у Президенти Української РСР політичні партії, громадські об\'єднання і рухи в особі їх республіканських органів, трудові колективи, колективи професійно-технічних, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, збори виборців за місцем проживання і військовослужбов­ців із числа громадян Української РСР по військових частинах, а також правом самовисування громадян Української РСР.

За Законом, політичним партіям, громадським об\'єднанням і рухам для одержання права на висування кандидата в Президен­ти потрібно було проходити реєстрацію в Центральній виборчій комісії.

Закон установлював кваліфікаційну вимогу щодо реєстрації кандидатів у Президенти, за якою претенденти можуть бути зареєстровані кандидатами у Президенти за умови підтримки їх кандидатур не менш як 100 тисячами підписів громадян Української РСР, які мають виборче право, але збір підписів громадян на підтримку висунутого претендента на кандидата в Президенти здійснювався відповідно до Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми”./22/¹⁾

Закон зобов’язав Центральну виборчу комісію забезпечити претендентів на кандидатів у Президенти необхідною кількістю підписних листів. Підписні листи здавалися і реєструвалися в окружній вибор­чій комісії, яка після перевірки достовірності підписів надсилала їх до Центральної виборчої комісії, що приймала рішення про реєстрацію кандидатів у Президенти. Кандидат у Президенти в будь-який час до дня виборів міг зняти свою кандидатуру, звернувшись з письмовою заявою про це до Центральної виборчої комісії.

Кандидат, за Законом, міг мати до 30 довірених осіб, які допомагають йому в проведенні виборчої кампанії.

Особливістю Закону було те, що в ньому були практично відсутні правові норми, що регулювали б порядок ведення кандидатами передвиборної агітації, Єдиним винятком було положення, згідно з яким кандидати в Президенти Української РСР з часу їх реєстрації Центральною виборчою комісією беруть участь у виборчій кампа­нії на рівних засадах, мають рівне право на використання засобів масової інформації на території Української РСР.

Форму і текст виборчого бюлетеня по виборах Президента Української РСР за Законом затверджувала Центральна виборча комісія. У ви­борчий бюлетень включаються в алфавітному порядку всі зареєст­ровані кандидати в Президенти із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, посади, яку займає /заняття/, місця роботи і проживання, належності до політичної партії і відомості про організацію, яка його висунула.

Час і місце, організація і порядок проведення голосування та підрахунку голосів на виборчих дільницях та у виборчих округах по виборах Президента Української РСР визначалися також за Законом Української РСР "Про вибори народних депутатів Україн­ської РСР".

Результати виборів Президента Української РСР згідно із Законом встановлювала Центральна виборча комісія на підставі протоколів окружних виборчих комісій не пізніш як у семиденний строк після виборів.

Законом встановлювалася виборча система абсолютної більшості, за якою обраним Президентом Української РСР вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. А вибори визнавалися такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше половини виборців, внесених до списки виборців, а також у зв\'язку з вибуттям усіх зареєстрованих кандидатів у Президенти Української РСР.

Передбачав Закон також можливість визнання виборів у цілому, або в окремих виборчих округах, або в окремих виборчих дільницях недійсними через допущені в ході виборів або при підрахунку голосів порушень, що вплинули на підсумки голосування. Таке рішення могла прийняти Центральна виборча комісія і воно могло бути оскаржене в Верховний Суд Української РСР протягом одного місяця. Право оскарження рішення належало кан­дидатам у Президенти Української РСР.

Закон також передбачав можливість і визначав умови для проведення повторного голосування та повторних виборів Президента.

1 грудня 1991 року відбулися перші в історії незалежної Української держави вибори Президента на конституційній основі шляхом прямого голосування.

Надзвичайно важливим на першому етапі становлення та розвитку інституту виборів президентства в Україні був період 1992–1993 років. Саме в цей час йшла підготовка нової української Конституції.

У період з 1992 до 1995 року було кілька офіційних і авторських проектів нової Конституції, в яких закладалися різні точки зору щодо поста Президента./106/¹⁾ Однак, багато правових норм були загальним для усіх проектів нового Основного Закону. Зокрема, загальними виявилися такі положення: 1) визначення Президента тільки главою держави, однак наділення його досить серйозними повноваженнями в сфері виконавчої влади; 2) строк повноважень Президента – 5 років; 3) Президент обирається на основі загальних, прямих, рівних виборів шляхом таємного голосування; 4) Президент повинен бути громадянином України, який має право голосу, старшим 35 років, проживає в Україні протягом останніх перед днем виборів 10 років і володіє державною мовою; 5) визначалася процедура дострокового припинення повноважень Президента, в тому числі процедура імпічменту; 6) Президент наділявся досить значними можливостями для взаємодії з законодавчою, виконавчою і судовою владою, а також у різних сферах суспільного життя.

Слід зауважити, що цей процес тривав до 1993 року, саме в цей час Україна перебувала в стані суспільно-політичної кризи, наслідком якої стало прийняття Верховною Радою України постанови від 17 червня 1993 року "Про проведення всеукраїнського референдуму щодо довір\'я (недовір\'я) Президенту, Верховній Раді України"/43/¹⁾, згідно з якою всеукраїнський референдум призначався на 26 вересня 1993 року. Однак, після тривалих дискусій між Президентом та Верховною Радою України, останньою напередодні дня референдуму, а семе 24 вересня 1993 року, було прийнято Закон України "Про дострокові вибори Верховної Ради України і Президента України"./44/²⁾ Цим Законом відмінено постанову про проведення всеукраїнського референдуму і призначено вибори Президента України на 26 червня 1994 року.

Президентські вибори було вирішено проводити за новим Законом. Після тривалого розгляду Верховна Рада України 24 лютого 1994 року прийняла Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про вибори Президента Української РСР”, який фактично був новою редакцією виборчого Закону./16/³⁾

Відповідно до прийнятого Закону була проведена нова президентська виборча кампанія.

Порівняно із Законом в редакції 1991 року, в новому Законі значно збільшено кількість правових норм, і тепер він складався із семи глав і містив 45 статей.

У Законі повторно проголошувалися основні демократичні принципи організації та проведення виборів. Зміни торкнулися тільки цензу осідлості, згідно з якими Президентом України міг бути обраний громадянин України, який проживає на території України не просто менше десяти, але в тому числі п\'яти останніх років. За новим Законом здійснення виборчого права для окремих осіб зупинялося на відповідний період, а саме: для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі, а також для осіб, які за рішенням суду знаходяться в місцях примусового лікування.

Закон чітко визначав види виборів Президента України, а саме - чергові, позачергові (дострокові) і повторні. Рішення про проведення виборів Президента України приймала Верховна Рада України. Чергові вибори Президента України призначалися Верховною Радою України не пізніш як за шість місяців до закінчення терміну повноважень Президента України і чотири місяці до дня виборів. Позачергові вибори Президента України призначалися Верховною Радою України не пізніш як за чотири місяці до дня їх проведення, повторні вибори - в строки, визначені Законом. Вибори призначалися на неділю або інший неробочий день, передбачений законодавством.

Для організації та проведення виборів Президента України Законом також вставлювалася трьохрівнева система виборчих комісій: Центральна виборча комісія, окружні та дільничні виборчі комісії, однак визначалися порядок їх утворення, повноваження, правовий статус осіб, які до них входили, організація їх роботи, порядок оскарження рішень і дій виборчих комісій.

Щодо змін в територіальній основі організації виборів, то в Законі безпосередньо визначався порядок утворення виборчих дільниць. Однак порядок складання списків виборців, включення до них громадян, оголошення списків, а також порядок внесення до них змін визначалися відповідно до нового Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 18 листопада 1993 року./26/¹⁾

Що стосується змін в порядку фінансового та матеріально-технічного забезпечення, то за Законом 1994 року, поряд з державним фінансуванням, кандидат у Президенти України міг використовувати і кошти особистого виборчого фонду, який утворювався в порядку, визначеному Законом, для фінансування передвиборної агітації. Особистий виборчий фонд утворювався за рахунок власних коштів кандидата, коштів політичних партій, пожертвувань громадян України, юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, за винятком державних підприємств, державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування, а також іноземних громадян та юридичних осіб, підприємств з іноземними інвестиціями. Розмір особистого виборчого фонду кандидата у Президенти України не повинен був перевищувати 10 000 мінімальних заробітних плат, а розмір пожертвувань однієї юридичної або фізичної особи - 100 мінімальних заробітних плат.

Суб’єктами права висування кандидатів у Президенти України за новим Законом виступали тільки політичні партії та їх виборчі блоки, зареєстровані відповідно до законодавства України про об\'єднання громадян, а також збори виборців. Законом передбачалася процедура реєстрація участі партій (виборчих блоків) у виборах Президента України. Зокрема, визначалося, що партії (виборчі блоки), які налічують не менш як 1000 членів, мають право висунути кандидата в Президенти України після їх реєстрації Центральною виборчою комісією як таких, що беруть участь у виборах Президента України. Виборчий блок відповідно до Закону утворювався групою партій на підставі рішення їх керівних органів.

Щодо висування претендентів на кандидатів у Президенти України зборами виборців, то Закон визначав, що збори виборців мають право висунути кандидата в Президенти України, якщо в них беруть участь не менш як 500 громадян України, що мають право голосу.

Самовисування як самостійного способу висування кандидатів на виборах Закон не передбачав, однак встановлювалася процедура, відповідно до якої кожен учасник зборів виборців міг запропонувати для обговорення будь-яку кандидатуру, в тому числі свою.

Закон, як і попередній, встановлював кваліфікаційну вимогу, за якою претендент міг бути зареєстрований як кандидат у Президенти України, якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менш як 100 тисяч громадян України, які мають право голосу, однак доповнював його вимогою про те, що таких громадян має бути не менш як 1500 у кожному із 2/3 загальної кількості виборчих округів.

Слід зазначити, що за Законом Центральна виборча комісія, на відміну від попередньої редакції, затверджувала тільки зразок підписного листа, а виготовлення його здійснювали самі суб’єкти висунення претендентів на кандидатів у Президенти України.

Що стосується проведення передвиборної агітації кандидатами в Президенти України, то Закон присвятив врегулюванню цієї надзвичайно важливої стадії виборів окрему главу, до якої увійшло три статті, однак форми і засоби передвиборної агітації по виборах Президента України визначалися відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України"./26/¹⁾

За Законом час і місце, організація і порядок голосування, умови проведення дострокового голосування та підрахунок голосів на виборчій дільниці, встановлення підсумків голосування у виборчому окрузі по виборах Президента України також визначалися відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України".

Відповідно до Закону Центральна виборча комісія на підставі протоколів окружних виборчих комісій не пізніш як у тижневий строк після виборів встановлювала результати виборів Президента України, при чому збереглася мажоритарна система абсолютної більшості.

Закон також передбачав можливість визнання виборів Президента України недійсними, якщо в ході виборів або при підрахунку голосів мали місце порушення, що суттєво вплинули на підсумки голосування. Однак звернення про визнання виборів Президента України недійсними могли подати до Центральної виборчої комісії не тільки кандидати у Президенти України, а й уповноважені особи партій (виборчих блоків), які висунули кандидата в Президенти України, а також Генеральний прокурор України протягом 10 днів з дня опублікування результатів виборів Президента України Центральною виборчою комісією.

Передбачалася в Законі і можливість проведення повторного голосування та повторних виборів.

Після прийняття зазначеного Закону Верховна Рада України 9 жовтня 1994 року прийняла Закон України “Про доповнення до Закону Української РСР “Про вибори Президента Української РСР”, відповідно до якого статтю 35 Закону було доповнено частиною третьою такого змісту: “Зареєстровані довірені особи кандидатів у Президенти України на час проведення передвиборної кампанії мають право на звільнення від виробничих і службових обов’язків із збереженням середньої заробітньої плати за місцем роботи. Відшкодування витрат середньої заробітньої плати та на відрядження в межах території України здійснюється за рахунок коштів, що виділяються на проведення виборів”./15/¹⁾

Укладання 8 червня 1995 року між Президентом України і Верховною Радою України Конституційного договору стало ще одним серйозним підгрунтям для прийняття нової Конституції України, а відтак і становлення інституту президентства./106/²⁾ Договір визначав, що Президентом України може бути громадянин у віці від 35 до 65 років, який проживає в Україні не менше 10 останніх років перед днем виборів і володіє українською мовою.

У контексті створення новітнього виборчого законодавства, безперечно, визначальним законодавчим актом виступає прийнята 28 червня 1996 року Конституція України, насамперед як політико-правовий акт найвищої юридичної сили і як основа системи виборчого законодавства./1/¹⁾ Згідно з Конституцією України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Закріплює Конституція України і основні принципи виборів, за якими вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Визначає Основний Закон також основні засади виборів Президента України, згідно з якими Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться у період дев’яноста днів з дня припинення повноважень. Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом. Згідно з Перехідними положеннями Конституції України чергові вибори Президента України повинні були проводитися в останню неділю жовтня 1999 року.

Саме прийняття Конституції України стало підставою для ухвалення Верховною Радою України 5 березня 1999 року Закону України “Про вибори Президента України”./18/¹⁾

Но­вий За­кон Укра­ї­ни “Про ви­бо­ри Пре­зи­ден­та Укра­ї­ни” складається з дев’яти глав і містить 51 статтю та прикінцеві положення.

Однією з особливостей Закону в новій редакції є зміна умов, за яких громадянин має виборче право. Насамперед, якщо говорити про виборчі цензи для активного виборчого права, законодавець вилучив ценз для ув’язнених, тобто на відміну від раніше чинного закону, не передбачено призупинення виборчого права для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі, а також для осіб, які за рішенням суду перебувають у місцях примусового лікування.

Зазнали змін виборчі цензи для пасивного виборчого права. Зокрема, для кандидата в Президенти України відповідно до Конституції України став жорсткішим ценз осідлості (проживання). Якщо за Законом 1994 року Президентом України міг бути обраний громадянин України, який проживає постійно не менше 5 останніх з 10 років проживання на території України, то за новим Законом вимагається постійне проживання на території України протягом усіх 10 останніх перед днем виборів років.

Введено додатковий ценз, відповідно до якого не можуть бути висунуті претендентами на кандидатів у Президенти України не лише ті громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі, а й ті, що мають судимість за здійснення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена й не знята в установленому законом порядку.

Нова редакція Закону, як і попередні, передбачає проведення виборів Президента України за мажоритарною системою абсолютної більшості, за якою кандидату для обрання під час голосування треба набрати більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, тобто 50% голосів + 1 голос. Якщо в результаті голосування ніхто не набирає цієї кількості, то проводиться повторне голосування, для перемоги в якому кандидатові достатньо набрати більше бодай на 1 голос, аніж його конкурентові. Але, якщо попередні закони передбачали порядок, відповідно до якого вибори визнавалися такими, що відбулися, лише за умови участі в них понад 50% виборців від кількості внесених до списків, то новий Закон установив правило англо-саксонської правової системи, за яким, якщо хоча б один виборець бере участь у виборах, то вибори вважаються такими, що відбулися.

На відміну від попередніх законів, що передбачали призначення виборів не пізніше ніж за чотири місяці до дня виборів, тобто за 120 днів, нова редакція Закону передбачає значне збільшення строку виборчої кампанії – відповідно до Закону постанова Верховної Ради України про призначення чергових виборів має бути прийнята не пізніше як за 180 днів до дня виборів. Варто сказати, що аналогу за тривалістю виборчої кампанії у світовій практиці немає. Зокрема, в Російській Федерації вона становить 4 місяці, в Азербайджанській Республіці – 100 днів, у Румунії – 60 днів./80/¹⁾

На відміну від раніше чинних законів, відповідно до яких вибори Президента України проводилися в 27 виборчих округах (по одному в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі), нова редакція Закону передбачає проведення виборів Президента України в єдиному загальнодержавному одномандатному виборчому окрузі, який включає в себе всю територію України, але одночасно поділяється на 225 територіальних виборчих округів.

Як і попередні закони, Закон про вибори Президента України в редакції 1999 року передбачає організацію і проведення виборів трьохрівневою системою виборчих комісій – Центральна виборча комісія, територіальні та дільничні виборчі комісії, але істотно змінено порядок формування територіальних та дільничних. Так, на відміну від раніше встановленого порядку Закон не передбачає обмежень кількісного складу виборчих комісій. Більше того, закріплено правило про обов’язкове включення до складу кожної територіальної комісії по 2 представники від кожної політичної партії, виборчого блоку партій, від яких зареєстровані кандидати. Звичайно, за наявності відповідних подань. Таке ж правило формування складу комісій встановлене і для дільничних виборчих комісій. Тобто, за уявної рівності прав суб’єктів висування претендентів на кандидатів у Президенти України – політичних партій, їх виборчих блоків, а також зборів виборців, законодавець закріпив спочатку в Законі винятково партійний принцип формування виборчих комісій, проігнорувавши права іншого суб’єкта виборчого процесу.

Правда, в Законі України “Про внесення змін до статті 14 Закону України “Про вибори Президента України” від 16 червня 1999 року/19/¹⁾ ця помилка була виправлена і кандидати у Президенти України, висунуті зборами виборців, теж отримали право брати участь у формуванні складу виборчих комісій.

Що стосується процедури висування претендентів на кандидатів у Президенти України та реєстрації кандидатів, то: по-перше, нова редакція Закону не вимагає реєстрації участі партій, виборчих блоків у виборах Президента України; по-друге, значно збільшено кількість підписів громадян України, які підтримують кандидатуру претендента на кандидата в Президенти України, необхідних для реєстрації кандидата. Якщо за раніше чинним законом для реєстрації необхідно було подати лише 100 тисяч підписів громадян, які мають право голосу, в тому числі не менше 1500 громадян з 2/3 загальної кількості виборчих округів, то за новим виборчим Законом необхідно подати для реєстрації не менше 1 мільйона підписів громадян України, і в тому числі не менш як 30 тисяч громадян у кожному з 2/3 регіонів (Автономна Республіка Крим, область, міста Київ і Севастополь); по-третє, бланки підписних листів повинні виготовлятися Центральною виборчою комісією за рахунок коштів Державного бюджету України; по-четверте, Закон у новій редакції передбачає, з одного боку, більш жорсткий порядок збору підписів. Зокрема, заборонено збирання підписів на підприємствах, в установах, організаціях. Графи підписного листа мають заповнюватись виборцем власноручно. З іншого боку, перестало діяти правило, за яким один виборець мав право підтримати своїм підписом лише одного претендента.

Новою редакцією Закону значно збільшено строк перебування в статусі кандидата в Президенти України – мінімум 90 днів проти 30 днів за попереднім законом, тобто в 3 рази.

При цьому кожний кандидат у Президенти України може мати у виборчій кампанії 230 довірених осіб проти 30 – за попередніми законами. Крім того, Закон надає кандидату право мати необмежену кількість офіційних спостерігачів, на відміну від попередніх законів, в яких взагалі не було передбачено інституту офіційних спостерігачів від кандидатів у Президенти України.

Щодо статей Закону України “Про вибори Президента України”, що регламентують процес ведення передвиборної агітації, то якщо в редакції Закону 1994 року їх було три, то в редакції 1999 року – вже п’ять. Однак, найбільшою мірою кількісні відмінності відбилися на загальній кількості не так статей, як частин, присвячених зазначеній регламентації. Так, у 1994 році глава 5 містила 23 частини, у 1999 році – вже 52.

Мо­ж­на без пе­ре­біль­шен­ня ствер­джу­ва­ти, що кіль­кі­с­ні від­мін­но­с­ті норм за­ко­нів, ко­т­рі сто­су­ю­ть­ся пра­во­во­го ре­гу­лю­ван­ня про­це­су ве­ден­ня пе­ред­ви­бо­р­ної агіта­ції, во­д­но­час поста­ють і як від­мін­но­с­ті які­с­ні. Так, від­по­ві­д­но до ча­с­ти­ни пер­шої стат­ті 31 За­ко­ну 1994 ро­ку пе­ред­ви­бо­р­на агіта­ція роз­по­чи­на­ла­ся пі­с­ля то­го, як пре­тен­дент на кан­ди­да­та у Пре­зи­ден­ти Укра­ї­ни отри­му­вав по­свід­чен­ня про йо­го ре­є­с­т­ра­цію кан­ди­да­том. Од­нак ді­з­на­ти­ся про те, ко­ли ма­ла за­кін­чу­ва­ти­ся пе­ред­ви­бо­р­на агіта­ція, мо­ж­на бу­ло ли­ше опо­се­ред­ко­ва­но. Ча­с­ти­на шо­с­та стат­ті 31 За­ко­ну ре­да­к­ції 1994 ро­ку мі­с­ти­ла по­си­лан­ня на нор­му ча­с­ти­ни шо­с­тої стат­ті 35 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ви­бо­ри на­род­них де­пу­та­тів Укра­ї­ни», згі­д­но з якою про­ве­ден­ня агіта­ції в день ви­бо­рів за­бо­ро­ня­є­ть­ся, тобто остан­нім днем ве­ден­ня пе­ред­ви­бо­р­ної агіта­ції вва­жа­в­ся день, що пе­ре­ду­вав дню ви­бо­рів.

У той же час За­кон України «Про ви­бо­ри Пре­зи­ден­та Укра­ї­ни» 1999 ро­ку мі­с­тить чі­т­ке ви­зна­чен­ня стро­ку за­кін­чен­ня пе­ред­ви­бо­р­ної агіта­ції - «за один день до дня ви­бо­рів». Од­нак у ньо­му фа­к­ти­ч­не про­ве­ден­ня агіта­цій­ної кам­па­нії пре­тен­ден­та­ми у кан­ди­да­ти, ко­т­рі, вла­с­не, кан­ди­да­та­ми ще не ста­ли, не ква­лі­фі­ку­є­ть­ся як про­ве­ден­ня пе­ред­ви­бо­р­ної агіта­ції. Від­так від­су­т­ні й під­ста­ви для її за­бо­ро­ни.

Та­ким чи­ном, безумо­в­но, по­зи­ти­в­ним у чин­но­му За­ко­ні є те, що йо­го стат­ті в ча­с­ти­ні ве­ден­ня пе­ред­ви­бо­р­ної агіта­ції не мі­с­тять жо­д­них по­си­лань на За­кон Укра­ї­ни «Про ви­бо­ри на­род­них де­пу­та­тів Укра­ї­ни».

Як і за раніше чинним законодавством, здійснення фінансування передвиборної агітації передбачено за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів особистих виборчих фондів кандидатів у Президенти України. Але при цьому верхня можлива межа розміру особистого виборчого фонду змінена з 10 000 мінімальних заробітних плат до 100 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

При значному збільшенні в новій редакції Закону обмежень і заборон питання про відповідальність за їх порушення є найбільш проблемним. Так, тільки щодо 11 з 36 передбачених Законом обмежень і прямих заборон передбачена юридична відповідальність. Усі інші – декларації, що не підлягають покаранню. І найголовніша особливість – це відсутність у новій редакції Закону такого виду відповідальності за порушення Закону, як визнання виборів недійсними.

Безперечно, загалом новий закон є значно досконалішим порівняно з попередніми, од­нак слід відзначити, що він містить і низку серйозних не­до­с­ко­на­ло­с­тей, що уск­ла­д­нювали йо­го пра­к­ти­ч­ну ре­а­лі­за­ції.

Зокрема, в Законі передбачено ці­лу ни­з­ку за­де­к­ла­ро­ва­них прин­ци­пів, ме­ха­ні­з­ми ре­а­лі­за­ції яких від­су­т­ні. На­си­че­ність За­ко­ну де­кла­ра­ти­в­ни­ми нор­ма­ми зу­мо­ви­ла багато про­б­лем для Цен­т­раль­ної ви­бор­чої ко­мі­сії, які до­во­ди­ло­ся ви­рі­шу­ва­ти пра­к­ти­ч­но що­ден­но на ви­бор­чо­му ма­ра­фо­ні./70/¹⁾

Так, на­при­к­лад, уже в пер­шій стат­ті За­ко­ну за­де­к­ла­ро­ва­но прин­цип рі­в­них мо­ж­ли­во­с­тей для всіх кан­ди­да­тів у Пре­зи­ден­ти Укра­ї­ни у про­ве­ден­ні ни­ми ви­бор­чої кам­па­нії. Без­пе­ре­ч­но, цей прин­цип є од­ним з ос­но­во­по­ло­ж­них прин­ци­пів ви­бо­рів вза­га­лі, оскіль­ки йо­го на­яв­ність у За­ко­ні дає змо­гу гро­ма­дя­нам зре­а­лі­зу­ва­ти в жит­ті пе­ре­дба­че­не Кон­с­ти­ту­ці­єю Укра­ї­ни пра­во на участь в упра­в­лін­ні дер­жа­в­ни­ми спра­ва­ми та ві­ль­но оби­ра­ти і бу­ти об­ра­ни­ми до ор­га­нів дер­жа­в­ної вла­ди. То­му за­крі­п­лен­ня в За­ко­ні та­ко­го прин­ци­пу є аб­со­лю­т­но ло­гі­ч­ним. Од­нак, на пре­ве­ли­кий жаль, да­лі в За­ко­ні жо­д­ним сло­вом не обу­мо­в­ле­но ме­ха­нізм ре­а­лі­за­ції на пра­к­ти­ці прин­ци­пу рі­в­них мо­ж­ли­во­с­тей для кан­ди­да­тів. Ра­зом з тим, до Цен­т­раль­ної ви­бор­чої ко­мі­сії впро­довж усі­єї ви­бор­чої кам­па­нії над­хо­ди­ло чи­ма­ло скарг від суб’є­к­тів та уча­с­ни­ків ви­бор­чо­го про­це­су про по­ру­шен­ня цьо­го прин­ци­пу з бо­ку ор­га­нів дер­жа­в­ної вла­ди, ор­га­нів мі­с­це­во­го са­мо­вря­ду­ван­ня та ви­бор­чих ко­мі­сій усіх рі­в­нів./70/²⁾ На жаль, За­кон не вста­но­вив ре­аль­них ва­же­лів аде­к­ва­т­но­го ре­а­гу­ван­ня і впли­ву на та­кі фа­к­ти з бо­ку Цен­т­раль­ної ви­бор­чої ко­мі­сії чи те­ри­то­рі­аль­них ви­бор­чих ко­мі­сій. Однак ак­ту­аль­ність та ва­ж­ли­вість цього питання дуже важлива, оскіль­ки у ви­бор­чих кам­па­ні­ях бе­руть участь рі­з­ні за со­ці­аль­ним ста­ту­сом кан­ди­да­ти, то де­які з них обо­в’яз­ко­во, за від­су­т­но­с­ті ре­аль­но­го ме­ха­ні­з­му ре­а­лі­за­ції прин­ци­пу рі­в­них мо­ж­ли­во­с­тей, вва­жа­ти­муть, що кон­ку­рен­ти зна­хо­дя­ть­ся у при­ві­ле­йо­ва­но­му ста­но­ви­щі по­рі­в­няно з ни­ми.

У цій самій пер­шій стат­ті За­ко­ну за­де­к­ла­ро­ва­но ще один прин­цип - не­упе­ре­дже­но­с­ті до кан­ди­да­тів у Пре­зи­ден­ти Укра­ї­ни з бо­ку ор­га­нів дер­жа­в­ної вла­ди, ор­га­нів мі­с­це­во­го са­мо­вря­ду­ван­ня та по­са­до­вих і слу­ж­бо­вих осіб цих ор­га­нів. Звичайно, у пра­ців­ни­ків ор­га­нів дер­жа­в­ної вла­ди, чия по­даль­ша слу­ж­бо­ва ка­р’є­ра без­по­се­ре­д­ньо по­в’я­за­на з ре­зуль­та­та­ми ви­бо­рів, зав­жди під­с­ві­до­мо іс­нує спо­ку­са будь-яки­м чи­ном впли­ну­ти на пе­ре­біг про­це­су, в то­му чи­с­лі шля­хом упе­ре­дже­но­го ста­в­лен­ня до окре­мих йо­го суб’є­к­тів. Це са­ме сто­су­є­ть­ся і ор­га­нів мі­с­це­во­го са­мо­вря­ду­ван­ня, у скла­ді яких ча­с­то пе­ре­ва­жа­ють пре­д­ста­в­ни­ки пе­в­ної по­лі­тич­ної си­ли або при­хи­ль­ни­ки яко­гось кон­к­ре­т­но­го кан­ди­да­та. Че­рез те за­зна­че­ний у За­ко­ні спра­ве­д­ли­вий прин­цип нена­че су­во­ро за­сте­рі­гає ор­га­ни дер­жа­в­ної вла­ди, ор­га­ни мі­с­це­во­го са­мо­вря­ду­ван­ня та їх по­са­до­вих і слу­ж­бо­вих осіб від мо­ж­ли­вих по­ся­гань на по­ру­шен­ня прав кан­ди­да­тів, що, зви­чай­но, є не­при­пу­с­ти­мим яви­щем у ви­бор­чій кам­па­нії де­мо­к­ра­ти­ч­ної пра­во­вої дер­жа­ви. Однак, новий Закон не пе­ре­дба­чає будь-­якої від­по­ві­даль­но­с­ті за та­ко­го ро­ду по­ру­шен­ня. Та­ким чи­ном, на пра­к­ти­ці ма­є­мо пра­во­вий па­ра­докс: ко­ли осо­би, які по­те­н­цій­но най­більш схи­ль­ні до по­ру­шень За­ко­ну, за­ли­ша­ю­ть­ся за будь-­яких умов непо­ка­ра­ни­ми.

Ще один де­кла­ра­ти­в­ний прин­цип за­кла­де­но в стат­ті 7 За­ко­ну, за яким за­со­би ма­со­вої ін­фор­ма­ції зо­бо­в’я­за­ні об’єк­ти­в­но ви­сві­т­лю­ва­ти хід під­го­тов­ки та про­ве­ден­ня ви­бо­рів. Спра­в­ді, за­со­би ма­со­вої ін­фор­ма­ції ап­рі­о­рі по­вин­ні об’єк­ти­в­но ви­сві­т­лю­ва­ти хід кам­па­нії, аб­с­т­ра­гу­ю­чись від зай­вих по­лі­тич­них оці­нок, ко­мен­та­рів, при­хи­ль­но­с­ті чи упе­ре­дже­но­с­ті до ко­го-небудь із кан­ди­да­тів на най­ви­щий пост у дер­жа­ві. Але, на нашу ду­м­ку, цей прин­цип по­ви­нен сто­су­ва­ти­ся ли­ше дер­жа­в­них за­со­бів ма­со­вої ін­фор­ма­ції, що фі­нан­су­ю­ть­ся з дер­жа­в­но­го та мі­с­це­вих бю­джетів, а не ЗМІ, за­сно­ва­них на ко­ле­к­ти­в­ній чи при­ва­т­ній вла­с­но­с­ті. Од­нак, у За­ко­ні та­кої чі­т­кої ви­мо­ги не­має, а мо­ва йде про за­со­би ма­со­вої ін­фор­ма­ції вза­га­лі. На пра­к­ти­ці ж, на жаль, да­ле­ко не всі дер­жа­в­ні ЗМІ ма­ють на­мір до­дер­жу­ва­ти та­ко­го ім­пе­ра­ти­ву в сво­їй ді­я­ль­но­с­ті під час ви­бо­рів. Крім то­го, жо­д­ним нор­ма­ти­в­ним до­ку­мен­том у на­шій державі не озна­че­но чі­т­кі кри­те­рії об’єк­ти­в­но­с­ті при по­да­чі ті­єї чи ін­шої ін­фор­ма­ції для чи­та­ць­ко­го чи гля­да­ць­ко­го за­га­лу. Та і хто ж мо­же ви­зна­ча­ти та­кі кри­те­рії ? Тому, на нашу думку, в разі про­го­ло­шення в За­ко­ні ім­пе­ра­ти­в­ного прин­ципу об’єк­ти­в­но­го ви­сві­т­лен­ня хо­ду ви­бор­чої кам­па­нії за­со­ба­ми ма­со­вої ін­фор­ма­ції не­об­хід­но чі­т­ко ви­зна­чи­ти кри­те­рії та­кої об’єк­ти­в­но­с­ті, за­зна­чи­в­ши при цьо­му, що мо­ва йде тіль­ки про дер­жа­в­ні ЗМІ.

Отже, на нашу думку, можна зробити висновки, що:

1. Інститут виборів Президента України перебуває, як і власне інститут виборчого права України в цілому, у стадії становлення. Як свідчить проведене дисертаційне дослідження, процес становлення цього інституту та подальший його розвиток визначається низкою чинників внутрішньополітичного, зовнішньополітичного, правового, соціально-культурного характеру тощо. З огляду на суспільний характер інституту виборів, у тому числі й виборів Президента України, визначальними у цьому процесі є політичні та правові фактори.

2. На нашу думку, хронологічно процес становлення інституту виборів Президента України можна поділити на три етапи:

перший - 1990 - 1994 роки;

другий - 1994 - 1999 роки;

третій - 1999 до теперішнього часу.

3. Здійснене дисертаційне дослідження показує, що перший етап становлення інституту виборів Президента України розпочинається фактично з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України, яка стала політико-правовою основою для заснування інституту президентства в Україні. Безпосередньо запровадження інституту президента пов\'язане з прийняттям Закону Української РСР "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін до Конституції (Основного Закону) Української РСР” від 5 червня 1991 року, а інститут виборів Президента - з Законом Української РСР "Про вибори Президента УРСР" від 5 липня 1991 року. Цей період тривав до прийняття Закону України "Про дострокові вибори Верховної Ради України та Президента України" від 24 вересня 1993 року. Перший період становлення інституту виборів Президента України характеризується такими особливостями:

по-перше, цьому періоду було властиве обмежене коло суспільних відносин, що регулювалися Законом Української РСР "Про вибори Президента Української РСР";

по-друге, значна кількість суспільних відносин процесу виборів Президента України регулювалася законами Української РСР "Про вибори народних депутатів Української РСР" від 27 жовтня 1989 року, "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 року та "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 року, оскільки більшість процедурних норм Закону Української РСР "Про вибори Президента Української РСР" містили посилання на вищезазначені закони.

4. Другий період становлення інституту виборів Президента України пов\'язаний з прийняттям Закону України "Про дострокові вибори Верховної Ради України та Президента України" від 24 вересня 1993 року та Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР "Про вибори Президента Української РСР" від 24 лютого 1994 року. Другий період становлення інституту виборів Президента України характеризується такими особливостями:

по-перше, в цей період відбувається значне законодавче розширення кола правового регулювання суспільних відносин у процесі організації і проведення виборів Президента України;

по-друге, зберігаються, однак значно меншою мірою норми відсилочного характеру, але тільки на один законодавчий акт - Закон України "Про вибори народних депутатів України" від 18 листопада 1993 року;

по-третє, у цей самий період приймається Конституція України, якою було встановлено жорсткіші вимоги щодо цензу осідлості для осіб, які висуваються на посаду Президента України, разом з тим, були зняті обмеження для реалізації активного виборчого права.

5. Третій період становлення і розвитку інституту виборів Президента України розпочинається з прийняттям Закону України "Про вибори Президента України" від 5 березня 1999 року. Третій період становлення інституту виборів Президента України характеризується такими особливостями:

по-перше, лібералізацією виборчої системи;

по-друге, збільшенням строку виборчої кампанії;

по-третє, зміною територіальної основи проведення виборів Президента України;

по-четверте, суттєвою зміною порядку формування системи виборчих комісій;

по-п\'яте, значним збільшенням кількості підписів громадян України, які підтримують кандидатуру претендента на кандидата в Президенти України, необхідних для реєстрації його кандидатом у Президенти України;

по-шосте, вдосконаленням правового регулювання порядку ведення передвиборної агітації;

по-сьоме, зміною порядку фінансування передвиборної агітації, пов\'язаного з фінансуванням за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів особистих виборчих фондів кандидатів у Президенти України.

6. Проаналізовані новели сучасного законодавства України про вибори Президента України дають підстави дійти висновку, що з прийняттям у 1999 році чинного Закону України “Про вибори Президента України” відбулася демократизація означеного законодавства. Цей Закон є значно досконалішим порівняно з попередніми, од­нак слід відзначити, що він містить і низку серйозних не­до­с­ко­на­ло­с­тей, що уск­ла­д­нювали йо­го пра­к­ти­ч­ну ре­а­лі­за­ції під час проведення виборів Президента України.