>>

1.1 Генезис та сучасний стан інституту непідприємницької юридичної особи в цивільному праві України

В умовах сьогодення стрімко зростає участь юридичних осіб у цивільному обороті, а дослідження інституту юридичної особи, як слушно відзначає І. М. Кучеренко, набуває особливої актуальності, адже юридична особа стала способом втілення певних економічних, політичних та соціальних інтересів держави, громадян та різних соціальних груп [195, с.

5]. Особливо за останні десятиріччя зросла кількість непідприємницьких структур зі статусом юридичної особи, передусім інститутів

громадянського суспільства. Діяльність інститутів громадянського суспільства, під якими, як відзначає Н. С. Кузнєцова, розуміють суспільні (громадянські) структури, об’єднані за соціальними інтересами, професійними та іншими ознаками, які діють хоча й за підтримки держави, але незалежно від неї. Це, по-перше, на думку цивіліста, створює правовідносини, спрямовані на реалізацію та захист індивідами своїх прав та свобод, вирішення спільних завдань у сфері економіки, культури та інших сферах суспільного життя, а по-друге, здатна впливати на державні інститути і захищати людей від їх свавільного втручання у суспільне і приватне життя [184, с. 45-46]. Наведена теза професора повною мірою збігається із позицією громадськості, адже під час відповідного опитування за напрямом «Громадська активність як засіб побудови соціально-безпечного середовища» на запитання «Як Ви ставитесь до різноманітних недержавних громадських організацій?» відповідь респондентів виявилась позитивною. У контрольній групі недержавні громадські організації сприймаються позитивно майже половиною

респондентів (46 %), в експериментальній - кількість таких осіб є значно більшою - 63 %. Швидше позитивним, ніж негативним ставленням до громадських організацій характеризуються 32 % представників

контрольної групи і 33 % експериментальної. Скоріш негативно, ніж позитивно до недержавних громадських об’єднань ставляться лічені особи.

Негативного ставлення до цього питання не виявлено в жодній із вибірок [150, с. 43-53].

З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об’єднань у соціально-політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях. Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасній Україні є: фізкультурно-спортивні (18%), професійного спрямування (15%), молодіжні (11%), ветеранів та інвалідів (9%), культурно-просвітницькі (7%), організації, створені на етнічній основі, (5%), та правозахисні організації (5%). Громадські формування мають різну мету, завдання, рівень повноважень, територію діяльності, проте їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають у розв’язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування [83].

Водночас, відзначає Н. С. Кузнєцова, в Україні, незважаючи на «шалений сплеск» громадської активності, поки що не відбулася «інституціалізація» громадянського суспільства. Здебільшого цей процес спровокований перманентними виборами і не вийшов за межі створення організацій політичного характеру - політичних партій, рухів, громадських політичних об’єднань. Ці організації, як правило, цікавляться виключно електоральними можливостями певних груп населення [184, с. 46].

Зростання кількості непідприємницьких юридичних осіб та потреба об’єднання фізичних осіб саме у непідприємницькі інституції обумовлюється рядом чинників соціально-економічного та історико- політичного характеру. Якщо виходити із соціально-економічного критерію визначення передумов створення непідприємницьких організацій, то на сьогодні поширеними є ряд теорій, що пояснюють причини виникнення досліджуваних суб’єктів саме під цим кутом. Так, дослідниця Ю. Г. Лєскова спробувала систематизувати існуючі соціально- економічні концепції, за допомогою яких розкриваються причини виникнення непідприємницьких юридичних осіб, та зводить їх до таких:

1) теорія «суспільних благ» (автор Б.

Вейсброуд). Прихильники даної теорії стверджують, що непідприємницький сектор з\'являється у відповідь на нездатність підприємницьких структур задовольнити сукупний попит на суспільні блага, перш за все в галузях соціальної сфери. Представники даної теорії відносять до суспільних благ чисте повітря, національну оборону, суспільну безпеку, послуги освіти, охорони здоров\'я, мистецтва та ін. Використовуючи дані блага, споживачі мають можливість уникнути грошових витрат щодо їх створення і використання;

2) теорія «недосконалості ринку» (Г. Хансман, М. Крашінскі). Учені вважають, що непідприємницькі організації існують в ринковій економіці тому, що ринок не може реалізувати наявний попит на велику кількість товарів і послуг внаслідок відсутності у споживачів інформації про їх кількісні та якісні характеристики. Це, насамперед, стосується кінцевих результатів діяльності таких галузей, як освіта, охорона здоров\'я, культура та ін. У зв’язку з недостатньою інформацією про якісні характеристики деяких видів послуг та благ споживачам буває вкрай складно зробити свій вибір у момент укладення договору. З метою уникнення зниження попиту на виробництво різних суспільних благ, за якими не може бути надана необхідна й повна інформація споживачам у момент укладення договору, всі зазначені функції покладаються на непідприємницький сектор;

3) теорія «субсидій». Представники даної теорії (Е. Фама, М.Дженсен) стверджують, що основним мотивом виникнення і розвитку непідприємницького сектора є використання субсидій, пожертв фізичних і юридичних осіб, пільгового оподаткування, звільнення від ряду податків загальнодержавного і місцевого рівнів. На думку прихильників цієї теорії, пільги та субсидії, що надаються непідприємницьким організаціям, дають їм ряд переваг в конкурентній боротьбі з підприємницькими структурами;

4) теорія «споживчого контролю». Відповідно до поглядів одного з авторів теорії «споживчого контролю» Л. Бен-Нера, існування непідприємницьких організацій випливає з необхідності прямого контролю діяльності організацій з боку споживачів, що дозволяє останнім захистити свої споживчі права та інтереси;

5) теорія «соціального походження», автор якої Г.

Еспрін-Андерсен будує своє позицію на тому, що становлення непідприємницьких організацій визначено історичним розвитком окремих країн, комплексом соціально - економічних умов і сформованими традиціями в соціальній сфері [201, с.3-4].

На нашу думку, у кожній із наведених теорій міститься раціональне зерно і залежно від того, яку саме сферу відносин представляє та чи інша непідприємницька юридична особа, певна теорія буде мати перевагу в застосуванні. Звичайно, інтерес економічний чи соціальний завжди передує виникненню правового інтересу. Якщо ж вести мову про правовий інтерес, то через діяльність непідприємницьких юридичних осіб реалізуються найрізноманітніші права як фізичних, так і юридичних осіб у різних сферах суспільного життя - політичній, культурній, соціальній тощо. Саме шляхом функціонування непідприємницьких організацій у демократичних суспільствах реалізується право на свободу слова, зібрань та демонстрацій.

Водночас серед причин створення непідприємницьких організацій, як ми відзначали вище, далеко не останню роль відіграють історичні (національні) традиції, а також політико-правові чинники. Саме тому для глибшого розуміння наведених факторів та з усвідомленням того, що ефективне реформування системи національного законодавства неможливе без акумулювання державно-правового досвіду минулих історичних епох, звернемось до їх характеристики. Дослідження розвитку цивільного законодавства про непідприємницькі юридичні особи у ретроспективі є необхідним також для адекватного розуміння правової природи вказаних суб’єктів з позиції сьогодення. Тому далі перейдемо до виділення та характеристики відповідних етапів розвитку законодавства про непідприємницькі юридичні особи та чинників, що вплинули на нього.

Ще в стародавніх суспільствах можна знайти свідчення того, що мали місце об’єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво. Однак перші організації

непідприємницького характеру існували ще в VII-VI ст. до н.е. Так, в римському праві професійні та релігійні союзи наділялися правами приватних осіб [229, с.

11]. Утворення, що мали ознаки професійної діяльності називалися колегії (гетерії, професійні братства, публічні колегії, колегії ремісників) [274, с. 167]. На зміну колегіям у добу середньовіччя приходять корпорації - торгові гільдії та цехи ремісників. Професійні союзи мали власні статути, що визначали порядок їх функціонування [248, с. 57-75]. Дані об’єднання були лише прототипом профспілок сучасності, оскільки існували у рабовласницьких чи феодальних соціально-економічних умовах.

Слід відмітити, що римському приватному праву був відомий також праобраз сучасних благодійних організацій. Зокрема у Стародавньому Римі існували такі інституції, як alimenta (stipendium), метою створення яких було утримання дітей-сиріт та дітей із неблагополучних сімей. Поява таких архаїчних благодійних організацій пов’язується із правлінням римського імператора Нерви (? - 35 р. до н.е.). За своєю правовою природою alimenta являли собою імператорські каси (фіски), вони не визнавались самостійними суб’єктами права, а, отже, alimenta як одна із різновидів каси не мала статусу юридичної особи [27, с. 16]. У Стародавньому Римі існували також такі благодійні установи, як ad pia causa (дослівно «благочестиві цілі») та погребальні колегії collegia tenuiornm (collegia funeraticia) [180, с. 160]. Закони Солона передбачали існування таких стародавніх, а також і відомих в класичну епоху типів колегій: сільські громади (pagi), об\'єднання воїнів і співтрапезників (curiales, sodales), релігійні та похоронні союзи, поширені в основному серед бідноти з метою забезпечення засобів на похорони [27, с. 18]. Активну роль у Стародавньому Римі відігравав і такий вид об’єднання громадян, як політичні партії [229, с. 13]. Проте дані об’єднання не були юридичними особами в сучасному розумінні цього поняття. Оскільки інститут юридичної особи хоча й виник в Стародавньому Римі, проте не був достатньо розроблений та й не існувало самого терміну «юридична особа».

В епоху раннього середньовіччя, зокрема в період прийняття християнства в Київській Русі, спостерігаються передумови зародження та розвитку тільки одного різновиду непідприємницьких організацій - благодійних організацій.

Основними правовими актами, що регламентували благодійну діяльність, були церковні статути і положення, наприклад, Церковні статути князів Володимира та Ярослава [452, с. 89]. Фінансовим джерелом для їх благодійної діяльності, була церковна десятина і властива тільки для некомерційного господарювання добровільна праця волонтерів (черниць, священослужителів) [189, с. 189]. Розвиток благодійництва в Київській Русі було перервано татаро- монгольською навалою, і тільки після позбавлення від татаро- монгольського ярма (у другій половині XV ст.), у період панування царату на теренах сучасної України, з\'явились певні передумови для розвитку законодавства у сфері правового регулювання як благодійної діяльності, так і створення та діяльності інших непідприємницьких юридичних осіб [131, с. 124].

Одним із найцікавіших явищ історії України XVl-XVII ст. є самоорганізований рух православного міщанства, що знайшов свій вияв у створенні незалежних від держави громадських організацій, відомих під назвою братств. За умов відсутності власної держави і постійного тиску з боку католицької церкви, дедалі інтенсивнішого окатоличення та полонізації колишньої православної русько-української еліти перед тогочасним суспільством постала проблема втрати етноконфесійної самобутності. Слід відмітити, що перше церковне братство виникло в 1585 р. у м. Львові (Успенське) [221, с. 108-111]. Отже, міські братства цілком можуть вважатися одними із перших громадських організацій, які створювались на теренах сучасної України і виникли за надскладних умов бездержавності шляхом самоорганізації.

Наступним етапом розвитку законодавства про непідприємницькі юридичні особи є період Російської імперії. У цьому контексті слід відзначити, що у 1775 р. Катериною II був прийнятий Указ про утворення приватних і громадських благодійних організацій. Однак насправді роль таких організацій ще довгий час носила практично формальний характер, так як всі вони створювалися винятково за вказівкою імператора. Тільки з 12 січня 1862 р. згідно Високого рескрипту право затверджувати статути громадських організацій, крім Імператора, отримали десять інститутів державної влади від губернатора до міністра внутрішніх справ [460, с. 253255].

Загалом же, у дореволюційній Росії, в проектах Цивільного уложення передбачалася можливість існування відмінних від торговельних організацій приватних установ з правами юридичної особи (лікарні, богодільні, училища, музеї, публічні бібліотеки), які могли бути створені виключно з метою благодійності, сприяння освіті, народному здоров\'ю або іншій загальнокорисній меті [137, с. 412].

У частині дослідження історико-прпавових аспектів розвитку законодавства про непідприємницькі юридичні особи науковий інтерес становить дослідження законодавства Східної Галоіції. Так, однією із найбільш визначних історичних пам’яток приватного права є Цивільний кодекс Східної Галіції 1797 р. Даний нормативно-правовий акт є невід’ємною частиною вітчизняної правової культури, а його прийняття дало значний поштовх для подальшого розвитку та вдосконалення національного цивільного права. На прогресивність кодифікованого акту вказують Р.О. Стефанчук та О. Блажівська, які відзначають, що зміст положень Галицького цивільного кодексу вказує на те, що він містить величезну кількість норм у сферах зобов’язального права, відносин подружжя, спадкування [412, с. 47]. Однак варто підкреслити, що питання правового статусу непідприємницьких юридичних осіб Кодексом 1797 р. не врегульовано, більше того юридична техніка положень Кодексу не передбачає такої категорії як «юридична особа» як взагалі. Проте, норма ст. 29 Кодексу передбачає такі немайнові права особи: «зберігати життя, придбавати необхідні для життя речі, вдосконалювати можливості душі та тіла, захищати себе, піклуватись про репутацію та громадську думку, користуватись своїми речами на власний розсуд», які власне і виступають стимулом для осіб до заснування непідприємницьких юридичних осіб як засобу реалізації вищевказаних прав [70, с. 44].

Слід також відмітити, що, починаючи із XIX ст., у зв’язку з активним розвитком промисловості та найманої праці у людей почало виникати усвідомлення необхідності об’єднання за професійною ознакою, а найбільш простою, доступною формою такого роду об’єднання поставала профспілка, яка слугувала показником розвитку трудящих держави та мірою їх організованості, і Україна в цьому процесі не виняток [399, с. 4]. Історія профспілкового руху бере свій початок на західноукраїнських землях, а перші свідчення про організацію, яка поставила питання соціального захисту своїх членів, з’явились у 1817 р., коли невдоволені утисками і свавіллям робітники поліграфічної фірми об’єднались в «Товариство взаємодопомоги членів друкарської справи», відкривши касу добровільних пожертв для хворих робітників [460, с. 253-255].

Першим нормативно-правовим актом, який передбачав право робітників відстоювати свої соціально-економічні інтереси, створювати професійні спілки, є «Тимчасові правила про професіональні союзи», прийняті у 1906 р. У подальшому цивільно-правове регулювання створення та функціонування профспілок як непідприємницьких юридичних осіб здійснювалось Постановою «Про зібрання та союзи» від 12 квітня 1917 р., в якій було законодавчо закріплено свободу об’єднання в профспілки. Процедура реєстрації професійних спілок здійснювалась на основі Постанови Тимчасового уряду «Про реєстрацію товариств, общин та союзів» від 21 червня 1917 р. [12, с. 72-79].

Правове регулювання громадських об’єднань, порядку їх створення, контролю за їх діяльністю має не досить глибокі історичні корені. Аналіз наукової літератури та правових актів дозволяє зробити висновок, що спеціальні нормативні установлення, присвячені вищезазначеним питанням, виникли в Україні лише на початку XX ст., і це пов’язано, перш за все, з революційними подіями 1905 р. До початку XX ст. діяльність різних «товариств», «асоціацій», «приватних товариств», «товариств приватної ініціативи» регулювалася не спеціальним законодавчим актом, а окремими, розпорошеними по різних частинах Зводу законів Російської імперії нормами, які співпадали за своїм змістом зі Статутом благочиння 1782 р. При цьому зазначимо, що створення товариств було не законним правом громадян, а милістю, яка дарувалася владою за власним розсудом [428, с. 165].

17 жовтня 1905 р. на території Російської імперії видається маніфест «Про вдосконалення державного порядку», яким проголошувалася «свобода слова, совісті, зборів та союзів». Право на свободу об’єднання було також закріплене в «Основних законах Російської імперії» від 23 квітня 1906 р. [85, с. 105]. Революція 1905-1907 р.р. прискорила прийняття нормативно-правового акта, що регламентував створення та діяльність громадських організацій, - «Тимчасові правила про товариства та союзи» (4 березня 1906 р.), який діяв до лютого 1917 р. Цей нормативно-правовий акт встановлював, що товариство - це «об’єднання декількох осіб, які не мають на меті отримання прибутку від ведення підприємницької діяльності та діють із спільною метою, а союз - об’єднання двох або декількох таких товариств, хоча б через посередництво їх уповноважених» [248, с. 58]. Дане визначення по своїй суті близьке до сучасного розуміння непідприємницьких товариств.

Ключовим нормативним актом в період національно-визвольної революції був ІІІ Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., яким проголошувалася свобода союзів. Конституція Української Народної Республіки («Статут про державний устрій, права і вільності УНР») від 29 квітня 1918 р. в ст. 17 гарантувала, що як громадянин УНР, так і інші особи на території УНР не можуть бути обмежені в свободі слова, друку, совісті, асоціації та страйку, якщо при цьому не порушуються норми кримінального права [200, с. 76].

У свою чергу, стаття 16 Конституції СРСР 1918 р. гарантувала свободу об’єднань для робітників та селян. При цьому інтелігенція і особи, позбавлені виборчих прав, фактично позбавлялися права на створення об’єднань. У 1918 р. був прийнятий також Декрет про обов’язкову реєстрацію товариств. Незареєстровані виконкомами рад добровільні товариства й союзи автоматично підлягали закриттю, а їхнє майно передавалося на баланс відповідних відомств [248, с. 59]. Конституція УРСР, прийнята в березні 1919 р., фактично дублювала положення Конституції СРСР 1918 р., і в ст. 26 гарантувала всім працюючим свободу об’єднання і закріплювала обов’язок держави надавати матеріальну та іншу допомогу робітникам і найбіднішим селянам для їх об’єднання та створення організацій.

Як дореволюційне російське законодавство, так і Цивільний Кодекс УРСР 1922 р. (ст. 13), визнавали юридичними особами об’єднання осіб, установи або організації, які могли набувати прав щодо майна, вступати в зобов’язання, бути позивачами та відповідачами в суді [27, с. 7].

Слід відмітити, що протягом 20-30-х рр. ХХ ст. більшовицький режим паралельно з побудовою тоталітарної політичної системи створював відповідного типу систему громадських об‘єднань, яка забезпечувала реалізацію соціалістичних перетворень і задоволення базових соціальних потреб населення. Для регулювання їх діяльності розроблялися нормативні акти. Характерною рисою такого типу документів на території УРСР було копіювання законодавства СРСР. Крім того до створення загальносоюзного законодавства владні органи УСРР застосовували для керівництва добровільними товариствами законодавство РСФСР [12, с. 72-79].

Декрет ВЦВК і РНК РРФСР «Про порядок затвердження та реєстрації товариств та спілок» від 3 серпня 1922 р. став основним регулюючим актом для громадських організацій на наступні шість років на території Росії. Вже

1 листопада 1922 р. ВУЦВК видає аналогічну Постанову. У цьому документі вперше була застосована категорія «добровільні товариства і союзи, що не переслідують мети одержання прибутку», хоча документ не розкривав її змістове навантаження, а лише законодавчо відокремив підприємницькі організації від непідприємницьких [460, с. 253-255].

Окремо варто звернути увагу на історичному процесі нормативного закріплення правового статусу торгово-промислових палат. Активний розвиток законодавства у цій сфері бере початок з XIX ст., в часи коли Українська держава перебувала у складі Російської Імперії. Великі реформи Олександра II активізували цей процес і сприяли становленню перших добровільних товариств з підтримки підприємництва. У той час на території Російської імперії стали створюватися біржові комітети, товариства з підтримки вітчизняної промисловості, економічні та інженерні товариства [434, с. 16].

Маніфест Миколи II «Про вдосконалення державного порядку» від 17 жовтня 1905 р. і наступні за ним: «Іменний Найвищий Указ Урядового Сенату про Тимчасові правила про товариства і спілки» від 4 березня 1906 р., «Височайші затверджені основні державні закони» від 23 квітня 1906 р. створили передумови для реального становлення інституту торгово-промислових палат. А. В. Куц відзначає, що ключовими нормативно-правовими актами, які забезпечували правове регулювання створення і діяльності торгово-промислових палат на теренах сучасної України є наступні: Положення про з’їзд представників біржової торгівлі та сільського господарства 1905 р., Загальне положення про торгово- промислові палати в Росії 1911 р., Статут Всесоюзної торгової палати 1932 р., Положення про Українське республіканське відділення ВТП, затверджене Президією ВТП 1944 р., Постанова «Про Торгово-промислову палату Української РСР» 1972 р. [192, с. 21, 8]. Торгово-промислова плата України як новий та ефективний інститут ринкової економіки країни створена у 1972 р. на базі відділення ТПП СРСР [50, с. 8]. З наведеного видно, що у різні історичні періоди не існувало уніфікованого нормативноправового акту, який системно закріплював елементи правового статусу торгово-промислових палат як юридичної особи.

Слід відмітити, що у період радянської влади з’являються також правові передумови створення прототипів сучасного об’єднання співвласників багатоквартирних будинків. Зокрема, на початку ХХ століття радянський уряд затвердив кілька важливих законодавчих документів. Серед них необхідно назвати: Декрет ВЦВК і РНК РСФСР від 28 грудня 1921 р. «Про умови демуніципалізації будинків» Декрет ВЦВК і РНК РРФСР 1921 р. «Про передачу будинків колективам мешканців» та Декрет від 23 травня 1922 р. «Про житлотовариства». 19 серпня 1924 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про житлову кооперацію». Стаття 1 даної Постанови передбачала заснування трьох типів житлових кооперативів. Житлово-орендні кооперативні товариства (ЖОКТ) створювалися відповідно до статті 3 Постанови «Про житлову кооперацію» з метою використання муніципалізованих домоволодінь. Названі кооперативи створювалися у будинках, власником яких була держава. Житлово-орендні кооперативні товариства наділялися правами юридичної особи (ст. 6 названої постанови) [432, с. 231-233].

У зв’язку з утворенням СРСР 9 травня 1924 р. була прийнята «Постанова про порядок затвердження статутів та реєстрацію товариств і союзів, що не мають на меті отримання прибутку й поширюють свою діяльність на територію всього Союзу РСР». Дана постанова, повторюючи положення аналогічного закону від 3 серпня 1922 р., передбачала необхідність попереднього узгодження проектів установчих документів організацій у державних інстанціях. Наступна постанова від 16 лютого 1925 р. прямо пропонувала скоротити число товариств, звівши їх до мінімуму, зберігши лише ті, метою яких була боротьба з неосвіченістю населення, а також оборонно-спортивні [13, с.14].

Варто наголосити, що перший Цивільний кодекс УРСР 1922 р., прийнятий в умовах нової економічної політики, та ЦК УРСР 1963 р. також не передбачали правових норм, які б регламентували правовий статус непідприємницьких юридичних осіб. Загальним положенням про юридичну особу в ЦК УРСР 1922 р. присвячено ст. 13-19. Слід відзначити, що як дореволюційне російське законодавство, так і ЦК УРСР 1922 р. (ст. 13), визнавали юридичними особами об’єднання осіб, установи або організації, які могли набувати прав щодо майна, вступати в зобов’язання, бути позивачами та відповідачами в суді [229, с. 11]. Категорію «непідприємницька юридична особа» Кодекс 1922 р. не виділяє, однак у ст. 15 передбачає, що приватні установи з правами юридичних осіб, а саме: лікарні, музеї, наукові заклади, публічні бібліотеки і т. д., можуть засновуватись лише з дозволу відповідних органів влади [448]. В цьому контексті слід відзначити, що ст. 24 ЦК УРСР 1963 р. передбачала такі види юридичних осіб: 1) державні підприємства та інші державні організації, що перебувають на господарському розрахунку, мають закріплені за ними основні і оборотні засоби та самостійний баланс; 2) установи та інші державні організації, що перебувають на державному бюджеті і мають самостійний кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів (за винятками, встановленими законом); 3) державні організації, що фінансуються за рахунок інших джерел і мають самостійний кошторис і самостійний баланс; 4) колгоспи, міжколгоспні й інші кооперативні організації та їх об\'єднання, інші громадські організації, а також у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, підприємства і установи цих організацій та їх об\'єднань, що мають відокремлене майно і самостійний баланс; 5) державно- колгоспні та інші державно-кооперативні організації; 6) інші організації у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР [449].

Конституція УРСР 1929 р. дублювала положення попередніх конституційних актів і в ст. 11 гарантувала тільки робітникам та селянам право на об’єднання і створення організацій [428, с. 251]. Стаття 126 Конституції СРСР від 05.12.1936 р. зазначала, що у відповідності до інтересів трудящих і з метою розвитку організаційної самодіяльності і політичної активності народних мас громадянам СРСР забезпечується право об\'єднання в громадські організації: професійні спілки, кооперативні об\'єднання, організації молоді, спортивні і оборонні організації, культурні, технічні та наукові товариства [153].

Процес юридичного оформлення всіх громадських об’єднань України розпочався у вересні 1990 р. ухвалою Президією Верховної Ради УРСР Постанови «Про порядок реєстрації громадських об’єднань» [200, с. 22].

З проголошенням незалежності України розпочинається активний законодавчий процес у сфері регулювання діяльності непідприємницьких юридичних осіб.

Перш за все, слід відмітити, що прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України у ч. 1 ст. 36 закріпила право громадян на свободу об\'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших потреб, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров\'я населення або захисту прав і свобод інших людей. У свою чергу ч. 3 ст. 36 Конституції України гарантує громадянам право на участь у професійних спілках, визнаючи їх видом громадських організацій [154].

Ключовим етапом розвитку організацій, метою яких було задоволення та захист економічних, культурних, соціальних, творчих, спортивних та інших потреб громадян, стало прийняття 16 червня 1992 р. Закону України «Про об’єднання громадян» [334]. У зв’язку з тим, що вищевказаний нормативно-правовий акт не закріплював термін «благодійна організація», «благодійництво», постала об’єктивна необхідність у прийнятті спеціального нормативно - правового акту і в цій сфері. На вирішення даної проблеми

26 жовтня 1992 р. була прийнята Постанова Президії Верховної Ради України «Про благодійні фонди», яка дозволила юридичним особам, у тому числі нерезидентам, брати участь у створенні та функціонуванні благодійних фондів, а отже в здійсненні безпосередньої благодійної діяльності в Україні.

Крім того було прийнято чимало супровідних актів, які визначали шляхи легального здійснення благодійництва в режимі пільгового оподаткування об’єктів та суб’єктів благодійної діяльності, зокрема: Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р., Указ Президента України «Про справляння податку на додану вартість з імпортних товарів» від 30 червня 1995 р., Постанова Кабінету Міністрів України «Про впорядкування, приймання та розподіл гуманітарної

допомоги» від 24 липня 1993 р., Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1993 р., що передбачає звільнення від ввізного мита, Указ Президента України «Про пільги щодо оподаткування добровільних пожертвувань юридичних та фізичних осіб» від 12 серпня 1995 р. тощо [229, с. 58].

Незважаючи на чималу кількість нормативно-правових актів у секторі добровільних пожертвувань, очевидною стала необхідність у прийнятті єдиного, більш систематизованого акту вищої юридичної сили. Так, 16 вересня 1997 року Верховна Рада України приймає Закон «Про благодійництво та благодійні організації», який діяв 15 років. Однак розвиток суспільних відносин останніх років вказував на необхідність у прийнятті якісно іншого закону у сфері благодійної справи, який би врегулював утворені часом прогалини та врахував підсумки багатьох наукових заходів останніх років, присвячених темі благодійництва в Україні. Відповіддю на ці вимоги стало прийняття 5 липня 2013 р. Закону України «Про благодійну діяльність та благодійні організації» [311].

Важливою подією для реформування системи цивільного

законодавства стало прийняття 16 січня 2003 р. чинного сьогодні ЦК України. Варто наголосити, що діючий ЦК України не лише вдосконалив правові основи регулювання інституту юридичної особи загалом, а й на законодавчому рівні закріпив принцип поділу юридичних осіб на підприємницькі та непідприємницькі, який, зокрема, відображено у ч. 2 ст. 83, яка встановлює поділ товариств на підприємницькі та

непідприємницькі [450].

Слід відмітити, що у більш ранніх вітчизняних цивільних кодексах такий поділ був відсутній: ні Цивільний кодекс 1922 р., ні Цивільний кодекс УРСР 1964 р. не поділяли юридичні особи на підприємницькі та непідприємницькі [12, с. 72-79].

Загалом, з моменту проголошення незалежності України було прийнято ряд законів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання створення та діяльності окремих видів непідприємницьких осіб: Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності від 15 вересня 1999 р. [346], Про торгово-промислові палати в Україні від 2 грудня 1997 р. [358], Про об\'єднання співвласників багатоквартирного будинку від 29 листопада 2001 р. [335], Про політичні партії від 5 квітня 2001 р. [343], Про громадські об\'єднання від 22 березня 2012 р. [313], Про недержавне пенсійне забезпечення від 9 липня 2003 р. [333], Про споживчу кооперацію від 10 квітня 1992 р. [353] та інші.

Прийняття відповідних нормативно-правових актів підтверджує рівень становлення демократії у суспільстві, адже, як правильно зауважує Н. С. Кузнєцова, саме поглиблення основ громадянського суспільства, зміцнення і розширення в ньому ролі та значення недержавних установ (політичних партій, громадських об’єднань, релігійних організацій тощо), безумовно, сприятимуть певному перерозподілу тих засобів, за допомогою яких забезпечуватимуться природні права людини в майбутньому [185, с. 15].

Таким чином, процес становлення та розвитку цивільного законодавства про непідприємницькі юридичні особи має глибоке історичне коріння. На основі проведеного дослідження можна умовно окреслити відповідну періодизацію історії становлення непідприємницьких юридичних осіб на території України. Водночас вважаємо, що доцільніше вести мову не про конкретизовані проміжки часу, оскільки абсолютно очевидно, що окремі із них будуть надто великими і розмитими, а швидше із аналізу розвитку законодавства про непідприємницькі юридичні особи можна виокремити чинники, що йому сприяли.

Так, у давній період зародження непідприємницьких інституцій відбулось у зв’язку із соціально-економічними потребами населення. Період, що бере початок з Київської Русі та тривав до XVII ст., характеризувався політичним змістом діяльності громадських організацій із визначенням релігійної самобутності українського народу. Дореволюційний період відзначився зародженням та активізацією профспілкового руху, становленням непідприємницьких інституцій, що переслідували благодійні та культурно-освітні цілі. Період радянської доби характеризувався зародженням кооперативного руху, становленням молодіжних та спортивних організацій, розвитком торгово-промислових палат.

Окреслені чинники обумовили потребу розвитку законодавства, яким регламентувались ті чи інші різновиди непідприємницьких юридичних осіб.

Більш конкретизовано можна окреслити етапи розвитку законодавства про непідприємницькі юридичні особи, що беруть cвій початок із проголошення незалежності України, а саме :

1) 1991 - 1996 р.р. - період, який характеризується становленням національного законодавства у сфері створення та діяльності окремих непідприємницьких юридичних осіб, зокрема громадських об’єднань, товариств споживчої кооперації. Ключовим моментом у межах цього етапу виступає закріплення в рамках Конституції України права на свободу об\'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров\'я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

2) 1996-2003 р.р. - період прийняття спеціальних законодавчих актів у сфері діяльності окремих непідприємницьких юридичних осіб, зокрема, професійних спілок, політичних партій, торгово-промислових палат, об\'єднань співвласників багатоквартирного будинку.

3) 2003 р. по - сьогодні - прийняття ЦК України та регламентація у його рамках правового становища непідприємницьких товариств та установ. Окреслений період характеризується становленням та удосконаленням саме цивільно-правового механізму урегулювання відносин за участю непідприємницьких юридичних осіб, прийняття спеціальних нормативно-правових актів у сфері найрізноманітніших видів непідприємницьких юридичних осіб.

Примітним для сучасного цивільного обороту є той факт, що учасниками відносин приватноправової сфери все частіше виступають непідприємницькі структури зі статусом юридичної особи, а це обумовлює необхідність удосконалення механізму їх цивільно-правового регулювання. Як правильно зауважує О. Д. Крупчан, така тенденція обумовлює потребу звернути увагу на необхідність приведення на європейський рівень правового регулювання інститутів громадянського суспільства, визначаючи не лише їх публічно-правову роль у державі, а й забезпечуючи їх приватноправовий статус як юридичних осіб чи неформальних організацій з використанням aquis ЄС щодо права компаній та некомерційної господарської діяльності [181, с. 17].

Водночас якісне вдосконалення цивільно-правового регулювання непідприємницьких юридичних осіб в умовах сьогодення можливе виключно в рамках приватноправової політики та Концепції розвитку законодавства про непідприємницькі юридичні особи, зокрема та юридичні особи в цілому. У цьому зв’язку слушними є міркування Р. О. Стефанчука, який відзначає, що приватноправова політика, як і будь-який суспільний процес, повинна мати певний якісний вимір. Якість як наукова категорія охоплює такі складові: а) мета (те, заради чого здійснюється політика); б) економічність (те, якими засобами здійснюється політика); в) стабільність (те, на скільки політика буде тривалою та планомірною у часі); г) ефективність (те, наскільки мета та витрачені засоби на здійснення політики відповідають отриманим результатам). На превеликий жаль, відзначає цивіліст, сьогодні практично жодна із цих складових цивільно- правової політики не має належного здійснення та контролю [414, с. 95]. Абсолютно погоджуючись із наведеним твердженням, зауважимо, що окреслений вид правової політики однозначно повинен торкатись серед іншого й інституту юридичних осіб, у тому числі непідприємницьких, з метою якісної регламентації їх правового становища та системи.

Проаналізувавши історико-правові аспекти регламентації досліджуваних відносин, охарактеризуємо специфіку механізму цивільно- правового регулювання відносин за участі непідприємницьких юридичних осіб у сучасний період.

Загальновідомим є той факт, що основна функція права полягає у врегулюванні суспільних відносин. Здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток іменується правовим регулюванням. Звичайно, що врегульованість правовідносин насамперед залежить від правових норм, але не тільки. Сама правова норма не здатна втілитись у життя. Для цього необхідна ціла надскладна інструментальна система, котра, як слушно зауважує С. О. Погрібний, перетворює цю норму «із сфери належного (мета правового регулювання, втілена в нормах) в сферу сущого (відповідність суспільних відносин вимогам норми)» [279, с. 37]\' Таким засобом, за допомогою якого правові норми втілюються в конкретні суспільні відносини, виступає механізм правового регулювання.

У теоретико-правовому аспекті така категорія, як «механізм правового регулювання», є достатньо дослідженою. Глибинний аналіз даного поняття знаходимо насамперед у наукових працях теоретика С. С. Алєксєєва. На думку професора, механізм правового регулювання складає взята в єдності вся сукупність правових засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини [4, с. 30]. При цьому в структуру механізму правового регулювання автор включає такі елементи:

1) основу правового регулювання - юридичні норми;

2) правові відносини, у тому числі суб’єктивні права та обов’язки учасників; акти реалізації прав та обов’язків їх учасників;

3) акти застосування права;

4) окремі додаткові елементи - індивідуальні акти, правоположення практики [6, с. 150].

Треба відзначити, що окремі науковці поняття «механізм правового регулювання» розуміють дещо ширше. Так, для прикладу, В. О. Шабалін у структуру останнього включає усі ті правові явища, єдність та взаємодія яких роблять систему механізму правового регулювання цілісною, відносно замкнутою управляючою системою і надають їй своєрідного юридичного характеру. Автор відносить сюди правотворчість, правосвідомість, юридичні норми, правовідносини, законність та правопорядок [458, с. 142]. Водночас таке широке трактування механізму навряд чи можна вважати за ідеал. На нашу думку, у механізм правового регулювання варто включати лише ті правові явища, котрі стоять на шляху втілення правової норми у суспільні відносини, тому недоцільно будувати його структуру за рахунок явищ, котрі не мають зв’язку із правовим регулюванням, роблячи тим самим її занадто громіздкою. Тут важливо притримуватись стандартної, вже усталеної моделі будови механізму правового регулювання (йдеться про загальноприйняту структуру, розроблену С. С. Алексєєвим), хоча не виключено, що вона (будова) може розширюватись за рахунок інших правових явищ залежно від різних чинників. Включення у структуру механізму правового регулювання таких складових елементів, як правосвідомість, законність можна швидше віднести до такого поняття, як правовий вплив, а останній, як вказується у правовій літературі, не співпадає із категорією механізму правового регулювання. Як зазначає О. Ф. Скакун, смислове навантаження цих двох категорій є близьким, частково збігається, але не є однозначним. Правовий вплив — це взятий у єдності та різноманітності весь процес впливу права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей за допомогою як правових, так і неправових засобів. На думку науковця, за головними особливостями свого змісту правовий вплив є не специфічно правовим, а загальним, в якому діє не право як сукупність норм, а «дух» права, простежується вплив права на систему суспільних відносин, потенціал психічного складу особи, її правову свідомість і культуру. Коли зміст права проходить через свідомість людей, вона стає правосвідомістю. Люди повинні поводитися однаково в однотипній ситуації, якщо право встановлює певні правила поведінки. Виробляється стандарт поведінки, формується загальна нормативна культура як безпосередня передумова законослухняності громадян. Це і є правовий вплив на поведінку людей [390, . 490-491].

Погрібний С. О., виходячи із загальнотеоретичного розуміння механізму правового регулювання, дослідив його в аспекті договірних відносин у цивільному праві. При цьому автором було враховано те, що, по-перше, структура механізму правового регулювання не може бути універсальною, єдиною і для публічного, і для приватного права, а подруге, у зв’язку з визнанням можливості та пріоритетності саморегулювання договірних відносин [279, с. 44]. Справді, як відзначає В. Л. Яроцький, структура правового регулювання приватноправових відносин обумовлена загальнодозвільною спрямованістю приписів управомочуючих норм цивільного права. Їх упорядкувальна дія показує органічне поєднання нормативних приписів і позанормативних

регуляторів. Позанормативний характер, зокрема, мають договори, односторонні правочини, локальні акти й статути юридичних осіб, звичаї тощо. Визначена засадами самоорганізації й диспозитивності структура правового регулювання приватноправової царини забезпечує регламентаційний вплив відповідних взаємоузгоджених комплексів правових засобів на окремі групи особистих немайнових і майнових відносин [470, с. 121]. Окреслене вище поєднання нормативного регулювання та саморегулювання, на нашу думку, і є основною характерною рисою механізму правового регулювання у приватноправовій сфері.

Під механізмом правового регулювання, як зазначається в науковій літературі, слід розуміти послідовний ланцюг зміни окремих правових явищ:

- норма права, що регулює цивільні відносини;

- юридичний факт;

- суб’єктивні юридичні права та обов’язки, які мають суб’єкти правовідносин, що виникли на підставі юридичного факту;

- здійснення суб’єктивних юридичних прав та виконання суб’єктивних юридичних обов’язків;

- захист порушених цивільних прав та обов’язків (як факультативна ознака) [279, с. 49].

Безумовно, кожна із стадій механізму правового регулювання має свої характерні риси, але, щоб не виходити за межі предмету дослідження, зосередимо свою увагу на нормативній складовій регламентації відносин за участі непідприємницьких юридичних осіб.

Як слушно зазначає С. С. Алексєєв, норми права виступають як передумова і як зразок, модель поведінки у правових відносинах. Вони слугують висхідною базою правового регулювання, вказують, що дозволено, які ж наслідки дотримання чи порушення зафіксованого в них правила. Норми права - це основа всього механізму правового регулювання. Усі інші елементи, передбачені нормами права, носять піднормативний характер [5, с.242]. Безперечно, якраз через норму права визначається саме існування усіх інших елементів структури механізму правового регулювання. Характеризуючи зазначений елемент механізму правового регулювання у приватноправовій сфері, С. О. Погрібний робить висновок, що норма цивільного права - це правило поведінки, встановлене державою в актах цивільного законодавства, а також правило, встановлене безпосередньо учасниками цивільних відносин при реалізації ними права на їх саморегулювання у сферах і в межах, передбачених законом, які спрямовані на впорядкування особистих немайнових і майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників [278, с. 93].

В Україні нормативна регламентація відносин за участю непідприємницьких юридичних осіб здійснюється на основі доволі розгалуженого масиву нормативно-правових актів. Основою правового регулювання відносин за участю непідприємницьких організацій виступають положення Конституції України.

Основоположною конституційною нормою в досліджуваному нами аспекті виступає стаття 36 Основного Закону держави, якою передбачається право громадян України на свободу об\'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров\'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об\'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об\'єднання громадян рівні перед законом.

Важливу роль відіграє також ст. 37 Конституції України, якою задекларовано, що утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров\'я населення забороняються.

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Заборона діяльності об\'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку [154].

Як слушно відзначає В. В. Росіхіна, конституційні гарантії забезпечення права громадян на публічні об’єднання можна класифікувати за змістом на такі підгрупи: 1) гарантії забезпечення, що визначають організаційні принципи утворення та межі діяльності публічних об’єднань громадян; 2) гарантії забезпечення, які визначають принципи членства в публічних об’єднаннях громадян; 3) гарантії забезпечення рівності об’єднань громадян перед законом; 4) гарантії забезпечення невтручання держави у здійснювану в рамках закону діяльність об’єднань громадян; 5) гарантії забезпечення встановлення спеціального (судового) порядку заборони діяльності об’єднань громадян [380, с. 75-76]. Із запропонованими критеріями класифікації варто погодитись.

У частині забезпечення конституційного права на свободу об’єднань непересічне значення відіграють також рішення Конституційного Суду України. З цього приводу правильно відзначає І. В. Бондарчук, вказуючи, що на сучасному етапі розвитку українського законодавства про громадські організації та політичні партії важко переоцінити роль правових позицій Конституційного Суду України. Серед численних законодавчих прогалин, суперечностей та невідповідностей розрізнених нормативно-правових актів про об’єднання громадян рішення

Конституційного Суду України стають провідним джерелом правового регулювання діяльності громадських організацій та політичних партій.

Вони мають величезне значення у сфері реалізації невід’ємного права на об’єднання, оскільки надають конституційно-правовому регулюванню системності, а конституційній доктрині послідовності [23, с. 113].

Як приклади таких рішень можна навести Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2001 р. № 18-рп/2001 у справі про молодіжні організації [374]; Рішення Конституційного Суду України від 18 жовтня 2000 р. № 11-рп/2000 у справі про свободу утворення профспілок [375]; Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзацу четвертого статті 2, частини другої статті 6, частин першої, другої статті 10 Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (справа про молодіжні організації) від 13 грудня 2001 р. № 1-43/2001 [376] та ряд інших.

Центральне місце серед нормативно-правових актів, якими регламентуються досліджувані правовідносини, посідає ЦК України. Як нами відзначалось, вперше в рамках Кодексу здійснено поділ товариств на підприємницькі та непідприємницькі, регламентовано засади підприємницької діяльності непідприємницькими товариствами, визначено поняття установи як непідприємницької юридичної особи. Це, безперечно, є позитивним, проте на сьогодні досить відчутно тотальну недостатність нормативної регламентації саме на рівні Кодексу відносин за участі непідприємницьких юридичних осіб.

На відміну від таких класичних правових інститутів - речового, спадкового чи зобов’язального права, правове регулювання яких, як відзначає І. Р. Калаур на прикладі договорів з передачі майна у тимчасове користування, характеризується високим рівнем юридичної техніки, вдалим поєднанням традиційних положень і нових правил, інститут непідприємницької юридичної особи перебуває на стадії включення у систему цивільно-правового регулювання на рівні Кодексу [135, с. 13]. Досліджуваний інститут, на жаль, не належить до тих правових інститутів, для яких характерна багаторічна традиція саме приватноправового регулювання, і це однозначно слід виправляти шляхом наповнення Основного акта приватного права відповідними нормативними положеннями.

Водночас ЦК України містить фундаментальні правові норми в частині регламентації інституту юридичних осіб у цілому. Так, у главі 7 ЦК України «Загальні положення про юридичну особу» містяться норми щодо поняття, видів та організаційно-правових форм юридичних осіб, порядку їх державної реєстрації, поняття цивільної правоздатності та дієздатності, змісту установчих документів та специфіки управління, особливостей цивільно-правової відповідальності за власними

зобов’язаннями. Саме ці положення на сьогодні виступають основою для чинного та перспективного спеціального законодавства про

непідприємницькі юридичні особи.

Важливе значення за напрямом нормативного регулювання створення та припинення непідприємницьких юридичних осіб мають також норми Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» [314].

Спеціальне законодавство, яким регламентується ця сфера відносин, є доволі розгалуженим та продовжує розвиватись на принципах диференціації з урахуванням правової природи відповідних непідприємницьких структур, що потребують нормативної регламентації. Серед найбільш важливих законів варто назвати такі: «Про громадські об\'єднання», «Про благодійництво та благодійні організації», «Про політичні партії», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», «Про споживчу кооперацію», «Про організації роботодавців, їх об\'єднання, права і гарантії їх діяльності», «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», «Про об\'єднання співвласників багатоквартирного будинку», «Про кредитні спілки», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про торгово- промислові палати в Україні». Відповідні профільні закони законодавець приймав поступово, з урахуванням ступеня необхідності регламентації відповідних суспільних відносин. На сьогодні назріла потреба прийняття Закону України «Про саморегулівні організації».

Правова регламентація відповідних відносин за участю непідприємницьких юридичних осіб міститься також у галузевому законодавстві, зокрема господарському, податковому, а тому правовий інститут непідприємницьких юридичних осіб можна по праву назвати міжгалузевим інститутом.

Так, Господарський кодекс України (далі - ГК України) містить положення щодо некомерційного господарювання. Однак, оскільки некомерційний сектор господарювання в ЦК врегульований фрагментарно, а ГК України містить всього кілька норм, що регламентують даний інститут, надзвичайно гострих розбіжностей у його регламентації не спостерігається, хоча є окремі нюанси, на які буде поступово зосереджуватись увага у наступних розділах цієї наукової праці.

Податковий кодекс України (далі - ПК України) регламентує особливості оподаткування непідприємницьких юридичних осіб та містить умови щодо набуття непідприємницькими юридичними особами статусу неприбуткових.

Отже, нормативну основу відносин за участі непідприємницьких юридичних осіб складають норми різних галузей права, утворюючи комплексний інститут непідприємницької юридичної особи, у рамках якого функціонують окремі субінститути. Ці норми повинні

функціонувати у тісному міжгалузевому взаємозв’язку та

взаємозалежності. І на сьогодні цей факт також слід сприймати та розуміти, особливо у практиці правозастосування, адже, як абсолютно слушно зауважує Р. О. Стефанчук, однією з проблем сучасного приватного права є те, що фактично повністю втратились міжгалузеві зв’язки у сфері правознавства. На думку автора, основна проблема в тому, що в Україні, як і в більшості країн пострадянського простору, теорія держави і права перестала виконувати свою основну функцію - бути наукою юридичних наук та єдиним мірилом галузевого права на його придатність та правомочність [413, с.206]. Висловлені міркування цивіліста однозначно слід враховувати.

| >>
Источник: ЗОЗУЛЯК ОЛЬГА ІГОРІВНА. НЕПІДПРИЄМНИЦЬКІ ЮРИДИЧНІ ОСОБИ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТИ. Київ - 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.1 Генезис та сучасний стан інституту непідприємницької юридичної особи в цивільному праві України:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -