2.3. Оперативно-розшукові інститути Російської імперії, до складу якої входила Україна в період ХУШ-початок XX ст.

У період царювання Петра І в кримінально-правовій сфері методами розшуку й дізнання ще з княжих часів залишалися донос і тортури. Донос набув ще більшого поширення^{[85] [86]}.

• 87

міські чиновники, що мали по декілька помічників .

"Указ о фискалах й о их должности в действии" від 14.03.1714 р. (ст. 5) вимагав не ставити в провину фіскалові, якщо донос не підтвердиться^{[87] [88]}. Населення імперії виховували в дусі доносництва. За донос, що підтвердився, фіскал отримував близько половини конфіскованого майна винних .

Фіскальна служба створювалася як орган "таємного надгляду". Так, обер- фіскал мав "над всеми делами тайно надсматривать й проведы-вать про неправый суд, так же в сборе казны й прочего, й кто неправду учинит, должен фискал позвать его перед Сенат й там его уличить"^[89].

Для боротьби з винними в таких діяннях, як розбійні напади, пограбування майна, крадіжки, в 1711 р. був створений інститут державних сищиків, які колись перебували у складі Розбійного наказу, їхнім завданням було розслідування на місцях справ про розбої і крадіжки, вчинені селянами, що втекли. Діяльність сищиків регламентувалася нормативними актами центральної влади, одним з яких був Указ Сенату від 12.10.1711 р. "О беспрепятственном розыске, преследовании сыщиками воров. разбойников й их сообщников". Указ приписував сищикам "за теми ворами й разбойниками самим гонять... й таких разбойников й воров ловить"^[90].

У 1775 р. було видано "Учреждение для управлений губерний", що забезпечило можливість створеному в 1721 р. апарату загальнодержавної поліції, який здійснював наглядово-пошукові заходи, втручатися у приватне життя громадян. На поліцію, що поділялася на міську й повітову, покладався обов'язок "предупреждать й пресекать преступления й при-нуждать к

исполнению законов" . Вперше на поліцію було покладено завдання попередження і припинення злочинів. І здійснювалося це всіма можливими формами поліцейської діяльності, зокрема розшуковими. У 1782 р. адміністративна система держави доповнюється організацією в містах управ благочинності, на які покладалося "открытие преступлений й проступков,

93м

предупреждение иных .

О.М. Бандурка стверджує, що важливим етапом становлення розшукових органів, які діяли в Україні, слід вважати кінець XVTTT - початок XIX ст. У цей час у Російській імперії, до складу якої входила і Україна, влада самодержавства стає необмеженою, створюється величезний бюрократичночиновничий апарат, головне місце в якому посідають адміністративно- поліцейські органи. Посилюється каральна функція держави, централізується апарат управління, організується бюрократична система управління різними сферами державного життя. У 1802 р. створюються міністерства, очолювані міністрами, - єдиноначальними керівниками відомств. Одним із перших було засновано Міністерство внутрішніх справ, головним завданням якого було: "печись о повсе-местном благосостоянии народа, спокойствии, тишине й благоустройстве империи...". З 1811 по 1819 р. у Росії діяло також Міністерство поліції, яке відало всім поліцейським апаратом. Розвиток управління карально- розшуковим апаратом тривав шляхом централізації і призвів до зосередження усіх поліцейських органів і тюремних установ в одному відомстві - Міністерстві внутрішніх справ. Різні акти щодо удосконалення законодавства з питань поліцейських органів були зведені в 1833 р. до Статуту про попередження і припинення злочинів.

Поліція, що діяла на території України, була невід'ємною частиною поліцейського апарату царської Росії. Вона керувалась її законами і виконувала передусім функції забезпечення впровадження імперської внутрішньої політики.

Серед підрозділів, які виконували розшукові функції на території України, була і внутрішня варта - вид військ, що існували в Росії з 1811 по 1864 р. її здебільшого залучали до несення караульної і конвойної служби. Крім загальних військових обов'язків вона виконувала і додаткові: виконання вироку суду, розшук і знищення "повсталих", втікачів-злочинців, придушення непокори на окраїнах імперії, конфіскація заборонених товарів, збирання податків, охорона порядку під час стихійних лих і т. п. Отже, внутрішня варта була суто поліцейським підрозділом, організованим на військовий лад. Під час Вітчизняної війни 1812р. внутрішню варту використовували для мобілізації, навчання рекрутів і ополченців, евакуації матеріальних цінностей углиб держави. Губернатор міг давати внутрішній варті й Інші доручення, що були пов'язані з охороною громадського порядку та боротьбою зі злочинністю.

До реформи 60-х років XIX ст. в губерніях на території України функції поліції в повітах виконували земські суди, а в містах - міські управи. Дворянство обирало земського (повітового) ісправника, який, звичайно, не був професіоналом і часто за фізичними даними не міг виконувати обов'язки керівника поліції. Повітова поліція і міська управа діяли на основі "Положення про земську поліцію" 1837 р. і "Наказу чинам і службовцям земської поліції".

Поліція в дореформений період крім розшукових функцій виконувала й інші обов'язки, зокрема господарські та судові, які виконувати повністю було просто неможливо.

З 1862 р. в кожному повіті почали створювати єдині поліцейські органи - поліцейські управління на чолі з повітовим ісправником. При управлінні існували канцелярія на чолі з секретарем, три столи (відділення) і архів. Так, у кримінальному столі були зосереджені роз-шуковий алфавіт, список взятих під нагляд та арештованих осіб, облік речових доказів. Повіти поділялися на більш дрібні адміністративні структурні підрозділи (стани), дільниці (сотні) і поселення. В станах поліцію очолювали станові пристави, що призначалися за поданням повітового ісправника губернатором, якому була підпорядкована вся поліція губернії. Станові пристави здійснювали розшукові й охоронні функції на території стану.

Проте не було ніяких спеціальних інструкцій щодо організації і проведення поліцією оперативно-розшукових заходів з використанням інформаторів. Поліція використовувала всі можливості для розкриття злочинів - підкуп, послуги представників кримінального світу, прощаючи їм окремі злочини, і особистий розшук досвідчених поліцейських. Конспіративні розшукові заходи поліції поєднувалися з легальними охоронними і профілактичними діями. Оскільки злочинці спеціалізувалися на вчиненні певних видів злочинів (конокради, "домушники", шахраї, кишенькові злодії), поліцейські службовці, у свою чергу, також спеціалізувалися на їх розкритті. В середині ХІХст. формується професійна й рецидивна злочинність, з розвитком залізничних, річкових та морських транспортних магістралей з'являються злочинці-гастролери. Для розкриття таких злочинів і розшуку злочинців поліція вимушена була залучати інформаторів, для яких розшукова робота ставала професією, як правило, такими секретними інформаторами поліції ставали окремі злочинці.

Ще в 1848р. у повітових ісправників з'явились помічники — поліцейські урядники і пристави. Якщо урядники були на державному утриманні і виконували розшукові функції професійно, то обрані населенням сотські і десятські свої обов'язки виконували безоплатно. Тимчасовими правилами про устрій поліції в містах і повітах губерній (1862 р.), а вони діяли майже півстоліття, збереглась окремо від повітової поліції і міська поліція в усіх губерніях і деяких містах.

У таких містах діяли поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. При міських поліцейських управліннях були створені канцелярії на чолі з секретарями, в яких служили писарі й посильні. В підпорядкуванні міського поліцейського управління були виконавчі чиновники поліції, дільничні та міські пристави та їхні помічники, поліцейські наглядачі, "нижчі чини" - городові і інші поліцейські службовці. Територіальне міста поділялися на частини, дільниці, околотаи. Частини очолювали міські пристави, дільниці - дільничі пристави. У кожного поліцейського чину була своя оперативно- розшукова компетенція.

При міській поліції Києва 14.06.1880 р. була створена розшукова частина поліції, спеціально призначена для попередження, розкриття кримінальних злочинів і розшуку злочинців. Організацію і діяльність розшукової частини регламентувала "Інструкція чинам Київської розшукової поліції", яка приписувала чинам розшукової поліції "... завжди діяти цілком таємно і надто обачливо, ...все знати, все бачити і водночас намагатися не бути ніким поміченим, зберігати довірену їм службову таємницю і нікому із сторонніх осіб не розповідати про цілі і плани своїх службових дій і взагалі в розмовах з будь- ким бути надто стриманим і тактовним". Під час виконання своїх службових обов'язків вони повинні бути "холоднокровними, терплячими і ввічливими і в жодному разі не дозволяти собі ображати причетних до справи осіб словами або діями".

В §89 Інструкції зазначено: "Необхідно пропускати крізь фільтр дізнання будь-які одержувані по справі агентурні відомості, якими б вони дивними не здавалися, і ті з них, які виявляться достовірними, класти в" основу дізнання".

Зростання кримінальної злочинності зумовлювало необхідність посилення розшукової служби, тому, згідно із Законом від 06.07.1908 р."Об организации сыскной части"^[95] в усіх губернських і деяких інших містах були організовані розшукові відділення чотирьох розрядів. Штати роз-шукових відділень залежали від розряду і становили від 8 до 20 осіб. До складу відділення входили начальник відділення, його помічник, поліцейські наглядачі та чиновники, завідувачі столами, перекладачі, писарі, посильні^{[96] [97]}.

Начальників розшукових відділень та їх помічників призначав губернатор за погодженням з прокурором окружного суду.

Зайнятий боротьбою з політичною злочинністю царський уряд змушений був приділити увагу реорганізації розшукових відділень, утворивши згідно із законом від 6 липня 1908 р. " Про організацію розшукової частини" 89 розшукових відділень чотирьох розрядів для здійснення розшуку загальнокримінального характеру у складі поліцейських управлінь у всіх губернських центрах і великих містах імперії, у тому числі і в Україні: у Києві і Харкові - відділення першого розряду, в Єлісаветграді, Єкатеринославі, Миколаєві (Херсонська губернія) - другого, в Житомирі, Кам'янець- Подільському, Полтаві, Кременчуці, Сімферополі. Херсоні, Керчі, Бердичеві - третього і в Чернігові — четвертого розряду.

Законом від 6 липня 1908 р. передбачалося відкриття школи попередньої підготовки осіб, яких відбирали для роботи в розшукових відділеннях, а також намічено "улучшить розьюкное дело, поставив его на применяемых в Западной Европе началах"^[98].

Закон Російської імперії від 6 липня 1908 р. розглядав розшукову роботу як допоміжні заходи у вирішенні завдань кримінального судочинства. На виконання цього закону було затверджено низку інструкцій та циркулярів Департаменту поліції щодо організації розшуку, переважно із застосуванням негласних заходів, які не передбачалися справами кримінального судочинства, а якщо й передбачалися, то докладно не регламентувалися. В Інструкції чинам розшукових відділень від 9 серпня 1910р. зазначалося, що метою діяльності розшукових відділень є негласне розслідування і проведення дізнання у вигляді попередження, припинення й розслідування злочинних діянь загально кримінального характеру. Для виконання цих завдань через своїх чинів вони здійснювали систематичний нагляд за злочинними і "порочними елементами", залучаючи негласну агентуру і проводячи зовнішнє спостереження (§1, 2, 7, 9).

В підручнику "Оперативно-розшукова діяльність" зазначено, що на виконання Закону Російської імперії "Про організацію розшукової частини" в 1910р. була затверджена Інструкція чинам розшукових відділень щодо здійснення агентурного і зовнішнього спостереження.

Керував роботою розшукових відділень Департамент поліції, який входив до складу Міністерства внутрішніх справ.

В Інструкції від 9 серпня 1910р. норми були виписані недостатньо чітко. На це нарікали самі чиновники розшукових відділень на сторінках журналу "Весник полиции": Інструкція "изложена туманно, что дало возможность толковать начальникам городских полиции положение сыскных отделений в зависимости от их благоусмотрения"^[99].

Порівняно із законом від 6 липня 1908 р. в Інструкції докладніше формулювалися завдання розшукових відділень: "негласнеє расследо-вание й производство дознаний в видах предупреждения, устранения, разоблачения й преследования преступных деякий общеуголовного характера". Інструкція встановлювала структуру розшукових відділень і принципи організації їх роботи. Кожне розшукове відділення складалося з чотирьох структурних підрозділів - столів: 1) особистого затримання; 2) розшуків; 3) спостереження, 4) довідкового реєстраційного бюро. Останнє було головною частиною внутрішньої організації розшукового відділення. Воно займалося реєстрацією злочинців, систематизацією всіх відомостей про них, встановленням особи

злочинців, видачею довідок про судимість і розшук осіб, що ховаються.

В основу роботи співробітників розшукових відділень був покладений принцип спеціалізації (лінійний принцип), що, поза сумнівом. слід розцінювати як позитивний чинник. "Наиболее правильная й соот-ветствующая организация борьбы с преступностью, - говорилося в §56 Инструкции. - заключается в специализации как общих мер розыска, так й розыскной деятельности членов сыскных отделений".

Було визначено три категорії спеціалізації за видами професійної злочинності: 1) вбивства, розбої, грабежі й підпали; 2) крадіжки і професійні злодійські організації (конокради, зломщики, кишенькові, магазинні, залізничні зграї і т.ін.); 3) шахрайство, фальсифікації, обмани, фальшивомонетництво, підробка документів, шахрайство, різні афери, контрабанда, продаж жінок у будинки розпусти.

Відповідно до цього особовий склад розшукового відділення (де це було можливо за кількістю чиновників) поділяли на три групи, кожна з яких утворювала особливий загін і виконувала доручення начальника за якоюсь однією категорією злочинів. Там, де дозволяли штати, кожен із трьох загонів поділявся на відділення, які мали ще вужчу спеціалізацію. У деяких відділеннях створювався особливий "летючий загін", що призначався для постійних чергувань у театрах, на вокзалах, для обходів, облав на бродяг і для несення денної і нічної патрульної служби на вулицях, ринках і т. д.

Основним методом роботи розшукових відділень було спостереження та використання допомоги осіб. У § 2 Інструкції зазначено, що "чины сыскных отделений" имеют систематический надзор за преступ-ньши й порочними злементами путем негласной агентури й наружного наблюдения"'. Отже, роботу розшукових відділень ми можемо визначити як розвідувальну, спрямовану на розкриття кримінальних злочинів.

Спостереження здійснювали штатні співробітники - поліцейські наглядачі. Вони зосереджували свою увагу на місцях скупчення злочинних елементів - ресторанах, нічліжках, трактирах, будинках розпусти, ломбардах, різних розважальних закладах.

Внутрішнє спостереження вели таємні співробітники, що залучалися з представників злочинного світу: скупників краденого, власників злодійських кубел, повій та ін. Крім того, поліція користувалася послугами осіб, які за родом своєї діяльності мали можливість вести спостереження за багатьма особами: лахмітників, рознощиків, посильних, двірників, візників, кондукторів, залізничних службовців тощо.

Ось що писав про контингент таємних співробітників начальник Петербурзького розшукового відділення: "... негласних агентов при-ходится иметь во всех слоях общества ... собирание секретних спра-вок о разного рода личностях возможно иметь только при посредстве негласних агентов. Через них же получаются сведения о приезжих шулерах й членах других воровских шаек. Во всех увеселительных заведеннях, гостиницах, трактирах, постоялых дворах должны бить агенти среди прислуги. Разные общественние й частные учреждения, банки, страховые общества й прочие также не могут бить

оставлени без наблюдения тех же негласних агентов'^[100].

Окрім даних зовнішнього спостереження і секретної агентури, розшукові відділення користувалися такими джерелами інформації, як чутки, доноси (анонімні повідомлення і листи), відомості й довідки від осіб різних професій як за винагороду, так і через їх постійне спілкування з чинами розшукової поліції.

У положеннях та інструкціях департаменту поліції, виданих на розвиток закону від 6 липня 1908 р., залежно від специфіки і спрямованості розшукової діяльності, визначали джерела, з яких черпали потрібну інформацію. Узагальнення вивчених документів дає змогу групувати їх таким чином: 1) отримання інформації за матеріальну винагороду; 2) використання необережності (балакучості) осіб, які мають у своєму розпорядженні цікаву інформацію; 3) безпосереднє спостереження; 4) із засобів масової інформації; 5) непрямі ознаки; 6) статистика і аналітична робота; 7) негласна співпраця громадян.

Ставлення поліції до таємних співробітників було вельми дбайливе. Відомо, що один із теоретиків політичного розшуку в Росії С.В.Зубатов навчав своїх офіцерів: "Ви, господа, должны смотреть на сотрудника как на любимую женщину, с которой находитесь в нелегальной связи. Берегите ее как зеницу ока. Один Ваш неверный шаг, й Ви ее опозо-рите. Помийте зто, относитесь к зтим людям так, как я вам советую, й они поймут Вас, доверятся Вам й будут работать с Вами честно й самоотверженно"^[101].

Циркуляром від 18 листопада 1911 р. чинам розшукових відділень було наказано займатись "только уголовным розыском", але їх робота часто перехрещувалася з політичним розшуком.

У 1916р. штати поліції були знову збільшені. Якщо раніше на одного поліцейського припадало 500 жителів, то з цього часу — 400, а на поліцейського вартового - 2 тис. жителів проти 2,5 тис. раніше. Було також посилене озброєння і підвищене фінансове забезпечення поліцейських чинів. Загалом з різних причин (нечисленність штату, непрофесійність, фінансові обмеження) розшукова справа була поставлена незадовільно. В 1909р. київський губернатор доносив Департаменту поліції, що розшукова робота "слишком ничтожна, чтобы иметь какое-либо серьезное значение для предупреждения й пресечения пре ступлений, а тем более для раскрытия уже совершившихся пре-ступлений й проступков". Губернатор відмічав також, що кримінальна злочинність "за последние полтора, два года заметно возросла, а процент раскрытых преступлений понизился до минимума'". Як бачимо, процент розкриття злочинів і тоді був актуальним.

Лютнева революція 1917р. спричинилася до розвалу і розгрому царського поліцейського апарату в Україні. Повсюди відбувалися розгони і роззброєння поліції та арешти поліцейських. Серед перших заарештованих урядовців царської адміністрації у Харкові був начальник міської поліції. Ліберальні міністри Тимчасового уряду пішли на прийняття низки постанов, які були спрямовані на ліквідацію старої правоохоронної системи. 6 березня 1917 р. оголошено про ліквідацію Корпусу жандармів і політичну амністію, 11 березня скасовано Департамент поліції, 12 березня скасовано смертну кару, 17 березня заборонено застосовувати до арештантів і поселенців покарання різками, кайданів. надівання гамівної сорочки.

Під керівництвом більшовиків, представників інших політичних партій у містах і селах Донбасу, Харківщини, Полтавщини, Катеринос-лавщини та в інших місцях проводилась активна ліквідація поліції і жандармерії. Тоді ж, 5 березня, кременчуцький поліцмейстер надіслав одне з останніх повідомлень полтавському губернатору: "Численним натовпом солдат і народу визволено 200 арештантів. Управління розшуку, канцелярія поліцмейстера розгромлені і пограбовані. Із революційного натовпу організована міліція. Більшість чинів поліції сховалася під загрозою розстрілу. Виконання поліцейських функцій припинилося". Замість поліції революційна влада стала створювати підрозділи пролетарської міліції, Червоної і Чорної гвардії, інші правоохоронні органи. До охоронно-розшукової діяльності залучались неосвічені особи, часто з низькими моральними рисами, зовсім не ознайомлені з юриспруденцією, які керувалися передусім класовим почуттям та особистими інтересами. Це створило умови для грубого попрання прав людини, свавілля влади, поширення хаосу, анархії і безладдя. Революційні солдати, дезертири, звільнені з-під арешту злочинці, маючи зброю, не визнавали ніяких правил поведінки і не підкорялись нічиїм наказам чи вимогам.

Низька ефективність урядових заходів щодо забезпечення правопорядку в Україні навесні - влітку 1917р. спонукала населення до самостійного пошуку захисту від злочинності й анархії, почали створюватись українські добровільні міліцейсько-військові формування -Вільне козацтво. Вони виникли спонтанно в 1917-1918 рр. для "оборони вольностей українського народу" та охорони громадського порядку від "банд збільшовичених дезертирів". Відділи Вільного козацтва були організовані за територіальними принципами: в селах - сотні, волость становила курінь, курені повіту - полк, полки округа - кош. Старшина була виборною; озброєння купувала на кошти зібраних податків. У 1917р. Вільне козацтво поширилося на Київщині, Волині, Херсонщині. Полтавщині й Чернігівщині і складалося переважно із селян, подекуди охоплюючи й робітників (особливо в Києві). Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва, що відбувся у Чигирині в липні 1917 р., репрезентував 60 тис. осіб організованого козацтва. Там же отаманом Вільного козацтва був обраний генерал П. Скоропадський. Козакам заборонялося проводити арешти і обшуки без доручення судових органів чи місцевої адміністрації, вказівки яких у боротьбі зі злочинністю для підрозділів Вільного ко.ацтва були обов'язковими.

До січня 1918р. Генеральна рада Вільного козацтва в Чигирині була підпорядкована Генеральному Секретаріату внутрішніх справ, а із січня 1918 р. - Секретаріату військових справ. З початком громадянської війни Генеральний Секретаріат став перетворювати Вільне козацтво на територіальну армію. В березні - квітні 1918 р. на вимогу окупаційного німецького командування Вільне козацтво було роззброєне. Козаки охороняли громадський порядок

безоплатно.

Майже одночасно в Західноукраїнській Народній Республіці (ЗУНР) 6 листопада 1918р. Рада державних секретарів, яка виконувала функції уряду, створила Корпус державної жандармерії. Його організація ґрунтувалася на колишньому австрійському законі про жандармерію 1894 р. В останній інстанції жандармерія підпорядковувалася у всіх справах Державному секретаріатові військових справ. Головну команду державної жандармерії було створено у Львові, пізніше переведено до Тернополя, потім - до Станіслава. В кожній із трьох військово-територіальних областей ЗУНР було встановлено "експонованого старшину жандармерії"", якому підлягали команди відділів, повітів і станиць. У лютому 1919р. проведено реорганізацію жандармерії ЗУНР. В результаті жандармерія стала підпорядковуватись у справі забезпечення публічної безпеки державним повітовим комісарам, а у справах військових, господарчо-адміністративних, вишколу й контролю служби - своїм комендантам; в останній інстанції у всіх справах - Державному секретаріату внутрішніх справ. Посади інспекторів жандармерії було скасовано, а натомість створено при Державному секретаріаті внутрішніх справ "шостий відділ жандармерії і поліції"', скасовано також пости "експонованих старшин". Для підготовки жандармів до служби командування державної жандармерії організувало "додатковий відділ".

Після ліквідації Державного секретаріату внутрішніх справ у червні 1919р. Державну жандармерію було підпорядковано спочатку Начальній команді Української Галицької армії (УГА), а потім Військовій канцелярії. В липні 1919р. Державну жандармерію перейменовано на Народну сторожу, щоб не дратувати населення Центральної і Східної України згадкою про злопам'ятну російську жандармерію. Із особового складу жандармерії було створено 8 відділів Народної сторожі, службовці якої виконували розшукову діяльність і відбували допоміжну військову службу в районах розташування УГА. Рішенням Державного секретаріату військових справ у березні 1919р. було створено при Залізничній військовій управі Залізничну жандармерію для боротьби зі злочинністю та охорони громадського порядку на залізницях.

Під час гетьманства П. Скоропадського було створено Департамент Державної вартії при Міністерстві внутрішніх справ з відповідними підрозділами державної варти в губерніях і повітах, які підпорядковувались губернським і повітовим управлінням. Підрозділи державної варти на місцях підпорядковувались губернським і повітовим начальникам. У великих містах стояли резервні дивізіони кінних вартових, а на залізниці - окремий корпус залізничної варти.

У складі Державної варти діяли розвідувальні відділи, які проводили розшукову роботу. Начальник такого відділу мав у своєму підпорядкуванні чотири підлеглих для розшукової роботи.

Зазначимо, що дисципліна в підрозділах Вільного козацтва, Державної жандармерії, Народної сторожі і Державної варти, які виконували по суті поліцейські функції, була слабкою, спостерігалися велика плинність кадрів, низький професійний рівень, брак належного управління, недостатнє матеріально-технічне постачання. На їх діяльності позначилися умови громадянської війни, тому вони не могли виконувати повною мірою свої завдання. У той час охороняти порядок і боротися зі злочинністю в нашому розумінні було неможливо. Проте особовий склад цих правоохоронних структур зробив свій внесок у боротьбу за відродження української державності, що розпочалася після Лютневої революції 1917р. Важливу роль відігравали органи громадського порядку та розшукові у становленні Української Народної Республіки, яка була проголошена у листопаді 1917р.

Протягом січня - першої половини лютого 1918р. влада на більшій частині території України була під владою радянського Народного секретаріату, який оголосив про скасування старих судових, прокурорських, слідчих органів. Повсюдно створювались ревкоми та інші надзвичайні органи радянської влади: революційні штаби, ревтрибунали, "трійки", робітничо- селянська міліція, залізнична міліція та інші підрозділи охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю.

Для стабілізації правопорядку в Україні гетьман П.Скоропадський затвердив 18 травня 1918р. ухвалу Ради Міністрів "Об изменении существующих законов о милиции й создании Державной варты". Згідно з ухвалою міліція перетворювалася на державну варту. Було визначено її структуру і функції. Вона мала вести боротьбу з кримінальною злочинністю і виконувати контррозвідувальні завдання, протидіяти особливо небезпечним посяганням на державний лад. Статутом Української Державної варти вводилася чітка організаційно-функціональна структура центральних і місцевих

• 103

органів .

У структурі МВС Української держави створювався Департамент Державної варти, що складався з відділів: загального, інспекторського, залізничного, легімітаційного (паспортний контроль), інформаційного і

104

секретної частини .

Саме інформаційний відділ виконував функції розвідки. Його завданням було попередження і припинення злочинів проти державного ладу і безпеки держави, збирання оперативної інформації про політичні страйки, виступи, профспілковий рух, політичні партії та їх функціонерів, настрої населення^{[102] [103] [104]}.

Як свідчить "Отчет о деятельности Осведомительного отдела Державной варты" від 18 серпня 1918 р., безпосереднє створення системи інформаційних підрозділів почалося з 8 червня 1918р. під керівництвом старшого чиновника за дорученням Л.Понамарьова (він став першим шефом цього підрозділу) і загальним наглядом директора Департаменту Державної варт П. Аккермана^{[105] [106]}.

У складі інформаційного відділу були діловодство за напрямами роботи: загальне, таємне, агентурне, залізничної варти, а також реєстраційна частина і

107

фотокриміналістська лабораторія .

На різних адміністративно-територіальних рівнях створювалися місцеві підрозділи інформаційних відділів, штатна чисельність яких залежала від кількості населення конкретного регіону або населеного пункту. На чолі губернського інформаційного відділу стояв начальник, який безпосередньо підпорядковувався губернському старості. На призначення начальника була потрібна згода прокурора окружного суду. Начальник губернського інформативного відділу отримував вказівки від губернського старости, але в оперативному напрямі діяв самостійно.

Розпорядження і запити начальника відділу були обов'язковими для виконання і дотримання всіма чиновниками губернських державних установ^{[107] [108]}.

При начальнику губернського відділу працювали: а) в губернських містах з кількістю жителів до 200 тис. - два помічники, а в губернських містах з більшою чисельністю населення штат помічників повинен був на одну особу більшим за кількість помічників начальника Державної варти цього міста; б) начальники інформативних відділів районів - один на кожен район загальної варти; в) помічники начальників відділів району—з розрахунку два помічники на кожен район загальної Державної варти цього міста; г) особовий склад

109

управлінського апарату.

Інформаційні відділи в атаманствах (районах губерній) мали аналогічну організацію, але кількість помічників начальника відділу залежала від кількості відділів загальної варти в отаманстві. Інформаційний відділ у Києві мав окремий штат, що об'єднував інформаційні відділи міського отаманства і Київської губернії. Чисельність агентів цих відділів в губерніях і отаманствах визначалася з розрахунку чотири агенти на кожного начальника відділу (п. 73 Статуту Української Державної варти)

Начальники місцевих інформаційних відділів були зобов'язані: висвітлювати політичну обстановку в своєму районі, вивчати характер і діяльність місцевих політичних організацій і рухів, залучати до співпраці агентів і керувати їх роботою, організовувати зовнішнє спостереження і навчати співробітників проводити обшуки й арешти осіб, які підозрювалися у вчиненні державних злочинів^[109].

Провідними службовими підрозділами територіальних інформаційних відділів були: канцелярія, служба зовнішнього спостереження і таємна агентурна мережа. Завдання на місцях конкретизувалися в "Инструкции начальникам осведомительных отделов при губернских старостах й градоначальниках".

У першому параграфі Інструкції йшлося про те, що начальники інформаційних відділів відповідають за висвітлення суспільного і політичного руху в підзвітних їм районах, ведуть розшук у справах, загрозливих для державної безпеки і правопорядку. Для цього начальники цих відділів мають особисту канцелярію, залучають до співпраці агентуру і керують її поточною роботою, здійснюють підбір та інструктаж співробітників зовнішнього

спостереження^[110].

Канцелярія відділу здійснювала реєстрацію даних зовнішнього спостереження, складала відповідні інформаційно-аналітичні матеріали, вела облік осіб, що проходили у справах, віднесених до компетенції відділів, і службове листування, складала грошову звітність^{[111] [112]}.

Таким чином, була закладена правова база дій інформаційних відділів, яка встановлювала чітку юрисдикцію розвідувальних підрозділів. У свою чергу, цивільні державні установи повинні були подавати інформаційним відділам дані, які їм були потрібні для проведення оперативних заходів. З цією метою був вироблений спеціальний шифр для місцевої адміністрації .

У період існування інформаційних відділів розробляються такі важливі директивні документи, як "Инструкция по политическому розыску", "Инструкция по наружному наблюдению", "Инструкции по конкретним направленням работы с агентурой"^[113].

Розвідувальна робота фінансувалася через так звані "специальные тайные фонды", бюджет яких затверджувався на конфіденційних засіданнях Ради Міністрів спільно з гетьманом^[114].

Ефективним інструментом збирання службової інформації в системі інформування було зовнішнє спостереження. Кількість філерів та їх грошовий зміст залежали від розмірів губернських міст і ситуацій у них. Найбільшим був контингент філерів столиці - Києва, де у штаті налічувалося 80 співробітників. У розпорядженні Київського, Харківського, Катеринославського губернських старост було по 50 співробітників. Інші губернські міста мали по ЗО філерів. Крім того, групи зовнішнього спостереження, які діяли в Одесі і Миколаєві (міста зі складною суспільно-політичною обстановкою) мали інформаційні відділи зі штатом відповідно 50 і 30 осіб^{[115] [116]}.

Через губернські відділи інформація надходила до центрального підрозділу інформаційної системи. Його співробітники, у свою чергу, за участі в цій роботі підрозділів на місцях забезпечували реалізацію головного (стратегічного) напряму оперативно-розшукової роботи в державі. У центрі велася звітність за даними агентури і зовнішнього спостереження, існувала картотека осіб, проти яких працювала контррозвідка .

Отже, контррозвідувальні підрозділи Державної варти ("осведомительные отделы", хоча водночас трапляється назва "информационные") мали власну організаційно-штатну структуру за територіальними ознаками і спеціальні підрозділи на транспорті. Розроблялися юридичні основи їх діяльності. Були визначені форми, методи і способи добування інформації, її оброблення і реалізації на користь державної безпеки.

Сили інформаційних відділів були задіяні і в боротьбі з особливо небезпечними кримінальними злочинами. Наприклад, одеський відділ брав участь в оперативному висвітленні справи ватажка банди грабіжників і вимагачів М. Вінницького, який увійшов в історію злочинного світу як "Мишка-япончик". Цей бандит 10 років провів у в'язницях і вийшов на волю "в дні свободи" у 1917р., після чого повернувся до злочинної діяльності. Після отримання оперативних відомостей про злочини М. Вінницького в його будинку був проведений обшук, під час якого вилучено 16 тис. російських рублів і австрійської валюти і стільки ж у цінних паперах. Кримінальний капітал М. Вінницький відмивав через фіктивне посередництво свого батька, вантажника порту із зарплатою 40 руб. на місяць. Останній вважався власником будинку, кінних екіпажів за наймом, співвласником кінематографа .

За оперативною інформацією Одеського інформаційного відділу, у вересні 1918р. була припинена злочинна діяльність фальшивомонетника В. Шишла, у якого вилучили велику суму фальшивих українських банкнот, і завдяки показанням свідків затриманий їх розповсюджувач І. Ожигань^{[117] [118] [119]}.

Перспективним аспектом оперативно-розшукової діяльності проти кримінальної злочинності була співпраця зі спеціальними органами інших державних інституцій на території Росії у справах розшуку, затримання злочинців, обміну службовою інформацією. Наприклад, у жовтні 1918р. голова Краєвого Кубанського уряду звернувся до уряду України з проханням допомогти розшукати і затримати колишнього міністра (комісара) фінансів цього уряду Д. Дуніна, який у квітні 1918р. вивіз з Катеринодара цінності Державного банку і переправив їх до Царицина. Кубанський уряд просив також прийняти в Україні оперативну групу співробітників його правоохоронних органів. Прохання задовольнили. Органи Державної варти провели обшук на київській квартирі Д.Дуніна, але ні його, ні цінностей не знайшли.

Оперативним шляхом установили, що він перебуває в Криму, і за ним було

120

встановлено відповідне спостереження .

Оцінюючи функціонування контррозвідувальних інститутів Української держави періоду Гетьманату, зазначимо, що у формі "осведомительных отделов" Державної варти вперше в історії державного будівництва України було розпочато створення повноцінних контррозвідувальних органів. Вони мали достатньо досконалу структуру, центральний апарат, територіальні підрозділи, негласний апарат, допоміжні служби. Викладене свідчить, що їх діяльність заслуговує на увагу з практичного і професійного поглядів і викликає науковий інтерес.