ТЕМА ІV. ПРОБЛЕМА ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ ТА ФОРМИ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ШЛЮБУ

Волевиявлення є підставою усіх правових явищ. Будь який правочин опирається на волю його суб’єкта. У візантійському праві доби Юстиніана вольовий аспект став навіть домінуючим, при визначенні правового статусу об’єкта (речі, дії).

Оскльки візантійське право – це синтез трьох основних традицій – римського права, християнських цінностей та окремих інститутів грецької правової культури, необхідно виявити основні концепти кожної з названих традицій стосовно волевиявлення.

За Гортинськими законами (Греція), а їм є тотожні інші правові джерела регіону, дружина купувалась як звичайна річ, але річ з особливими якостями – здатністю здійснювати репродуктивну функція роду. В будь якому разі жінки не могли виявляти волю стосовно майбутнього шлюбу. В певних випадках їх не купували, коли вони залишались єдиними спадкоємцями сім’ї. Але виявити волю до шлюбу вони не могли й при цих обставинах, оскільки майбутній шлюб врегульовувався традицією, що фіксується в Гортинських законах: єдина спадкоємниця сім’ї змушена виходити заміж за старшого із братів батька. Чоловіки могли виявити волю до шлюбу з жінкою, яка відповідала певних вимогам (статус свободи нареченої, належність до сім’ї з правом громадянства та фізична здатність до продовження роду), але при певних умовах вони також ставали об’єктом шлюбної стратегії сім’ї (роду).

Другий смисловий потік візантійської правової традиції є римське право, яке стало юридичною основою правового візантизму. Початки волевиявлення стосовно шлюбу заховані в окутаній міфологічним мисленням історичній свідомості. Першим міфоісторичним фактом прагнення встановити шлюб за давньоримським епосом було “викрадення сабінянок". Така форма встановлення шлюбних відносин збереглась в багатьох народів світу. Активно вольова роль належала нареченому, а пасивна – нареченій. Розрив з традиційним оточенням майбутньої нареченої, при існуванні нових форм укладення шлюбу, зберігся в історичній пам’яті етносів у формі симуляції викрадення нареченої.

З часів відомих за історичними джерелами у Стародавньому Римі склався шлюб cum manu. Він походив з цивільного, а саме з речового права. В давньоримському обороті суб’єктами відносин були сімейні союзи, об’єднані владою домовладики[110]. Його влада спочатку в тій же мірі поширювалась на речі, рабів та членів familia. Це були тотожні об’єкти його власності. З часом в характері цієї влади, в залежності від диференціації її об’єктів, відбулися формально-правові зміни. Види владних функцій домовладики, по відношенню до різних об’єктів власності, отримали різний об’єм його правомочностей. Влада над рабами, худобою та неживими предметами вважалися речовим правом (правом власності). Дружина та діти стали об’єктом влади сімейного права домовладики: діти під владою за назвою patria potestas, а дружина – manus mariti.

Вид шлюбу визначав право на реалізацію волі під час шлюбу. Натомість визначення та волевиявлення суб’єктів формування шлюбу залежало від його історичної форми. Відомий юрист класичного періоду римського права Гай у знаменитому творі “Інституції” аналізує три форми вступу у шлюб: 1) confarreatio; 2) coemptio; 3) usus. Перша форма передбачала низку сакральних обрядів, зокрема відкушування обома нареченими особливого хліба – panis farreus. Звідси, дана назва форми укладення шлюбу. Обов’язковим при цьому є урочистий характер обряду, особиста присутність наречених, які сакральною дією (куштуванням освяченого хліба) підтверджують своє волевиявлення щодо вступу у шлюб. Пізніше появиться новий вид шлюбу-сім’ї, але форма confarreatio збережеться не тільки до часів Гая, але до остаточного встановлення християнського шлюбу. Це зумовлено тим, що за традицією тільки особи народжені в сім’ях створених за формою confarreatio можуть займати сакральні посади. Не випадково в літературі поширеною є думка, що confarreatio – виключно патриціанська форма шлюбу[111].

Друга форма шлюбу – coemptio походить від купівлі дружини у її батька чи іншого домовладика або в опікуна. В часи Гая coemptio буде легальною формою емансипації жінки, яка могла фіктивно використати цю форми для того, що б позбутися небажаного опікуна або вийти з під влади домовладики. В архаїчний та передкласичний періоди історії римського права coemptio – традиційна форма шлюбу, доступна не тільки патриціям, але й плебеям[112].

Отже обидві форми шлюбу стали основними легальними засобами формування сімей. Сoemptio, очевидно, форма характерна для середовища плебеїв, згодом поширилась майже на усіх римських громадян, але форма confarreatio була чинною в часи Гая, можливо серед сенаторського прошарку, який мав певні обмеження при вступі у шлюб з іншими громадянами, яким була недоступна форма confarreatio. На думку Покровського ця форма назавжди залишилась недоступна вихідцям з плебеїв.

Третя форма шлюбу сum manu – usus, доступна очевидно усім громадягам, в тому числі і вільновідпущеникам. Для поширення влади чоловіка на дружину остання мала безперервно прожити з ним більше року. Тут ми бачимо використання до сімейних відносин речового (правового) інституту давності. Так як володіння нерухомим майном впродовж двох років, а рухомим – одного року на давала йому статус власності, так і співжиття більше одного року не тільки надавало шлюбу законності, але забезпечувало чоловіка владними правомочностями по відношенню до жінки. Таким чином воля жінки могла бути реалізована відповідним вибором.

Шлюб sine manu передбачав принцип роздільності майна та відсутність чоловічої влади над жінкою у шлбі не завжди створював умови для зростання особистих прав жінки, оскільки вона залишалась під владою свого домовладики (батька, діда і т.ін.). Тим не менше шлюб sine manu, на думку деяких вчених, виник між патриціями і плебеями. На думку професора римського права Університету Св. Володимира Йосипа Покровського, це справжній правовий переворот, що порушив традиційні принципи патріархальної римської сім’ї[115].

Загальновідомою є думка, що в новий історичний період імператор Юстиніан передбачив більш ефективні гарантії майнових прав дружини у шлюбі sine manu, заборонивши так звані “подарунки” у шлюбі між чоловіком та дружиною, оскільки вона легально могла втратити майно. Особливо суворий режим був стосовно нерухомого майна. Це створювало матеріальну основу для зростання особистих прав жіночої половини візантійського суспільства.

Волевиявлення при вступі у шлюб в добу Юстиніана регулювалось нормами Дігест, Інституцій, конституціями на новелами імператора. Так першою умовою чинності шлюбу у Дігестах була згода, як підкреслював римський класик Павло, тих хто поєднуються шлюбом і у чиїй владі вони знаходяться (D. 23.2.2). Воля нареченого могла, при його відсутності зафіксована в листі, натомість згода нареченої, якщо вона “вводиться в дім його” могла реалізуватись при умові її особистої присутності (D. 23.2.3). Автори Інституцій Юстиніана, що відображали правову парадигму Візантії VІ ст., посилаючись на римське цивільне право, природне право та чинне імператорське законодавство, зафіксували перевагу згоди батьків, над волевиявленням дітей (Ін.І.10.). Дочка вважалася такою, що виявила волю до його укладення, якщо активно його не заперечувала чи виявила згоду мовчанням. Причина нерівності правомочностей батьків і дітей, нареченого і нареченої при укладенні шлюбу в добу Юстиніана, закоріненість нормативно-регулюючих механізмів в дохристиянські традиції римської та грецької історії. Слушною у цьому cенсі є оцінка знавця візантійського права Олени Ліпшиц, що на перших порах у Візантії, навіть при введені християнського обряду вступу у шлюб

Справжній переворот у сімейних відносинах між подружжям та у їхніх стосунках з дітьми відбувся у VІІІ столітті. Основним збірником візантійського права доби іконоборців стала Еклога (726 р.), за самовизначенням у преамбулі – вибірка із законодавства Юстиніана. Насправді, юстиніанівські інститути, у які виникла суспільна потреба внести нормативні зміни, зазнали принципових корекцій. За висловом Цехаріе фон Лінгенталя шлюбне християн ське право було детально розроблено вперше лише у Еклозі[116]. Повна рівність у майнових та немайнових правах і правовідносинах чоловіка та дружина (див. розділ майнові права подружжя), суттєві зміни в особистих правах дітей, новели у формі шлюбу, зокрема, в способах волевиявлення. За Еклогою до шлюбу важливу роль відігравали заручини, які стали цілком самостійним та формально визначеним інститутом шлюбно-сімейного права. За юридичною силою він практично не поступався шлюбній угоді, оскільки наречені отримували серйозні майнові і немайнові зобов’язання. Шлюбна угода лише дублювала формальну згоду (волевиявлення) названих при заручинах суб’єктів. Принципове значення в ІІ титулі Еклоги “Про укладення шлюбів між християнами” мали майнові права та зобов’язання чоловіка та дружини. Натомість, при угоді заручин першою принциповою умовою їх правочинності була згода тих хто заручувався, а потім їх батьків. Це волевиявлення зберігало чинність при вступі у шлюб, оскільки стосовно останнього, заручені виявили волю взявши на себе зобов’язання вступити у шлюб.

Умовами вступу у шлюб була християнська віра, заключення його в письмовій чи усній формі (останнє очевидно стосувалось незаможних верств населення), віковий ценз для чоловіків 15 та для жінок 13 років, взаємне волевиявлення згоди наречених і їх батьків. Сама форма шлюбу чітко виписана у 4-й статті ІІ-го титулу. Вона передбачала:

– письмову форму шлюбної угоди:;

– наявності письмового договору про посаг;

– присутність трьох гідних довіри свідків, відповідно до чиного законодавства;

– зобов’язання чоловіка підтвердити отримання повного посагу і його добросовісне збереження;

– дві зустрічні угоди, юридично рівносильні, стосовно посагу;

– шлюбний дар на користь дружини, що не обов’язково рівнявся посагу.

Реформа шлюбного законодавства, нові акценти у волевиявлення суб’єктів шлюбного права – результат християнізації шлюбно-сімейного правовідносин, принципова зміна аксіологічної системи візантійського права у період іконоборців. Основні нормативно-правові приписи шлюбного права Еклоги, при незначних корекціях і доповненнях, зберегли свою чинність до кінця існування Візантії. Спочатку окремі норми, а потім усе шлюбне право Еклоги було рецепійовано в країнах Південно-Східної та Східної Європи.