<<
>>

ТЕМА 14. ПРАВА ЛЮДИНИ В ПРАВІ ЄС

1. Становлення прав людини і їх роль в сучасному суспільстві.

2. Закріплення прав людини в нормативно-правових актах ЄС.

3.Зміст Хартії Європейського Союзу про основні права.

4. Порядок, способи і засоби захисту прав людини.

Через всі області життя червоною ниткою проходить тема прав людини, які повинні бути забезпечені незалежно від того, в якій країні живе людина. Права людської особи давно перетворилися на окремий об\'єкт турботи міжнародного співтовариства.

Установа Європейських Співтовариств, а потім ЄС супроводжувалася передачею деяких владних повноважень національних держав Союзу. З часом круг таких повноважень ставав все ширшим. Це було необхідно для того, щоб інтеграційні проекти дійсно реалізовувалися, діяльність інститутів ЄС була ефективною, і їх рішення достатньо швидко втілювалися в життя.

В результаті інститути ЄС стали приймати нормативні і індивідуальні акти, проводити інспекції, накладати штрафи, зокрема на підприємства і фізичних осіб, тобто у все великих сферах здійснювати дії владно-примусового характеру. В зв\'язку з цим для населення держав-членів ЄС виникла насущна потреба в правовому захисті, зокрема, від порушень прав людини з боку інститутів ЄС, із зловживаннями властей співтовариств. Для керівництва ЄС, з свого боку, необхідно було знайти кошти демократизації діяльності коммунітарних інститутів, зміцнення внутрішньої стабільності і підвищення привабливості європейської інтеграції і Союзу для широких кругів населення.

Як відомо, традиційна правова основа захисту прав особи в державах — включення переліку прав і свобод людини в текст конституцій. Прикладом цього є гл.2 Конституції України 1996 р., в якій закріплені основні права і свободи людини і громадянина, що охоплюють всі головні області життя і діяльності людини і відповідні загальновизнаному міжнародному переліку прав і свобод.

Слід відмітити, що засновницькі договори співтовариств, особливо Паризький і Римські договори, не містили положень про основні права людини.

Це було певним пропуском, який керівництво ЄС спробувало заповнити в 1990-і рр.

Незадовільне положення справ з формалізацією системи захисту прав людини ускладнювалося також недостатньо широкою компетенцією представницького органу ЄС - Європейського Парламенту.

На всіх етапах інтеграції керівництво ЄС шукало вихід з скрутної ситуації, що склалася.

У 1989 р. Європейським Парламентом був прийнятий текст Декларації основних прав і свобод, який включав комплекс основоположних прав і свобод людини і громадянина. У тому ж році на засіданні Європейської Ради була схвалена Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників. Ці та інші подібні документи, які приймалися інститутами співтовариств, не будучи оформлені як нормативні акти або міжнародні договори, не одержали статусу юридично обов\'язкових джерел права і залишаються тільки політичними актами з чисто декларативним значенням. Важливий внесок в рішення цієї проблеми вніс Суд ЄС. Не дивлячись на відсутність положень про основні права людини в первинних засновницьких договорах ЄС, ще в 1969 р. Суд Європейських Співтовариств визнав дотримання основних прав і свобод як одного з «загальних принципів права Співтовариства». Дотримувати цей принцип Суд поставив в обов\'язок інститутам ЄС. Звідси витікало, що правовий акт, виданий Радою, Комісією або Европарламентом і що порушує основні права і свободи людини, міг бути скасований рішенням Суду ЄС, і випадки такої відміни бували неодноразово. Таким чином, Суд вирішував проблему захисту прав людини за допомогою створюваного їм прецедентного права. При цьому він спирався як на джерела: по-перше, на «загальні конституційні традиції» держав-членів Союзу (тобто розділи конституцій, що закріпили права людини і громадянина), по-друге, на міжнародні договори про права людини, в яких брали участь всі або більшість держав-членів ЄС (Міжнародні пакти про права людини 1966 р., Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. і ін.), по-третє, на загальновизнані принципи міжнародного права (перш за все на принцип загальної пошани прав людини).

Положення про «загальні конституційні традиції», встановлене прецедентним правом Суду, в 1992 р. одержало закріплення в Договорі про Європейський Союз (п. 2 ст. 6 в діючій редакції).

При всьому визнанні великого внеску Суду Європейського Союзу (Співтовариств) в рішення проблеми захисту основних прав людини в ЄС слід зазначити, що пересічним громадянам часто було вельми складно зрозуміти, в чому ж полягають їх права перед лицем брюссельських інститутів. Враховуючи прецедентний характер права Суду, звичайні громадяни були не в силах розібратися в складному масиві прецедентних норм, тому необхідно було кодифікувати ці права в єдиному джерелі, текст якого був би доступний і зрозумілий кожному.

Важливим кроком в цьому напрямі стало ухвалення Хартії Європейського Союзу про основні права від 7 грудня 2000 р.

Рішення про створення спеціальної комісії для розробки Європейської хартії було ухвалено на позачерговому саміті ЄС в м. Тампере (Фінляндія) 15-16 жовтня 1999 р. Її базою повинні були стати всі міжнародні документи про захист прав людини. В ході саміту глави держав і урядів підкреслили, що Хартія стане «філософською і політичною основою» створення «європейського простору свободи, безпеки і законності».

Головною межею і відмінністю цього документа було те, що Хартія створювалася з метою захистити людину від свавілля надгосударственних інститутів Європейського Союзу, тоді як колишні міжнародні декларації, хартії, міжнародні договори правозахисного характеру і відповідні розділи в національних конституціях приймалися з метою захистити особу від зловживань національної, державної влади.

Проект Хартії розробляв спеціальний орган - Конвент, склад якого був визначений на сесії Європейської Ради в Тампере. Конвент налічував 62 людини, серед яких більшість була депутатами національних парламентів і Європейського Парламенту. Місцем роботи Конвенту став Брюссель. Робота над Хартією продовжувалася небагато чим більше дев\'яти місяців, внаслідок чого 7 грудня 2000 р.

у Франції, в м. Ніцці, Хартія була підписана керівниками трьох політичних інститутів ЄС — Європейського Парламенту, Ради і Європейської Комісії.

Найбільш важливою відмінною рисою Хартії є її універсальний характер. Вона закріплює всі три групи основних прав і свобод — особисті (цивільні) і політичні, а також права соціально-економічні і культурні.

Укладачі Хартії порушили традицію проведення відмінності, з одного боку, між цивільними і політичними правами, з іншою - між економічними і соціальними правами. У структурі Хартії всі права розподіляються навколо декількох головних принципів: людська гідність, основні свободи, рівність, солідарність, громадянство і правосуддя.

В цілому Хартія Європейського Союзу про основні права складається з Преамбули і 54 статей, згрупованих в 7 розділах.

Хоча спеціальне положення про це в самому документі відсутнє, вважається, що Хартія вступила в силу з дати її офіційної публікації — 18 грудня 2000 р.

Хартія не тільки захищає права громадян ЄС, але і наділяє окремими правами будь-яку фізичну особу, що знаходиться на території Союзу незалежно від громадянства і місця проживання. Як такі права виступають більшість особистих, а також соціально-економічних прав. Це означає, що суб\'єктами даних прав можуть бути і громадяни України, якщо вони опинилися в будь-якій з країн ЄС. Окремими правами Хартія наділяє не тільки фізичних, але і юридичних осіб.

Безпосередні адресати обов\'язків по Хартії - інститути і органи Союзу. Національні органи також зв\'язані визнаними ЄС основними правами. Слід підкреслити: нова Хартія не замінює собою інші, раніше прийняті джерела основних прав і свобод особи. Вона лише систематизує їх і створює систему захисту прав в тих сферах життя, в яких діє наднаціональне право і інститути Європейського союзу. Основний недолік нової Хартії - те, що вона не має юридично обов\'язкової сили. Текст Хартії не вдягнувся у форму нормативного акту.

Рішення питання про додання їй сили джерела права відбулося в ході роботи другого Конвенту, коли ст. 1-9 Конституційного договору Хартія була інкорпорована (включена) в текст Конституційного договору як його Частина II. Проте його доля залишилася не реалізованою.

Важливо підкреслити, що після проголошення Хартії 7 грудня 2000 р. в Ніцці ніяких змін і доповнень в її текст не вносилося, хоча в ході вироблення Конституційного договору 2004 р. окремі учасники Європейського Конвенту і виступали з подібними пропозиціями.

Завдяки реформам, внесеним в ЄС Лісабонським договором 2007 р., Хартія Європейського Союзу про основні права стала займати особливе місце серед основоположних актів «оновленого» ЄС. Це унікальне джерело основних прав особи виходячи з цінностей, які вони відображають і захищають — «гідність», «свобода», «рівність» і ін., формально не є, на відміну від протоколів і додатків, складовою частиною засновницьких документів організації («Договорів»). Проте Договір про Європейський Союз в редакції Лісабонського договору 2007 р. передбачає обов\'язковість Хартії про основні права 2000 р. для Союзу. При цьому Хартія «має таку ж юридичну силу, як і Договори» (стаття 6 Договору про Європейський Союз). Тому Хартія Європейського Союзу про основні права з повною підставою може розглядатися як один з основоположних актів «оновленого» ЄС. І хоча на відміну від протоколів і додатків, вона структурно не є частиною засновницьких документів Союзу, але має рівну з ними вищу юридичну силу в праві ЄС. Разом з Хартією обов\'язкову «інтерпретаційну» силу одержали її офіційні роз\'яснення, які повинні враховуватися судами в ході тлумачення і застосування статей Хартії. Це зроблено, швидше за все, для безболісного по суті зменшення загального об\'єму тексту засновницьких документів і забезпечення видимості їх істотних відмінностей від невдалого проекту Конституції для Європи. Нова редакція Хартії Європейського Союзу про основні права була затверджена напередодні укладення Лісабонського договору трьома політичними інститутами ЄС, від імені яких був виданий її первинний текст, — Європейським парламентом, Радою Європейського Союзу і Комісією.

Щоб зробити вміст основних прав в Хартії наочнішим для громадян ЄС, ці права були класифіковані по новому, нетрадиційному критерію — цінностям, на захист яких вони направлені. Відповідно текст Хартії розбитий на вісім розділів. Назва кожного розділу позначає одну з цінностей Союзу або інше суспільне благо, віддзеркаленням якого служать що містяться в ньому права і принципи.

У розділі I «Гідність» (статті 1-5) закріплені, власне, право на людську гідність, а рівно інші права і гарантії, пов\'язані з самим буттям людської особи: право на життя, право на цілісність особи, заборону тортур, іншого нелюдяного або принижуючого гідність звернення і покарання, заборону рабства і примусової праці.

Розділ II «Свободи» (статті 6-19) конкретизує зміст іншої основоположної цінності ЄС. Слово «свобода» узяте з назви в множині, оскільки йдеться про широку сукупність прав, в яких виражається свобода життєдіяльності людини і гарантується невтручання в неї властей і інших осіб. До них відносять право на свободу і особисту недоторканність, право на пошану приватного і сімейного життя, свобода виразу думок, свобода мистецтва і науки, право власності, свобода професійної діяльності і право на працю (у значенні свобода праці) і ін.

У розділі III «Рівність» (статті 20-26) дана цінність ЄС виражена через такі права і принципи, як рівність перед законом, не дискримінація, культурна, релігійна і лінгвістична різноманітність, рівність жінок і чоловіків, права дітей і літніх людей, принцип інтеграції в соціальне життя осіб з обмеженими можливостями (інвалідів).

Розділ IV «Солідарність» (статті 27-38) служить головним джерелом соціальних прав і принципів в Хартії. Норми цього розділу покликані сприяти зниженню гостроти суперечностей і розвитку гармонійних відносин між різними класами, соціальними групами і шарами європейського суспільства, тобто зміцненню соціальної солідарності усередині ЄС. Соціальна солідарність включає право працівників на інформацію і консультації в рамках підприємства, право на колективні переговори і колективні дії, зокрема на страйк, на справедливі і належні умови праці, на соціальне забезпечення і соціальну допомогу, принцип охорони навколишнього середовища і ін.

Розділ V «Громадянство» (статті 39-46) в структурі Хартії спочатку був задуманий з метою відтворення (дублювання) основних прав громадян Європейського Союзу, які вже містяться в його засновницьких документах (частина друга Договору про функціонування ЄС, раніше — Договори про установу Європейського співтовариства). Це право обирати і бути вибраним до Європейського парламенту і в муніципальні органи на території будь-якої держави-члена, свобода пересування і мешкання на всій території Союзу, право петицій до Європейського парламенту, право доступу до документів європейських інстанцій і ін. (див. вище). Проте, каталог прав розділу V Хартії був розширений за рахунок включення в нього положень про можливість визнання свободи пересування і мешкання в ЄС за громадянами третіх країн, що законно проживають на території однієї з держав-членів (параграф 2 статті 45) і «права на хороше управління» (стаття 41).

Розділ VI «Правосуддя» (статті 47-49) служить джерелом процесуальних прав і гарантій особи у області судового захисту і кримінального судочинства: право на ефективні засоби правового захисту і доступ до неупередженого суду, презумпція невинності і ін.

Розділ VII «Загальні положення, регулюючі тлумачення і застосування Хартії» (статті 50-54) — завершальний в структурі обговорюваного документа. Призначенням цього розділу з\'явилося визначення умов і порядку застосування Хартії органами ЄС і держав-членів, а також врегулювання питання про співвідношення її норм з нормами інших джерел основних прав, які були прийняті на універсальному, європейському і внутрідержавному рівнях.

Проте існують обмеження дії Хартії, не дивлячись на те, що Хартія закріплює основоположні права і принципи правового статусу людини і громадянина у всіх сферах, формальними її «адресатами» визнані тільки інститути, органи і установи самого ЄС, з одного боку, і держави-члени — з іншою. При цьому держави — члени ЄС виступають «адресатами» норм Хартії лише тоді, коли вони «запроваджують в життя право Союзу», тобто діють у виконання розпоряджень його засновницьких документів, міжнародних угод, правових актів і інтерпретуючої їх судової практики (прецедентного права) Суду Європейського Союзу.

Серед джерел основоположних прав людини пріоритетне значення для розвитку Європейських Співтовариств і Союзу придбала підписана свого часу в Римі Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р.

Суд ЄС незмінно підкреслював особливе значення Конвенції як головне джерело основних прав і свобод особи ще в Європейських Співтовариствах, що і було в 1992 р. відбито в Договорі про створення ЄС. Договір передбачає дотримання Союзом фундаментальних прав, гарантованих Європейською Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 р., заснованих на загальних конституційних традиціях держав-членів. Амстердамський договір дозволив Раді накладати санкції держава-член - наприклад, позбавляти порушника можливості користуватися деякими правами, включаючи право голосування, із-за грубого і постійного порушення основних прав людини. Проте вказаний Договір не містить механізму запобігання подібним порушенням фундаментальних прав.

Ніццкий договір, у свою чергу, передбачав, що Рада більшістю в чотири п\'ятих свого складу після відповідного висновку Парламенту і заслуховування держави може констатувати існування явного ризику грубого порушення державою основних прав і свобод, на яких грунтується Союз. Рада може направити державі-порушнику відповідні рекомендації. Право ініціативи для подібного вирішення належить одній третині держав-членів ЄС, Комісії і Європейському Парламенту.

У зв\'язку з тим, що дана Конвенція була розроблена і підписана в рамках іншої організації - Ради Європи (у 1950 р. співтовариств ще не існувало), - деякі дослідники не включають норми ЕКПЧ в право, ЄС, приділяючи Конвенції в своїх роботах незаслужено мало місця. Європейський Союз приєднався до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, тобто став її самостійним учасником (при збереженні аналогічної якості за кожною державою — членом ЄС окремо). Після приєднання Союзу до ЕКПЧ громадяни і інші суб\'єкти основних прав, гарантованих цією Конвенцією, має право подавати до Європейського Суду з прав людини скарги на дії і бездіяльність не тільки національних властей (органів держав — учасників ЕКПЧ), але і наднаціональних інстанцій Союзу (інститутів, органів, установ ЄС). При цьому в обох випадках зберігається умова про необхідність проходження спочатку внутрішніх процедур оскарження (у разі ЄС — позовів до Суду Європейського Союзу).

Таким чином, можна рахувати ЕКПЧ, що висловлюють основні права і свободи, інкорпорованої в право ЄС.

Хронологічно ЕКПЧ 1950 р. послідувала безпосередньо за Загальною декларацією прав людини ООН 1948 р. При цьому каталог прав, гарантованих Конвенцією, мало чим відрізнявся від того, який містився в Декларації. Важливою новелою в Конвенції були положення про Європейський суд і інші інстанції, які означали створення наднаціональної юрисдикції, систему ефективного контролю за дотриманням Конвенції і виконанням рішень Суду. Наднаціональна юрисдикція не повинна була дозволити Конвенції залишитися лише декларативним документом, черговим загальним каталогом гуманітарних побажань.

Всього ЕКПЧ включала 66 статей, з яких 20 були присвячені власне каталогу прав.

ЕКПЧ в нині чинній редакції 1998 р. залишається порівняно невеликим документом. Її основний текст складають коротка Преамбула і 59 статей. Основний текст доповнюють чотири Протоколи, складові з Конвенцією єдине ціле. Протоколи зберегли свої колишні номери: №1, №4, №6 і №7. Всього прийнято 11 Протоколів. Більшість з них була включена в основний текст Конвенції. З перерахованих протоколів українська сторона ратифікувала все.

Європейська Конвенція включає достатньо широкий круг прав, доповнений Протоколами, що додаються до Конвенції, і розширений тлумаченням Суду. В той же час слід мати на увазі, що ЕКПЧ майже не охоплює соціально-економічні права, оскільки її творці і не закладали їх в текст Конвенції. Таким чином, каталог прав в ЕКПЧ бідніше, ніж в пізніших документах — Міжнародному пакті про цивільні і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. Більш того, діючі Конституції багатьох держав-учасників, містять ширший перелік прав, чим каталог Європейської конвенції.

ЕКПЧ з протоколами є основним джерелом права Європейського Суду з прав людини, розташованої в р. Страсбурге, в який після виконання певних умов можуть звертатися за захистом своїх прав громадяни всіх держав-членів Ради Європи, зокрема жителі України.

Страсбургській суд був створений Європейською Конвенцією і діє в тісному зв\'язку з Радою Європи. Деякі джерела називають його серед головних органів Ради Європи. В той же час висловлюється думка, що Європейський Суд є абсолютно самостійною міжнародною судовою установою.

Судді в Європейський Суд обираються Парламентською Асамблеєю Ради Європи. Виконання рішень Суду жорстко контролюється Комітетом міністрів Ради Європи, оскільки Суд не має повноважень і яких-небудь важелів, подібних службам приставів-виконавців у внутрідержавному праві, щоб здійснювати санкції проти держав. Нарешті, діяльність Суду фінансується з бюджету Ради Європи. Все це говорить про тісну прив\'язку Європейського Суду до Ради Європи. В той же час в своїх рішеннях Суд незалежний і діє тільки на підставі Конвенції і прикладених до неї протоколів. Рада Європи не має права давати Суду які-небудь вказівки по його правопріменітельной діяльності.

Європейський Суд з прав людини (ЕСПЧ) був установлений 21 січня 1959 р. (тобто через 9 років після підписання Конвенції і через 6 років після її вступу до сили в 1953 р.).

Першою інстанцією, в яку належало звертатися, була вже не існуюча зараз Європейська комісія з прав людини. Вона вирішувала питання про прийнятність скарги, проводила інші процесуальні дії і потім направляла свою доповідь за підсумками розгляду скарги в Комітет міністрів Ради Європи. Тільки після цього справа могла бути передана Комісією в Суд. Справи в Комісії часто застрявали на декілька років. До того ж Суд працював не на постійній основі, а засідав щомісячно у формі нетривалих сесій.

Суд має право розглядати і суперечки між державами, проте основне місце в практиці Суду зайняли індивідуальні скарги. Для періоду з 1990 по 1999 г.г. було характерне різке збільшення числа держав-членів Ради Європи і у зв\'язку з цим значне множення справ, що поступили в Суд і розглянутих їм. Терміни розгляду справ затягувалися на декілька років. Необхідність підвищення ефективності судового захисту прав людини і, зокрема, скорочення термінів розгляду справ зажадала реорганізації судового механізму, створеного Конвенцією.

У квітні 1994 р. в рамках Ради Європи був підписаний Протокол № 11 «Про реорганізацію контрольного механізму, створеного відповідно до Конвенції», який, як і нова редакція Конвенції, набув чинності 1 листопада 1998 р. Суд почав працювати за новими процедурними правилами і в новому складі, який був вибраний на засіданнях ПАРЕ в січні і квітні 1998 р. В результаті здійсненої Радою Європи реформи Європейська Комісія з прав людини була скасована. Фактично був утворений новий Суд. У діючій нині редакції Конвенції 1998 р. її ст. 19 так і називається - «Установа Суду».

Знов освічений Європейський Суд з прав людини став працювати на постійній основі. Юрисдикція цього Суду визнана всіма державами-членами Ради Європи без яких-небудь обмовок. Суд прийняв на себе функції, які виконувала Європейська комісія з прав людини - формування досьє у кожній справі, рішення питання про прийнятність скарги. Основна мета реформи - збільшення «пропускної спроможності» Суду. В цілому реформа дозволила значно прискорити проходження справ в ньому.

Враховуючи все зростаюче число скарг, що поступають в Європейський суд, можна відмітити, що його можливості в кількісному плані завжди будуть обмеженими.

Отже, якщо людина, зокрема український громадянин, стикається з порушенням своїх прав з числа передбачених Конвенцією і не знаходить належного захисту на національному рівні, він може звернутися до Страсбургській Суду. Для успішної участі в процесі йому необхідно знати регламент Європейського Суду.

1. Заявник не має права паралельно звертатися в інші міжнародні органи. Вже в первинній скарзі повинно бути вказано, що звернень в інші міжнародні органи (наприклад, в Комітет з прав людини ООН) поданій справі не було. В той же час заявник одночасно із зверненням в Європейський суд має право апелювати вищим національним інстанціям.

2. Суд компетентний розглядати тільки ті справи, в яких йдеться про порушення прав, гарантованих Конвенцією. Це означає, що заявник обов\'язково повинен ознайомитися з текстом Конвенції і каталогом тих, що містяться в ній і в прикладених Протоколах прав і свобод.

3. Згідно ст. 35 Конвенції «Суд може приймати справу до розгляду тільки після того, як були вичерпані всі внутрішні засоби правового захисту».

Страсбургській Суд вважає достатнім проходження справи в двох інстанціях - в суді низової ланки (районному, міському, міжмуніципальному або рівному йому) і вищестоящому суді. ьних випадках кваліфікувалося Європейським Судом як «не вичерпання внутрішніх засобів правового захисту».

4. Європейський Суд не має права відмінити вирок або рішення національного суду. Рівним чином він не має права відміняти правові норми і акти внутрішнього законодавства. Європейський Суд не є вищестоящою інстанцією по відношенню до національної судової системи. Європейська Конвенція - це міжнародний договір, який не наділяє Суд компетенцією давати обов\'язкові вказівки щодо законодавчої, управлінської або судової діяльності держав-учасників. Захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією, - це перш за все завдання самих держав-учасників. Роль же Європейського Суду субсидіарная, тобто носить доповнюючий характер. Держави добровільно застосовують законодавчі і інші заходи, доцільність яких логічно виходить з рішення Суду. У разі визнання порушення права Суд накладає на держава-відповідач санкцію, тобто обов\'язок відшкодувати потерпілому матеріальний збиток і моральну шкоду, що обчислюється в грошовому виразі. Держава вимушено корректіровать своє законодавство і судову практику, прагнучи уникнути іноді вельми відчутних фінансових втрат.

З іншого боку, Комітет міністрів Ради Європи, що здійснює нагляд за виконанням рішення, контролює виконання останнього, тобто власне факт сплати потерпілому грошової компенсації. Крім того, як політичний орган Комітет міністрів регулярно запрошує держава-відповідач, чи вжило воно заходи по зміні законодавства в цілях недопущення в подальшому відмічених Європейським Судом порушень Конвенції. Процедура закінчується ухваленням резолюції Комітету міністрів, констатуючої виконання судового рішення.

5. Юрисдикція Суду розповсюджується на територію, що охоплює території всіх держав - учасників Конвенції, які не завжди обмежуються їх європейською територією. Наприклад, Франція включає так звані заморські території. Великобританія розповсюдила дію Конвенції на Бермудські, Фолклендські острови і ін.

6. Відповідно до ст. 34 Конвенції Суд приймає скарги від будь-якої фізичної особи, будь-якої неурядової організації або будь-якої групи приватних осіб. Заявнику не пред\'являються обмежувальні умови, пов\'язані з віком, тобто їм може бути, наприклад, дитина (природно, всі необхідні процесуальні дії за нього здійснюють представники — батьки, опікуни, адвокати). Звернутися до Європейського суду з скаргою на порушення своїх прав можуть і військовослужбовці. Заявником може бути громадянин держави, що не бере участь в Раді Європи, в тому випадку, якщо він знаходиться на території будь-якої з держав-учасників, - наприклад американець, індієць або японець, - і подібні справи вже розглядалися Європейським Судом.

Згідно тієї ж ст. 34 заявник особисто повинен бути «жертвою порушення». Іншими словами, скарга, в якій заявник оскаржить порушення прав іншої особи, не буде визнана прийнятною. Навіть якщо скарга подається групою приватних осіб, кожне з них повинне довести наявність збитку, заподіяного особисто йому. Фізична особа не може оскаржувати дії приватної особи або компанії.

Круг неурядових організацій, які можуть звертатися до Суду з індивідуальними скаргами, вельми широкий. Це можуть бути професійні організації, засоби масової інформації, політичні партії, релігійні, громадські організації, комерційні компанії. З приведеного переліку видно, що сенс терміну «неурядові організації» в тлумаченні Конвенції і в розумінні Європейського Суду відрізняється від сенсу однойменного терміну в міжнародному праві.

Організація, виступаюча як заявник, повинна бути жертвою порушення Конвенції державними властями. При цьому повинні бути порушені права саме організації, а не її окремих членів.

7. Відповідачем за індивідуальною скаргою може бути тільки конкретна держава - учасник Конвенції. При цьому відповідачем не може бути, наприклад, ЄС, хоча всі країни-члени ЄС є учасницями Європейської Конвенції. Держава не несе відповідальність за дії (або бездіяльність) недержавних організацій.

8. Конвенція наділила Суд також правомочністю розглядати суперечки між державами-учасниками з приводу порушення прав людини в одному з них. Отже, в цілях захисту від порушень прав, передбачених Конвенцією, в якій-небудь з держав-учасників до Європейського суду може звертатися і Україна. При цьому держава може звернутися до Суду не тільки з приводу порушень прав його громадян, але і у всіх випадках, коли воно вважає, що в якій-небудь державі порушуються визнані Конвенцією права і свободи. Слід зазначити, що практика розгляду Судом міждержавних справ невелика.

9. Конвенція не має зворотної дії. Якщо порушення права мало місце до ратифікації Конвенції і до цього моменту справа на національному рівні завершена, Суд не може розглядати скаргу і відхиляє її.

Конвенцією встановлене так зване правило шести місяців: «Суд може приймати справу до розгляду... протягом шести місяців з дати винесення національними органами остаточного рішення у справі» (ст. 35). На практиці шестимісячний термін обчислюється Судом не з моменту оголошення рішення національного суду, а з дати вручення заявнику тексту цього рішення.

Контрольні питання

1. У чому полягає порушення прав Хартії Європейського Союзу про основні права?

2. Викладіть основний зміст Хартії Європейського Союзу про основні права.

3. Дайте характерітіку статусу Хартії Європейського Союзу про основні права до і після вступи через Лісабонський договір

2007 р.

4. Які обмеження сфери застосування Хартії Європейського Союзу про основні права?

5. Охарактеризуйте місце Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод в праві ЄС.

6. Що є Європейським Судом з прав людини? Його місце знаходження.

7. Назвіть умови, які український громадянин повинен дотримати для успішної участі в судовому процесі в Європейському Суді з прав людини.

Література

1. Аракелян М. Р. Василенко Н.Д. Курс лекцій по праву Європейського Союзу. Одеса: Юрідічна література, 2008. Тема 14.

2. Бірюков М.М. Європейський союз, євроконституція і міжнародне право. – М., 2006.

3. Глотов С.А., Петренко Е.Г. Права людини і їх захист в Європейському Суді. – Краснодар, 2000.

4. Європейський Союз: Основоположні акти в редакції Лісабонського договору з коментарями. — М.: ІНФРА-М, 2008.

5. Карташкин В.А. Як подати скаргу до Європейського Суду з прав людини. – М., 1998.

6. Право Європейського Союзу: Підручник / Під ред. С.Ю. Кашкина. – М, 2006. – Гл. 5.

7. Топорнін Б.Н. Європейське право: Підручник. – Х., 2000. – Гл. 7, 8, 10.

8. Туманов В.А. Європейський суд з прав людини. – М., 2001.

9. Эрделевский А.М. Звернення в Європейський суд. – М., 1999.

<< | >>
Источник: Аракелян М.Р., Василенко Н.Д.. КУРС ЛЕКЦІЙ ПО ПРАВУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК. Друге видання, мінене і доповнене з урахуванням змін, внесених Лісабонським договором 2007 року. Одеса - 2011. 2011

Еще по теме ТЕМА 14. ПРАВА ЛЮДИНИ В ПРАВІ ЄС:

  1. Тема: Банковское право. Предмет и метод банковской деятельности
  2. ТЕМА 14. ПРАВА ЛЮДИНИ В ПРАВІ ЄС
  3. Тема 18. Правові основи економічної діяльності ЄС (деякі актуальні аспекти)
  4. ТЕМА 4. ПРАВО СОБСТВЕННОСТИ НА ЗЕМЛЮ
  5. ТЕМА 5. ПРАВО ЗЕМЛЕВЛАДЕНИЯ И ЗЕМЛЕПОЛЬЗОВАНИЯ
  6. Тема 5. Право собственности на землю
  7. Тема 6. Право античного мира и Византии
  8. Тема 17. Право и государство в странах средневекового Востока
  9. Тема 16. Право и государство в странах средневекового Востока
  10. Тема 16. Право и государство в странах средневекового Востока
  11. Материалы к теме: «Система права»
  12. ТЕМА 9 ПРАВО В СИСТЕМЕ СОЦИАЛЬНОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -