ВИСНОВКИ

Візантійське право – це правові системи, що формувались і розвивалися на іституально-нормативній основі римської правової традиції, парадигмі християнських цінностей, а також незначного, але помітного впливу нормативних конструкцій грецької та інших етнічних правових культур імперії.

Актуальність дослідження візантійської правової культури має універсальне значення для дослідників історико-правових аспектів перш за все континентальної правової сім’ї, на шляху до якої знаходиться правова система України.

По-перше, більш глибокого усвідомлення правового феномену імперії, який очевидно сприяв, можливо в чомусь стримував, але, вірогідно, визначав тенденції розвитку візантійського суспільства впродовж тисячолітньої історії. Важливу роль в розвитку і самозбереженні суспільства відіграла систематизація джерел та систематизація інститутів візантійського права. Перша сприяла становленню і визначенню зовнішніх форм системи нормативних приписів, а друга фіксувала внутрішній зміст і визначала потенційні можливості правових норм, що регулювали супільно-правові відносини візантійського соціуму.

По-друге, історичний розвиток візантійського права, іманентною рисою якого була його систематизація, об’єктивно сприяла збереженню і тлумаченню римської правової спадщини, яка стала теоретико-методологічною та нормативно-правовою основою становленні національних правових систем сучасного світу.

По-третє, систематизація юридичних актів, приватних компіляцій та коментарів римської класики у Візантії, формування правової систем/систем на ціннісній основі християнства сприяла рецепції візантійського права та становленню якісно нової епохи в розвитку (реально чи потенційно) правової культури країн Південно-Східної та Східної Європи.

Шлюб як соціально значимий союз чоловіка та жінки, що визначав правове стано­вище дітей, які народились в цьому шлюбі, майнові відносини між подружжям та їх спадкові права зазнав у Візантії значних змін. Його еволюція враховуючи всі струк­турні зміни цього суспільного інституту дає підстави виділити три етапи якісних змін:1) ранньовізантійське доюстиніанівське право Візантії, що потроху відходило від стан­дартів римського класичного права;2) законодавство Юстиніана; 3) візантійське право після Юстиніана. Останнє можна поділити на дві частини:а) законодавство іконобор­ців; б)законотворчість Македонської династії та її пізніші рецепції закінчуючи Шести­книжжям Арменопуло. Окремий період побутування норм візантійського шлюбного права – його рецепції в праві інших, переважно православних народів.

Оскільки визначення та розкриття змісту понять є важливою фазою пізнання права, в першому розділі було проаналізовано поняття шлюбу, тобто здійснено за класичною схемою його доктринальне тлумачення сентенції римського класика Модестіна. В процесі аналізу визначення шлюбу римського класика на латині, грецькій та старослов’янськ мовах вдалось встановити, що визначення Модестівна в цілому не відповідало традиціям римської familia, ні cum manu, ні sine manu. При детальному тлумаченні сентенції можна знайти спорідненість окремих понять правовими реаліями шлюбу доюстиніанівського та юстиніанівського етапів ранньовізантійського права, можна вдатись до різних теоретичних конструкцій щодо єднання божественного і людського права чоловіка та дружини, в цілому сентенція Модестін для даного періоду була правовим ідеалом. Натомість в період іконоборців, коли була сформована християнська концепція шлюбу, сентенція Модестівна стала офіційним визначеннями шлюбу у християнській Церкві і цілком відповідала нормам приватного права Візантії. Вона отримала відповідну юридичну силу і по суті стала основним конституційним принципом механізму регулювання шлюбно-сімейних відносин.

Друга проблема, що тісно пов’язана з проблемою правосуб’єктності кожного із шлюбної пари – є проблема волевиявлення або її фікції. Якщо в християнстві (не раніше 8-10 століть) шлюб це перш за все таїнство і виявлення згоди майбутнього подружжя, що є основною підставою та необхідною формою укладення шлюбу, то в римському праві та правовій традиції інших народів Стародавнього світу він був перш за все цивільною угодою. В залежності від специфіки правового мислення та правових традицій визначалися суб’єкти правових шлюбних угод.

Третя проблема. Рефреном через усю історію шлюбного права Візантії проходить процес зростання різних родових та видових заборон при вступі у шлюб, що набирає замість звичайної цивільної угоди змісту таїнства. Ці нормативні заборони належать до різних родів та видів, які в свою чергу опираються на відповідні принципи та онтологічні підстави.

Окрім спорідненості існували інші типи заборон, які, на загал, відомі, але їх правова природа ще недостатньо досліджена. Ці типи заборон шлюбів іншого походження, ніж заборони за таким типом як спорідненість та її види. В цілому, інститут заборон на шлюб у Візантії схематично виглядав наступним чином:

І. Спорідненість

1) кровна спорідненість: а)по прямій лінії; б) по побічних лініях; в) фізична спорідненість (з позашлюбних відносин);

2) спорідненість за усиновленням;

3) спорідненість по свояцтву та “фіктивному свояцтву”;

4)духовна спорідненість (через таїнство хрещення);

ІІ. Станові перешкоди ( раби, вільновідпущеники, вільні громадяни та сенатори).

ІІІ. Перешкоди пов`язані з виконанням посадових обов`язків.

ІV. Морально-етичні застереження до укладення шлюбу.

Отже, три останніх типи заборон на шлюб потребують додаткових досліджень і зумовлені іншими принципами інституту заборон. Якщо перший з них був також характерний для Стародавнього Риму та Східної імперії, то два останні більш притаманні правій традиції Візантії. Вони пов’язані з принципом, що “не все, що дозволено, в питаннях шлюбу, є пристойним” та принцом захисту свободи волевиявлення при вступі у шлюб.

Натомість різні види спорідненості, як підстави для правових заборон шлюбу, досягли у Візантії, в контексті усієї світової історії, найбільшого розвитку. Досліджуваний матеріал свідчить, що реальна практика шлюбно-сімейних відносин у Візантії коригувалася низкою принципів. Одним з основних принципів, що зумовлював можливість укладення шлюбу, був принцип відсутності кровної та інших видів спорідненості. Цей принцип породжував різноманіття заборон, які складають інститут “шлюбних заборон”, що в свою чергу, корелювався наступними принципами:

– відповідність релігійним цінностям та християнському законодавству;

– відсутність спорідненості за свояцтвом, при наявності якої змішується родинний статус особи , що може ускладнити проблему черговості при отриманні спадщини;

– дотримування родинного статусу кровних родичів (неможливість одруження двох родичів (дядька і племінника ) та двох сестер і т. ін.;

– перевага у Візантії інституту сім’ї (християнська доктрина) над інститутом роду. В дохристиянських суспільстві шлюб був засобом фізичного та матеріального зміцнення роду, натомість християнське суспільство Візантії сприяло, як самодостатності особи (про що, наприклад, свідчить систематизація нормативного матеріалу в Еклозі), так і цінності сім’ї;

– спорідненість по духу, важливіша спілки по тілу, оскільки дух вище матерії. Останній принцип дотичний не тільки до регулювання відносин за таїнством хрещення, але й до усієї системи шлюбно-сімейних відносин. Цей принцип став визначальним в процесі розвитку візантійської правової культури.

Четверта проблема. Характер новели носить зростання юридичної сили звичаю заручин, що очевидно був легалізований як інститутом шлюбно сімейного права. Певні зобов’язання покладало на заручених в доюстиніанівське право ранньовізантійського періоду. При Юстиніані цей процес не набрав розвитку. Натомість в добу Еклоги заручини перетворилися в інститут шлюбно-сімейного права. За своєю юридичною природою, як вдалось з’ясувати, він близький до інституту шлюбу.

Разом з тим, варто зауважити що норми інституту заручин, стали частиною рецепції візантійського права серед народів православного світу. Майже усі законоположення Юстиніана, Еклоги, Прохірону, Василік, Синтагми Матвія Властаря, Шестикнижжя Арменопуло, окремі імператорські конституції (хрисовули), що стосувалися інституту заручин, були відомі і практично використовувались в Русі-Україні.

Насамкінець, в роботі об’єктом дослідження стала найбільш актуальна проблема, в контексті римського та ранньовізантійського шлюбу, майнові відносини чоловіка та дружини. В процесі аналізу правових джерел доведено, з’ясовано, що майнові відносини залежали від особистих права членів сім’ї, структури familia, форми шлюбу, цінностей суспільства. Разом з тим, як свідчать джерела та аналіз історичних процесів (економічних, політичних релігійних і власне правових) поступове зростання правоздатності “осіб чужого права” (дружини, дітей), під впливом християнських цінностей, супроводжувалось зміною їх майнових права. Тенденція до тотожності майнових права чоловіка та дружини корелювалась принципом їх рівності перед Богом.