Розділ Істота нових форм суспільного буття

Порівнуючи з родово-племінним устроєм представляється нова форма суспільного обєднання глибокі та засадничі ріж- ниці.

Передусім її внутрішній склад засадничо відмінний від попередньої.

Далеко глибші ріжниці виказує нове суспільне згуртован- ня, що повстало з обєднання ріжних племен шляхом завойо- вання. На місце колишньої засадничої рівности виступає тут засаднича нерівність членів ґрупи. Ця нерівність, це не тіль­ки нерівність що до скількости майна. Отсе нове суспільство ділиться на дві верстви, з яких одна мусить працювати для другої. Повстає суспільна драбина, на найвищому щаблі якої находиться племя переможців, низше ці переможені, що не втративши особистої волі мусять віддавати першим частину цего, що вироблять, врешті найнизше невільні раби.

Перше всего: в родово-племінному устрою, були в межах роду чи племени інтереси його членів засадничо солідарні. Правда, істнували ріжниці суспільного становища звязані з полом. Неволя жінки вносила дісгармонію в життя ґрупи. Але ця неволя була до такої міри накинуте обєктивними умо- винами життя, була так тісно звязана з конечним поділом праці, що вона мусіла відчуватися як щось природне та необ­хідне. При тім психольоґія полових відносин приносила з собою вирівнання в цій «боротьбі полів» так би мовити авто- матично. Хоч жіноча неволя була явищем суспільного поряд­ку, то насильство це удержувалося дякуючи обставині, що звязуючі з собою оба поли психічні сили були дужчими від розєднуючих. Тому треба й визнати рід чи племя засадничо солідарною ґрупою.

Сотворена завойованням форма суспільного обєднання побудована на засадничій протилежности інтересів обєдна- них частин. Обєднаннє сотворене тут тільки в інтересі одної частини проти інтересу та волі другої. І не тільки сотворене. Воно й удержується далі виключно в інтересі переможців. Ці користи, які дає воно переможеним — охорона перед иншими напасниками — навіть в малій частині не рівноважать нане­сеного їм лиха.

В звязку з цими завданнями, які має тепер виконувати влада, та з її зміненим характером остає основна зміна самої її істоти. В родово-племіннім устрою «владою», була сама ґрупа. Навіть там, де висувався на чоло ґрупи ватажок, істну- вав поміж ним а «загалом» безпосередний психічний звязок. Послух владі і сила влади залежали передусім від цего душевного звязку, від міри довіря, яке вмів ватажок викли­кати до себе та своїх наказів. В ґрупі, яку сотворило завойо- вання, цей душевний звязок може істнувати тільки відносно верстви завойовників — але і тут становище ватажка зміне­не, в більшій мірі залежне від зовнішних засобів, що дала їх йому війна та перемога. Що-ж до переможених, то їх послух владі зовсім незалежний від їх довіря, бажання підчинитися і т.д. Цей послух накинутий їм виключно зовнішно, фізичною силою.

В родово — племінному устрою, коли панувала засадничо солідарність та спільність інтересів, і влада заступала дійсно ці спільні інтереси, влада зливалася з ґрупою в одно. Воля, яку вона висказувала, була волею «всіх» — так мусіли розумі­ти та відчувати її члени ґрупи. Тут влада виходить неначе-б- то з ґрупи. Вона представляє та заступає тільки інтерес одної частини ново-утвореної суспільної цілости. Цей інтерес вже не є інтересом «всіх» і воля, творена владою не претендує на це, щоби бути волею всіх. Влада стає понад ґрупою, протиста­виться цілости ґрупи. Мати владу, значить тепер не тільки користуватися пошаною, впливом, почесним становищем в громаді. Влада дає тепер передусім матеріяльні користи та вигоди, вона виносить свойого носія на суспільні «верхи», передусім в сфері матеріяльних благ, і тільки через це під­носить його і «морально», скріпляє його вплив, значіння, запевнює йому заспокоєння його честилюбя.

Наслідки цего проявляються в двох напрямах. Раз — вони характеризують відношення поміж ґрупою пануючих та поневолених: це «клясовий» характер влади. Побіч цего вони не остають без значіння для відносин в самій пануючій ґрупі, впливаючи на «форму» влади.

Вище сказано, як війна зміняє свій первісний характер «ворогування» на підприняття з річевою метою з пліндро- вання, а далі завойовання, та як паралєльно і в звязку з цим зміняється становище ватажка. Воно скріпляється, стає трівалим та порівнуючи незалежним. Ватажок, що вміє дати свойому племени перемоги та звязані з цим користи, ватажок, який приносить своїй ґрупі пановання над пере­моженими, сам стає «паном» в своїй ґрупі. Ного власть тепер, це не тільки провідне становище, але разом з цим станови­ще, що дає особливі користи, особливі матеріяльні і мораль­ні блага. Ватажок має тепер в своїх руках більші засоби удержатися в своїй ролі, дякуючи обставині, що при поділі добичі йому припадає більша, як другим, частина, а в слід за цим його богацтво росте більше як в других. Далі, коло його особи гуртується тепер гурт людий, якими він може без­оглядно розпоряджати: це з одного боку його найблизші товариші походу, звязані з ним переконанням, що при нім найкраще їм можна «живитися війною», з другого боку це добуті ним раби та їхнє потомство. Таким чином збирається в руках ватажка його власна збройна сила. А так, як тепер влада представляє собою далеко більшу, як раніше, цін­ність, то це родить і готовість боронити її, задержати в своїх руках навіть проти бажання та волі загалу. Таким способом стає власть ватажка постійною, а разом з цим сильнішою та твердшою. В добу завойовань стремить розвій побіч пред­ставлених змін що до істоти та змісту влади, до зміни форми її. А власне переходить вона еволюцію від первісного, сти­хійного «народоправства», через патріярхат до «деспотії», до формально необмеженої власти. Ця «необмеженість» має в дійсности межі: в ґруповім інтересі пануючої верстви.

А. Відношення до области

на тлі описаних змін доконується і зміна з огляду на від­ношення до области та на роль области для творення та роз- вою орґанізаційних форм.

В звязку з розвоєм господарської продукції, в залежности від її техніки, ішло фактичне звязання з означеною частиною земної поверхні. хлібороби, пастирі та мисливці /і мисливці на воді, рибалки/ звязувалися з областию, що давала їм осо­бливо корисні умовини життя. Це був перехід від кочевого до осілого способу життя в звязку з господарською продукцією. Завойовання родить осілість, зовсім иншого порядку. Пригадаймо її стадії. Кочевик починає направляти свої похо­ди в ті самі місця. не покидаючи свойого кочевого побуту, він звязується прецінь з означеною областию. Але ця звязаність зовсім інакша, як осілість, про яку сказано вище. навіть коли кочевик поселився серед завойованих, то не на те, щоби стати осілим, як став ним приміром хлібороб. навпаки, ця його осі­лість іде поруч зі збільшеною ще його подвижністю. А власне завойовання і все, що з ним вяжеться, звільнило його від тягарів та обовязків, які він знав в попередню добу. Тоді він був все таки вязаним зі своїм степовим чи пустинним госпо­дарством. Він же був рівночасно і пастирем і войовником. Тепер він визволився від тягару праці. За себе заставив він працювати других. Він став виключно лише войовником і як войовник, він побутово зовсім не перестав бути кочевиком.

Осілість, про яку тут мова, це в протиставленню до госпо­дарської осілости, осілість політична, осілість влади як влади, незалежно від побуту її носіїв. укріплені табори чи замки «лицарства», це тільки підстава, база для безнастанних похо­дів, воєнних та напів-воєнних. К^еііеп наводить за Лямпрехтом, що Карло Великий мусів, виконуючи свій королівський уряд, переїхати верхи дванайцять міліонів миль.^[5] Невже-ж було це життя осіле? Але, влада, яку він представляв, була осілою, була звязана з означеною областию.

Ця осілість влади була все-ж таки неповна. Вона означала, що влада дану територію уважала своєю, але не означала визнання владою яких-небудь територіяльних меж для себе. Навпаки, завойовання це не було завершення завойовниць­кого походу, але скріплення ще його розгону. Сталося так в результаті описаних вже змін. Завойовницьке племя стало суспільною верствою, якої одиноким заняттям була війна. А так, як ця верства є «пануючою» і «політично» одиноко активною, то її характер рішає про характер держави в цій стадії розвою. «Держави удержуються тим самим прінціпом, що сотворив їх. Первісна держава є твором воєнного рабунку: вона і може удержатися тільки шляхом воєнного рабунку.»^[6] Звідси пливе, що війна не переводиться і не переводиться стремління до чим раз то нових завойовань. З цего становища область не може представлятися як щось замкнене, державна межа не може бути визнана, як межа для поширення власти. Область мусить представлятися як частина землі вже завойо­вана, — це, що поза нею, — як предмет майбутнього завойо- вання. А так, як завойовання не все є зразу закінченим, але допускає ріжні стадії та ступені, то звідси повстають для пер­вісної держави цілі полоси, яких становище є переходовим, від повного завойовання, через ріжні форми залежности / оплата гарачу і т.д./ до майже повної незалежности. Про такі полоси трудно сказати, чи вони находяться в межах держави, чи остають поза ними, і трудно підійти до таких відносин з новочасними поняттями про державну область та державну межу.

Б. Завдання та функції держави

Первісні людські обєднання виконували дуже тісно озна­чені задачі. Це була боротьба з природою, ведена залежно від умовин більш або менш зорґанізовано, та боротьба з зовніш- ними ворогами — людьми. Завойовання приносить поширен­ня круга діяльности держави в нових напрямах.

найбільш засадничим та характеристичним для нової форми орґанізації — є конечність удержувати завойованих в залежности. «Держава» стає перед проблємом «внутрішнього порядку та ладу». Вона мусить захищати себе перед внутріш­німи бунтами, не допускати, щоби невдоволення поневоле­них виявляло себе збройними виступами або взагалі відмо­вою від виконування наложених на них повинностий. Це завдання стає тим більше складним та трудним, чим більше взаємини між завойовниками та завойованими віддаляються від форми простого наїзду та пліндровання. Далі, коли заво- йовання перейшло свої примітивні форми, особливо-ж з моментом, коли почалися як-небудь упорядковані обовязки переможених, складання ними «дани», «гарачу» та инших «повинностей» — з цею фазою родиться знову дальше завдан­ня. Це завдання пильнувати, щоби ці обовязки були викону­вані, стягання дани, переховування, береження та взагалі управління в области цеї нескладної ще, первісної «скарбо- вости».

можна вважати загальним явищем, що завойовники дуже довго не переходять поза ці, порівнуючи прості та нескладні, форми взаємин з переможеними. З окрема, вони дуже довго зовсім не цікавляться внутрішним життям завойованих. Вони полишають їм зразу їхній устрій, вірування та піклу­вання про внутрішний хід їхнього життя. Але такий стан не треває в безконечність. Це неможливе вже з огляду на сам факт, що переможені та переможці наближаються та до пев­ної міри зливаються згодом з собою, переймаючи від себе вза- їмно культурні особливости, мову, затягаючи кровні звязки і т.д. Далі, «господарсько-скарбові» інтереси вимагають, щоби нічо не зменшувало та не порушало ладу та мира серед «платників». Всякі внутрішні заворушення та безпорядки серед них зменшують їхню вартість, як жерела приходів. Тому «влада» починає цікавитися і внутрішнім життям зово- йованих, переймаючи в свої руки в першу чергу законодав­ство та судоводство, яке стає таким шляхом одним із завдань держави. Два моменти впливають на дальше ще поширення цих завдань. Один господарський: де боротьба з природою вимагає надзвичайних зусиль, а успіх в цій боротьбі зале­жить від строгої та широкої орґанізації, бачимо, що держава переймає на себе це завдання. Другий момент, що ділає рів­нобіжно, — це потреби звязані з війною. З обох мотивів, гос­подарського та стратегічного, держава поширює круг своїх завдань. Вона дає почин до «публичних робіт», як будова каналів, загат, водопроводів, шляхів, укріплень, — орґанізує їх та переводить. Дякуючи цему, вона стає охоплювати всі области життя. її завдання ростуть і множаться. В життю та для розвою людства вона стає наймогутнішим чинником.