Розділ Ворожнеча, війна та завойовання

Первобутні відносини визначаються як вже сказано — тіснотою та всесторонністю цего звязку, яким охоплює ґрупа своїх членів. Отсему тісному обєднанню в межах ґрупи від­повідає її замкненість та вороже відношення до всего, що находиться поза ґрупою.

Цеї ворожнечі не можна ототожнювати з війною. Війна — це акція. Первобутня ворожнеча, це «настрій» супроти чужих засадничо недовірчивий та неприхильний. Цей настрій не все мусить доводити до війни. Він може доводити до самого тільки старання, не зустрічатися з чужими ґрупами, не мати сусідів, тільки пусті простори кругом себе. І не кожда стріча мусить доводити до бою. Зустрівшіся чужі племена чи роди можуть без бою просто розійтися в ріжні сторони. Таким спо­собом сама ворожнеча не мусіла доводити до війни, і через те вона не мусіла впливати на розвій орґанізаційних форм, тіль­ки війна, її потреби та її наслідки впровадила в ці форми основні зміни.

Щож було причиною, яка родила війну?

Є старі думки про те, що войовничість, це вроджений людині та людським громадам «природний» наклін, стихій­ний гін /інстинкт/ незалежний від ніякої зовнішньої потреби. В останні часи сформуловано навіть поняття «соціольоґічного імперіялізму», що проявляється там власне, де не має ніякої річевої причини до війни, де війни не дає та не може прине­сти ніякої річевої користи. І/ Отсей «чистий» імперіялізм це прояв цеї стихійної сили, що пре людий до війни. Безперечно стихійні сили нерозумного але виключно психольоґічного порядку грають в розвою та життю людства чималу ролю.

Найгрубша і найбільш примітивна, це бажання заспокоїти голод прямо людським мясом. В околицях, де людське мясо — одиноко мясна страва становило добуття цеї страви станови­ло ще в наші часи найголовнішу причину війни. Далі, супе­речки за мисливські ревіри або пасовиска для черід мусіли становити причину для крівавих сутичок. Такі сутички не лежали в господарському пляні та не становили його складо­вої частини. Вони були тільки неминучими епізодами, там, де наслідком зросту населення стало тісніше на земли. Згодом міняється картина. Війна стає для певних племен явищем постійним, нормальним, звязаним тісно з їхнім побу­том.

В міру розвою продукційних засобів росте богацтво, почи­нається виробництво про запас, понад конечні та безпосеред­ні потреби. У хліборобів появляються запаси хліборобських витворів, у пастирів численні череди. Одно і друге представ­ляє собою цінність і будить лакімство, бажання присвоїти їх собі. Повстає таким чином обєктивна підстава, річева ціль для нападу. Рабунок стає метою та оправданням війни, а війна стає одним із засобів для добування дібр, що представ­ляли якусь вартість. Такими добрами були в першу чергу череди. Постійні небезпеки, на які вони були наражені, викликали все можливість, що наслідком їх череда змен­шиться так, що не вистарчить для прокормления родини, роду чи племени. Тому було бажаним побільшувати можливо свої череди далеко понад дійсну, хвилеву потребу. Обставина, що череда не вимагала ніякого, «консервовання», як примі­ром добич мисливця, давала пастирям можливість робити це, громадити отсе своє богацтво. Так взаїмний рабунок черід стає істотним явищем для побуту пастирських племен. Він є предметом та метою безнастанних між ними нападів, почвою для безупинної між ними війни. Завдання і ціли цеї війни остають все однакові і ця війна приносить для орґанізаційних форм пастирських племен тільки цю зміну, що орґанізація стає приноровленою передусім до потреб війни.

При всім тім, племя задержує свій склад, воно остає мало зріжницьованою, однородною скупиною, звязаною кровним звязком. Усею своєю психольоґією, почуваннями, усіми від­носинами внутрі, воно є тільки поширеною родиною. Внутрі його не має засадничо противолежних, суперечних інтересів. Там панує ще, як в родині, солідарність всіх членів і влада ватажка є — так би мовити — узасаднена цею солідарністю.

Иншого роду, хоч зразу подібну картину стрічаємо там, де йде про добуття не однакових /як поміж пастирями/ дібр, але власне дібр, таких, яких не находиться в себе. Розвій госпо­дарства веде до поділу праці та спеціалізації в означенім напрямі. В первобутних умовинах цей поділ та спеціялізація відбуваються передусім поміж ґрупами так, що ґрупи ріж- няться поміж собою напрямом свойого виробництва. Найдавнішим може, а на всякий випадок найбільш далеко- сяглим своїми наслідками був поділ на мисливців, пастирів та хліборобів. Вже самі дуже відмінні умовини життя викли­кали дуже відмінний розвій життя в залежности від кожного з цих трьох способів істновання — з окрема-ж розвій форм суспільної орґанізації.

Але справді переломове значіння має щойно конфлікт поміж племенами ріжного типу, а власне поміж хліборобами з одного і пастирями або мисливцями з другого боку.

L. Gumplowicz, який разом з цим вчить, що державотворча війна була власне війною ріжних людських рас. Йдучи за цею думкою, заступники цего учення стараються доказати, що кожда з історичних держав повстала не інакше, як тільки шляхом завойовання осілих хліборобів кочевиками, при чому міг йти по собі чергою ряд цілий завойовань, чимраз то нови­ми нашельцями — кочевиками. Так поставленої тези не можна доказати. Не тільки цілий ряд новіших держав повстав иншим способом, як завойовання, приміром шляхом визвольного відірвання частини від давнішої державної цілости, або обєднання ріжних держав, або частин ріжних держав в нову державу. Також що до ріжних древніх держав не доказано, що вони повстали як наслідок завойовання. Єгипет був державою ще до завойовання його Гіксами і не маємо ніякого доказу, що в началі його було завойовання. Те-ж треба сказати про Рим. Він починає період своїх завойо- вань, вже будучи державою. Що до Китаю знову, то хоч заво­йований він пришельцями з тибетанської високорівні, про характер цих завойовань ми не знаємо багато. Проти гіпоте­зи, що тільки переможені туземці були рільниками, промов­ляє обставина, що в Китаю хліборобство оточене дуже вели­кою долиною — до того, що китайський цісар мусів що-річно власноручно управити означену рілю. Трудно думати, що такий звичай міг би вирости на ґрунті пошани переможців до чужого їм заняття переможених.

В дійсности це зайва річ доказувати, що кожда конкретна держава — це наслідок завойовання. Не про це йде, як повставала кожда поодинока держава, а про це, як повстала орґанізаційна форма, яку називаємо державою. Раз вона повстала, то в кождім конкретнім випадку могла вже ріжни- ми способами повставати держава. Подібно, що инше означає питання про повстання родини, як суспільної установи, а що инше питання про це, як повстала дана родина.

Згадане протиставлення родиться та набирає практичного значіння тільки на високому порівнуючи ступени розвою: аж тоді, коли хліборобство та приручення звірят поступили дале­ко, коли хліборобство звязалося з культурною землею і було вже для хлібороба вистарчаючим жерелом удержання, як для пастиря випас худоби, і коли врешті кінь та верблюд перестали бути тільки засобом поживи, а стали засобом для переношення з місця на місце. В такій стадії представляє заселена хліборобами земля картину матеріяльного добробу­ту. Не тільки земля віддає тут людині свої плоди, в виді жнива та приручених звірят в далеко більшій мірі, як в мис­ливців та пастирів. Осілий спосіб життя, більше забезпечен­ня перед голодом та холодом, життя в громаді, все те справ­ляє, що в хліборобів розвивається матеріяльна культура далеко краще, як у кочових племен. А культура, це значить матеріяльне богацтво в порівнанню з менш культурними кочевиками. Таким способом, для кочевика повстає ясний матеріяльний інтерес іти війною на хлібороба. Війна, це вже не тільки психольоґічний вираз «ворожнечі», вилиття назби­раної енерґії. Це шлях і спосіб добути не тільки худобу хлібо­роба, якої для кочевика «ніколи не має надто богато», але й того всего, чого він сам не виробляє, отже збіжа, тканин та всего, що виробляє осілий хлібороб.

Відтак прибуває ще один, і то ще не найважніший пред­мет, який можна добути тільки війною: це раб, невольник. І тут рішає господарський момент. В розвою людського госпо­дарства людська праця стала не тільки вистарчати для про- кормлення людини, але й давати ще «надвартість», яку можна було зберігати. В міру, як зароджувалася та розвива­ла торговля, ці збереження не тільки давали забезпечення для прокормлення про лиху годину. їх було можна виміняти на инші добра, не тільки необхідні та пожиточні, але і пред­мети розкоші.

В цій боротьбі наступаючою стороною є кочевики — і вони мають всі дані для перемоги. Вони фізично вже мають пере­вагу над хліборобом. В порівнанню з ним, що привик до важ­кої але повільної праці, вони рухливіші та моторніші. Але найважніше, це їх перевага з точки погляду орґанізації та моментів стратегічного характеру. Орґанізаційно хлібороб склонюється все і всюди до децентралізації. Тільки в межах поодинокого господарства та рівночасно одної родини він витворює централізовану одноличну владу. В ширшім звязку роду чи племени чи села, хліборобська орґанізація з правила децентралізована. Хлібороб звязаний не тільки з власним селом чи оселею. В її межах ще він звязаний особливо сильно зі своєю хатою та своєю землею. «Мобілізація» находить в цім парикуляризмі великі перешкоди. Тай хлібороб не привик порушатися та ділати в великій карній масі. І рухи такої час­тини мусять все бути важкі та непевні. «Але пастир пору- шається найкраще у великій валці, яка найкраще забезпечує одиницю та яка є з кождого погляду військовим походом, як кождий постій представляє собою військовий табор.» «І через це стають вони /пастирі/ борцями по знанню, та, поки не утво­рить — держава — ще вищих та могутніших орґанізацій, борцями непереможними.^[2]

Пастир та воїн стають тотожними поняттями.

Врешті приходить тут ще стратеґічний момент. На випа­док воєнної невдачі кочевики все можуть відступити в степ чи пустиню, де погоня за ними з боку хліборобів дуже труд­на. Іти далеко в степ чи пустиню, справа все небезпечна, вона може все закінчитися, як закінчилася виправа: Ігоря на Половців. Тай хлібороб по всій своїй вдачі дуже нерадо тільки піде на далеку виправу і в пустині чи в степу все буде почувати себе непевним та неповротним. Кардинальний прінціп, що наказує використати перемогу, для хліборобів дуже трудний до переведення. Це дає кочевикам можли­вість навіть по невдачі набрати знову сил до нового наско­ку — можливість, яка істнує для хліборобів тільки дуже виїмково, коли випадково чи війна чи инші якісь події задержать ворогів на протязі довшого часу в иншій стороні. Але і тоді хлібороби тільки виїмково використовують пере­дишку для кращого приготовления до майбутньої нової роз­прави. Частіше вони повертають її тільки на мирну відбудо­ву. І новий наскок кочевиків, тих, що раніше, або нових застає їх не більш здатними до відбиття його, як і попере­дній. Таким чином, війна, іноді вікова ведеться серед умо- вин, що ведуть до остаточного переломання опору хліборобів та перемоги кочевиків.

Яке значіння має ця перемога для розвою форм людсько­го співжиття? Oppenheimer, що згідно з иншими уважає її вихідною точкою для нової фази історії, дає схему, по якій мусять розвиватися далі відносини, починаючи з моменту цеї перемоги. ^[3] Він уважає цей момент початком держави і начислює шість стадій в її дальшому розвою. Нас інтересу­ють тут тільки початкові стадії, і вони власне представлені Oppenheimer-ом найбільш ясно та переконуючо.

Зразу, одиноким способом використання перемоги це без­пощадний грабунок всего, що дасться забрати та що пред­ставляє якусь вартість, побиття переможеної людности, за виїмком може жінок, а відтак взагалі пригожих в неволі, та знищення всего останнього. Друга стадія починається тоді, коли хлібороб закинув вже спроби боротьби, а наїздник починає розуміти «що вбитий селянин не може більше орати, ані зрубане овочеве дерево більше родити. У власно­му інтересі він оставляє селянина живим, а деревину не зрубаною. Збройні наскоки повертають ще, але вже не для війни та бою. «Вони палять та мордують не більше, як треба для удержання респекту та зломання поодиноких спроб опиратися. Але взагалі, засадничо, по уставленому звячає- вому праву — забирає пастир хліборобови тільки лишки». Хлібороб дістає щось в роді «права» на це, що необхідне для життя. Порушення цего права відчувається, а згодом і кара­ється самими переможцями, як кривда. Починаються мирні взаємини поміж переможцями та переможеними. Як жерело постійного приходу стають хдібороби предметом опіки з боку переможців. Вони починають обороняти їх від нападів инших кочевиків. Так побіч сфери абсолютно протилежних інтересів зароджується царина, в якій панують солідарні почування. Вже ворог стає спільним ворогом і переможених і переможців. Хоч з инших мотивів, одні і другі заінтересо­вані в цім, щоби відбити «чужий» напад: одним погрожує новий напасник убивством, безпощадним пліндрованням та руїною, — для других, він посягає на їхнє добро, на їх виключне право тягнути користи з хлібороба. Згодом, ста­ють самі хлібороби не ждати, поки кочовики являться по свою частину, але самі віддавати їм її, як «дань», «трибут». Далі приходить /хоч не все/ момент, що переможці поселю- ються в сусідстві або й серед своїх хліборобів. До цего можуть доводити їх відносини, які кочеве життя роблять неможли­вим та пруть до поселення: перелюднення степу чи пустині, натиск нових номадів і т.д. Але окрім того, незалежно від цего, пруть до оселення й політичні міркування. Потреба удержувати в послуху хліборобів та дати їм постійну охоро­ну перед ворожим наїздом. Таке поселеннє відбувається озброєним табором, або кількома такими таборами там, де пероможені не є ще зовсім зломані та де треба числитися з можливістю повстання. Клясичний приклад такого поселен­ня давала Спарта, де пануюче племя сиділо посеред завойо­ваних періойків та гельотів військовим табором. Укріплення там не було тільки тому, щоби воно не ослабляло самопев- ности та військової справности Спартіятів, — зате вони жили в стані постійного воєнного поготівля. Де не має небез­пеки бунту, поселюються переможці в розкинених по всій країні замках, містах та дворах. Таким способом доконуєть- ся територіяльне обєднання обох племен.

Наслідком постійних взаємин, пожиття зразу поруч себе а далі перемішання на одній території являється, коли не про- тиділають цему особливі умовини, доволі тісне зближення обох ґруп. Мова одних або других стає спільною мовою всіх. Тесаме діється з реліґією. Культ і боги одної частини прийма­ються всіми. Усе культурне життя стає до певної міри спіль­ним. Врешті забувається й саме завойовання, родяться леґен- ди, що мають доказувати кровне родство всіх, повстає почуття та переконання, що всі становлять одну цілість — повстає нарід в державі. Забувається і сам факт колишньої племінної окремішности та завойовання. Колишні племінні вороги ста­ють частиною одної цілости з переможеними. Вони перейма­ють в цій цілости, а властиво задержують функцію боронити її перед зовнішнім ворогом. Так стають «лицарською» вер­ствою в межах одного-ж народу.

2.