Розділ Два типи держав Греції

А. Спарта

а. Суспільний устрій

Пануючий до недавна погляд називав Спарту абсолютно на всім протязі її історії реакціною орґанізацією. Проти цего — каже Ріхард Шмідт, що якраз Спарта випередила в розвою инші грецькі держави, що власне в Спарті наступи­ло ранше як в инших державах зрівнаннє та злиттє аристо­кратії, загалом громадян.

Такий стан удержується особливо довго та кріпко, дякуючи господарським умовинам життя. Спарта остає дуже довго виключно аґрарною країною. Як така, вона в зовнішній своїй політиці виступає на протязі кількох століть виключно як сухопутна сила: тільки примушена обставинами, нерадо, з допомогою з чужого боку та невдачно вона починає врешті творити власну силу на морю. На полі внутрішнього розвою з аґрарним характером вяжеться тісно закостенілість суспіль­ного та політичного устрою Спарти. Тут не ділали ті розвоєві сили, які будить та приносить з собою торговля, та промисл. Землеволодіннє було основою, на якій держався і суспільний консерватизм Спарти і її державний устрій. Як би розуміючи це, Спарта послідовно боронилася перед зміною своєї еконо­мічної системи. Повноправним Спартіятам було заборонено займатися торговлею. Тільки безправні політично періойки мали право торгувати, хоч і вони з деякими обмеженнями. Поширена скрізь в Греції монета була в Спарті забороне­на, — тільки для внутрішнього обороту була бита окрема залізна монета.

На тлі цеї господарської системи рисується грубими лініями нескладна картина суспільного устрою Спарти. Не числячи порівнуючи нечисленних рабів-невільників, вся її людність ділилася дуже виразно на три суспільні верстви. Жерелом та основою поділу було завойованнє, — збройна перемога Спартіятів, що дала їм політичне та суспільне панованнє над переможеною людністю. Память та свідомість цего була жива в одних і других, а досліди виказали понад всякий сумнів, ця память та переконаннє відповідало фактам. Так покривався племінний поділ з поділом на стани. Спартанці були паную­чим племенем і пануючим станом. Під ними була поневолена людність, що ділилася на Гельотів та Періойків. І цей поділ з рівночасно племінним та становим, і він теж основується на завойованню, а властиво на ріжниці в завойованню. По спар­танській традиції Гельоти це було племя, яке найбільш завзя­то та найдовше боролося з завойовниками. За це вони були зіпхнуті на сам суспільний низ. «Своє пониженнє завдячують вони цему, що принесло би їм було честь, коли би щастє не покинуло їх, — своїй безпощадній боротьбі проти походу дорийських завойовників.» /:Wilson: Der Staat. — S. 52.:/ їхнє положеннє було дуже важке. Вони не були невільниками в повнім, формальнім розумінню слова. Вони були привязані до землі і тільки разом з земельними наділами могли переходити з одних рук до других. Як привязаний до землі її живий інвен­тар — Гельоти стояли під охороною законів о стільки, о скільки закон улаштовував земельну справу. Через те підносить де-хто, що вони були в де-якій мірі власністю держави. В дій- сности їхнє положеннє майже не ріжнилося від положення рабів.

Само собою розуміється, що ніякої участи в правлінню дер­жавою Гельоти не мали. Політично — вони були зовсім без­правні.

Положеннє Періойків було без порівнання краще від поло­ження Гельотів. Це були також завойовані племена, але не зіпхнуті на суспільне дно, на якім жили Гельоти. Головним обовязком, який наложили їм Спартанці, була оплата дани­ни. Крім цего вони були повинні на випадок війни виставля­ти та віддавати під прикази Спарти військові частини. Поза цим це були вільні, хоч не повноправні горожани. Як вільні хлібороби вони сиділи на землі, — при чім їм оставлено землі гірші та в гіршім положенню. Як купці та ремісники вони мешкали по численних містах Лякедемону. Особисто вони могли мати власний маєток та розпоряджати ним, і головно капітали Періойків були цим жерелом, з якого брала Спарта в часи скрути. Але їх господарський розвій як промисловців та купців був припинюваний економічною політикою Спарти, що ставилася ворожо до інтересів торговлі та промислу.

Над цими двома ґрупами поневолених панували Спартанці — заразом племя і привілєйований суспільний стан. Суспільно-економічне їх пануюче становище основува­лося на цім, що до них належала земля, на якій працювали закріпачені Гельоти. Далі вони мали право до особливої допомоги з державного скарбу, в ріжних формах. їм прислу- гували врешті привілєї з огляду на державні оплати, яких тягар лежав головно на Періойках. Політично вони тільки були повноправні. В їх руках лежало все правліннє та тільки вони мали участь у владі.

Становище Спартан в державі та їх внутрішний устрій та орґанізація випливали з обставин, про які згадано вже вище. Дякуючи особливим вимогам, завойованнє краю не пере­йшло в Спарті всіх своїх звичайних стадій, не дійшло до цего моменту, коли переможені покидають фактично думку про дальшу боротьбу, та коли вони починають почувати себе, хоч і покривдженими, членами одного з переможцями суспіль­ства. Такий момент в Спарті ще не прийшов. Переможці — Спартани находилися на протязі століть все ще в стадії непо- кінченого завойовання, отже безнастанної, затяжної бороть­би. їх становище в цій боротьбі було нелегке. Моральна сила противників мусіла бути немала, коли дух бунту удержував­ся в них, не зважаючи на стільки важких невдач. А чисель­но — перевага завойованих була аж надто велика. По обчис­леннях, перевисшали Спартан числом Періойки в троє. Гельоти — в двайцятеро. Щоби остоятися проти такої чисель­ної переваги, мусіли Спартани витворити та розвинути осо­бливу силу в собі самих. До цеї мети звернена вся їх політич­на творчість.

В цім напрямі треба признати політичною необхідностию передусім саму основу спартанського устрою: в межах паную­чої ґрупи, рівність всіх її учасників. Ця рівність остає в най­тіснішім звязку з острою, важкою та безпереривною бороть­бою, яку вести була примушена ця ґрупа. Пренс виказав, що кождий раз, коли якась ґрупа найдеться серед окруження чужого та гостро від неї відмеженого, серед неї родиться та здійснюється ідея рівности. Спарта — це один з найбільш проречистих прикладів цего соціольоґічного явища. Почуттє гострої ріжниці між ґрупою а окруженнєм зменшує почуттє ріжниць в межах самої ґрупи. Почуттє нерівности на зовні родить та скріпляє почуттє рівности в нутрі. В данім випадку впливав ще розумовий момент. Боротьба з переважаючим чисельно противником вимагала абсолютної солідарности, а солідарність могла розвиватися найкраще поміж рівними між собою. Так виникала спартанська рівність необхідно з умовин, серед яких находилися Спартани. Але ця засада рів- ности всіх Спартан мала свої, виразно зазначені межі. Вона голосила, що учасниками спартанської спільности можуть бути тільки рівні та що вони повинні бути рівними. З цею н.п. метою було заборонено все, чим могла би проявлятися на вні ріжниця в маєтку поодиноких членів спільности. Яка-небудь розкіш в помешканню, ноші та їді була заборонена. Але з другого боку, ця рівність обхоплювала тільки цих, хто посідав обовязуюче для всіх мінімум майна. Хто зубожів так, що не міг вже платити до спільної скарбниці вимаганої вкладки, цей переставав бути членом громади-спільноти повноправ­них горожан Спарти. Правда, законодавство Спарти та її правліннє старалося удержати дійсно серед Спартіятів маєт­кову рівність. До цего була спрямована заборона богатим вдо­вам віддаватися за маючих громадян: вони повинні були брати за мужів незаможних Спартан, які потребували їх віна. Для цего богаті сімї мусіли адоптувати бідних дітий. Але економічний розвій був сильніший, як зусилля держави. Маєткові ріжниці поміж Спартанами ростуть постійно. В дея­ких руках скупчується велике майно, — а рівночасно вихо­дять з рядів повноправних громадян численні їх члени наслідком зубожіння.

Дальшим наслідком описаного положення Спартан була конечність підчинити одиницю все загроженому в своїм буттю загалови. Тільки ціною такого повного підчинення міг цей загал бути відповідно сильним. Звідси випливають кому­ністичні риси устрою Спарти. Приватна власність в Спарті істнувала /:на острові Креті, якого устрій був дуже зближений до спартанського, була земля спільною власностию:/. Але поруч з системою індивідуальної власности істнувала реґля- ментація життя наскрізь комуністичного порядку. Діти вихо­вувалися разом під доглядом держави. Для дорослої люднос­ти весь спосіб життя був приписаний державою. З окрема дорослі та спосібні до зброї мущини повинні були разом меш­кати і разом харчуватися, при чім їда була теж означена державою. Кошти покривалися вкладками учасників та додатками до них, які платила держава. Істнувало вправді індивідуальне подружже, але в звязку з ріжними рисами ґру- пового подружжа та спільноти жінок. Бо становище жінки в Спарті було означене одною тільки метою: жінка була пови­нна родити для держави богато та фізично здорових грома­дян. Тому вимаганнє вірности в подружжу не було в Спарті предметом її етичних норм. Порушеннє цеї вірности не пору­шувало безпосередно «інтересу» «загалу», то й не було потре­би виступати на його захист.

Як вся ця строга орґанізація служила одній меті, так тій- же меті була присвячена вся діяльність держави. Вона була всеціло направлена на це, щоби розвинути як найбільше, скріпити та удержати військову силу. Спарта — це був воєн­ний табор в безнастаннім поготівлю. її поліс — це було пять сусідуючих сіл, що нарочно не мали ні оборонного валу ні стін, щоби їх мешканці не звикали покладатися на щось инше, як тільки на власну свою хоробрість та силу. Торговлею ні промислом не було вільно займатися Спартіятам. Одиноким достойним їх занняттєм було воєнне ремесло, якому вони від­давали себе через все життє. «Фалянґи» важко збройних піхо- тинців-гоплітів були силою політичною Спарти, — на них стояв її внутрішний устрій та значіннє в міжнародних зноси­нах. А заведеннє керованого одною командою полка «\oxog» як військової одиниці, було одиноким новим вкладом в розвій цивілізації, який завдячує людство творчости Спарти, себ то її пануючому станови — повноправних Спартіятів.

Протягом кількох століть удержала Спарта форму свойого суспільного устрою — але тільки форму. Економічний розвій був сильніший як бажаннє приклонників старих порядків та старого ладу. Економічний розвій розкладав чимраз сильні­ше громаду повноправних Спартіятів. Не зважаючи на всі законні перешкоди зростала серед неї нерівність майна. Воно накопичувалося в одних руках, — а чимраз то чисельнішою ставала маса зубожілих, що переставала бути повноправни­ми, тратили свої права політичні та правну спосібність носи­ти зброю. Творилася нова верства населення, поставлена низше пануючої, а зближена суспільно до поневолених. Число спартанських войовників маліє постійно наслідком цего суспільного процесу. Первісно виставляла їх Спарта біля 10.000 борців. В часи перських воєн, зразу до 8.000, від­так 4.000, в 418. р. до Хр. тільки 2.200, в пів століття пізніше, не більше як 1.000. Колишня громада Спартіятів рівних та повноправних стає чимраз дрібнішою ґрупою, фінансових потентатів. Не зважаючи на заборону, грецька монета стає в Спарті загальним засобом виміни, дає основу для грошевої аристократії. Ухиляється закон, що забороняв продавати з вільної руки землю. Зубожілі Спартіяти продають з конеч­ности свої наділи богатим, і в 4. ст. вся земля опиняється в руках яких 100 богатих родин. Рівночасно з цим Періойки збогачуються, а Гельоти стають чимраз більше непокірливи­ми супроти ослаблених чисельно та ослаблених дякуючи внутрішньому роздвоєнню Спартіятів. їхні повстання мно­жаться, далі стають постійним явищем. З початком 2-го ст. до Хр. Спартіяти як замкнений в собі, пануючий стан є тільки спомином, — як і ціла суспільна структура Спарти, з її «кля- сичної» доби.

б. Політична орґанізація

Зі становища населення Лякедаймону як цілости, пред­ставляє собою Спарта картину строго переведеного, аристо­кратичного устрою. Поникаюча меншість обєднала в своїх руках всі політичні права. Переважаюча її числом много­кратно більшість є політично зовсім безправна, засуджена на повну пассивність. Коли-ж розглядати питаннє політич­ного устрою Спарти зі становища племени переможців, тоді навпаки уявляти ме собою її політичний устрій послі­довно здійснене «народоправство», політичноправну рів­ність всіх членів цеї активної ґрупи, творців спартанської держави. Ця політична рівність Спартіятів — як це вже сказано вище — була здійснена мабуть тільки згодом. В політичнім устрою Спарти зразу остали були сліди пер­вісного поділу. Цей устрій, що виявляв консервативну закостенілість, о скільки йшло про становище Періойків та Гельотів, зміняється вже в історичні часи відносно прав самих Спартіятів. Іменно-ж, вже в історичні часи кінчить­ся процес «демократизації» в межах упривілєйованого спартанського племени.

Політичний устрій Спарти, що розвивався в доісторичну добу, називала лєґенда твором мітичного законодавця Лікурґа. Цей устрій був доволі нескладний. Політична орґа- нізація обмежувалася до чотирьох установ. Це були королі, рада Найстарших, ефори та народнє зібраннє, між якими були поділені компетенції влади.

Два королі з роду Аґіадів та Евріпонтідів стояли номіналь­но на чолі держави. Лєґенда пояснювала початок цего подвій­ного королівства так, що король Арістодем полишив двох синів-близнят, а мати їх не вміла сказати, котрий з них стар­ший. Тому — мовляв — оба вони стали королями. Новіша теорія пояснює початок дво-личного королівства так, що в добу суспільно-політичного вирівнання між Спартіятами, додано істнуючому королеви товариша з рядів, доси безправ­ного простолюддя для береження його інтересів. За цею гіпо­тезою промовляє м.и. обставина, що імена королів в одній династії — аристократичні, в другій — демократичні. На всякий випадок, вже сама колєґіяльність королів ослабляла дуже їхню політичну позицію. їх значіннє було практично невелике, а власть їх була обмежена. Королі стояли на чолі релігійного культу, до них належав провід на війні, заступни­цтво Спарти на вні, до них належало теж судоводство в спра­вах родинного права, вони були врешті опікунами сиріт та малолітків. Але в усіх напрямах їх власть була обмежена компетенцією инших політичних чинників. Незалежно від обмеження свойого обсягу ділання королі були відповідальні за своє урядованнє. З одного боку «ефори» мали обовязок вно­сити проти них обвинувачення, коли зауважили якесь пору- шеннє королівських обовязків; з другого боку мав кождий Спартіят право виступити проти короля з обвинуваченнєм.

Теоретично найвищою владою була «апелля» — зібраннє всіх Спартіятів, що покінчили 30 літ віку. До них належало вирішеннє в спорах про наслідство трону, вони вибирали чле­нів «Ради Найстарших» та урядовців, рішали про державні договори, про війну та мир, ухвалювали закони. В дійсности вплив цего зібрання не був великий. Він був обмежений головно двома моментами. Народнє зібраннє не мало права ініціятиви ані права радити над внесеними предложеннями. Предложення опрацьовувала «Рада Найстарших» та пред- кладала їх зборам. Право промовляти на зборах мали тільки королі, члени Ради Найстарших та ефори. Наслідком цих обмежень властиво тільки право виборів було справді реаль­ним, практично дійсним правом зборів. Друга обставина, яка практично обмежувала значіннє зборів, це була недостача правильного голосовання. Голосів не числено. Голосованнє відбувалося криком, при чім ефори рішали, чи сила крику виявляла більшість зібраних, чи ні. Такий примітивний спо­сіб голосовання давав ефорам можливість використовувати своє становище, оцінювати силу крику залежно від власного побажання та відповідно справляти волю зібрання.

Неначе безпереривно урядуючим виділом Народнього Зібрання, була «Рада Найстарших» — «увронбіа». Вона скла­далася з вибраних на все життє 28 членів, з яких кождий мусів числити що найменше 60 літ від роду. Засідали в ґерузії і королі, і вони були обовязані придержуватися її ухвал, так що була ґерузія прибічною радою королів. Далі вона виріша- ла найважніші питання адміністрації. Вона була законотвор­чим тілом, при чім мабуть в деяких справах рішала сама, в инших приготовляла законопроєкти для апеллі. Врешті була ґерузія судом, до якого належали рішення в важніших кар­них справах, з окрема в справах про державну зраду. ґерузія судила і короля, коли піднесено обвинуваченнє проти котрого з королів. Так сула ґерузія в дійсности найважнішою та най­вищою владою Спарти. Обсяг її ділання обхоплював найваж- ніші ділянки життя держави. її члени раз вибрані не були вже залежні від народнього зібрання, — за те сама ґерузія — як суд в політичних справах була установою, з якою мусіли числитися всі політичні чинники, не виймаючи королів. Вона була мабуть первісно суто аристократичною установою та ще після суспільного вирівнання серед Спартіятів ґерузія скла­далася переважно з членів старих, аристократичних родів, так що в ній продовжувалися ще традиції старого порядку. Розвій державного устрою Спарти ішов власне в напрямі обмеження ґерузїї, перенесення частини її завдань на иншу установу, що представляла собою — розуміється, тільки в межах спартанської громади — «демократичний» чинник. Це була інституція ефорів.

Про початок цеї установи не маємо відомостий. В історич­ні часи ефорів, числом пятьох, назначає ґерузія. Вони є помічниками королів, головно у виконуванню судових завдань, крім цего вони виконують поліційні завдання, як сторожі публичного ладу. З часом їхнє становище зміняєть­ся основно. їх не назначає вже ґерузія, але вибирає — все на рік - народнє зібраннє. разом з цим їхні функції поширю­ються. Ефори з помічників королів стають урядовцями дер­жави, яких першим обовязком є нагляд над всіми урядовця­ми, в цім числі також над королями. Зовнішно це становище ефорів проявляється так, що королі складають перед ефора- ми в означених промежутках часу присягу, якою зобовязу- ються берегти конституцію. Зміст ефорського права верхо­вного нагляду лежить в цім, що вони можуть обвинувачува­ти королів перед ґерузією в порушенню королівських обовяз- ків. Вони приймають також від приватних осіб скарги на королів та рішають про те, чи представити їх ґерузії, чи ні. Вони мають право контролювати всі напрями адміністрації. До них переходить правліннє скарбницею. Вони врешті про­водять так в ґерузїї, як в народнім зібранню та скликають засідання обох. таким способом стає коллєґія ефорів най- важнішою в державі владою, перебравши від ґерузії частину її обсягу ділання та висунувшися в деяких напрямках понад ґерузію. При цім ефори представляють — о означенім розу­мінню — демократичний елємент. Іменно-ж такий характер випливає з обставини, що вони виборні, що період їхнього урядовання обмежений до одного року, та що вони є відпо­відальні за своє урядованнє. Дякуючи цему ефори не пере­творилися в замкнену оліґархію. навпаки, не зважаючи на зловживаннє власти, яке особливо в пізніших часах ставало злобою дня, вони, що вихопили рік-річно з «народа» і верта­ли до него знову через рік, були «народньою» установою. розуміється «народньою» тільки тоді, коли словом «народ» означити тільки саму замкнену в собі громаду Спартіятів. коли цей «нарід» наслідком описаної вище еволюції став маленькою жмінкою фінансових вельмож, стали ефори установою, зненавидженою вже не тільки Періойками та Гельотами, але численними, наслідком зубожіння витисну­тими з громади «рівноправних», Спартіятами. До повстань Гельотів прилучаються тепер отсі «менше вартні». Але, не зважаючи на це, політична конституція Спарти удержала­ся. Велика змова Айнадона /:в першій половині 4-го ст. до Хр.:/, що рішився при допомозі Гельотів провести держав­ний переворот, остала без успіху. Так же скінчилися зусил­ля королів Аґіса та Клєоменеса. В числі змін, які вони хоті­ли провести, як новий переділ землі, скресленнє довгів, приверненнє «старих» спартанських порядків, — було теж скасованнє уряду ефорів. При допомозі Македонії удалося спартанській оліґархїї перемогти Клєомена та ще раз урату- вати конституцію. Щойно 188. р. до Хр. «ахайський союз» після перемоги над Спартою накинув їй свій політичний устрій, на місце старого «законодавства Лікурґового».

Б. Атени

а. Суспільний розвій

Суспільний та політичний устрій Спарти поширений був тільки в малій частині грецьких держав дорийського племе­ни. Крім самої Спарти була Крета головною представницею цего типу. Розвій инших держав Греції пішов иншим шля­хом. Спарта була державою, що всю енерґію повернула на поширеннє, а відтак на збереженнє своїх завойовань на суші. Це рішало про її суспільне та політичне обличче, про харак­тер її суспільної діфференціяції, політичної орґанізації, про характер її військової сили, про шляхи та методи її політики. В цім лежить також причина, чому суспільна та політична система Спарти представляється на тлі грецьких відносин як система консервативна, суперечна з природними тенденція­ми розвою. Бо Греція — це півостров, богатий пристанями, облитий морем, що засіяне островами, етапами на шляхах до недалеких двох континентів. Греція мала тим назначений напрям свойого розвою. Побережже, в першу чергу східні береги півострова, далі розсіяні між півостровом та Малою Азією острови, врешті західні береги Малої Азії, стають тере­ном, на якім розвивалося життє Старої Греції. Море рішало про територіяльний її розвій. Море приносило те, що в еконо­мічнім життю країни торговля мусіла заняти найважніше місце. Відповідно цему зложилися та розвивалися суспільні відносини і політичний устрій, все суспільне, політичне та культурне життє країни.

Може цій обставині, в звязку з ранішою датою завойован- ня, треба приписати, що суспільне обличче грецьких держав представляється вже в початках історичної доби інакше, як в Спарті. Ріжниця в цім, що поза Спартою суспільні верстви не стоять до себе так виразно у відношенню завойовників та завойованих як в Лякедемоні. Память завойовання забулася вже — практичне значіннє має тільки ріжниця позиції, яку займали поодинокі верстви людности в економічній системі та політичнім устрою держави. В ті часи зустрічаємо поділ людности на шляхту — лицарів, селянство та зразу нечис­ленну верству скупчених по містах торговців та ремісників. Суспільно та політично панувала перша з цих верств. Вона постачала головну та найважнішу частину збройної сили: зразу войовників на воєнних колесницях, відтак їзду. Економічне її панованнє основувалося зразу на панщині, до якої було обовязане селянство. Відтак це панованнє пошири­ло свою підставу. Починаючи з половини 8-го ст. до Хр. почи­нає отся родова аристократія в чимраз більшій мірі займати­ся морською торговлею, та в звязку з нею морським грабіжни­цтвом. Це зміняє основно її суспільне положеннє. Вона бога- тіє і добуває засоби, щоби богатіти ще більше. Можливість вимінювати чи продавати продукти викликає зміну виробни­цтва. Аристократичний землевласник починає продукувати не тільки для власної потреби, але для торговельного оборо­ту, починає продукувати «товар». При тім він може тепер робити це порівнуючи в широкім розмірі. Цю можливість дає йому посіданнє численних рабів — невільників, яких поста­чає морська торговля та грабіжництво. Землевласник стає купцем та промисловцем. Він продукує — руками рабів — оливу, збіжже, вино, вовну, та промислові продукти: зброю, гончарські вироби, полотно, сукно і т.д. Як власник кора­блів — він стає купцем, перебирає в свої руки заняттє, яким промишляли ранше тільки «низькі» верстви людности. В звязку з цим отся заразом і земельна і промислова аристо­кратія переселюється громадно з сіл до міста.

Зміна, яка в першу чергу скріпила родову аристократію поширеннєм її економічної підстави, принесла в дальшу чергу захитаннє її становища. Вона наблизила її з економіч­ної точки погляду до цеї верстви, в якої природну сферу ділання вдерлася аристократія. Це були «неаристократич- ні» купці та промисловці, що рівнобіжно теж розбогатіли, розвинулися в сильну економічно, а при тім рухливу та метку суспільну верству. В почуванню своєї економічної рів- новартности з родовою аристократією, отся верства виступає як її соперник відносно суспільної позиції. Весь побут, заняття, економічні інтереси обох верств були однакові. Ріжниця лежала тільки в походженню, але цей момент походження з аристократичного роду або ні тратив чимраз то більше своє рішаюче значіннє. Важнішим та сильнішим него була сила майна, яке находилося в чиїх руках. Наглядно для всіх родовий аристократ, що втратив своє майно, ставав залежним від неаристократичного, богатого купця. Економічна сила, а не аристократичність роду стала рішати про становище в суспільстві. Пануюче суспільне становище займає замість родової маєткова аристократія. В її склад входять та грають в ній визначну ролю і старі аристократич­ні роди, але їх становище залежить тепер не від привілєю звязаного з родом, але від економічної сили. Так з окрема в історії Атен чимало передових діячів навіть в часи повного розцвіту політичної демократії вийшло зі старих аристокра­тичних родів. Перший в історії політичний ґеній — Сольон, це потомок племінних королів, аристократичного роду Медонтидів. Разом з цим він великий купець та власник кораблів. Він починає почот мужів, яким мусить приписати атенська «демократія» свої успіхи. Стара родова аристокра­тія зуміла зрозуміти «духа часу» та пристосуватися до него. Вона стала на ґрунт економічного соперництва, змінила свій суспільний характер, злилася суспільно-політично з верствою збогачених купців та промисловців і за цю ціну зберегла фактично на довго своє впливове становище.

В цій новій верстві економічної аристократії помічається деяка розбіжність інтересів. Вся вона представляє «капітал», але форми капіталу неоднакові. Іменно-ж входять в цю вер­ству з одного боку великі землевласники, що на своїх землях ведуть руками численних рабів-невільників господарство, передусім хліборобське. З другого боку великі купці та влас­ники кораблів представляють «рухомий» капітал грошевий. Інтереси одних та других, тотожні майже у внутрішній полі­тиці, розходяться іноді в питаннях зовнішньої політики. Перші є елементом порівнуючи більше консервативним, вони заінтересовані передусім в поширенню територіяльнім та скріпленню становища держави на суші. Другі зацікавлені питаннєм торговельних ринків та шляхів, питаннєм торго­вельного вивозу та довозу, питаннєм торговельного соперни- цтва на чужих ринках. З природи вони звертають увагу головно на море, вони приклонники активної та рухливої закордонної політики.

Економічний розвій, що поставив на місце родової ново- зроджену маєткову аристократію, поставив її заразом в дуже гостре відношеннє до «нищих» суспільних верств. Витворництво на велику скалю силами невільників станови­ло небезпечну конкуренцію для цих верств. Більшість ґрун­тів, а власне кращі та догідніше положені ґрунти скупчують великі землевласники в своїх руках. Селянство убожіє наслід­ком без- та мало-земелля. Середня верства дрібних ремісни­ків не може успішно конкурувати з «капіталістичною» про­дукцією, що послуговується невільниками. Одні і другі задо- вжуються в «капіталістів». Строгі постанови права відносно довгів віддають їх зовсім в руки вірителів. Вони численно попадають в стан панщиняних селян або просто стають раба­ми наслідком несплачення довгів. Разом з цим вони — як суспільна верства ростуть в силу дякуючи своїй численности та орґанізуючому впливови міста. Життє в місті, що зближає їх фізично, пособляє порозумінню, поширюванню думок, ста­вить все перед очі їхню чисельність, через те дає почуттє сили, дає можливість для спільних, гуртових виступів. Все те разом будить бажаннє визволитися з невідрадного економіч­ного положення та штовхає на шлях боротьби з верствою, від якої йде економічний утиск. Скрізь підносяться гасла сус­пільної боротьби. Між цими гаслами побіч домагання аґрар- ної зовнішньої кольонізації та переділу ґрунтів, займає най- важніше місце домаганнє опусту довгів, що обтяжають селян­ські ґрунти, та знесення відповідальности за довги власною особою довжника /:бєібах^£Іа:/. На вислід цеї боротьби мала рішаючий вплив обставина, яка вимагала скріплення серед­ньої верстви людности в інтересі самого істновання держави. Іменно-ж вимагала цего зміна, яка сталася на полі воєнної штуки. Найважнішою частиною армії стала — замість воєн­них колесниць та кінноти — озброєна важко піхота, гопліти. Через те треба було поширити суспільну основу, на якій була побудована збройна сила держави. Забезпечити себе зброєю мусів кождий воїн сам, з власних своїх матеріяльних засобів. Наслідком цего економічне становище рішало про участь в армії: як ранше, тільки цей міг належати до армії, хто міг власним коштом постаратися про зброю та коня, так тепер обхоплювала армія своїм складом всіх, хто міг ставитися в повній зброї піхотинця. Відповідно цему, як останне завдан- нє було економічно лекше, порівнуючи з конечностию стави­тися на власнім кони, суспільна основа армії поширилася. Вона обхоплювала тепер не тільки «лицарство», але широкі кола «середнього» стану. Військова реформа віддавала пере­вагу в армії кругам, які дійшли до рішаючого суспільно-полі­тичного значіння.

В Атенах звязана реформа військової орґанізації з іменем великого законодавця Сольона. Вироблена ним 594. р. до Хр. конституція звязує тісно суспільно-політичні реформи з реформою війська. З одного боку вона проводить суспільне визволеннє «середнього стану». Шляхом «сейзахтейї» скрес­лює Сольон всі довги, що обтяжали дрібну земельну влас­ність, проголошує недопустимість утрати особистої волі наслідком неможливости довжника заплатити довгу, увіль­няє панщиняних селян, робить їх незалежними від земельно­го панства. З другого боку він кладе широкі основи під орґа- нізацію збройної сили держави: він творить початки атен- ської фльоти і дієздатну сухопутну армію. Військові обовязки він розкладає відповідно до економічної сили населення. Горожани з річним приходом не низшим 500 мірок зерна, оливи або вина мають обовязок постачати воєнні кораблі. Слідуюча верства, з приходом поверх 300 мір, виставляла кінноту. Головна, найчисленніша частина людности, в голо­внім селяни, що мали бодай пару волів, «цайґіти» мусіли ставитися до війська в повній зброї піхотинців. Врешті «тети», безземельні заробітчани несли тільки помічні обовязки як гребці на кораблях, як лучники та ремісники. Так було тех­нічне завданнє, що однаково стояло перед Спартою та Атенами, розвязане неоднаково, дякуючи відмінним умови- нам суспільної структури. В Спарті «гопліти» були висловом вирівнання суспільних ріжниць в межах пануючого племени. В Атенах та в иших торговельних «морських» державах вій­ськова сила оперлася не на племінній, а на економічній осно­ві: «гопліти» були озброєною «середньою» в економічнім зна­чінню верствою населення. Разом з цим вони були висловом істнуючої ще переваги села над містом, хліборобів над про­мисловцями, ремісниками та купецтвом.

Після прінціпової перемоги «середнього стану» розвій ішов зразу в напрямі скріплення його суспільного станови­ща та в напрямі зміни його характеру. На тлі розвиваючоїся торговлі зміняється напрям хліборобської продукції. Плянтації оливи та виноградники витискають чимраз біль­ше продукцію збіжжа, а в звязку з цим богаті підприємці викуповують в широких розмірах землю дрібніших хліборо­бів. Рівночасно відтягає торговля та промисл від хлібороб­ства всі рухливіші та більш підприємчиві елєменти. Населеннє Аттики «урбанізується». Вже в половині 5-го ст. до Хр. мешкає більша половина людности в самім місті або в його найблизшій околиці. Точка ваги пересувається від хліборобської до промислової верстви. Щасливі політично для Атен 6-те та 5-те століття є періодом економічного роз­цвіту держави, та з окрема періодом розцвіту для богатих та середніх верств атенського горожанства. Біля 430. р. до Хр. випадало на 55.000 спосібних до зброї атенських горожан біля 2.500 найвище оподаткованих, 33.000 «цайґітів» та тіль­ки яких 20.000 «тетів» — значиться заможні становили пере­важаючу більшість горожан. Але навіть положеннє тетів в той період було порівнуючи добре, бо це період великих публичних робіт для розбудовання, укріплення та прикра­шення Атен, будови порту в Піреус і т.д. При цих роботах находять тоді заняттє за зарібок всі вільні руки і тільки виїмково приходиться державі ратувати своє населеннє перед голодом шляхом публичної допомоги, — це трапля­ється тільки в звязку з катастрофами такими як облога, при­мусова евакуація, викликаний елєментарними нещастями голод. Очевидно, істнуючі ріжниці поміж богатою та замож­ною частиною горожан дають основу для ворожнечі між ними, доводять до боротьби. В цій боротьбі йде головним чином про питаннє публичних тягарів: демократія переки­дає на найбогатші верстви весь тягар публичних оплат, в першу чергу кошти зброєння, далі кошти публичних робіт, культурних установ — як театер, врешті кошти святочних обходів, шпортових змагань, вистав. Крім правильних подат­ків платять найбогатші верстви ще й надзвичайні оплати «вібуора» та добровільні «А.тіоируии». Сама-ж незаможна частина горожан не тільки звільняється від цих тягарів, але вимагає від публичного скарбу чим далі то значніших мате- ріяльних підмог в ріжних формах. Це були оплати за при­сутність на театральних виставах, підмоги по причині голо­ду та оплати за участь в зібраннях та виконуваннє публич- них обовязків. Чимраз більше число горожан живе таким способом на кошт державного скарбу. Досить сказати, що число самих суддів виносить 6.000 душ. Взагалі-ж доходить до цего, що майже 20 % відсотків всіх горожан, а майже половина спосібних до зброї мущин бере в ріжних видах платні з державної скарбниці. В міру цего, як витворюється такий стан, верства, що користає з него, перестає бути еко­номічно продукційною. Вона тратить свій характер «серед­ньої» суспільної верстви, а в політичнім життю зводиться до голосуючої маси, все готової піти за хвилевою користию, неспосібною бачити та розуміти хоч трохи дальші політичні ціли. Перейшовши період високого розцвіту та незрівнаної доси політичної та культурної творчости, атенська демокра­тія здеморалізувалася, розложилася сама в собі та упала разом з державою, яка нею стояла.

Дві причини лежали в основі такого розвою: невільництво та система відносин на вні, до чужих, а власне до инших грецьких держав.

Невільництво клало свою печать на економічній будові старого світу. На його основі розвивається система продукції, яку по анальоґії з модерними відносинами треба назвати капіталістичною. Маси невільників — в Атенах було їх в половині 5-го ст. до Хр. яких 150.000, майже стільки, скільки було вільних горожан — представляли в руках найбогатших купців та промислових підприємців засіб для конкуренції, проти якого були безсилі дрібні та середні продуценти. Вони-ж давали можливість, при поділі праці та дисципліні витворювати дещевше, ліпший товар, витворювати його масово. При тім великий підприємець мав все можливість перетревати економічну крізу та «панувати над ринком» в такій мірі, яка була недоступна для його дрібного соперника. Так на селі лятифундії поглочують середню та дрібну посі­лість. В промислі, ремісник паде в боротьбі з фабрикою, що працює на велику скалю дешевшою силою невільників — машин. Дрібні промисловці та ремісники не можуть витри­мати конкуренції. Вони тратять можливість удержуватися працею своїх рук. Вони бідніють пропорція між богатою та заможною верстою і верствою тетів зміняється. (Нерозбірливо в оригіналі). Це давало їм політичну силу, але економічно вони не мали можливости самостійної екзистенції. Для дер­жави повстає «суспільне питаннє» прокормлення численної верстви вільних горожан, економічних жертв опертого на невільництві господарства. Вона розвязує це питаннє по части шляхом творення кольоній, по части шляхом ведення великих публичних робіт. Від часів Перікля розвиває атен- ська держава в цім напрямі дуже широку діяльність. Врешті і ці засоби стають недостаточними і широкі верстви горожан черпають засоби до життя прямо з державної скарбниці.

В тіснім звязку з цим остає спосіб, як держава улаштовує своє відношеннє до инших держав, з окрема ж до держав, з

якими входить в тісніші обєднання. Отсі «союзники» пред­ставляють для неї передусім жерела матеріяльного зиску. Кождий союз стає в дійсности формою безоглядного вико­ристовування союзників шляхом накладання за них данин та инших матеріяльних тягарів. «Демос» Атен перетворю­ється з часом в економічно непродукційну верству, що живе чужим коштом як галапас-паразит, виключно в імя своїх грубо еґоїстичних інтересів. Уживаючи термінольоґії Оппенгаймера можна означити це так, що його буттє осно­вувалося не на «економічних» а на «політичних» засобах. «Демократія» стала тоді формою, якою користується заздро відокремлена від маси невільників з одного боку, з другого від не-горожан, замкнена ґрупа повноправних Атенців. На такім тлі почалася доба занепаду, «деґенерації», вслід за якою прийшов упадок також політичної самостійности Атен.

б. Політичний устрій

Форми політичної орґанізації Атен розвивалися рівнобіж­но з розвоєм суспільно-економічних відносин та в строгій залежности від них. В міру цего, як перевага на полі еконо­мічного життя переходила від родової до фінансової аристо­кратії, відтак до «середньої» верстви, демократизувався полі­тичний устрій. Дісгармонія між суспільним а політичним устроєм починається, коли отся «демократія» втратила своє становище в господарській системі, задержуючи а навіть поширюючи своє політично пануюче становище. Останній період політичної історії Атен проходить під знаком цеї діс- гармонії та спроб усунути її.

Характеристичною для політичного розвою Греції є одно­манітність політичних форм всіх її держав. З виїмком Спарти та порівнуючи нечисленних дорийських держав ішов скрізь розвій по суті одним і тим — же шляхом. Еольсько-йонські міста-держави малоазійського побережжа, як Ефезос та Мілєт; держави островів та держави, що повстали на побе- режжу балканського півострова, як Еґіна, Халькіс, Еретрія, Арґос, Коринт, Меґара — всі вони проходять однакові етапи політичних форм та переходять їх в однаковім порядку. Повстав майже трафарет, по якому чергувалися скрізь: коро­лівство, аристократія, тиранія, демократія, — що іноді пере­ходила знову в тиранію. Політичний розвій Атен іде таким же характеристичним шляхом.

Лєґенда переказала нам імя Кодруса, як останнього коро­ля Атен. Коли він віддав добровільно своє життє, щоби спасти Аттику, вирішили ніби-то Атенці не мати більше короля, бо — мовляв — ніхто не достойний бути королем після Кодруса. Так оповідає лєґенда. В дійсности відбувся на про­тязі 8-го століття до Хр. процес постепенного обмежування королівської влади аристократією, так що врешті при короле­ви залишилося тільки керуваннє справами культу. Чимраз нові роди справ переходили з компетенції короля до рук виборних на протяг року урядовців, «архонтів». Один з них переняв всю адміністрацію, архонт — «полємарх» — військо­ву справу, шістьох «тесмотетів» — судоводство, останній, архонт-король одідичив по королеви назву та його компетен­цію в справах реліґії. Усіх девятьох архонтів вибирало зібран- нє всіх вільних горожан, — але тільки з числа старих аристо­кратичних родів, і «евпатридів». Голови цих родин творили раду, /:«ВоиЛр»:/, що збиралася на засідання в державнім будинку /:притау£Іоу:/. Ця рада мала виключне право прихо­дити перед загальне зібраннє з предложеннями і вона пред­ставляє властивий осередок дійсного політичного значіння. В рамцях цеї ради твориться вузша рада, зложена з бувших архонтів, яка доповняє себе сама, шляхом кооптації нових членів. Це «ареопаґ», названий так тому, бо збирався на горб­ку Ареса. Помимо цеї «державної» орґанізації удержується далі стара родова, з поділом на фратрії та філі. І там рішаю­чий вплив належить до старих лицарських родів. Так, не зважаючи на формальну компетенцію народнього зібрання, була дійсна влада чисто аристократична. Це період виключ­ного пановання родової аристократії.

В боротьбі, яку зачали були селяни та міські промислові та ремісничі елєменти проти родової аристократії, не висунуто зразу ніяких політичних домагань. Ця боротьба звернулася в першу чергу проти способу, як виконувала своє панованнє родова аристократія на полі виключно суспільно-економіч­нім. В обсяг ділання аристократичної ради входило судовод- ство. Це була в руках пануючих особливо небезпечна зброя: право не було списане і судді не були в своїх присудах в дій- сности нічим вязані. На тлі економічного процесу, що дово­див до задовження середніх верств людности, була для них особливо важкою отся виключна компетенція аристократії судити, без ніяких виразних правних обмежень. Так родиться домаганнє списання права. Під впливом цих домагань при­ходить в Атенах до першого списання права Драконом /:624. р. до Хр.:/. Списане ним карне право та право про довги є що до змісту дуже строге. Не зважаючи на це, сам факт його спи­сання треба вважати першим етапом в суспільно-політичній боротьбі атенської демократії з аристократією. Іменно-ж спи- саннє права це початок — правда, незначний — обмеження аристократії, встановлення можливости контролювати її бодай на полі судоводства.

Початок властивої політичної еманціпації атенської демо­кратії звязаний з реформами, які провів Сольон на основі даного йому 594. р. до Хр. як першому архонтови доручення. Суспільно-економічний бік переведених ним реформ, це визволеннє «середнього» стану: еманципація селян, які стали правно незалежними від землевласників, одержали правну дієздатність, якої доси не мали; економічне визволеннє так сільської, як і міської людности від задовження, шляхом «сей- захтейї»; врешті забезпеченнє цеї людности на будуче, шля­хом зміни права про довги так, що від тепер вже неможність заплати не вела втрати особистої волі. Цій реформі суспіль­но-економічного характеру відповідала реформа військова та реформа політичного устрою. Остання змінила істнуючий політичний порядок тільки в деяких точках. Склад народньо- го зібрання поширився наслідком еманципації селян. Доси вони не мали права участи в цім зібранню, не будучи повно­правними горожанами. Позаяк аристократія вся мешкала в місті, а участь в народнім зібранню приймала теж тільки міська демократія, то дотеперішний політичний устрій пред­ставлявся як панованнє міста над селом. Поширеннє участи в зібранню на селян означало таким чином не тільки збіль- шеннє його складу, але і зміну характеру. Воно перекреслює дотеперішне протиставленнє міста та села: політично поши­рюється місто також на околицю, воно обхоплює тепер всю Аттику, яка «стає великим містом». Другою зміною було те, що про виборність на архонтів рішала від тепер не приналеж­ність до лицарського роду, але до верстви найвище оподатко­ваних. Це був політичний вислів суспільної зміни, яка на місце родової аристократії поставила фінансову. В такому ж напрямі зреформував Сольон і пританію. Число її членів означив він на 400. Доступ до пританії відкрив також цайґі- там. її членів вибирало народнє зібраннє на протяг року. Врешті що до ареопаґу, то його склад змінився тепер тільки посередно, іменно-ж тим, що архонти виходили тепер не тіль­ки споміж лицарів. Став отже й ареопаґ орґаном фінансової аристократії. Заразом Сольон поширив його обсяг ділання та поклав під него тверді правні основи. Крім судейських завдань ареопаґ одержав право розглядати предложення, з якими пританейя виступала перед народним зібраннєм, далі став ареопаґ контрольним орґаном над архонтами та завіду­ючим скарбницею, врешті одержав він право карати кождого горожанина за порушеннє права, а з окрема конституції. Фактично став ареопаґ найважнішою владою, не тільки дяку­ючи широкому кругови своїх завдань та важливости їх, але також з огляду на постійність свойого складу. Участь в нім була одиноким доживотним урядом. Це давало його членам незалежність, якої не мали вибирані на обмежений час уря­довці. Воно давало також можливість вести пляномірну, обчислену на довший період політику. Одно і друге скріпляло становище ареопаґу та запевнювало йому перевагу над иншими владними установами.

Реформа Сольона не внесла радикальних змін в істную- чий вже устрій, але вона давала можливість ясніше вислови­тися істнуючим ґруповим інтересам і промощувала шлях для дальшого розвою. Політичний провід вона передала верстві найбогатших горожан. Серед цеї верстви стояли проти себе з одного боку заступники великого аґрарного капіталу, великі землевласники-плянтатори, з другого — купці та промислов­ці. На тлі противенства заступлених ними інтересів ведеться політична боротьба головно відносно питань закордонної політики Атен. На иншій підставі зарисовується ріжниця інтересів мешканців самого міста, урожайного побережжа та дальших, неурожайних околиць, Діякріїв. Врешті противен­ство інтересів верстви найбогатших, як цілости, та верстви «цайґітів» стає більш ясним як доси. Економічні реформи Сольона не вистарчали для повного економічного їх визво­лення, бо не усунули головної причини лиха, малоземельнос- ти, та трудности конкурувати з великим власником плянта- цій. З другого боку цайґіти становили тепер головну основу війська, мали признані політичні, хоч і обмежені права. Вони почували себе силою, та як сила не могли вдоволитися доте- перішними своїми здобутками. В боротьбі, яка не перепиня­ється та яка стає дуже гострою, стає на чолі цайґітів родич Сольона, Пейзістрат. Опираючися головно на діякріїв, він стає 560. р. до Хр. володарем Атен, «тираном». На протязі 33-літнього свойого пановання — Пейзістрат виконував те історичне завданнє, яке випало на долю «тиранів» майже скрізь в грецьких містах. їхня роля — це прискореннє пере­ходу до демократії. Спираючися на масу простолюддя, вони шляхом послідовної економічної політики, головно закладан­ня кольоній та публичними роботами вони стараються підне­сти цю масу економічно, а рівночасно ліквідують останки аристократичного ладу, обсаджуючи уряди людьми неаристо­кратичного походження. Те робив Тразибуль в Мілєті, Кипсельос та Періандрос в Коринті, Кляйстенес в Сикіоні, Теаґанес в Меґарі і т.д. Політична діяльність Пейзістрата в Атенах була звернена на здійсненнє цих реформ, які і поклав Сольон в основу своєї конституції, головно на економічне під- несеннє середньої верстви та дійсне зрівнаннє родової аристо­кратії з фінансовою. Тиранія була тільки епізодом в історії Атен. Вона скінчилася прогнаннєм сина Пейзістрата, Гіппіяса /:510. р. доХр.:/. Безпосередньо після прогнання Пейзістратидів переводить Клістенес 507. р. до Хр. дальшу реформу, що було послідовним продовженнєм діла Сольона. Період тиранії скріпив значно середню верству, передусім середнє селян­ство. Але сила родової аристократії не була зломана. її дже­релом був головно вплив, який мали старі аристократичні роди в фратріях та філях. Проти цих обєднань звертається передусім реформа Кляйстена. Він полишив їм тільки релі- ґійні функції. Всі инші переніс на ново-утворені орґанізацій- ні одиниці, названі теж філями, але побудовані на зовсім зміненій основі. Нові філі — всего десять — це одиниці льо- кального поділу Аттики. Кожда з них складається з одної десятої частини міста, такої-ж частини побережжа та горбо­вини. Таким способом загладив Кляйстенес старі противен­ства, що розєднували мешканців трох полос Аттики, а рівно­часно сотворив орґанізацію, в якій не могли прийти до слова старі кровні обєднання. Кожда філя ділилася на менші, теж льокальні орґанізаційні одиниці, деми, з демархами на чолі. Склад пританії був поширений до числа 500 членів. їх при­значали філі жеребом — кожда по 50 радників. Велика рада пританії розпадалася на 10 частин, відповідно до філь, і кожда така пританія виконувала функції ради протягом 36 днів в році. Кожда філя виставляла військову частину з виборним на протяг року стратеґом на чолі.

Впрочім задержав Кляйстен сотворений Сольоном полі­тичний устрій. Він не порушив в нічім компетенцій найви­щих влад, що й на далі остали в руках найбогатших. Новими в його конституції були крім заведення територіяльного поді­лу держави та поширення круга ділання судів присяглих ще дві установи, прінціпіяльного значіння. Він надав право горожанства разом з правом голосовання всім вольним меш­канцям краю — так пришельцям, як і викупленим з неволі невольникам. Це було важним кроком в напрямі демократи­зації політичного устрою. Нові горожани «арусмусд» скріпили ряди атенської демократії не тільки чисельно, але також скріпили її економічну та моральну силу, бо між ними було чимало людий заможних та людий з освітою, а при тім вони представляли взагалі елємент енерґійний та меткий. Врешті сотворила реформа Кляйстена стільки оспорювану, осуджу- вану, установу «остракізму». Коли пританія визнавала це потрібним, відбувалося в квітні місяці народне голосованнє над питаннєм, чи находиться в Атенах хтось, кого слідувало би видалити з краю в інтересі публичного ладу та мира. Кого вказано шести тисячами голосів, цей мусів покинути Аттику на протяг десяти літ. Отсе зміст остракізму. Ще старогрецька теорія осудила його. В модерній науці майже однозгідний був погляд, що визнавав остракізм установою абсолютно шкідли­вою та називав його витвором зведеної до абсурду демократії. Такий погляд надто односторонний. Звязувати остракізму з демократією та визнавати його суто демократичною устано­вою не можна вже тому, бо конституція Кляйстена, яка заве­ла його, далеко не демократична. В добу, яку можна назвати добою повної демократії, був остракізм вже установою забу­тою. Це був засіб, звернений виключно проти присвоєння собі ким-небудь єдиновластія. Його підповів — тільки що пере­житий досвід, жива ще память тиранії Пейзістрата. Як зброя проти «тиранів» остракізм відограв свою ролю. «Він послужив для цего, щоби вишколити нарід політично та розвинути щось в роді «конституційної» моралі». (Wilson)

Устрій, який завели реформи Сольона та Кляйстена, від­давав правліннє в руки найзаможнішої верстви горожан, а тільки контролю передавав широкому загалови. Істотну зміну в цій системі давали реформи звязані з іменем Темістокля. Ця реформа — це вислід боротьби двох течій, які стиралися з собою так на полі внутрішньої як ї зовніш­ньої політики Атен. їх носителями були представники двох родів «капіталу», але кожда з них зачіпала глибоко інтереси суспільних низів і вислід боротьби між ними приніс з собою основну зміну суспільно-політичного устрою. Стояли проти себе інтереси з одного боку великих землевласників, з друго­го богатих купців та промисловців. Перші з них заступали консервативний напрям в політиці. Вони були партією, що бажала спинити Атени на шляху, на якім держава вже находилася, бажали спинити розвій Атен в напрямі, який вів до переміни їх в виключно морську та торговельну дер­жаву. На початку 5-го століття до Хр. стояв Мільтіядес на чолі цеї течії. Друга партія, з Темістоклем — як провідни­ком, бачила якраз «на морі» майбутнє держави. Для вну­трішньої політики оба напрями мали таке значіннє, що «поступовий» вимагав змін, перед якими боронився консер­вативний. Ішло з одного боку про зміну маєткової основи політичних прав. Доси становило умову для цих прав посі- даннє землі. Саме рухоме майно не давало ніяких політич­них прав, так, що богатий купець, який не був землевласни­ком, був політично безправним. Реформа 479. р. до Хр. зрівнала всі роди майна як основи виборчого права: воно було від тепер звязане з майном взагалі, а не тільки з неру­хомим. Инші домагання відносилися безпосередньо до спра­ви орґанізації війська. Консерватисти з Мільтіядом бажали задержати сухопутний характер армії. їх противники вима­гали будови воєнної фльоти як необхідної для збереження та скріплення сили держави. На тлі перської небезпеки, яка насувалася від сходу, питаннє це ставало особливо гострим і на його тлі загострювалася партійна боротьба.

Зразу перемогла консервативна течія. Перемога Атен під Маратоном була заразом перемогою їхньої політичної лінії. Але Маратон — це був тільки початок перського наступу. Скоро стало ясним, що небезпека не пройшла, та що при- йдеться ставити їй чоло іменно на морі. Це скріпило позицію «морської» партії. Темістокль зумів використати ситуацію. Шляхом остракізму він усунув з дороги найважніших провід­ників противної собі партії та перевів ухвалу про будову силь­ної воєнної фльоти. Цей зворот в зовнішній політиці тягнув за собою неминучі наслідки для внутрішнього політичного устрою. Воєнна фльота — це значило не тільки 180 воєнних кораблів, але і мобілізацію потрібної для них залоги. 30.000 «тетів» було змобілізованих, і «гопліти» перестали бути виключними представниками армії. І як кожда зміна харак­теру та складу армії, так і ця зміна пересунула уклад полі­тичних сил в державі. Щойно вона спровадила остаточний перехід до політичної демократії.

Формально, цей перехід проявився зразу тільки здавалось би незначною зміною. 487. р. до Хр. перевів Темістокль закон, на основі якого архонти призначалися не шляхом вибору, але жеребом, при чім і на далі вони мусіли належати до найвище оподаткованих. В дійсности, це відбирало дотеперішнє зна- чіннє так самим архонтам, як і ареопаґови, в якого склад вони входили, відбувши урядованнє. Жереб тільки випадково та виїмково вказував людий справді спосібних грати передо­ву ролю, бути дійсно владою. Жереб не давав теж з морально­го боку так сильної позиції, як вибір, що був висловом довіря горожан. Скоро прийшло і формальне обмеженнє компетен­ції ареопаґу. Йому відібрано верховний нагляд над урядовця­ми та завдання розглядати предложення ставлені «гелії». Ці завдання перейшли на пританію. Компетенцію ареопаґу як суду теж значно обмежено. Всі справи політичного характеру передано комісіям народнього зібрання, що — як і прита- нія — складалися по жеребу.

Наслідком цих — здавалось би — не надто глибоких змін, була в дійсности основна перебудова політичного устрою Атен.

Правліннє переходить автоматично до чинника, який вико­нував досі тільки завдання контролі. Народнє зібраннє стає в дійсности рішаючою та керуючою владою. Воно править безпо­середньо, вирішуючи всі важніші питання законодавства, судоводства та адміністрації. Посередньо воно надає напрям політиці через те, що найважніше під ту пору завданнє пере­ходить від архонта до виборного та залежного від народнього зібрання урядовця. Іменно-ж круг ділання «полємарха» пере­ходить до виборного верховного «стратеґа», який задержує свій уряд, поки «екклєзія» не відкаже йому свойого довіря.

Ці реформи були останніми важнішими реформами полі­тичного устрою Атен. Вони відкрили період «демократії», що був кінцевим періодом політичної історії Атен. Партійні боротьби, з окрема-ж боротьби за політичний устрій — розу­міється — не припинилися. Навязуючи політично до Спарти, консервативна партія нераз пробувала перебудувати атен- ську конституцію. Переходово це їй повелося при кінці 5-го століття до Хр. силою Спарти завести в Атенах правліннє аристократичної оліґархії. Та це був тільки крівавий та важ­кий епізод. Реставрація Тразибуля /:403. р. до Хр.:/ приверну­ла знову демократію.

Перемога демократії це не тільки етап в історії Атен, це народини нової форми політичної орґанізації та нового мето­ду в політичнім життю.

На арені політичного життя появляється тепер нова постать, новий тип політичного діяча: «демаґоґ». Це той, хто вміє опанувати «екклєзію», зискати її довірє, переконати її, потягнути за собою. В руки демаґоґів переходить в дійсности керуваннє політичним життєм. Вони опановують всі виборні уряди, з якими звязана політична власть. Незалежно від цего, вони мають рішаючий вплив на політичне життє як провідники маси вільних горожан, як промовці. Від яких залежить хід нарад та рішення народнього зібрання, на якім у вільній дискусії розглядаються та вирішуються найважніші державні справи. Пізніше — вже в самій старинній Греції — слово «демаґоґ» одержало відємне значіннє. З ним звязувано особливий метод впливати на масу шляхом відкликування до її «низьких» інстинктів без огляду на слушність справи, яку заступається. Таке значіннє слова прийшло аж згодом, в добу упадку політичного життя. Зразу «демаґоґ» означав просто народнього провідника. І роля демаґоґії не була зразу неґа- тивна. «В своїй найблагороднішій постаті являється вона там, де вона старається тільки прискорити сонний та лінивий хід державної машини, піднести понад звичайну міру почуттє горожанського обовязку додати до спокійного розуму силу та невздержаність почування, та довести до вищих діл як буденний обовязок та привичка». Демаґоґія була пожиточ­ною, «поки мала на оці добро демосу та державної цілости, без еґоїстичного інтересу». І справді. Період історії, в якім «демаґоґи» стали типом політичного діяча, не належить до темних. Це-ж в першу чергу доба Перікла — доба найбільшо­го розцвіту і політичного життя і творчої культури і діяльнос- ти держави. «Під еґідою демократії розвилося в Атенах сопер- ництво всего музичного мистецтва та всіх родів естетичного та ґімнастичного спорту.. Посередньо або безпосередньо мали в демократії свій початок Айсхіль та Софокль. Коли зробили твором драматичного мистецтва традиційний хоро­вий спів, як і Калікрат та Фідікс, коли креслили пляни роз- будовання. Ціревод як великанського порту — твердині, або пляни перетворити стару замкову гору в небосяжну систему роскішних храмів».

Коли розглядати перехід до демократії виключно з точки погляду політичної системи, то зміна, яку він приніс, пред­ставляється в своїй істоті передусім як зміна методу політич­ної діяльности. Формально, «демос» став з контролюючого чинника чинником правлячим. В дійсности бачимо і далі в ролі керуючих політичних діячів чимало потомків старих аристократичних родів. Досить вказати на Перікля, Кимона, Алькібіяда, Крітія. Чисельно вони навіть переважають. Але умовини, від яких залежить тепер керуюча роля, в політиці, тепер змінилася. Тепер можна проводити свої політичні пляни, здійснювати думки, тільки приєднавши для них демос, переконавши його, що ці пляни та думки слушні та доцільні. Конечність переконувати, явно, публично наводити арґументи та відповідати на закиди — це істота політичного методу, звязаного з демократичним устроєм. Вона приносить «раціоналізацію» публичного життя: конечність арґументува- ти додає значіння розумовому чинникови при всіх публичних рішеннях, а можливість публичної критики дає хоч в деякій мірі запоруку проти нерічевих чи неетичних мотивів пове- дення. З другого боку цей демократичний метод містить в собі і небезпеку. «Вимовність» та краснорічивість як виключ­но технічний засіб можуть іноді і заступити собою річеві арґу- менти, відкрити шлях до політичної карієри, до влади, неза­лежно від цего, куди прямує «демаґоґ». Ораторська вмілість може стати не тільки одною з необхідних умовин для політич­ного впливу, але й одинокою. Така небезпека істнує. Зрівноважує її по части явність дискусії та воля слова. Вона дає бодай в прінціпі можливість виступити з річевим арґу- ментом проти «голої фрази». Але повна запорука річевости та практичної доцільности методу лежить в моральних ціннос­тях загалу, в якого руках находиться власть вирішування, між тим залежить, якого роду арґументи окажуться практич­но сильнішими, та який рід демократичних політиків буде переможцем.

Атенська демократія розвинула до високої досконалости вмілість публично промовляти. Діяли окремі вчителі вимови. Повставали напрями та «школи» реторики. Помимо реторів, які дивилися на свою вмілість виключно як на технічний засіб, як Есхін, Демед, — діяли другі, що клали для «ретори­ки» високі ціли та ставили її перед високі завдання. Ізократ, Лікурґ, Гіперід, а передусім Демостен остануть на все не тіль­ки творцями великих естетичних цінностий, але представни­ками високої моральної величі та сили. їхні виступи та діяль­ність — це боротьба за чисті та високі ідеали. Ця боротьба траґічна. Атенський демос тільки іноді поривається на геро­їчні рішення та виступи. Його політика взагалі вузка — еґо- істична, непередбачуюча, нерівна та непослідовна, веде до згуби атенську демократію, а позаяк вона не ріжниться від політики инших грецьких держав, то вся Греція нестримно наближається до загибелі, до втрати своєї політичної неза­лежности. Причина цему — не в демократичній системі. Спарта та держави, що приняли спартанський устрій, ішли тим-же шляхом. Не можна добачувати коріня лиха також і в освітнім уровени атенського демосу. Його освітний ценз та умовий розвій був дуже високий, коли «Арістофан міг в своїх» «жабах» «або» «хмарах» «- розтрясати перед 30.000 слухачів фільософічні міркування Сократа». Причина лежала глиб­ше. Атенська демократія гинула наслідком неможливости розвязання проблєму, перед яким стояла вся Греція: проблє- му поширення вузких рам свойого державного устрою. Розвій обєктивних відносин висунув завдання, яких не можна було розвязати в орґанізаційних рамах держави — міста. На тлі витворених обставинами широких, більш загальних інтересів виростала конечність політичної орґанізації рівнож широкої. Атенська демократія не зуміла поширити себе. Вона стала замкненою ґрупою, що протиставляла свої вузкі інтереси отсим ширшим. В результаті вона стратила потрібне розумін- нє навіть цего вузкого ґрупового інтересу. В цім слабість атен- ської демократії, причина її упадку.