VI. Національно визвольні прямування й іетнуючі типи держав.

Минув якраз рік[‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡]) від часу, кодп наїїпсано попередні нариси сеї розвідки. Між тим в загально-міжнародній ситу­ації в звязку з всесвітньою війною дійшло до епохальних — майже неймовірних — переворотів.

Болгарія була свого роду його життєвим центром, утри­муючим в рівновазі' весь складний механізм сього мілїтарно- иолїтичного спілчанства осереднїх держав. Коли отже з сього механізму випала болгарська ного точка опертя, повний його погром був вже лише справою недалекого часу. І дійсно після болгарської капигуляції — турецька була вже тільки льоґічним висновком; так само, як і катастроФальний розпад чорно- жовтої габсбурзької монархії. Ізольована Німеччина очевидно не могла довго сама утриматися. Соціяльно-полїтична рево­люція німецького люду з очевидними большевицькгіми тен­денціями була відтак неминучою відплатою за страшенні зло­чини ирусько-гогенцолернівського абсолютизму.

Історія Европи не записала досі в своїх аналах таких бурхлпво-революційпих иодїй, як ті, яких мп були свідками наприкінці жовтня та протягом падолисту 1918 року.

Старий лад („а п с і е п г с g і m с“), котрий почала роз- торощуватп велика Французька революція 1789 р., поваленнє котрого відтак протягом XIX ст. було метою революційних вибухів (1830, 1848, 1871 рр.), а на сході Европи першої осінньої російської революції (1905—6 р. р.), смертельний удар котрому нанесла друга, весняна російська революція (1917), і котрий потім в щерть розторощила большевицька її Фаза — „старий лад“, котрий у своїх пережитках дуже цупко три-

мав ся ще в Прусії, Угорщині та Австрії — рознав ся па наших очах від стихійного вибуху революції в осереднїх державах, викликаної повною їх воєнною норажкою.

В Австро-Угорщині' — сїй зразковій лабораторії націо­нальної інквізиції, — ся жовтнева революція мала виразно національно-політичний характер, була стихійним проявом самостійницько-визвольних прямувань поневолених австро-угорських народів. На руїнах чорно-жовтої монархії майже протягом одної ночі повстала низка самостійних національних республик: чесько-словацька, юго-славян- ська, австро-нїмецька, українська, мадярська.

Поруч з соціяльно-полїтичним рухом, національний чинник відограв отже пайголовнїйшу ролю в сім революцій­нім перевороті'. Під його залізними вдарами розпали ся під­валини старої державностп, сього непринирного ворога полі­тичного, соціального та національного розвитку й поступу. А заразом неначе розторошена була твердиня національ­ного Февдалїзму й скрізь побідно буцїм-то запанувало чарівне гасло національного самоозпачення, себ-то инакше кажучи — засада національної свободи та самостійництва.

Мп навмисно иідчеркнули вище слова „неначе*¹ її „бу­цїм-то", позаяк в дїйсности п на жаль так не стало ся іце. Бо національний Февдалїзм був многоголовою гидрою. Дер­жавність пануючих пародів була лише її панцирем. Рево­люція розторощила його й відрубала пару годов сеї гидрп. Але лишили ся инші в постати всіляких „історичних прав", тсрпторіяльного ідолопоклонства, географічних або економічних необхідностей, які народи-паии пустили саме в хід прети визвольно-самостійницьких прямувань народів-крінаків, аби вратувати що ще вдасть ся з старого національного „ставу посідання", щоб не випустити зовсім зпід своєї опіки досї поневолених пародів.

Саме в бувшій Австро-Угорщині — сїй кляспчній дер­жаві національних антагонізмів — найкраще можемо бачити сю останню боротьбу пораженого на смерть старого режіму національного панування проти нового життя національної свободи.

Здавало ся, що там — після повалення чорно-жовтого абсолютизму та німецько-мадярської гегемонії — має настати справжнє національне Ельдорадо, та що ея наддунайська дер­жава стане зразковим прикладом ужиття в дійснім життю вищезгаданого гасла національного самоозначення; тимчасом так не стало ся.

- іоо —

Ферії новостворених національних держав дійшло до дуже ворожих проявів і навіть озброєних конфліктів. (Hop. ма­дярсько -чесько-словацьку війну, італїйеько-югославянський ешр, польсько-українську кріваву розправу в Галичині, ма- дярсько-інородськпй конфлікт взагалі', німецько чеське чи­мале напруженнє з приводу т. зв. ,,D е u t s с її b б її m е п“ то-що).

Отже замісць національного Еіьдорада, крівавий привид національних воєн, або, коли хочете, подібна бадканїзація національних відносин, як в Росії після повалення револю­цією царської ..вязнпцї народів“, а особливож після берестей­ського “миру", котрий старими методами розвязав складні й заплутані східно-європейські національні проблеми.

Насовувачть ея, природна річ, иитаннє: чому се так є? Хто в.инуватий в сім? Бо що-ж може бутп простейшим, пїж скрізь справедливе п однакове ужитте чарівного гасла на­ціонального самоозначення!!

Ми вже звернули увагу на те, що одним з винуватців, причиняючих сей національний хаос, — є старі темні сили, які не хочуть добровільно зрікти ея національного панування. Попри се співчиннпком подібного роду є далі' т. зв. „націо­нальний еґоїзм“, „національна рація істнування", „національна льоґіка" й загалом субєктпвне й, коли так можно сказати, націоцентрнчне тракгуваннє національних справ од­наково здебільшого, як з боку старих державяо-иануючих народів, так і молоднмп поневоленими та простуючими до визволення народами. Психологічним висловом сього націо­нального ексклюзивізму й є „to co innego", що Челлєн Формулував як свого роду детермінізм в національних відно­синах, унеможливляючий дійсно обєктпвне й безстороннє трактуваннє спірних справ поміж народами.[§§§§§§§§§§§§§§§§§])

Сей національний субєктпвізм народів не міг би однако відогравати великої ролї (принаймні' тепер, коли повалено режін державно-полїтичного абсолютизму), як би його не підтримували й надалі' чинники обєктнвного характеру, унеможливляючи простолїнїйне розвязанпе національних про­блем в дусі абсолютного застосування лише до е т н о на­ціонального принціпу.

Вже в попередніх розділах сеї розвідки, де говорило ся про структуру держави іі органічні елементи нації, зясовано, як ріжномаиїтна їх істота та як переплутаиі п ускладнені впливами пнших чинників (прикл. Географічного, економіч­ного, історичного то що) взаємпнп нації й держави. А проте національний принціп здебільшого ще й досї вважаєть ся як не за єдиний, то в кожнім випадку за найголовнїпшпй дер­жавно творчий Фактор.

Воєнним погромом центральних держав і революційним переворотом в них, національні справи, якими слабувала колишня Австро-Угорщина, а подекуди й Німеччина розвя- зано via fact і й здебільшого кожним поневоленим наро­дом по лінії власного національного прямування та без огляду (або порівнююче з дуже малим оглядом) на суперечні або протилежні національні тенденції пнших народів-сусїдів. Звід­си саме вищезгадана балканї зація національних від­

гладжений нроФ. Д. К а її расо 5і, Прага 1918). З другого боку Чехи внмогли для своєї нової держави так само на основі засади національного еамоозначення угорську Словаччину іі обурюють ся, колп Мадярі! протестуюють проти відо­кремлення сеї своєї провінції з тимпж самнмп доказа5іп, з якими вонп з свого боку виступають проти сепаратизму „Deiitsehbohmen’y", ссбто-історичинм, ге­ографічним й економічним.

Повну апальогію спх прикладів признає іі чсшсьний соїл-дем. публіцист Д. Г у д е ц ь в своїй цікавій повій брошурі — Sebeurceni (єамоозпаченне) narodu a marxism. (Kritika marxismu z lilediska (погляду) niiroduOStniho) Прага, 1918. „Без сумніву, територіяльпо, фізіографічно й скономічпо па- хил угорських Словаків мусить бутп від Карватів додолу, до Дунаю, Будапешту, Відня, а зовсім не через Мораву до Карконоінів, Рудних гор, до .Іаби іі Пол­тави та Праги. А в Чехах знову природний й економічний иахил не може йти через Велетневі й Рудні горн до Німеччини та Берліну, але йтиме до центру віасної країни, до Праги../ (стр. 2G).

Всеж з погляду чешської національної льогікн Словаччину треба прилу­чити до Чехії, a „Deutschbobnien“ пе сміє відокремити ся іі прилучити ся до Німеччини.

Мн лишаємо нараз'і осторзнь морааьно-нспхнчнпй та утилітарно полї тпчнвй бік сеї справи, з якого Чехи мають порівнююче рацію, але засовуємо на сїм прикладі подвійну мірку національної льогікп в абсолютнім її прояві

носнн в бувшій наддунайській монархії, в своїй основі серйознїйша й заплутанїйша, нїж би се па перший погляд могло здавати ся

Словом, як в пореволюційній Росії, так і в розбитій Австро-Угорщпнї покищо національна справа не полагоджена новими методами та в дусї принціиіяльних норм, котрі могли-б усунути й унеможливити дотеперішню національну ворожнечу й сталу війну. Здебільшого се було послу- гуваннєм лише новими гаслами нрп утриманню до­теперішньої державно-національної техніки.

Через таке полагодженне національні справи й спори, ще не усовували ся з черги політичного життя. Вони лпше набули пншпх Форм. Причина сього спочиває головно в тгм, що дотеперішні дер ні ав и і тини здебільшого не нада­ють ся вже до раціонального й обєктивного розвязання й здійс­нення національних прямувань недержавних народів. Зясу- ванню сього боку цїкавлючої нас проблеми присвячуємо дальші сторінки сього нарису, які мають бути критикою до­теперішніх державних тппів в їх відношенню до нації та знадібками до нових організаційних Форм, уможливляючих мирне співжиттє нації з державою.

Насамперед одно застереженнє. Не має таких пана­цей. таких універсальних ліків, які б усунули раз-на-все всі національні недомагання та розвязали-б національні спори так, аби се заспокоїло всіх заінтересованих співучасників. Неможливість такого ідеального полагодженвя національної проблеми обумовлено саме неможливістю точного розмежу­вання народів наслідком причин і мотивів ґеоґраФІчного, еко­номічного, історичного й культурного характеру.

Істнуючпй капіталістичний лад, спочиваючий на засаді визиску, a priori виклював можливість національного миру й згоди та природно наслідком неоднакового суспільно- господарчого розвитку поодиноких народів, — підтримував й спричиняв національну ієрархію, поділяючу народи на панські й кріпацькі.

Сей капіталістичний лад всесвітньою війною вбивчо доторкнуто в саме серце, підміновано в його підвалинах. Чер­вовий иранор соціалізму починає побідно повівати над ним. Але було би наївностю гадати, що на другий день но оста­точній ліквідації війни, в Европі запанує справжній соціалістичний лад. В найліпшім випадку Европу „соціялї- зуеть ся^а в роді Австралії, себто d е facto вперше вповнї

юз

здемократизуеть с а в її иолітичаім і суспільнім життю. В сім майбутнім напівеоціялїстпчнім режимі, націо­нальні антаґонїзмн очевидно притуплять ся, але не щезнуть зовсім. Вони істнуватимуть лише в пншпх Формах. Не так отже в суспільно-господарчім виді, як головно в політично- культурній Формі саме там, де дотеперішніми державними методами витворено нові національні ірредентп, або утрима­ють ся чималі иншонаціональиі діаспори. '

Повторюємо: реально трудно уявити собі такі дер­жавно-політичні Форми, які задовольнили би всї національні індпвідуалїзми. В сім саме спочиває найфатальнїіішпп тра­гізм державно-національних взаємин. Реннер пластично зясував його, кажучи: „Домагання нації й держави стоять супроти себе як квадрат та круг. Квадратури круга не най­дено; так само ніхто не винайде й чарівної Формули, яка державу з нацією звяже без жадного тертя" .. .[******************])

Сього не слід забувати, приступаючи до спроб розвя зання національної проблеми. Завданнєм реальної політики може отже бути: в межах можліївостп звести до мінїмума се Фатальне тертя поміж нацією й державою; усунути все зайве, що спричинює його; забезпечити всім народам можли­вий максімум національного розвитку й поступу.

Тому треба шукати таких нових державпо-нолїтичних тппів, в яких сі впщеааведені постуляти можна було би як найкраще та найпевнїйше здійснити.

*

Але ранїйше, ніж шукати нових шляхів до полагод­ження сеї найбільш палкої й болючої справи вашого часу, мусимо в загальних рисах зясувати дотеперішні головні типп, держав з узглядненнєм національного елємепту в їх структурі.

З огляду па інформаційне лпше завдання сих нарисів іі обмежений їх розмір мп можемо тут лише загально пору­шити сей вельми цікавий момент національної проблеми, відсилаючи читачів для блпзчого ознайомлення з ним до нище наведених праць Бавера, Реннера, Кавцького та Чел­лєна, де їх вельми цікаво й докладно засовано.[††††††††††††††††††])

Що до сього істнують власне два зовсім протилежні по­гляди. З одного — тип національної держави (Nationalstaat) є її має бути найліпшим розвя.заннем націо- нальн і самостійницьких прямувань нашого часу. Оборонці сеї теорії добачають в новітній історії Европп від середини XIX ст. повідний поступ сього державного тииу.

З другого погляду — національна держава, спочиваюча монопольно на національній засаді, яко виключнім державно- творчім чиннику — була лише переходовою Фазою в ново- часній історії європейського державного будівництва; була інгермеццо, відповідаючим весняному романгпзмови лібераль­ного демократизму, економічним відповідником якого був мо­лодий повстаючий капіталізм. Національна держава, на думку прихильників сеї другої теорії, є висловом лише буржу­азної демократії. З розвитком капіталізму, з переходом його у вищу Фазу переважно Фінансового капіталу, рамки її вже не вистарчають навіть для господарчого поступу та розцвіту й державно-пануючого народу.

Наслідком сього de facto національна держава згодом й спроквола природним розвитком капіталістичного поступу перетворюєть ся в новочасний тип держави національ­ностей (Nation a litilten-Sta a t), який не лише більше відповідає розвитковпм тенденціям капіталістичної еволюції, але п є раціональнїйшим з огляду на розкладову ролю ґ е о- морФольоґічпого Фактора в життю народів, часто уне- можливляючого їх повне зєдиненнє в однім державнім ор­ганізмі.

Тому, на думку ідеольоґів сеї другої теорії, типом май- бугности є зовсім не національна держава, але держава національностей, сей неминучий етап до всесвітньої Феде­рації, до будучої світової спілкп народів, в якій нарешті остаточно й навсе та однаково справедливо для всіх народів полагодить ся всї національні антагонізми й спірні справи.

Історично перша теорія повстала в революційній атмо­сфері „весни народів^- 1843 р., окріпла відтак і зміцніла в імпозантнім здійсненню італійського зєдпнення й утворення

ГЄЇСІ18 Erneuerung (Відиовлеииє Австрії) т. І. 2 розділ; Челлєн: Der Staat als Lebensform (Держава, яко тюрма життя); головно Ш розділ І нарешті К а в тс ь к о г о також наведену вже тут розвідку: Die Befreiung der Nationeu (Впзволениє народів — в Києві вийшов її укр. иереклад), саме IV і V її парне. ЇІого-ж нову брошуру: Serb і єн und Belgien in der Gescbichte (Сербія й Бельгія в історії)., царпеп послід- нього розділу. В решті. В. Девинського „Народність і держава".

самостійної італійської національної держави, далі не менше вражаючого переведення німецьких національно-державних прямувань. Не є випадком, що ся теорія має первісно іта­лійську сіґнатуру, що М а п ч і н ї кляспчно її ЗФормулував у славетнім своїм відчптї (1851 р.) „про націю яко основу міжнароднього права" (Della nationality come fon- d a in е n t о del d і r і 11 о d с 11 e g e n t e), в котрім він національний прінціїп — сю „святу й божу річ“ (santa е d і v і и а с о s а) — проголосив виключним державно- творчим чинником (Ч е л л є н, 128) й що Мадзінї був н лишив ся нїбп історичним втїленпєм сеї націо-державної ідеольогії.*)

Ся теорія стала отже полїтпчним каноном державної фільозофії ліберального демократизму, себто do lacto й згодом молодого стану, „tiers etat" (буржуазії), а відтак у по­неволених та недержавних народів, віроісиовідною ідеольо- Тією національної демократії й навіть соціялїзму національ­ного напряму.**) Б л ю н ч л ї ляпідарно зясував основну суть теорії в сих кільканайцяти словах: — „Кожен наріде покликаним її управненим утворити дер­жаву. Як людство є розділено на певне світ має бутп розділе- чпело держав. Кожний

число народів, так ним на так е-ж саме

нарід

одна держава,

кожна

. к

держава

одна національна істота". (Підкреслено мною. І. Б.). З сеї Формули випливає насамперед домаганнє п а- ціонального зєднання, а відтак постулят національ­ної свободи та державної самостійности для кожного народу.

Дїланне її в полїтичпім життю є двоякого роду: 1) і н- теґральне — оскільки національна держава повстає шляхом політичної кристалізації з істнуючого національно- політичного аморфізму, себто конкретно кажучи, через усу­нення дотеперішнього дрібнодержавного національного пар­тикуляризму (наир. повстаннє новочасної італійської й пї-

Про соціялїзм в його відиошепню до національної справи пер. вище III нарис сеї розвідки. Про сиеціяльпе його відношенне до порушеного в сїй розділі ннтаиня й особливо про еволюцію соціалістичного думання що до сього підчас війни днв. нашу статтю: — „Соціялїзм й.иаціон. интаиие— (Вістіпік політики, літератури й життя, 1918 ч. 35—36). Звертаю увагу при сїй нагоді на цікаву впщеціїтоваву чеську брошуру Гудця—Самоозначепне на­родів і марксизм — в якій добре скрктиковаио ортодоксальне марксистське ро- зуміннє національної проблеми.

**) Пор. напр. що до сього заголовок недавньої розвідки Реннера: Marx о d е г М a z 7 і п і ? в „К a m р f’i“ 1918. р. V.

I0G

мецької держави через систематичну інтеграцію нонередньої італійської и німецької дрібнодержавности); а відтак 2) воно буває також діференціяльне, а саме в тім випадку, колп під розкладовпм виливом сепаратизму старі ріжнона- ціональні державні конгломерати розпадають ся на свої національні елементи. (Прикл. повстаннє балканськпх держав в наслідку розкладу Туреччини).

Се очевидно лпше схема, в яку оборонцї першої теорії хочуть втиснути всю державно-політичну історію від середини минулого століття. На їх думку протягом сього часу не повстала ніяка нова державна організація, що суперечилаб духови національної засади яко державно-творчого Фактору. 4 е л- ден завважає з приводу сього: — „Коли дійсна державна іетота може далі жити й иншпми ніж національними ко­ріннями, то на-будуче все-ж такп жадна нова держава не може повстати помпмо сеї живої особистостп. ,,П о від­криттю істоти нації на-будуче не може дер­жава мати иншого джерела та підвалин и“. (Стр. 208. Підкреслено мною І. Б.)

Навіть анексії в минулім століттю відбували ся, по твердженню прихильників першої ідеольоґії, не в протина- ціональнім напрямі. К. Кавтський, котрий зовсім слушно обяснює ґенезу національної держави з політичних роз- виткових тенденцій новочасного демократизму та націо­нально-визвольних прямувань у звязку з нпм серед відро­джених т. зв. „неіеторичних" народів, — з приводу анексій в новітній добі каже: „Дійсно важнїйші зміни границь й анексії, які в Европі еталн ся за останні сто років — в Італії, Німеччині, на Валканї — відбували ея в напрямі національної держави, а не проти неї" (Befreiung der Nationen, 21).

Ми казали саме вище, що Кавтський повстаннє націо­нальних держав обумовлює потребами новочасного демокра­тизму, політичними прямуваннями пробуджених кріпацьких народів, котрі домагають ея повної класної самостійности. Одним з найголовнїйшпх моментів при сім є державна мова, якою в часах поступової демократизації політичного її громадського життя очевидно може бути лише національна мова народних мас. Власне ся справа державної мови й уря­дування стала головним камнем преткновенія в жпттю ріжпонаціональних держав, як наприкл. в Австро-Угор­щині.

„Національна держава—завважає щодо сього Кавт с ь к и й — зі становища демократії безперечно є найліпшою Формою держави, а саме такою, в якій пародия маса най скорше може мати вплив під політичним оглядом, бо вона там в своїй суцїльности посїдає державну мову, мову полї- тичного життя, політичного інформування й агітації⁴¹. (Т а м- ж е 27).

На його думку державно-творчий процес нового часу в звязку з розвитком капіталізму та поступом демократизму йде по лінії доетосування держави до національного, а не ріжионаціонального типу. (Т а м ж е 23—24).

Доказом сього, крім вищенаведеннх прикладів, мали бути австро угорський дуалізм від 1867 р. (яко перехідний етан мадярського сепаратизму) й відокремленнє Норвегії від Швеції в 1905 р.

Зовсім пнакше та майже протилежно поясняєть ся новочасну політичну історію Евроии під иаціо-державним оглядом представниками другої з вищезгаданих теорій щодо сеї справи, . а саме п головно т. зв. австро-марксів- ською школою, оригінальними ідеольоґами якої є ві­домі віденські соціалістичні письменники др. В а в е р та др. Рейне р.

На думку сих останніх не національна держава, але держава національностей є державним типом майбутньостп. Національна держава була лише перехідною Фазою в дер­жавнім будівництві Европі, яка свого найбільшого розцвіту досягла в часї італійського та німецького державно-націо­нального зєдинення, отже в межи часї 1848—1878 р., але зов­сім не була й не е провідним мотивом всеї політичної історії від середини XIX ет.

Навіть навпаки наслідком економічного розвитку й по­ступу капіталізму від примітивної націоцентричної Фазп до всесвітньої господарки нашого часу — завважаєть ся спрокволнй зріст й перетворюваннє націо­нальної держави в державу національностей. Природний сей процес на півдні' -й сході Европи підтри.муеть ся чимало ґеоморфольоґічною структурою її (па Калкані та в бувшій Росії, а подекуди й в Австро-Угорщині), яка майже уне- можлпвляє нереведеннє там засади національної держави та містить передумови утворення тут держав ріжнонаціо- нального типу.

З сього погляду Австро-Угорщина — ся „образа націо­нальної засадо⁴⁴ — не була отже зовсім державним анахронїз-

— 10Р —

мом. засудженим на немпнучу смерть, але, кажучи словами прихильника національного принціпу Челлєна: „все­світньою державою єн miniature", завданнєм якої було полагодити чималу справу „злученим в одній політич­ній єдіюстп р^-жноманїтяі й до того ще свідомі сеї своєї ріжноманїтносги людські породи".*)

Се була нїбп експериментальна лабораторія, в якій треба було дійти до синтезу державного з національним еле­ментів та винайти нову Формулу для державного типу май- бутньостп.

В а в е р в своїй цитованій моноґраФІЇ старав ся дока­зати, як в дїйсности й під вплиром економічного Фактору національний демократизм, під знаком котрого повставали національні держави, поволї еволюціонував в національ­ний імперіалізм, наслідком чого „вже не національна держава, але імперіалістична держака національностей явля­ють ся метою її (національної буржуазії І. Б.) прямувань" (1. с. 426).

На думку Реннера так само для майбутньої органі­зації людства „держава національностей е правзором й емпі­ричним каменярем- (Selbstbestimniungsrecht..., У4). Національний імперіалізм Бавера він називає пан на­ціоналізме м та уважає сей останній за характери­стичну познаку сучасного вищого щаблю капіталістичного розвитку.

Мп пригадаємо тут чптачеви вже цитовану вище Фор­мулу національної держави, яку дає Гессен в своїй роз­відці „Нарід і нація": „Національна засада — каже він — однаково тріумфує як в тім випадку, колп нація творить державу, так і в тім, коли держава Формує націю-.

Перша частина сеї Формули відповідає первісній н а- ціональній Фазі новочасного державного будівництва, друга — є висловом паннаціонального або націоімиеріялї- стичного періоду в нїм, так характеристичного для кінця минулого й початку нашого століття.

Докази сього останнього наведемо низче. А тепер вернемо ся ще до дальшого зяеування другої теорії в інтересуючій нас справі.

На думку Реннера новітня політична історія Европи достарчає більше прикладів на користь теорії про перевагу

*,і Die Gross niiichte der G egen wart (Сучасні велпкодержави) Стор. 17.

типу держави національностей над типом національної дер­жави, нїж навпаки, як се старають ся доказати прихильники сеї останньої.

Критично розглядаючи державну карту сучасної Европп, він констатує, що в дїйсности переважав нині скрізь тип держави національностей, а не навпаки. „Три скандинав­ські держави, відтак Голяндія, Еспанія та Португалія (отже зразки національного типу держави. 1. Б.) — в ніякім ви­падку не в головними чинниками на світовім кону. Націо­нальна держава в дусї Мадзінї не є вже правилом або при­наймні' зразком. Історично уважані за зразкові національні держави, як Франція й Італія, переступили вже межі націо­нальних областей й уважають се поширенпє життєво-необ­хідним. Для пих самих світова держава старого стилю є па­нуючою політичною думкою. Але світова держава є неминучо богатомовна, неминучо с державою національностей! Так отже національна засада належить вже до історії, як не тяжко націоналістові! пізнати або признати сей Факт“ (Oester- г о і с h s Егпепег п ng, 27).

Реннер доказує далі', як національні великодержави (Італія н Франція, а особливо Анґлїя) в своїм імперіалістич­нім поступі саме остатніми часами здобули нові „окраїни" й „інородців" та як їх колоніальна політика абсолютно нехтує національну засаду, підбпваючп не лише дикунські чи напівдпкунські народи, але навіть и „інородців" з консти­туційним ладом, або п європейською культурою (прикл. Ма- роканцїв, африканських Бурів то що).

На доказ переваги типу ріжпонаціональної держави він наводить далі Канаду та південно-африканську державну унїю.

Правда п сї цитовані ним Факти та докази ідеольоґії першої категорії зводять до свого типу національної держави, а саме в дусї кінцевої частини вищезгаданої гесенівеької Формули, яка числить ся вже власне з державно-иа- нуючим народом й після якої навіть бувша царська Росія та сучасна Анґлїя уважають ся вельми часто націо­нальними державами.

Тут отже слід звернути увагу на те, як останніми ча­сами робили ся національні держави навіть там, де на­селенно в більшій чп меншій степенп було ріжнонаціональне, але де положение „окраїн" п- „інородців" було зовсім без­правне.

Мусимо собі насамперед добре уявити, що засада на­ціональної держави de facto майже ніде (з винятком західпо-

периФеріяльної зони Европп, де се — про що говорило ея в по­передніх розділах сеї працї — уможливлено відповідними ґеоморфольоґічнимп умовпнами, бо лише в спх частинах Ев­ропи Географічні п етно-національні індпвідуальности більш- менш покривали ся, так що принціп „один нарід — одна держава⁴ міг бути справді' здійсненним) — не була ідеально переведена. В дїйсности або поза національною державою лишила ся частина незєдпненого власного народу та кусник рідноїк раїни (отже т. зв. „t е г г а і r rodent а", як наприкл. італійська в Австрії), або знову — і се майже скрізь — в на­ціональній державі оппнпло ся чужомовне население та „окраїни" (як прнкл. ГІознанщцна та Поляки, або шлезвпцькі Датчане, сльзас-льотарпнзькі Французи в новій німецькій державі, поза межами якої лишило ся однак 15 міл. Иїмцїв, не рахуючи до сього американських емігрантів та російських кольонїстів).

Навіть такий класичний зразок національної держави, як Франція, ще й досї має коло міл. інородеького ріжнонаціонального населення, себ то принаймні' 7°/₀.

Коли отже нації не вдало ся здебільшого витворити держави в дусї національного принціпу, то держава могла витворювати націю „по образу й подобію" державно-пану- ючого народу.

Так почала ся скрізь програмова н примусова асиміля­ція „інородців" та „окраїн"' в дусї державно-національної думки.

Безглузда русифікація поневолених народів в царській Росії, сумно-славетний пруський гакатизм в дусї гасла „а u s- rotten" (винищити) і нарешті дикунська мадяризація в Угорщпнї, де de lacto „інородці" були в чисельній перевазі (53.6°/,, проти 45.4°/₀ державно-пануючого народу) — се все практпчно-полїтпчні результати новітньої методи витворю­вання „національної" держави.

Ми їх зясуємо в кількох словах на класичнім мадяр­ськім прикладі, ширшому загалові) досї на жаль менш відо­мім, ніж царсько-російський або прусько-гакатистичнпй спо­соби насильного винародовлепня.

В Угорщині в сїй середньовічній камері національної інквпзиції — державно-пануючий нарід (a z п г а 1 ко її 6 n е in z et), себго Мадярський, в дїйсности нетворячи навіть по­ловини населення Угорщини, завзяв ся зробити з неї силоміць „національну", себто мадярську • державу й з сею мстою

пі

насильно змаднризувати немадярських інородців („і degen ajkuak“) отже більшість населення.

Сю папнаціоналїстнчну політику Мадяри почали пере­водити дикунськими засадами під відомим гаслом „мадярської державної думки" (a m a gу а г А 11 a m eszme).

Мадяри здійснювали сей свій ідеал з безприкладним майже ідеольогічним цинізмом. Історик новочасної Угорщини н захоплений прихильник насильної мадяризації — Ґ. В е к-. ш і ч (G. Bcksics) в своїй розвідці' про дуалізм писав напр.: — „Зуспллє перетворити історичну державу в національну віддавна було головню ознакою мадярської політики. Під­час влади Тісп (Коломаиа, батька недавпо застріленого угорського премєра, 1875—90 р. І. В.) се прямуванне знову проявляєть ся й набуває виливу з одного боку тому, що щиро прапюєть ся, а з другого тому, що ся праця чудово вдаеть ся. Тим, хто се заперечує (де які мадярські шовіністи не були задоволені навіть лютою мадярпзаторською політикою Коломаиа Тісн. І. Б.) — можна відповісти статистичними датами, котрі постарчає перепис населення з 1880 р. й котрі зясовують, який величезний успіх мала мадяризація, а новий перепис покаже се ще яснїйше. .“[‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡]) Згаданий мадярський історик ставить сю справу вовсїм ясно та недвозначно: — „Або Угорщина стане великою національною державою, або перестане бути державою взагалі'* (1. с., 193).

Державні мадярські дїячі, політики та головно преса прилюдно заявляли, що здійсненне мадярської національної держави може стати ся лише шляхом безоглядної вивародо- влюючої політики.

Відомий мадярський політик й державний діяч барон БанФІ (Banffу) казав напр., що „без шовінізму неможна збудувати суцільної національної. держави" (idem, 199). Сей самий політик заявив у будапештськім еоймі, говорячи про національну державу: — „Ми хочемо правної держави, але її будуватимемо аж по забезпеченню національної

держави... Інтереси угорської країни вимагають того, щоби сю національну державу збудовало ся на дуже шові­ністичних засадах". (Підкреслено тут і далї мною І. Б).

При иншій нагодї БанФІ сказав: „Мирно сього за­вдання не можна полагодити. Ми з ними (інородцями І. Б.) дорозуміти ся й угоду зробити не можемо, бо ми хочемо мадярської національної держави, а вони бажають ріжно- мовної держави, а в ній однакових прав для всіх народів" (там же, 216). Тіса — син на однім банкеті (в 1905 р.) констатував: „Коли громадяне немадярскі хочуть користати ся законними правами, вони мусять безумовно признати, що ся держава е мадярська" (a Magyar alia га).

В Угорщині, як відомо, на папері істнує ніби лібераль­ний національний закон з 1868 р. (відома XLIV ст. основних законів угорської держави), котрим Мадяри звичайно й не без чималого успіху обдурювали Европу, представляючи їй свою державу яко „острів свободи", проти політично-націо­нального лібералізму й поступу якої невдячні „інородці" иеначе лише безглуздо й злочинно бунтують. •

Отже про сей папіровий закон Тіса в згаданій буда­пештській промові говорив:

„Мадярський нарід не зобовязав ся, що сей закон признавитиме на все й що його не змінить..., як що змінять ся відно СИ н н і ми переконаємо ся, що сим законом даємо права своїм ворогам і таким чином дїла- ємо проти себе" (217).

Прихильником безоглядної мадяризації був і ипший ма­дярський політик та державний діяч Коломап Селї (S z е 11), на думку якого „насамперед треба забезпечити, щоб ся країна була мадярською, а потім вже хай буде освіченою, богатою, культурною й поступовою" (218). Стра­шенно шовіністично писала про се мадярська преса. „Р е s t і II і г 1 а р“ — один з найголовнїйших мадярських органів цинічно признавав ся напр.: „Ми, мадярська су­спільність... хочемо абсолютно змадяризу- вати Угорщину" (217).

, Його не задовольнило-б те, як би „інородці" були вірні мадярській державі, признавалн-б мадярську державну думку, говорили-б по мадярськи, але заховали-би при сім свою на­ціональну своєрідність та відрубність. Се для мадярського

8

провідного журналу замало: він хоче, аби все інородеьке в Угорщині' було вщерть винародовлено й змадяризовано.

Ось як мадярські патріоти уявляли собі плян утворення „власної" „національної" держави.

Ми присвятили трохи більше уваги сїй мадярській ме­тоді' утворювання національної держави, позаяк в ній вельми яскраво проявив ся державний панпаціоналїзм так харак­терний для нашого часу повної дегенерації національного принціпу — у всій його безглуздій виключности та зві- рючости. Ми не хочемо твердити, що сї мадярські методи утворювання нації державою е пересічною нормою в сучаснім політичнім життю. Але безперечно, що сей мадярський рецепт е до вподоби всім визпавачам націоналізації держави з ріжномовним населением; тільки що не скрізь і не всі пан- націоналїсти мають цинічну мадярську відвагу явно й при­людно переводити сю зоонаціональну політику. Де-хто з них напр. у Фаризейській гипокризії покладає надії на „природну" й „добровільну" асиміляцію иншомовних „окраїн". Але всї вони однаково примусовим чи нспрпмусовим робом най- радше-б проковтнули „братерських" інородців, як би сї опи- нили ся під їх пануваннем.

Саме тепер, коли на руїнах старих державних оріанї- зацій зявляють ся нові, під національною фірмою, але зде­більшого з чималим додатком інородеького населення, ся справа набуває не-абиякого часового значіння. Щоб на будуче запобігло ся таким ві/народовлюючим методам, якими послу­гувала ся перед війною Угорщина, треба буде положение „окраїн" й „інородців" в чужих державах так міжна­родно забезпечити, аби наперед унеможливило ся сваволю державно-папуючих народів супроти них. Було-б Фатальною похибкою покладати ся що до сього на добру волю й спра­ведливість сих останніх та на академічне захопленнє їх гнучким і досі все ще мало Фактично спрецизованим т. зв. „правом народів на самоозначеннє". Бо не слід забувати, що в національних справах завжди й скрізь субєктивізм панує над обективізмом, a ,,tо co innego" є майже звичайною й пересічною нормою. В атмосфері сього національного суб- єктнвізму й найідеальнїйше та найбільш справедливе „право самоозначення народів" легко може бути здовжите задля націо­нального поневолення недержавних народів, оскільки поло­жение сих останніх не управильнить ся й непохитно

незабезпечить ся інтернаціонально. Аде про се говорити меть ея в кінцевих увагах сеї р о з в і д к п.[§§§§§§§§§§§§§§§§§§])

Переглядаючи попередні' сторінки сього нарису, чптач міг легко подумати, що автор глузує з нього. З викладу обох голов­них теорій про взаємини між нацією та державою виходить, ніби обидві вони мають рацію та що реальне політичне життє Европи Фактично потверджує, як першу, так і другу.

В дїйсности-ж анї автор не глузував з читача, анї обідві сї протилежні теорії не є такі слушні, як на перший погляд може видавати ся. Кожна з них має лише з г л я д н у рацію, але жадна — повної й с у ц і л ь н о ї, бо на інте­ресуючу нас справу вони задивляють ся з діаметрально проти­лежного становища й тому кожна з них дотикає лише одної її сторони, але на основі сього однобокого погляду рішає про весь зміст і характер сеї проблеми. Словом, се стара п відома історія про двох людей, що дивили ся з протилеж­них позицій на диск, з одного боку червонпй, а з другого білий і страшенно спорили й переконували один одного, що сей диск є лпше червоний або лпше білий. В дїйсности эглядну рацію мав кожний з них, повної не мав жадний.

З попередніх розділів сеї розвідки[*******************]) вже видно, що ідеальна національна держава в дусї засади „оден нарід — одна країна¹¹ не істнує нїде, або в найліпшім разі' є дуже рідким випадком. Що до сього мають отже більшу рацію прихильники теорії держави національностей, до котрих, яко одного з перших каменярів її, слід зачислити також Д р а- гоманова, котрий заздалегідь й майже пророчо відкрив деякі тайники націо-державного співжиття. Сї теоретики ріжно-національної держави мають рацію навіть помимо не­давнього роспаду Росії та Австро-Угорщини, що неначе й на перший погляд промовляло-б на користь першої теорії. Бо на руїнах сих останніх повстають не чисті однонаціо- пальні держави, але здебільшого лише під Фірмою націо­нальної держави de facto в більшій чи меншій степени знбву р і, ж н о н ац і о н а л ь н і держави. Драгоманів, передбачаючи се свого часу, характеризував сей процес як ро8дробленнє одного великого централізму на низку малих

і менших. Та обставина, що сї нові держави обіцюють своїм „окраїнам" й „інородцям" повну рівноправність в згодї з засадою права народів на самоозначенне — не може бути міродайною, бо 1) як історія повчає в анальоґічній ситуації державні народи здебільшого й часто обіцяли автономну сво­боду поневоленим, робили се навіть Мадяри, навчені де яким сумним досвідом з пр'отиінородською політикою, відгомоном чого е й вищезгаданий їх національний закон з 1868 р., а 2) що сї інородці’ та „окраїни" не хочуть признати такого рішення (прикл. ,,D е u t s с b b о її га е п“, україно-польський конфлікт з приводу східної Галичини) та що тепер вже від­разу замісць національного миру маємо в осередній Европі чималу балканї зацію національних відносин, себто ще більше загостреннє старих національних спорів і болячок, які після всього „полагодить ся" старим способом, себто ім­перативно н з узглядненнєм лише одної з двох сторін, друга мусїти ме хоч-не-хоч піддати ся, бо — ,vae victis"!

Коли-б засаду національної держави перевело ся іде­ально й однаково справедливо для всїх, се означало-б нї більше нї менше, як улаштуваннє державно-політичної карти після етно-національної засади, себто завареннє такого загально­європейського хаосу, серед якого відоме гасло Гоббса: — „Bellum omnium contra о m n e s“ — (Війна всіх проти всіх) — затріумФовала-б в страшенній своїй людоїдській безглядности й жорстокости.

Тому з такого иростолїнїйного застосування національ­ного принціпу глузує не лише Реннер і прихильники ріжно- національного типу держави, але не признають його й на­роди оборонці’ національної держави (прикл. Чехи в справі „Deutschbohmen", Поляки що до де-яких українських країв і т. д.); неможливість такого його здійснення признає також КавтсьНин, кажучи: „Вуло-б безглуздим новочасне на­ціональне прямуванне уявляти собі так, що візьметь ся на­ціональна карта Европи й ухвалить ся, що означені на ній язикові области перетворюєть ся в таке-ж саме число на­ціональних держав" — (Die Befreiung der Natio- nen, 31).

Попереду він з приводу сього пояснює: „Утворенне на­ціональної держави не слід отже так розуміти, що при сїм неначе росходить ся про втїленнє до неї всіх областей, за­селених одною народністю... для національної держави може брати ся на увагу лише замкнена язикова .область ...“ (idem, 28).

lie

Неможливість ідеального переведення постулату націо­нальної держави обумовлено ріжноманїтністю елементів її структури, про що докладно говорило ся в попередніх роз­ділах; міродайними при сім є не лите Фактори т. ск. об- єктивного характеру (отже головно геоморфольоґічний, со­ціальний і економічний), але й елементи субєктивної кате­горії (як історично-культурний, політичний та редїґійний).

Кавтськин, сам чималий прихильник типу на­ціональної держави, вельми плястично зреасумував всї сї перешкоди до здійснення ідеалу сього типу держави, го­ворячи:

„Всї сї чинники — розірваність язикової области) язикові острови, перемішанне мов на границях національних областей, ріжнпця між язиковими й природними межами, потреба вільного приступу до світового моря, історично дані релїґійні та політичні умовини — всї сї Фактори можуть д?ія переведення національної держави в де яких країнах і в де-якпх добах утворити тяжкі перешкоди навіть серед самого населення. Прямуваннє до національної самостійности, яке тісно сполучене з сучасною комунікацією та з повставшою 8 неї новітньою демократією, через се не ослабне, бо воно не скрізь проявляєть ся в Формі стремлїнвя до національної держави" (idem, 31).

Ся цитата ясно підчеркуе знову ріжноманїтність струк­тури держави й складність взаємин між нею та нацією. Од­наковою похибкою обох тут зясованих теорій про сї взає­мини й сиочивае саме в тім, що вони не досить узгляднюють сей Факт структурної гетереіонії держави й марно змагають ся звестп суть національного державного відношення до яко­гось одного знаменника (виключно-національного—перша та лише економічного — друга), а наслідком того замісць справж­нього малюнку сього останнього, мають в дїйсности тільки здеформовану його діаґраму, нїби викривлену в сферичнім дзеркалі однобокого їх думання.

Очевидний Факт, що національна держава.^була-б іде­альним розвязаннєм націо-державного питання. II тому сей державний тип є р і u m d е s і d е г і u m самостійницьких прямувань всіх поневолених народів. Не слід однако при сім забувати, що націо-державні взаємини на жаль являють ся політичним рівнаннем не о двох, але о кількох не­відомих, і тому марно рішати його елементарним способом, редукуючи до одної лише якоїсь даної величини.

Не можна обмежувати ся дише констатуваннем Факту, що політичний розвиток сучасної Европи йшов та йде в на­прямі до національної держави або через неї, себ-то отже до держави національностей. Треба також подивити ся на те, як той чи инший тип держави проявив ся реально-подїтично в що­деннім життю, як заспокоїв громадські потреби народів, який мав вплив на міжнародне співжиттє п поступ людства то що.

При такім критичнім розборі обох,сих державних типів, побачимо, що в дїйсности жаден не вистарчає й не заспо­коює. Передвоєнна австро-угорська національна гризня була характеристичною прикметою сеї наддунайської держави на­ціональностей. Але й на Балканї, де робило ся компромісові спроби здійснення постулату національної держави, не було так само ніякого раю на 8емлї. Навпаки Балкан став полі­тичним вульканом Европи, стало загрожуючим всесвітний мир. З приводу Балкану дійшло до світового пожару 1914—1918 рр. Правда, до сього чимало спричинило ся ін­тернаціональне положение Балкану та конкуруючі втручу- вання до балканськпх справ європейських великодержавних впливів. Але Факт, що й внутрішнє державне життє самого Балкану було джерелом постійних міжбадканських націодер- жавних суперечок та напружень, хоч би наприкл. з приводу злощасної Македонії, так що сьому політичний наш словник завдячує навіть спеціяльний термін: — балканїзація відносин, що означає дуже хитке й непевне полагодженне політичних справ.

Не диво отже, що в лонї балканської демократії (а го­ловно й насамперед серед тамошніх соц.-дем. партій) появпло ся чимале прямуваннє від істнуючого типу поодиноких на­ціональних держав до загальної ріжнонаціональної й кілька- державної балканської Федерації в дусї гасла „Балкан — балканським народам!“, переведение чого означало-б з одного боку еманципацію від імперіалістичного впливу європейських держав, а з другого — справжнє унормованне внутрішньо-балканських національних і державних справ.

В сих Федерально-інтеґруючих тендевціях на Балканї прихильники другої теорії добачають як раз аргумент на користь ріжнонаціонального типу держави й очевидний до­каз проти придатносте до життя національної держави. При­чини сього, на їх думку, головно економічного ха­рактеру, а відтак містять ея в тім, що тип національної дер­жави здебільшого приводить до дрібно-державного атомізму, що суперечить нїби-то новочасному політичному розвитку,

який простує до великодержаного типу, обіймаючого вже цілі континенти та части світа (прикл. в Австралії[†††††††††††††††††††]) в Пів­нічній Америці’), а не до середньо європейського державного дїлїпутизму.

Реннер повторює афоризм анґлїиського державного діяча Сесідя Родеса про те, що новочасне політичне думанне п життє оперує вже „світовими континентами".

На його думку економічпо-ґеоґрафічнип Фактор пере­важає в державнім будівництві над національно-язиковим. Закон економічної автаркії вимагає вже великих надна­ціональних державних організацій (прикладом сього типу мала бути проектована „ЗІ і 11 е 1 е и г о р а“). [‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡])

„Національна держава є замала — каже він; — світ роздїлюєть ся на кіліка великих груп; треба думати в час­тинах світа. Навіть іайсильнїйші з велпкодержав ізольовані й заслабі для постаїлених перед ними історичних завдань. Історія пхає до наднагіональних Формацій, до держав більших за націю. Доба осамотіених малих народів і багатьох суверен­ностей вже минула.“ (О s te г г. Е г и е u е г., 39).

Заведение націоіальної дрібнодержавности на руїнах ріжнонаціональної веіикодержавности являєте ся, на його думку, Фатальною екшомічною реакцією, яка суперечить духови сучасного госшдарчого розвитку й поступу. Дотепе­рішня дрібподержавнісгь засуджена саме економічно на по­талу.

„Розміри новітньою культурного життя не зносять вже дрібнодержавности; венп вимагають великих господарчих і комунікаційних спільюстей, в порівнанню з котрими вже й великі народи замалі. Націоналізм став нині тим, чим перед сто роками був партикуляризм" (Oster. Emeu е- rung, 32).

„Для ізольованих, незалежних малих держав, що іст­нують без звязку побіч ебе, нема вже місця" (там же, 53.)

Держава націонали остей, а взагалі державна спілка, сей стан переходу до іаднаціональної держави є отже в життєвім інтересі мали народів і країн, які лише таким

чином, в наднаціональній державній організації вищого май­бутнього типу, єдино та найліпшим способом можуть за­безпечити своє національне істнуваннє і, самобутність та свою краєву своєрідність. „Наднаціональна" держава — каже Реннер — не є нісенітницею, а являєть ся життєвим ім­перативом для малих народів та національних черепків в часі, коли й найбільші народи лишаючи ся ізольованими вже за­слабі (і d е ш, 43).

В сих увагах визначного австро-маргсівського теоретика попри безперечно слушні спостереження є чимало однобокого теоретичного схематизму й підсвідомого упередження супроти національної ідеольоґії нового часу.

В його думках про малі народи а дрібно-державність чути напр. очевидний відгомін теорії про спроковтненне сих останніх великодержавами по анальоґії : доктриною про кон­центрацію капіталу (див. про се К а в" с ь к и й: Die Be­freiung der Nationen, 22) або нашою подібною гі­потезою про „політичний Гравітаційний" закон в державнім співбуттї, після якого деіжавну конФляґрацію порівнуєть ся з плянетарною системок, в котрій великі дер­жави сонця скорше чи пізнїйше пожфають сусідні менші й малі, або принаймні' включають їх (економічно й політично) в сферу свого обігу на правах свого роду сателітів. (Пор. просе Челлєп: — Die Grossmjchte der Gegen- wart, 154).[§§§§§§§§§§§§§§§§§§§])

Кавтський слушно одначе звераув увагу на те, що в сьому міркуванню занадто зловжіваеть ся економічного аргументу. Для новітньої держави з пігляду капіталістичного розвитку рішаючим є не територіяіьне поширеннє аж до досягнення економічної автаркії, але іапевненнє сеї останньої шляхом відповідної суцільної й зімкненої- комуніка­ційної системи. (Die Befreiung der Natio- n є n, 22, 27). Протилежне тверджшнє є на його думку впрост нонсенсом, бо жадна держава в дїйсности не є еко- номічно автаркічною (стр. 27). Крцичне положение малих держав і народів обумовлюєть ся оже не економічним, а го­ловно Географічним і особливо міліарно-стратегічним момен­том (напр. для Сербії й Бельгії піцас сеї війнп).[********************]

Спір отже про державний тип (національна держава, чн держава національностей), про який мова була в сьому нарисі, уявляєть ся нам у виді нової ділєми: в е л и к о-д е р- ж а в а (очевидно ріжнонаціонального характеру), або д р і б- нодержавність (здебільшого відповідаюча сучасним пря­муванням до однонаціональної держави).

І тут знову добачаємо цікаву познаку новочасного по­літично-державного розвитку. Дрібнодержавність так само, як і тип національної держави, є здебільшого висловом новіт­ньої демократії. В більшім демократизмі малих держав, обу­мовленім здебільшого безсиллсм їх правительств переводити глитайсько-заборчу політику великих держав, і спочиває, на думку Кавтського, „притягаюча сила (сих останніх) для їх населення" (S е r b і е n und В е 1 g і е п, 94).

Тимчасом отже коли прихильники економічної теорії (Кавтський називає її вульгарним або воєнним марксизмом) доказують занепад дрібно-державности на користь велико­державної концентрації, Кавтський навпаки бачить у новітнім часї сталий зріст першої. „Порівнюючи з спм економічним законом європейську державну історію від віденського кон- ґресу в 1815 р. (добачаємо) вдаряючу суперечність її з ним. По сім часі не знаходимо в Европі анї постійного абсорбо- вання малих держав великими, анї поширення національної держави в державу національностей" (idem, 91).

Пе трудно бачити, що в зясованім тут представленню справи типу державностп з двох вищезгаданих протилежних становищ є трохи доктринерського схоляцизму, який не­минучо приводить до парадоксального діаметралїзму висновків та до нїби-то безвихідного „зачарованого кругу".

Адже останній висновок Кавтського легко моя;на-би зкореґувати прихильникам другого теоретичного напряму. Вони могли-б напр. доказати, що дві найбільші сучасні на­ціональні держави — італійська та німецька — повстали на руїнах попереднього політичного партикуляризму та дрібно­державности, коштом що найменше 11 малих держав — (Челлєн: Der Staat als Lebensform, 212—213) і можуть бути влучним доказом Формування новочасної великодержав­ности наслідком синтетичного дїлання національного, ґеоґра­ФІчного ц економічного чинників.

Кавтського — Die Vereinigten Staaten Mitteleuropas — (Згдапеві середньо європейські штати) — Штутгарт, 1916.

Відокремленнє-ж иовочасної Бельгії від Нідерландського королівства є знову скорше доказом протп національної дер­жави, нїж за неї, бо се останнє обіймало майже всю фля- мандсько-голяндеьку людність і в кожнім випадку більше на­ближувало ся до типу національної держави. Але саме в сім випадку можна добачати чимало діференціюючої сили географії, економіки, історії, релїґії та культурної и суспільної психо- льоґії, разом міцнїйпіпх, нїж інтегруюче дїланне національного побратимства й язикової епільностп. Очевидно, що й проти еих прикладів можна-б було навести контраргументи й про­довжувати таким чином сей спір до безконечности.

Тут пригадуеть ся отже слушність того твердження, після якого, коли на певну справу можливі дві протилежні відповіди, то се значить, що ровгляненнє її в основі було кепсько поставлене. Похибка сеї невірної постановки, на нашу думку, головно спочиває в спробах, так сказати, м о- н їстичного трактування сеї вельми плюралістичної що­до свого змісту проблеми.

Відсилаючи читача до попередніх уваг про ріжноманїт­ність структури держави та нації, як і про складність їх взаємин, хочемо тут звернути увагу на певні очевидні тен­денції в новочаснім політичнім життю до витворення нового державного типу, синтетично узгляднюючого та обіймаючого всю вище зясовану ріжноманїтність націодержавної проблеми. Можливо саме, що на сім шляху знайдуть ся врешті методи та засоби до остаточного полагодження націополітичних й дер­жавних конфліктів, до осягнення отже тої світової й міжна­родньої гармонії, про яку людство віддавна мріяло й до якої йшло крівавими манівцями історії.

Під час сеї війни наслідком катастроФального її дїлания та впливу на все людство, безпосередно відчуте та відне­сене багатьма народами й країнами, скрізь по всьЛіу світу залунало майже стихійно гасло Загальної Л ї ґ и або Союза' Народів, яко конкретної Форми політичного пе­реведення відомого й дуже популярного принціпу самоозна­чення народів, через що мали-б утворити ся передумо- вини її запоруки міжнародного та вічного миру.

Визначні політичні й державні дїячі головно антант- ського табору (Роберт С е с ї л ь, Е д. Ґ р е й, Л. Бур­жуа, В. В і л ь з о н, Д ж. Ллойд та инші), та й з цен­трально-державного (проФ. Ферстер, Лямаш, німецький цр- лїтик Ерцберґер), як і центрального (головно президент

швайцареької республіки — Кальондер) — з великим зрозуміннем боронили сю думку міжнародного спілчанства, яко майбутнього типу державно-політичної орґанїзації ноеої Европи та всього світу взагалі'.

Сн думка інтернаціонального або світового союза наро­дів не е новою. Навпаки вона належить до найстарших та заповітнїйших мрій людства. Початки її можна просте­жити від напдавпїйшої доби античної історії. Конкретний прототип її добачають в старогрецьких племенних союзах т. зв. „а м ф і к т і о н а х“. В III ст. всесвітній мир пропо­нував римский цїсарь Пробує. Відтак на релїґійнім ґрунті' бажав його здійснити к а т о л ї ц и з м, ся після назви своєї загальносвітова релігія. Середновічні монахи й схоластики та мислителі чимало присвячували уваги сїй цікавій про­блемі. Королі й володарі тогочасні ріжними шляхами змага­ли ся реально її розвязати. Згадати лише проект універ­сальної всесвітньої монархії, гарно й оригінально зясований великим італійським поетом А. Данте, або гарно проду­маний плян великого чеського гуситського короля-демократа Юрія з Подєбрад (з 1462 р.) утворення європейської імперії вічного миру.

• 3 новочасних мислителів головно Руссо та Кант — оригінально розглядали сю стару, зле вічно молоду мрію людства. Перший в зєдпненню малих держав для захисту проти сваволі великих бачив шлях до її здійснення, другий конкретно пропо­нував у своїй славетній розвідці „До вічного миру¹¹ (,,Z u m ewigen Frieden" (з 1795 p.) утворенне всесвітного со­юза народів в одній загальносвітовій респубдицї.

На українськім ґрунті київські „братчики" з Косто­маровим і Т. Шевченком на чолї, з їх мрією про Феде­ративний союз славяиських народів, також належать до числа каменярів сеї великої думки, яка в особі Драгоманова знайшла визначного свого товмача й аналізатора, оскільки росходило ся о синтез її національного та космополїтного елементів.

В новітніх часах пропаґував її знаменитий й славетний, знавець міжнароднього права, проф. Б л ю н ч л ї, в своїм про­екті „Всесвітньої конституційної держави".*)

Молода Европа середини минулого століття, новочасна демократія, первісний соціялїзм та інтернаціональний паци­фізм своїм програмовим домаганнєм виставили „Евроиен- ські Сполучені Штат и“.

*) Див. про се інформаційну статтю — .llyslcnka з v a z u narodu v dejinach“ (Думка союза народів в історії) в празькім — „l’ravo Lidu“ — 1918 від 4. вересня.

1S3

Ся велика ідея міжнароднього братерства та світового мару й досі все ще е заповітною метою вселюдських та на- діональних прямувань. До вічного миру дотеперішня історія людства прямувала крівавпмн шляхами періодичних війн, се­ред яких остання світова війна безперечно належить до най- страшнїйшпх і пайжоретокійших, які людство коли-небудь досї пережило.

Одначе вона не лишила ея зовсім без впливу на ре­альне політичне та державне життє людства. Її конкретно- політичний постулат — „зєдинені штати", себто сполучені держави не являєть ся все ще якоюсь абстрактною утопією, бо його вже реально здійснювало ся де-не-де; він служить отже показчиком державного розвитку в напрямі вищих Форм політичного будівництва, та є цікавим причинком но­вого й раціональнїйшого державного типу.

Сї „зєдинені штати" або „сполучені держави", спочи­ваючі на прпнціпі Федералізму, — є спробами нових конструкційних Форм в державнім будівництві, синтетично й гармонійно узгляднюючих всю різноманітну та многослож- ну структуру держави.

Дотеперішнім зразкам сього державного типу — головно з позаєвропейської державно-політичної практики — вдало ея такс згармонїзуваннє ґеоґраФІчного, економічного та соціяльного чинників. На нашу думку, варто-б їх було ви­пробувати для полагодження націо-державнпх антагонізмів на європейськім ґрунтї, що зрештою, як ми се зараз поба­чимо, подекуди вже почало ся.

Легко вгадати, що одним 8 найстарших прикладів нового державного тппу, який ми маємо тут на думці, являють ся Американські Сполучені Штати, політична істо­рія яких є дуже повчаюча для нового державного будівництва. Адже тут відбула ся рішуча боротьба поміж європейським державним індивідуалізмом, з його одностороннім захопленнєм для всіляких антиінтернаціональних „ізмів", з прямуваннями до державного типу, колп так можна сказати, колективно- суспільного, або саме всесвітнього характеру, не придушу­ючого природний політичний індивідуалізм, але обмежуючого патальоґічпі його прояви, себто політичний еґоїзм свідомо чи підсвідомо антпколєктпвного та проти-міжнародного роду.[††††††††††††††††††††])

*) Згадати даше напрпкл. анарходержавну теорію південних штатів про ins п u 11 і fica п (1 і (себто права вепрпзиавання для себе недогідапх чн не­приємних державних законів) або jus secedendi, себто права сецесії, т. є довільного відокремлення, як ного СФормудував С а е h о п її, прн- хпіьнпк абсолютної суверенности поодиноких американських штатів на не-

12-і

ІІолїтпчно-державна еволюція Амер. Сполуч. Штатів від первісної дуже вільної конфедерації 13 держав (1781 р.), з перевагою сепаратистпчно-індивідуалїстпчнпх тен­денцій в нпх, до пізнїйшої (1865 р.) й теперішньої Федеративної республіки, з очевидною перевагою колективного авторитету державнрї спілки над поодинокими суверенітетами 43 штатів, 2 територій п 1 союзної области, означає не лише безприклад­ний в історії технічний рекорд державного будівництва, але не менш важне теоретичне рішенне державної теореми о бога- тьох ріжноманїтнпх складових елементах і Факторах.

Найважнїйшим явищем при сім є власне побіда нового розуміння справи державної суверенности.

Витворенне поняття вищої колективної суверенности — суверенітету державної спілки, переважаючого умовні суве­ренности поодиноких держав,* [‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡]) — се й е те, що головно бра­ковало старій Европі, де. партикулярні абсолютистичні су­веренітети всіх і.кожної держави в дїйсности унеможлив­лювали довший мир і викликали неминучі періодичні кріваві конфлікти. В сьому спочивала головна кріза старої євро­пейської державности, про що нам не раз доводило ся кри­тично писати. Останньо в статті — Мировий Конгрес і Декларація прав народів (у „Вістн. П., Л. п Ж.“, 1918, ч. 41) — ми казали з приводу сього: — „Таке розуміннє державної суверенности суперечить духови демо­кратизму та новочасних політичних прямувань взагалі. Воно є з одного боку сумною спадщиною занепавшого політич­ного Февдалїзму, а з другого — висловом капіталістично-бур­жуазного індивідуалізму, сутоеґоїстичного й протисуспіль­ного характеру.

Воно мусить тому зникнути разом з старим ладом, який починає розпадати ся наслідком війни.

Так само, як в громадськім життю протисуспільний еґоїзм та абсолютизм одиниць обмежуєть ся й паралїжуєть ся авторитетом соціяльної гегемонії всеї суспільности, — по­дібно також майбутнє міжнародно-державне й політичне життє має спочивати на засаді релятивної лише су- веренностп поодиноких народів і країн. Повна суве­ренність буде атрибутом тільки загального Союза Народів,

зложеного з представників сих поодиноких народів і держав, Союза, перед котрим сї останні' будуть відповідальні за свою політичну діяльність, як навнї, так й внутрі..(стр. 546),

Так ми розуміємо автономну суверенність поодиноких держав-ч л е н і в майбутнього світового або зпо- чатку європейського державно-національного союза, який лише сумарно мати ме повну й інтеґральну суверенність.

В північних А. С. Ш. бачимо приклад реального пере­ведення такої автономної й інтеґральної державної суверен­ности, приклад, який нова Европа неминучо мусить перенести до свого державно-національного будівництва, колп вона хоче забезпечити свій мирний і поступовий розвиток на будуче.

Поза Америкою проблема нової державної орґанїзації via fact і й спроквола рішала ся в Австралїї, де ріжноманїтні й часто протилежні інтереси шести штатів треба було помирити для добра й користи всіх та кожного.

І знову після довшої боротьби центрофуґальнпх парти- куляризмів з концентраційною ґравитацією, проблему сю роз- вязано утвореннем 1901 р. „Com mun Wealth of А и s t г а 1 і а“, отже австралійської державної спілки, про поветаннє якої відомий німецький доелїдник австралійського жаття А. Манес написав в своєму звіті з подорожи до сеї части світа: — „на початку нового століття, після тяжкої боротьби, пята часть світа стала ся одною з найбільших держав, а до того не так, як сполучені держави німецька, швапцарська, американська й ^канадійська наслідком війни або натиску зовні, але на основі чисто раціональ­них міркувань і зовсім добровільно, в по­чуттю національної співналежности" (під­креслено мною. І. Б.)[§§§§§§§§§§§§§§§§§§§§])

В 1909 р. повстала більш менш анальоґічним шляхом південно-африканська державна унїя анґлїйських кольонїй. Вище мп вже чули, що подібного типу державою є К а- н а д a, nota bene з незвичайно ріжнонаціональним насе­лением й з дуже цікавою анґло-Французською справою, завдяки якій ся спілкова держава має чималий спеціальний інтерес для Европи, де вісю політичних спорів і е головно націо- державна проблема.[*********************])

Наведені тут приклади Федеративного державного будів­ництва з позаєвропейської практики майже не доторкають ся безпосередно цікавлячої нас тут національної проблеми. Се пе значить ще, що сеї методи й державного типу не можна вжити до полагодження націо-державних справ в Европі.

Навпаки, на пашу думку, сей вищий тип державної орґанїзації, котрий розвинув ся в позаевр Цитую за чеським перекладом в „А k a d е піі“ 1920. ч. J.: — _гV а 1 k а a L і g а п а г о