V. Про націю взагалі й під державно-полїтично-правним огля­дом зокрема.

Ми вже зазначили в передмові до сеї розвідки, що досі національна проблема не була систематично та во всїй своїй многосторонности науково⁵¹ досліджувана, що не істнуе ще в суспільних науках окремої дісціилїни, спеціально присвя­ченої такому її досліду, котру ми наперед охрестили назвою націольоґія.

Є правда, вже чималий прпчинковий дорібок щодо сього. Але се дотпхчасове наукове обробленнє цікавлячої нас тут справи саме з причини вищезгаданого браку систематичности та якогось одноманітного методу — є загалом вельми Фраг­ментарне, не достає йому заучуючого цементу, багато в нїм є припадкового, а головно поодинокі складові частини сеї дуже скомплїкованої проблеми не однаково в нїм узглянені та опрацьовані.

Подекуди се можна обяснити тим, що національна справа во всїй своїй пекучости та наглости проявила ся доперше в недавнім часї, а відтак і тим, що й соціольоГія ся молода наука нової доби — не могла ще здіференціювати ся та впспеціялїзувати ся відповідно до всіх головних проявів дуже складного та багатого суспільного життя нашого часу. На нашу думку сей Факт має ще й евої спеціальні причини. В нїм подекуди відбивають ся відносини сучасної офіці­альної науки до всього, що хоч трохи має суспільно- політичний характер, де отже дуже тяжко утримати ся на безстороннім становищі обєктивного наукового досліду та правди, вияснення sine і г а е t studio.

Цитований вже нами тут англійський дослідник расо­вої проблеми др. С к о л ь с, констатуючи сей Факт ще в біль­шім розмірі діагнозує його яко ,.страх перед правдою" й ви­нить в нїм пасивність сучасної науки (а також і релі­гії), яко співчинннків у вселюдськім суспільнім поступі. З сього приводу він завважає: „Я не хочу сказати, що наука та релігія цілком затаюють правду, я лише тверджу, що вони її говорять в з ал ежн ости від політичних

поглядів (підкреслено мною. І. Б.).

Ми звернули тут увагу на сей політиканствуючий, так сказати, характер науки, а поруч з тим і на її абстн- нентизм щодо деяких палких справ нашого часу в звязку з попередньою пашою увагою про т. зв. „то щось ннше" в трактуванню національної проблеми. Власне т. зв. наука дуже часто витворює передумовини такої подвійної бухгаль- терії в національних справах. Для утворення польсько-укра­їнських відносин чимале значінне мали, напр. тенденційні писання про українську справу Равіти-Ґавронського, Брік- нера, Смольки, та пнших польських „українольоґів", які під прапором науки достарчали польському загаловп звичайну націоналістичну контрабанду.

З сею методою трактування національних та расових проблем здибуємо ся скрізь, де ведеть ся боротьбу поміж па­нуючими та поневоленими народами. Недосяжними віртуо­зами в нїй е Нїмцї (їх винахід т. зв. „політична антропо- льогїя" стала свого роду каноном наукового націоналізму для всеї Европи), зневживають її Мадяри, послугували ся нею царські вчені та великоруські державники, процвітала вона во Франції та Англії, тут здебільшого на расовім ґрунті. Серед таких обставин справжня наукова націольоґія не мо­гла повстати. А колиб і повстала — як про се можно га­дати з деяких натяків та спроб в сім напрямі, то булаб ли­шень науковою карикатурою в роді згаданої вище „політич­ної аитроиольогії", якаб не тільки що не спричинила ся до зяеування дуже важкої національної проблеми, але ще біль­ше затемніла б її всякими „науковими" упередженнями та забобонами.

Так отже націольоґія лишаеть ся справою повоєнної майбутностн. Бона може повстати лише в очищенім повітрю пової науки, визволеної з Февдальних кайданів думки.

*

ІІо увагах в попереднім уступі не може нас дивувати, що в бідянсї дотеперішнього наукового досліджування наці­

ональної проблеми не має навіть якогось одноманітного та всевичерпуючого означення самого поняття нація.

Всі дотеперішні справи засування істоти нації за посе­редництвом зовнішніх ознак, себ-то обєктивним робом, як ми се зараз побачимо не вдали ся.[‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡])

Робило ся се ґенеальоґічною методою, себ-то на основі племенного походження народів та спорідненостя їх крови. Але се означало лише повторюванне анальоґічного досліджування проблеми раси. Мп вже казали попереду, що обектпвна наука не знає ніяких чистих, себ-то генеальо- ґічнпх одноманітних рас. Найстарші відомі раси були вже мішаними, вислїдом складного перехрещування ріжноманїт- них расових елементів. Навіть археольогія не докопала ся до питомих рас одноманітного кровного походження. Істну- ючі расові класифікації зовсім довільні й аптропольоґічно не обосновані. Відомий Французький антропольоґ То и і н а р каже з сього приводу: „Нам говорять про расу латинську, германську, англійську, славянську, хоча сі терміни зовсім не наукові. Перед нами лише чисто політичні поняття, якими хочуть означити припадковий 8лїпок, витворений з ріжнпх антропольоґічних жерел¹. „Всї спроби гуртувати людство на основі антропольоґічних ознак — завважає сей самий ечєний — пе мають ніякого значіння".

Сказане ще, мовляв, в кубі відносить ся до всяких спроб племенного трактування істоти нації, яка є вислїдом довгого історичного процесу та склала ся під численними ріжноманїтними впливами, серед котрих власне расовий є зовсім підрядним. Бо саме під сим оглядом новочасні народи уявляють з себе справжню мозаїку, дуже, ріжноманїтну та многогранну.

Не без слушностп завважив з сього приводу Челлєн: „ІІо свідоцтву всесвітньої історії в життю народів кров ледве чи є густїйшою ніж вода^и (106). А дальше він кон­статує: „Коли ми розглянемо сучасні культурні нації зокрема, то ніде не найдемо чистої, нефальшованої крови... Певні, визначені нації нашого часу рбзпадають ся під гене­тичним оглядом на ріжноманїтні елементи, які взаємно злу­чили ся тільки потім та згодом" (106, 107).

*

Звичайно за найхарактеристичнїйгау ознаку націй по­важаєть ся мову.

проявом істоти та духа сеї останньої. Безперечно, мова е одним з найголовнїйших складників в структурі національ­ного орґанїзму. Вище мп звернули спеціальну увагу па ве­личезне значіннє рідної мови в культурно-національнім са- моозначенню народів. Одначе й ся ознака не є абсолютно певна та не вичерпує всього багатого та ріжноманїтного змісту істоти нації. Історія знає приклади зміни мов наро­дами. Ірландці здебільшого вже говорять по англійські, але національно є відрубною індивідуальністю ворожо настроє­ною супроти Англійців.

Історія знає й ипші під сим оглядом дуже цікаві при­клади: два народи з одною мовою; напр. Сербів та Хор­ватів, Фламандців та Голяндцїв (а подекуди п африканських Бурів; отже навіть три нації з одною спільною мовою.)

Слушно тому каже Челлєн: „Мови є важним показчи­ком переведеного та закінченого утворювання нації, але вони не є причиною сього, тільки одним з наслідків його. Вони є дзеркалом народу, в якім ясно відбивають ся його темперамент та ґенїй, а рівночасно й наймогутнїйшим зна­ряддям, котрим він утримується та заховуєть ся; тому на­рід цупко трпмаєть ся мови й поважає її своїм заборолом, від якого залежить захованне його власного життя..." (109).

Загалом однак ядро нації спочиває глибше ще — за мовою.

*

Територію рівнож уважаеть ся здебільшого безумов­ною ознакою нації. Ми побачимо далі, що й ся характери­стична прикмета нації має не абсолютне, а тільки релятивне значіннє. Її роля в життю нації є двоякого роду. З одного боку вона безперечно впливає на внутрішнє утворюваннє індивідуальної своєрідности нації, з другого вона обумовлює зовнішнє її поширюваннє, себто впливає на Формувапнє на- ціонально-краєвих областей. Се двояке взаемовідношенпе по­між територією та нацією можнаб було відповідно назвати антропоґеоґраФІчним та ґеоморфольоґіч- н и м. Загально відомо, що вдача та побут окремих пародів в значній степени витворили ся під впливом країни, яку вони заселяють. Підсоннє, геоґраФІчне положение країни, характер її террену — відбивають ся в національній пси- хольоґії та вдачі народів, її замешкуючих.

кажучи: „Там у рідному краю сонце світить косо й зимно, земля порепана Й неплодюча. Ростинп там на півночі! трохи вищі від болотняної берізки. Люде там задумливі та мрійливі; їх інтелігенція пересічна, а обрій обмежений".[§§§§§§§§§§§§§§]) Або ще виразнїйше символізує сї взаємини словами: „Яко вереск держимо ся обома руками й навіть зубами ріллї своєї бать­ківщини. Хто бажав бп відірвати пас від неї, мав би лише стебло в руках, бо коріння лишили ся-б у нїй і виросли-б знову..."[***************])

Відомий російський історик Ключевський у своїм славетнім „Курсі русскої історії (т. І.) незвичайно дотепно зясовуе утвореннє великоруської національної пси- хольоґії та вдачі в звязку з природою та характером країни навкруг Моекви, де Формував ся національний тип сього на­роду. Її природа — після Ключевського — поклала незйтерте тавро на душевну вдачу Великорусів, обумовила його відоме „а в о с ь“ та пишу не менш характеристичну його рису: — „быть сильным задним умо м".

Щодо українського народу (в порівнянню з Москалями) цікаві причинки можна знайти у відомій монографії Косто­марова — „Дві руські, народности".

Загалом дослїджуванне сього взаємного стосунку між нацією та територією входить в обруб антропоґеоґра- ф і ї, чому ми й назвали його антропоґеоґраФІчним. З огляду на предмет сеї праці для нас цїкавіпшпм буде другий бік сього стосунку, названий нами ґеоморфольоґічпим, бо він нагадує де-в-чім вищерозглянутпп ґеополїтичний мо­мент в життю держави.

Певна річ, що окреслена країна є необхідною умовою оеїдлого побуту народа, а таким робом і передумовою його культурного та суспільного розвитку й поступу. Певним є так само і те, що територіальне розселення народів, не було зовсім припадковим, що в нїм грали рішучу ролю ґео- ґраФІчні та тектонічні моїиви. Нація як держава прямує до відповідної їй територіальної цїлостп, до власної ґеоґраФІчної індивідуальности.

Первісне її розселеннє звичайно детермінову- в а л о ся ґеоморфольоґічннми умовами. Драгоманів слушно звернув увагу на сю обставину, кажучи, що „з ма­лими виїмками люди одної породи (себ-то нації І. Б.) заняли

на землі' країни з більше-мепше однородными умовами для господарства й істнування взагалі'."[†††††††††††††††]) В наведених словах великого українського дослідника національної справи влучно зясовано взаємо-залежність всіх головних чинників в струк­турі нації, анальоґічних з тими, котрі мп пізнали вище яко державнотворчі елементи, себто — ґеоґраФІчного, економіч­ного та соціального. Під кожним з сих оглядів нація так само як і держава, прямує до власного самоозначення та відрубноети. Не диво отже, гцо серед певних обставин лінії розвою держави її нації стрівають ся і коли не покривають ся, то мусять перехрещувати ся, що згодом викликає вище згаданий конфлікт та антаґонїзм між ними.

Кавтськпй ще виразнїйіпе підчеркуе сю співзалеж- ність поміж нацією та територією кажучи: „При національ­ній державі можна брати в увагу лише замкнену язикову область. Кожний живий нарід заселює таку область. (Курсив мій. І. Б.)[‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡])

На початку сього уступу було відразу зазначено реля­тивне лише значіннє територіальної познаки задля характе­ристики нації. Потім була мова про те, що нація прямує до терпторіяльної індивідуальноети, але заразом та навмисно підчеркнуто, що розееленне народів наперед, так сказати, було детерміновано ґеоморфольоґічними умовинамп.

Се було нам необхідно для того, аби виказати, що гар­монія поміж нацією та територією не скрізь була, а головно може бути досягнена, що дуже часто вона є тільки ідеа­лом, на шляху до здійснення якого стоять непереможні пе­репони ґеоґрафічно-прпродного характеру.

Ґеоморфольоґічна карта Евроии поможе нам зорієнту­вати ся в сїй справі. В західній та перпФеріяльній частині Европп мп добачаємо сильну територіальну ріжноманїтність: нїби низку, мовляв, „ґеоґраФІчних індивідуальностей", са­мою природою призначених за осідок для народів чи за ґео-

політичну підвалину держав. Але чим далі від західно-пів­нічної території Европи йдемо в глиб її континенту в пів­денно-східнім напрямі, тим більше щезає їеоморфольоґічна її ріжноманїтність (Центральна Европа є під сим оглядом перехідним етапом), заразом зростає ґеоґрафічна одноманіт­ність, яка саме в Східній Европі порівнююче досягає свого вершку.[§§§§§§§§§§§§§§§])

Коли ми відтак подивимо ся на новочасну етно-націо- нальну карту Европп, то спостережемо певну анальоґію по­між нею та вищезгаданим ґеоморФольоґічнпм її виглядом. Під національним оглядом вона найбільше та найвиразнїйше зіндивідуалїзована також в західній своїй частині' та в пери- Феріяльної зоні. (Напр'. і особливо у Скандинавії.) Відтак у східнім напрямі розмежуваннє національних їруп починає бути менш виразним, націопально-язикові области та гра­ниці не так ясно та суцільно означені. Вже в східних ча­стинах осередньої Европи появляєть ся тип національно- мішаних областей, котрий чимдалі на схід набуває переваги та подекуди стає навіть нормальним явищем в західній пе­риферії бувшої царської імперії.[****************])

На сей їеоґраФІчний характер Східної Европи та не- сприяючнй вплив його на-історпчно-національний розвиток та­мошнього населення звернув увагу та добре зясував його Дра­го м а н і в у відомій своїй монографії: „Иеторпческая Польша и великорусская демократі я“, де з сього приводу читаємо такі дуже цікаві спостереження: „Істо­рія кожного народу обумовлюєть ся географією країни, котру він заселяє, або инакше, землею (почвою), на якій він живе. Щасливі ті народи, яким довело ся занятп країни вигідні п, так сказати, легкозрозумілі, себто такі, прикмети та відно­

сини в котрих легко зрозумілі навіть і тоді, коли нарід стоїть ще на невисокім щаблі розвитку. Але лихо тому на­родові, якому доведеть ся жити в країні, ґеоґраФЇчні прик­мети котрої затягують його в складні відносини, опанувати які можно тільки на високім культурнім рівні та під умовою дуже ясного розуміння, витривалости и послїдовности. Отже такі вельми „тяжкі" країни дістали ся майже всім Славя­нам, котрі заселяють велику східну рівнину Европп з її продовженнєм па Заході до долішньої Ельби, себ-то: Поля­кам, Білорусам, Українцям та Москалям. Рівнинний харак­тер країни вабить її мешканців до поширювання. Звязую- чимп нитками служать лише ріки, але тому, що вони пере­хрещують ся своїми притоками, то їх басейни легко пере­ходять один у другий, а їх население переплуту- єть ся поміж собою (стр. 14 —15. Курсив мій І. Б.)

Трохи низче Драгоманів резюмує сї свої уваги в отеїм висновку: „Таким робом ґеоґраФІчно-історичні умови країн поміж Балтійським та Чорним морем спричинили те, що там иніпі народи, будучи відпихувані від морських берегів, мусїли наштовхувати ся один па одного, па очевидну власну шкоду" (19).*)

Хай читач не думає, що мп занадто відхилили ся від теми сеї розвідки, присвячуючи стільки уваги зясованню взаємин поміж ґеоморфольогічним характером Европи та її етно-національними відносинами зі спеціяльним зазначепнєм ріжницї під сим оглядом між західною та східною її ча­стиною.**)

') Мимохідь завважимо, що відомий т. зв. „Drang nach Osten“ також обумовлений вище згаданим геоморфольогічпим характером Східної Европи. Ті, хто уважає йото за специфічну прикмету германського поширювання та бачать в нїм характеристичний прояв германського расово-національного духа, дуже номиляють ся. Се ж основний чинник історичного розвитку всіх центрально- та східноєвропейських народів. Експансія Поляків на українську територію, укра­їнського народу на Крим, Кавказ та в сусїдну великоруську область, Москалів у колишню ФІнс-угорську країну, — се все варіанти тогож самого „змагання на Схід¹*. Народи, як вода, поширюють ся по лїнїї наименьшего відпору. Звідсї сей загальний середньо європейський „D г а її g nach Osten“.

**) Сю ріжниню між геоморфольогічпим характером західної та східної Европп завважили європейські дослідники Росії, починаючи Лєруа-Болє автором відомої кляспчної працї про царську імперію. Вонп одиак, прикладаючи, так сказати, західноєвропейське мірило до східної Европи (не зважаючи на впіце згадану їх ріжниню), прпйшлп до хябнпх висновків щодо майбутнього утворення національних відиосин в сїй останній, — бо передбачали та віщували неминучу в ній амальгамацію ріжнороднпх елементів в один одноманїтпий

Бо як для теоретичного досліджування національної про­блеми, так і для практичного її полагодження, се — Факт чима­лого значіння, досі на жаль дуже нехтований або знову вельми односторонньо трактований. З одного боку він, правда, стверджує очевидну взаємо-залежність між територією та нацією, але з другого показує, що ся залежність не є такою

національний тип, за впїмком лпше польської та фінської національної трупи, угрпмаинє та розвиток яких і на будуче не підлягало для них питанню. Згада­ний Лєруа-Болє твердне, напр., що „російська земля сотворена для єдностп*, що всї її народности здебільшого занадто слабі, занадто розділені, щоб мати які-будь, претенсії до незалежностп: вони будуть заспмільовані самим по­ступом дівілїзації, який скрізь мало спріле малим племе­нам та відрубноети мов...“ (Курсив мій І. Б.) Про се докладнїйше в моїй працї: Поневолені народи царської імперії, сгр. 12—13. (Дуже цікавим з огляду на новпіці паші увага про відношеннє науки до національної проблеми, був вплив згаданої європейської теорії на російську науку, особливож історію та теограФІю, в яких вона свідомо чн підсвідомо стала знарядлєм для обґрунтованая та оборони державно-централїстпчної ідеольогії, гак характеристичної для російського загалу. В політичній практиці царизму, оскільки ся взагалі потребувала якогось ідейового умотивування, сеї теорії зпе- вжнвало ся для примусового впнародовлювання „інородців* та „возсоєдпненія* окраїн, мовляв, в дусі природних тенденцій Східної Европи.)

В дїйсности само життє скориґувало неслушність сих поглядів. Теоретично наукову їх односторонність річево скритикував український ґеоґраФ др. Руд- пи ц ь к и й, а саме в своїх німецьких працях про Україну (U k г а і n a: Land und V о 1 k) та про східний терен війни (Der ostliche Kriegsschau- platz). Загалом ся похибка цікава під тям оглядом, що показує, як не слід занадто Фаталістично трактувати взаємо-залежність поміж геоморФольоїічним характером враїнп та національною її фізіономією, себто стверджує отже тільки релятивне значіннє території яко національної познаки.

Через се останнє повстало, на наш погляд, дуже механічне розуміннє антропоґеограФІчного та геоморфольоґічного моменту в нації (про се була мова вище в звязку з територіяльно-иаціональним характером східної Евроии), яке найдужче проявило ся в акліматизаційній теорії походження нації, пред­ставники котрої (иапр. покійний німецький антропогеограф К і р х г о ф) дивлять ся на природні области (Naturgebiete) як на свого роду національні „відливні Форми* (G u s s fо г ш е и), в котрих ріжноманїтні етничпі елементи перетоплюють ся спроквола в одпоманїтвпй новочасний національний тин. Такою G u s s t o г іи-о ю мала бутп Східна Европа й такою є — на думку прихильників згаданої теорії — Америка, де саме відбуваєть ся в великім розмірі сей процес національної аклїматязації, прямуючий до вптворення одноманітного американського націо пального тпну. (Пор. про се уваги та критику Челлєна в навед. праці, стр. 120 — 121).

6 добре відомий Факт, що европейська еміграція на американськім ґрунті здебільшого дуже швидко асимілюєть ся та національно занепадає. Звичайно сей процес національної акліматизації відбуваєть ся протягом трьох поколінь Перше, себто батьки знають лпше свою мову. Друге поколінне, себто діти, вже

б

безумовною, же у держави, яка без країни немислима та для якої територія е абсолютною познакою. При динамічнім ха­рактері нації (в порівнянню зі статичним держави) — країна творить безперечно основний елемент, біольоґічного значіння, однак не абсолютний в значінню „conditionis sine q и a non¹¹ її і с т н у в а н п я.

Ми моглн-б покликати ся щодо сього на приклад „віч­ного народу^ без батьківщини, розсіяного по цілім світі, який саме в Східній Европі почав національно відроджувати ся й знову означати ся подібно до пробуджених з довговічного сну ,,неісторпчнпх“ народів-кріпаків. Але тому, що національ-

двомоваі, але з перевагою нової, американсько-англійської мови. Врешті третє, внуки — говорять вже лише сею останньою та звичайно зовсім не знають європейської мови своїх предків так, що инодї дїди з внуками не можуть вже навіть норозуміги ся. Се схема згаданого процесу, яка в життю однак не скрізь та не завжди ідеально здїйсвюєть ся. Тому ми саме вище казали., що емігранти здебільшого асимілюють ся. Г>о попри згаданім процесі акліматизації євро­пейських „діаспор* в американськім „голусї* завважаєть ся останвїмп часами цілком протилежне явище: прямування іі рухи серед європейської еміграції в Америці до національного заховання, ба навіть до відродження. Поміж аме­риканськими Чехами та Поляками чимало зроблено для заховання націо­нальної своєрідности в новій заокеанській батьківщині. Для Литовців після російсько пруських протилптовськпх заходів, Америка стала на якийсь час (до першої російської революції 1905 р) — справжнім націовальио-культурннм ІІємонтом. ІІодібпу ролю вона відограла також в новожндівськім иаціонально- автономічнім русі. Що вона є центром ірландських самостійницьких прямувань, — загально відомо так само, як і чималий національний поступ американських Українців ("особливо в Канаді).

Сей останньо-згаданий процес завважили, природно, н американські на­ціоналісти. Що він їм дуже ие до смаку, зайво казати. Менше відомо, що проти нього вони пропонують сумнославетні європейські впнародовлюючі методи. Цікаві нід спм оглядом міркування пророка та апостола американського- націо­налізму, О. Рузвельта, ідеольога т. зв. а м с р и к a u їз м у, (Пор. німецьке виданнє вибраних його промов та статей в збірці — A m е г і к а и і з лі us — в т. зв. „Ре клямці" ч. 1919). Пін отверто заявляє в програмовій промові (цвітепь 1894 р.) затитулованій „Справжній а м е р и к а н ї з м“, що Америка потребує зовсім не Европоамерикапцїв, але чистих Американців „під кожним оглядом: що до мови, політичних погляді» та понять, як і їх розуміння, відносин між державою та церквою¹¹, (стр. 22). Піп, словом, за абсолютну асиміляцію європейської еміграції, за англійську лпше мову навчання в американських шко­лах. „Назва Американець — каже він — є почесним титулом. Хто инакше про се думає, не має права вживати сього титулу, а коли він прийшов з Европп, хай чим скорше тим ліпше знову туди вертає" (23). А трохи визче Рузвельт завважає: „Насамперед мусить емігрант навчити ся говорити та думати пє ачериканськп" (25). Як видко, європейський національний Февдалїзм захоплюо також і демократичну Америку.

ний характер жидівської справи на європейськім ґрунті' зви­чайно заперечуеть ся, то ми лишимо на боці сей спірний зра­зок. Зазначимо тільки, що „діаспор а“ зовсім не е характе­ристичною прикметою тільки жидівського народу; вона є не аби якою рисою, напр., вірменського народу. В новіт­ніх часах у звязку з капіталізацією суспільного ладу завва- жаєть ся сильна „діяспоризація“ між середньо європейськими та головно східньо-европейськнми народами. Двома шляхами — еміґрацією та кольонїзаціею — она йде, розрпваючп зам­кнену суцільність та відрубність національних областей, роз­миваючи не лише її периферію, але подекуди й зачеплюючп вже саме ядро їх.

Не однакові результати її для державно-пануючих та недержавно-поневолених народів: бо по лінії кольонїзації, себто зросту, здебільщого відбуваеть ся сей процес у пер­ший, а шляхом еміграції, себто звичайно коштом власного національного ослаблювання йде він у других. Правда, й для снх має він позитивне значінне, оскільки селянське „іноро- децьке" население з поворотом добуває винародовлені міста на власній території. (Напр. в давнїйше понїмченій Чехії.)

Масова еміґрація з Европп до Америки працюючого люду кріпацьких народів (головно Словаків, Ірландців, Жп- дів, Українців і т. д.), еміґрація польського робітництва до Силезії або з Познанщиии до ВестФалїї, Чехів до Долішньої Австрії і т. и., — се все зразки такої новочасної „діяспо- ризації“ народів, яка поволї, але невпинно порушує суціль­ний тип національних областей, витворюючи новий чим далї все дужчий — мішаний тип, котрий можна назвати наці- о н а іі ь н о - м о з а ї ч н п м.

В Осередній та Східній Европі (напр. Силезія), де на­ціональна ріжноманїтність поодиноких країн мала вже ґео- ґраФІчні й історичні передумовини, сей мозаїчно-національний тип властиво ночпнае бути нормальним. (Пригадаймо для прикладу Литву та Білорусь.)

Се перетворюваннє національно-територіяльних відно­син знайшло вже навіть відгомін в теоретичнім досліджу­ванню національної проблеми. Маємо па думці оригінальні спроби Бавера та Реннера екстеріторпяльно-пер- сонального полагодження національних справ з огляду вже на неможливість рішення їх дотеперішнім територі- яльно-автономним або державним шляхом.

Зовсім не якийсь тільки припадок, що сї спроби поза- терпторіяльного трактування національної справи зроблено

б*

в Австрії, де саме національні відносини переплели ся вельми складним узором, який годі вирисувати на терито­ріальній канві. (Істнуючі австрійські територіальні провінції, т. зв. „коронні краї" — здебільшого вміло викроєні области з певним узглядненнєм історпчпого моменту, але національно не мають власного індивідуального обличча. Тому вони вже иинї анахронїетнчні та суперечать життєвим прямуванням поодиноких австрійських народів).

Потім не припадок, що австрійська соціалістична тео­рія екстериторіальної — персональної автономії — знайшла прихильників та продовжувателїв серед російських „іно­родців" (особливо Жидів, з посеред яких вийшло кількох талановитих дослідників в сїй царині, напр. відомий бундів­ський публіцист В. Меде м).

В Росії національно-тсриторіяльні відносини ще більше переплутані, ніж в Австрії. Тому в ній полагодження наці­ональної справи по територіальному принціпу для багатьох „інородців" — особливо з малим числом членів — означа- ло-б майже національний погром.[††††††††††††††††]) Наведені тут саме уваги

мають не абияке значінне для державно-політичного мо­менту в національнім питанню, себто для спору про те, чп справу політично-самостійницьких прямувань поневолених народів можна полагодити тільки утвореннем національ­них держав, чи її можна розвязати в рамках держави національно-стей і нарешті, чи поза сими двома мож­ливими способами не істнує ще якийсь пншпй, котрий бп ліпше та національнїйше, а насамперед доцїльнїйше рішав проблему державно-національного будівництва.

Отже, закінчуючи сї уваги з приводу взаємин поміж територією та нацією, мусимо знову констатувати, що анї ся її прикмета — як се вже зазначено на початку отсих мір­кувань — не всевичерпуюча й не абсолютна, а в життю й розвитку нації має лише релятивні вплив та значінне по­біч пнших складових її елементів. І коли територіальну познаку нації денеде — особливо в новітніх часах — ува­жало ся за спеціяльну й необхідну її прикмету, то поя­снення сього Факту слід подекуди шукати в пншій области, а саме: в державно-політичних самостійницьких прямуван­нях поневолених народів, проти яких гостро виступають народи патриції, вважаючи свій історично-державний тери­торіальний „стан посідання" за якесь свого роду незайманпе та печипальне „табу". Державні та історичні народи витво­рили, ідеольогію „територіального Фетишизму*, і до нині гол- дують їй. Неісторично-кріпацькі народи без державних тра­дицій, а головно без окресленого якогось територіального „стану посідання" трактують ся ними навіть у власній бать­ківщині (напр. в Угорщині), як „гости" або „зайди", котрі не мають ніякого державно-політичного права на країну, заселювану ними віддавна.

Самостійницькі прямування поневолених народів відки­даєть ся во імя схоластичного догмату державної і н т е- ґральности та суверенности.

Се, словом, знайомий вже нам конфлікт між нацією та державою, власне пануючими та поневоленими народами на ґрунті режимо-полїтичнім, обумовлений здебільшого націо-

иолагодженяє національної справи в Росії. Дійсно, прп вищезгаданім мозаїчній укладі націоиально-тсрпторіяльшіх відносин. в Осередній та Східній Европі, наці­ональні справи їі неможна полагодити лише краєво автономним (чп державним) способом і його треба буде пнодї комбінувати з екстериторіально-персональним Подекуди сс останнє відносить ся такж до Анстрії, в котрій так само неможливо полагодити всї національні питання, основуючи ся тільки на територіальнім прінціпі.

За

нальніїм Февдалїзмом, про який була мова в попереднім роз- дїлї та про що ще говоритпметь ся на дальших сторінках сього нарису.

*

Як вже зазначало ся вище, всї дотеперішні' справи об- єктпвно-наукового збагнення істоти нації за посередництвом зовнішніх познак, не вдали ся. „Треба сказати — завважає про се Челлєн — що як лінґвістичне так і ґенеальоіічне (а мп додаємо — також і територіальне) полагодженне (сеї справи) збанкротувало" 0. с. 110). Зовсім зрозуміло, що ся невдача змусїла (дослідників нашої проблеми шукати роз- яснсння її істоти иншим шляхом, а саме психольоґічно-суб- єктпвпою методою.

Ренан, один з найорпіїнальнїйшпх мислителей в сїй царині, автор вельми цікавої розвідки: „Що таке нація?" (Qn’est се qu’une nation? 1872), проголосив націю — „пснхольоґічнпм прівціпом", назвав її „душею" (u n е a w е). Внутрішня самосвідомість є, на його думку, головним націо- творчпм елементом. Нація, по його окресленню, се — пси­хічно-культурно одноманітна, суцільна громада, заложена на „свідомоети спільного самопожертвования за спільне життє та на бажанню й на будуче разом жити".

Вона є, так сказати, внутрішнім проявом волі до власної відрубности, до утримання індивідуальної своєрідности, до повного самостійного життя кожної такої національної оди­ниці. Сей пспхо-субєктпвний характер нації пластично зясо­вує відоме вже нам італійське самостійницьке гасло „Italia fara da se!" означаюче національне зедпненнє й утво­рення національної держави власного волею й сплою; а ще впразнїйше висловлює сю її істоту шилерівський надпис на берлінськім парламенті’ сполученої Німеччини: „Ми хо­чемо бути зєдиненпм народом братів!"

Новочасна наука здебільшого прийняла се психольо- їічне розуміннє нації. Соціольоґ Л. Ґумпловпч, ґеограФ К і р х г о ф, дослїднпк державної проблеми Є л ї н е к та історик М а й н е к е трактують проблему нації саме з сього пспхо-субєктивного становища.[‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡])

З сього погляду нація подекуди нагадує людину, але ніби в більшім та колективнім виданню. Се по словам М а й- н е к е — „великолюдина" („м акроантропо с“), потенці­яльна індивідуальність, яка точно відзеркалює всю змислово- розумову істоту людей".**)

Але такою нація стає лише па вищім щаблї свого роз­витку, просвітлена, так сказати, кристалїзуючпм та органі­зуючим д'їланнєм вищезгаданої національної самосвідомости та національного чуття.

В розвитку нації сю психічну Фазу попереджає звичайно б і о л ь о ґ і ч н а, себто природний процес перетворювання (здебільшого шляхом перетоплювання ріжноманїтних первіс­них етнпчних елементів та достосуваннєм їх до зовнїшннх природних умовин) етнографічної аморфної маси в самосві­домий національний орґанїзм викристалїзовану відрубну на­ціональну індивідуальність.

Челлєн неслушно називає нації з ґрунту при­родними істотами, біольоґічними організмами, даючи оттаку загальну їх дєфінїцію: „Нації без сумніву є особисто закра­шені істоти з окресленими як фізичними, так і психічними характеристичними рисами, які', очевидно, підлягають змінам подібно до характеру поодиноких людей, але в незрівняно помалїйшім темпі і тому лишають ся порівнююче постій­ними" (114).

Таке біо-психічне розуміннє істоти нації пояснює (але природна річ, sobcim не виправдує) дуже ріжноманїтну, а загалом вельми нерівну й неоднакову її етику, про що вже мп зрештою згадували, говорячи про характеристичне явище в національнім співжиттю — т. зв. „to co innego“. Як мп зазначили там, ся душевна познака нації органічно звязана з її природою. „...Національне почуттє — як влучно завважив Челлєн — само по собі анї добре, анї зле, але здатно до одного й до другого, як до наймогутнїйшого й най- багатшого особистого розвитку, так і до засліпленої неспра­ведливости й упередження" (11G).

У націй, як і в поодиноких людей підсвідоме часто пе­реважає свідоме, сліпий природний інстинкт панує над кри­тичним та дісціплїнованим розумом. „Бо вони первісні орга­нізми в біольоґічнім розумінню. Одиноко міцне в них, се інтереси, упередження та інстинкти: інстинкт самозахованпя та зросту, воля до життя й воля до могутности" (Челлєн 117). „Нації — пояснює потім цитований автор — як такі з Грунту чисто природні істоти, котрі від історії бажають пе обєктивної правди й права, але лише свойого й для с е б е“ (118).

Відомий італійський „е g о і s in о sac г o“ є в дїйсно­сти суто-національною познакою взагалі'. Національний аль­труїзм, властиво живий інтернаціоналізм, себто реальне від-

чуванне міжнародньої справедливости й рівноправности, се все покищо та здебільшого національна „музика майбутньо- сти“, потенціяльна сила та напрям національного життя, які, сподїваймо ся, по сїй всесвітній війні' здійснюватимуть ся в суспільнім розвитку дужче та скорше, нїж перед 1914-им роком.

Власне ся світова катастрофа виявила національний егоїзм во всій його захланній.гидотї й обридливости.

Подекуди се було обумовлено анормальним істнуючнм державпо-полїтичним ладом, в якім одні народи мали запев­нений не лише повний власний національний розвиток але й хижацьке нануваннє над инніими, тимчасом як сї ипші в більшій чн меншій степени були видані на поталу першим та загалом були вельми обмежені в своїм природнім життю й поступі.

Сей Факт стоїть в звязку з державно-політичним мо­ментом в національній проблемі, про який зараз говорити- меть ея.

В нашій оріентаційній схемі національного відродження мп вже звернули увагу па те, що процес ународбвлення си­рої етнографічної маси почийаеть ся звичайно витвореннєм спільної та відрубної рідної мови, далі иродовжуеть ся в обла­сти виплекання національно-культурної своєрідности народу, який вовоФормуєть ся, а поруч з сим також в области його господарчо-суспільного упевнення, по чім завершаєть ся політично-державним самостійництвом. В головних чертах подібно до сього національного відродження поневолених та приспаних народів відбув ся, лише в значно повідьпїйшім темпі, природний процес народження та розвитку історич­них пародів. Відродженне поневолених народів е отже лише скороченим та ушвидченпм повторением нормального про­цесу націоналізації взагалї.

Відомий ґскелївськай б і о-ґ е н е т и ч н п й закон мож­на б з певними застереженнями (бо всї анальоіїї дуже реля­тивні, й не мають абсолютного значіння) прпложити для плястичнїйшого зяеування,чвзаемного стосунку поміж ново­часнпм національним ренесансом „нсісторичних“ народів та первісним утворюванням й розвитком історичних народів. Добачав вже та передчував його Драгоманів, згадуючи про певні істпуючі закони національного розвитку. Хто любить точну номенклатуру, міг би вищезгаданий паралелізм на­звати її аціо-ґе її етичним законом.

Ми тут одначе лишимо вже чисто біольоґічнип момент в утворюванню нації й звернемо нашу увагу на найвищий

щабель психічного розвою нації, котрий по нашій схемі характеризуеть ся державно-політичним прямуваннем її до власної незалежносте.

Прихильники національного прінціпу в його розумінню з середини минулого століття —- поважають звичайно сей момент за найважнїйгаий в життю парода. Від нього вони власне датують національне істнуваннє поодиноких народів. Перед судом всесвітньої історії се найбільше напруженнє національно-творчої енергії є єдиним та виключним „доказом Фактичного народження народу'¹ (Челлєн, 125). У звязку з сею метаморфозою можно сказати про націю, що вона ..стала людиною". „В сїй т'очцї біольоґічнпй про­цес перетворюєть ся в політичний... Дер­жавне буттє — каже Челлєн — є таким робом завершен­ием життєвих прямувань нації... В державі отримує нація найвищий духовий зміст, котрого їй, яко такій, не доставало" (125).

Ми навмисно навели тут повищі цитати з Челлєна, бо вони вельми яскраво зясовують національну ідеольоґію но­вого часу, яка розцвіла пишною квіткою в XIX ст. відтак подекуди занепала, виродивши ся в отруйне зілля воюючого націоналізму, а підчас сеї всесвітньої війни знову розцвітає, переживаючи неначе свою другу весну...

Прихильники сеї ідеольогії гадають, що здійсненне на­ціональної засади під державно-політичним оглядом, яке по­чало ся в XIX ст., має докінчити ся у всім своїм обемі в біжучім століттю. На їх думку, „гріхи протп національ­ного прінціпу являють ся — як повчає щоденний досвід — отвертими ранами на державній системі, зовсім так само, як гріхи проти природи" (Челлєн, 130). Тому „нова Евро­па мусить бутп нині цілком перебудована відповідно до засади права народів на зєдпненнє та сво­боду (т а м ж е, 129; підкреслено мною І. В.). Одначе Фак­тична реалізація сих новочасних прямувань нації до дер­жавно-політичної індивідуалізації не так легка й проста. І се не тому лише, що проти сих самостійницьких пряму­вань безоглядно та захланно виступають істнуючі держави та пануючі народи-патриції (пор. напр. становище Иїмцїв та Мадяр до політичних прямувань австро-угорських недер­жавних народів або категоричний протест російської лібе­ральної демократії та навіть і соціалістів проти українського домагання суверенности. Див. про се статю: ,.Укр.-рос. на­пруженнє перед повстаннєм большевиків" у „В і с т н и к у

С. В. У.“ ч. 178.), але в чималій мірі обумовлено складности проблеми держави й нації, їх взаємною залежністю, а від­так залежносте кожної з окрема від зовнішніх обективнпх чинників (напр, ґеополїтичного іі економічного), про що до- кладнїйше говорило ся на попередніх сторінках сього нарису.

Простолїнїйне рішеннє сеї справи в дусі перебудови дотеперішньої державної системи Евроии в нову — на лише націонадьно-етноґраФІчній основі — в дїйсности майже не­можливе, як се подекуди видко з дотихчасових спроб в сім напрямі протягом XIX ст., про які говоритиметься далі. Ро­зуміють та добачають се вже й найбільш захоплені прихиль­ники національно-етноґраФІчного прінціпу в державнім бу­дівництві п ставлять ся тому до нього з певним критицизмом. Англійський — знайомий вже нам з сих нарисів — дослід­ник національної проблеми Сетон-У атсоп слушно завва­жив з сього приводу, що „нація зовсім не є талісманом, який відчиняє веї брами". Пнший прихильник сеї засади, Челлєн остерігає читача й радить не бутп „рабом націо­нальної думки".[§§§§§§§§§§§§§§§§]) А перед тим сен самий вчений завважає щодо сього: „Домаганнє національного прінціпу в моїм ро­зумінню не означає ще, що національна держава є останнім словом історії" (т а м ж е, 53).

Він розясняє своє розуміннє сеї справи, розріжняючи в ній два моменти, оскільки розходить ся про понятте свободи нації. Сю свободу він уявляє собі передовсім яко право народів на зединенне для осягнення перед- умовипп повного розвитку національної своєрідности. Але абсолютна свобода або державна суверенність се, на його думку, вже дальший та другорядний момент сеї справи. „Апріорне право нації — пояснює Челлєн сю свою думку — пошпрюєть ся лише до зєдиненпя, але не до суверенности; для сього вимагає воно во імя порядку приз­нання істнуючої державної громади. Се признание з боку останньої мусить спочивати на певних як позитивних, так і неґатпвних передумовинах. Одна нація не сміє бути небез­печною для свободи та порядку другої. Розпалювачів пожару та підпальиі вогнпща не можна терпіти во імя націоваль- ности...“ (Т а м ж е, 53—54.)

В сих характеристичних увагах шведського соціольоґа плястпчно зясовано Фатальний дуалізм в сучасній ідеольоґії щодо державно-національної справи. З них яскраво видко

те роздоріжжє, на якім опинило ея нід сей час питаннє державно-національного будівництва.

Ми називємо сей Фатальний вузол кризою істну­ючої державностп взагалї. Вона характеризована не­наче непримирнпм конфліктом та антагонізмом поміж ста­рим поняттєм абсолютної державної суверенности й зроста­ючим новочасним ирямувапнєм до також абсолютної дер­жавної суверенности. Сї два протилежні абсолютизми не можуть побіч себе істнувати. Звідси отже така палка ново­часна ворожнеча між державою та нацією, челлєн доба­чає та відчуває сю кризу й державно-національний антаго­нізм нашої доби. Він добре спостерігає, що рівночасно не­можна служити богови держави й богови нації, що отже вихід з сього Фатального положення один: „поза двома існу­ючими світоглядами 8 учорашнього дня — староконсерватив- ним та старолїберальним треба шукати вищої едностп, яка повстане з сьогодняшньої дїйсности та з завтрішнїх дома­гань¹* (т а м ж е, 55).

Характеристичною познакою вищезгаданої державно- національної кризи, кажучи словами Реннера, є ф е т и- шизм суверенности, па що слабує як держава, так і нація. Такий фєтєпіизм міг повстати та розвинути ся на ґрунтї безправного державно-політичного положеная понево­лених народів та надправиого, так сказати Фактичного істну­вання держави, себто власне державно-пануючих народів.

Сю аномалію в сучасних державно-національних від­носинах мав певно па думці великий німецький фільозоф- поет, Ф р. Н і ц ш е, кажучи в славетнім своїм тв’орі: „Десь є ще народи та отари, але не у нас, мої брати: тут є дер­жава. Держава? Що се таке? Се найзимнїйше во всіх зим­них чудовищ. Зимно воно також бреше. І ся брехня виповзає 8 його рота: „Я, держава, — нарід!“

В сих словах автора „Also sprach Zarathustra“ мистецьки зясований той Факт, про який ми вже згадували війце; себто вилїплюваннє нації державою, чи верховодство державно- пануючих народів над недержавно кріпацькими.

Такий стан річей і звязану з спм сучасну кризу дер­жавностп обумовлено и уможливлено Фактичним браком правних підвалин в державно-національнім життю нашої доби. Державне право взагалї, міжнародне (власне м і ж- державне, бо справжнього міжнароднього права — себто такого, котре б нормувало співжиттє та взаємини народів, яко таких, без огляду на їх державно-політичну

приналежність, — немає ще п досі, а його витворенне буде одною з найпекучійшнх справ повоєнної майбутности) зокре­ма істнували здебільшого в теорії: в кодексах та літературі, але реально над ними всевладно та свавільно панував фєтпш державної суверенности, себ-то, матеріальна сила та міць. Не дарма славетний Вернґарді, захоплений апольоїет сього державного абсолютизму, автор сенсаційної працї „Ні­меччина й найблизша війна" — з пихою прого­лошує: „Дбати про свою силу, ось — найвищий етичний (!) обовязок держави" і вважає війну „етичною конеч­ністю" в міждержавнім життю, а поруч з сим пятнуе на- цифічні прямування, яко неморальні (!), пацифістів же лає „нікчемами".

Доки отже істнуватиме такий державний абсолютизм, доки суверенність окремих держав та народів не матиме над собою якогось вищого загального обовязуючого всесвітнього, міжнароднього трибуналу, котрий нормував би взаємні від­носини між державами та народами, а головно унеможли­влював би впбрики та примхи їх абсолютизму, доки, сло­вом, державно-національне життє не будуватиметь ся н а певнім непохитнім п р а в н і м ґрунті, — доти всі спроби полагодження вищезгаданого державно-національ­ного антаґонїзму й звязаної з сим сучасної державно-наці­ональної, кризи будуть сизифовою працею.

Д. И. Ґ і л ь, автор цікавої розвідки „Організація народів і сучасна держава" вельми переконуюче зясував сю неможливість оздоровлення сучасного міждер­жавного життя, спочиваючого на необмеженім абсолютизмі надправної суверенности. Ось що каже він з сього приводу: „Коли держава абсолютна, немає нікого над собою й не під­дягає ніякому законови, тоді неможливо зорганізувати на­роди в правнім розумінню, і тоді мусить остати ся на віки вічні стільки чисто самовільних одиниць, які апї не підля­гають ніякій управі,- анї не дозволяють собою управляти — скільки є суверенних держав, наслідком чого в области інтер­національних зносин віки вічні запевнилося б анархію".[*****************])

З сеї останньої уваги видко, що майбутнє удержавленнє недержавних, поневолених народів не усовує ще згаданої державної кризп й зовсім не обмежить істнуючої анархії

в інтернаціональнім політичнім життю. Подекуди навіть ще збільшить її, збільшуючи так сказати, число державних абсо- лютнетичнпх суверенностей.

З сього очевидно не випливає, що самостійницькі пря­мування поневолених народів треба якось обмежувати чи гальмувати. Се лише значить, що їх треба полагодити но­вими методами, а саме: на точно та ясно СФормулованій п р а в н і й основі. Крім того, се значить ще, що так само треба перебудувати і все істнуюче державне жптте, себто, що майбутня правно-полїтпчна реформа має обхопити собою не лише недержавні, але й державно-пануючі народи. Се, словом, має бутп загальна ревізія державно-національного ..status quo a n t е“ та істнуючого національного „стану посідання. Не якась доктринерська реформа, розвалююча живе буттє во імя мертвого теоретичного догматизму, але саме навпаки, раціональне та доцільне уладженнє державно-націо­нального істнування згідно з вимогами й умовами, як обектив- но-зовнїшнього, так і обєктивно внутрішнього характеру.

Коли для сього треба насамперед повалити ненаситного молоха державно-абсолютистичної суверенности, то рівно­часно необхідно доповнити сю деструкційну працю відповід­ним позитивним чинником, себто політично дсржавно-прав- ним унормованнєм нації, яко такої.

Річ дуже цікава та гідна уваги: засаду суверенности нації проголошено, як відомо, вже Французькою революцією, але Фактично її поширено тільки на державні нації.

Недержавні та поневолені народи не мають правно- прпзнаного характеру анї по сей час. Під сим оглядом їх уважаєть ся за свого роду живий інвентарь чи рухоме майно тої держави або тої території, до котрої вони належать чи котру заселюють. Навіть в чисто культурних справах на інтернаціональнім Форумі, вони мусїли здебільшого висту­пати анонімно під загально-державною Фірмою, бо більшість інтернаціональних наукових, мистецьких, професійних і пар­тійних організацій та товариств будуєть ся на прінціпі дер­жавної, а не національної репрезентації. Навіть соціалі­стична інтернапіоналя питомо та здебільшого тримала ся сеї засади, зробивши виїмок для Поляків, соціалістичні партії котрих'— з усіх трьох „заборів¹¹ — мали в ній спільне націо­нальне представництво. На міжнародних виставах, напр., народи бувшої царської імперії та габсбурзької монархії мусїли Фігурувати під російською й австро-угорською дер­жавною етикеткою, а не під власною національною Фірмою.

Сей парадокс сучасного державно-національного без­глуздя чн не найяскравійше проявляв ся в Австрії, в сїй кляспчній державі національних проблем. Отже анї в сїй реторті' національної ріжноманїтноети, нація, яко така, не мала нравно політичного характеру. Австрійська конституція знала лише державну та краєві мови, далі',, „коронні к р а ї“, але для неї не істнували живі представники обох, себ-то народи.

І коли саме від мая (1917-го року) серед поневолених австрійських народів вибух стихійний рух в напрямі здо­буття для себе правно-державного признання, — він зустрів ся з не менш стихійним відпором з боку австро-угорського німецько-мадярського пануючого елементу, цупко обороняю­чого їх дотеперішній національний „стан посідання", осно­ваний на традиційнім анахронізмі. Вихід 8 сього Фаталь­ного лабиринту один: дотеперішній державно-суверенний абсолютизм треба скасувати. Право політичного самоозначення необхідно признати всім народам однаково: державним, як і недержавним. Се значить, що потрібно скасувати фєв- дально-національні привплеї пануючих народів-патриціїв, а рівночасно признати поневоленим народам - плебейцям державно-політичну рівноправність. Загалом отже дотепе­рішню засаду, державно-національної сувереппостп треба замінити прінціпом державно-національної авто­номности.

Мп знаємо, що се останнє слово — залякає деяких Фа­натичних самостійників, бо автономія досї здебільшого озна­чала саме обмеженпє самостійницьких прямувань поневоле­них народів, мала бути для нпх сурогатом куцої ненадежно­сти, а до того ще, коли не з ласки, то принаймні з дозволу державно пануючих.

Одначе не слід ніколи бути рабами слів чи абстракт­них понять. В нашім державно-національнім розумінню по­няття автономія, — (яке зрештою зовсім не суперечить Фактичному його змісту, автономія ж дослівно означає са- мозаконність та самоуправу) — вона не лише що зовсім обмежуватиме осягненнє національної незалежностп всім народам, а в додатку ще — що особливо важно з огляду на дотеперішній розвиток міжнароднього жпття в дусі засади: „війна всіх протп всїх“ — забезпечує здійсненне інтерна­ціональної солідарносте людства, реалізацію заповітної його мрії „вічного миру", сеї вчорашньої утопії, сьогоднящ- ньої можливосте, а завтрішньої неминучосте.

В нашім розумінню автономізм має стати нрав­ною нормою нового майбутнього державно-національного життя отже загальною засадою дальшого державно-націо­нального будівництва, а ие образливою милостинею, кинутою з палаців державно-пануючих патриціїв до загарбаних їми насильно власних хат народів-кріпаків.

Такий автономпзм не обмежуватиме природних ви­звольних прямувань поневолених народів, але тільки уне­можливлюватиме дотеперішню сваволю державно-пануючих народів під еґидою суверенного абсолютизму, таким чином отже спричинить ся до здійснення нарешті засади націо­нальної рівноправности, яко обовязуючої та основ­ної норми майбутнього державного життя.

Реннер (котрий, як мп вже вище зазначили при­святив епеціяльну розвідку виясненню сього дуже цікавого боку національної проблеми) так характеризує зміну, яка спричинить загальне правне унормуваннє нації: „Наслідком такого перетворення нації в правну особу осягається оче­видно новий ії вищий ступінь культури який відбігає від попередніх так далеко, як часи цивільного процесу від ча­сів права пястука, а до того ще осягаєть ся його так, що притім не потрібує й не 6jfle затрачувати ся ні один куль­турний елемент, який містить ся в національпоетп« (цпт. праця, стр. 18).

Таким автономічним унормованнєм державно-національ­них відносин усунеть ся дотеперішній конфлікт та антаго­нізм між державою й нацією, скинеть ся нарешті пута на­ціонального Февдалїзму визиск та поневолювання одних на­родів другими, — словом, всі добре та загально відомі наці­ональні злидні останнього часу. Се, на нашу думку, шлях до витворення того нового світогляду щодо державно-націо­нальної проблеми, котрий передбачає Челлєн, конста­туючи невистарчальність істнуючпх ідеольоґій в сих справах, які трактують взаємний стосунок між державою та на­цією дуже однобоко або сутодержавно, або знову сутона- цїонально.

Наслідком сього відпаде, нарешті, небезпека того, щоб політичні прямуванпя й розвиток якогось народу могли за­грожувати світовий мир або були підпалювачами чи вогни­щами міжнароднього пожару, як се бувало звичайно досі, \ з чим саме числить ся Челлєн, признаючи нації право само- означення під політичним оглядом лише яко право на зєди- непнє і тільки з застерсженпєм (оскільки се не спричини-

ло б якогось міжнародного конфлікту) — на повну само­стійність.

З хвилиною бо, колп впаде деспотичний фєтпш абсолю- тпстпчної суверенности, колп отже всі держави та народи будуть рівноправні, себто в однаковій мірі автономні й від- вічальні перед міжнародним державно-національним правним трибуналом та екзекутивою, якісь заколоти чп пожари на ґрунті політичних прямувань поодиноких народів будуть не­можливі, позаяк не буде викликаючих їх причин: національ­ного утиску та визиску, словом, дотеперішнього національ­ного поневолення й Февдалїзму.

Так згодом припинить ся природним шляхом дотепе­рішні боротьби й ворогування між нацією п державою. Про­цес унормування державно-національних відносин, як він нами тут передбачаєть ся, де-в-чім нагадує перебіг та розви­ток відносин між поодинокою особистостю й суспільностю в громадськім життю.

Тут довший час лютувала неначе непрпмирпа ворож­неча між індпвідуально-еманципаційнпми прямуваннями по­одиноких осіб та суспільно-поневолюючим абсолютизмом за­галу. І тут в жертву молохови суспільної суверенности приносило ся живі й природні інтереси й потреби поодино­ких людей. А яко протест проти сього суспільного деспо­тизму часами здіймав ся бунт антисоціяльного індивідуа­лізму, котрий найрадше розторощив бп в щерть весь будинок суспільности й на руїнах його піднес би прапор протису­спільного еґоїзму, себ-то індивідуального абсолютизму.

В новій добі поладодження сього індивідуально-соці- яльного антаґонїзму відбуваеть ся по діяґоналї, пробігаючіп більше менше посеред між крайніми полюсами сих неначе супротивних прямувань. З одного боку повалено фєтиш су­спільного авторитаризму й поруч з сим признано суспіль­ностю природні права індивідуальности, а з другого — поруч з сим почали притупляти ся гострі грані протисуспільного ексцентричного індивідуалізму й признано природні потреби та права суспільного загалу. Одним словом, суспільність ніби почала індивідуалізувати ся, а поодинокі індивіди — усуспільнювати ся.

Повної гармонії між ним ще, правда не осягнено, але принаймні знайдено шлях, йдучи по якім, можно прийти до неї. Сей шлях веде до нової суспільности, яка під сей час уявляєть ся в образі соціялїзму. Отже й се не припадкове, що таке розвязаннє національно-державної проблеми, про

яке була мова вище, виирацьовано соціалістичними теоре­тиками (Бавером, Рени ером, Жоресом[†††††††††††††††††]) — і що вповні може здійснити ся лише в соціалізованій суспіль­ности.

Значить се нове розвязаннє; вимагатиме п нових, від­повідних до нього, Форм державно-національного будівниц­тва, бо в дотеперішніх старих полагодженне істнуючих дер­жавно-політичних справ не могло-б вповні зреалізувати ся, як се ми побачимо в дальшім нарисі сеї розвідки.

Вже по видрукованню попередніх розділів сеї працї, автор мав нагоду познайомити ся з дуже цікавою іі вчасною розвідкою відомого чеського вченого д-ра Ф. В е й р a (Weyr): — Sondoby zapas о nove mezinarodni pravo — (Сучасна бо­ротьба за нове міжнародне; право, вийшла в моравськім Берні, 1919), в якій Фаховим дослідником переведено безоглядну критику дотеперішнього міжнароднього права й вельмп пере­конуючо зясовано повну його вевдержність як загалом так і зокрема щодо істнуючої в нїм Фетишизації принціпу дер­жавної суверенности, яку ми поборювали тут, яко вже зовсім перестарілу п пеутримальну (пор. стр. 83—94).

На думку цитованого вище чеського вченого „суверен- ність^!І є... найголовнійшою, а заразом і наЙФатальнїйіпою прикметою юридичних субектів істнуючого міжнароднього права. (75). „Самозначепне народів" — каже він далі— є... найбільшим ворогом сеї старобулої державної „суверен­ности". З приняттем одного з еих двох постулатів конче на­дає другий". (101).

Пе абсолютистична й самовільна суверенність поодиноких держав, ало колективна суверенність „Союза народів". Не принців сили, себто иншими словами — право пястука, що досї найбільш було рішаючим в міжнароднїх зносинах, але засади правної й моральної справедливости та відвічальности треба положити в основу нового майбутнього міжнароднього права. „Не військові події та результати битв, як каже Вейр, але льогічні аргументи та етичні принціпи мали-б бути рі­шаючими для будучого упорядкований міжнароднїх відно­син..." (По).

Цитована тут вище чеська праця не обмежуєть ся однак лише критикою дотеперішнього старого міжнароднього права:

друга її частіша присвячена засуванню нового міжнароднього права. Під сим оглядом дуже цікавими й повчаючими явля­ють ся нариси иро „самоозначеннє народів'¹, про „Союз на­родів" та про „відзброєнне народів", які слід було б перело­жи™ па українську мову з огляду па оригінальність їх дум- кового змісту та загально принціпіяльного трактования чесь­ким дослідником досї все ще раціонально не полагодженої державно національної проблеми...