Держава та її структура.

Соціальний та режимополїтичний чинник в орґанїчній структурі держави (згідно з згаданою на початку сього роз­ділу теорією Р. Челлєна) з огляду на тему та завданнє сього нарису є дуже цікаві, бо новочасний Фатальний кон­флікт, а відтак і гострий антаґонїзм поміж істнуючою дер­жавною системою та еманцпнаційними заходами поневолених народів здебільшого повстає, так сказати, в области їх дї- лання та впливів.

Тому мусимо тут присвятити їм трохи уваги.

При звичайнім дотеперішнім погляді на державу, як на припадковий механізм, а не природний орґанїзм, що роз- виваєть ся після певних свого роду біольоґічних засад, — суспільність, яко Форма людського співжиття, так само як і нація уважала ся нормально за щось вище за державу або принаймні прпроднїйше. Поміж державною та суспіль­ною організацією зазначувало ся, як що не суперечність, то принаймні якийсь дуалізм, що видко з відповідної терміно- льоґії вже від античних часів (у Аристотеля — „к о і и о п і а“ супроти — „polls", а у Ціцерона _nsocietas“ та „сіті- t a s“)-[§§§§§§§§§§§§]) Фактично однак сей непачеб антаґонїзм є дуже часто ілюзорним та обумовленим низчими стадіями роз- виткового процесу, як державного так й суспільного.

Напрям же сеї еволюції веде до гармонійного синтезу з одного боку поміж державою та нацією, а з другого поміж державою та суспільностю. Петою сього процесу є, щоб кожна держава була суспільностю, а кожна суспільність державою (Челлєн, 172).

Суспільність є отже звязуючим цементом поміж нацією та державою. Через повне усуспільненне аморфної народної

маси в соціально складний національний орґанїзм веде шлях до здобуття державної незалежности недержавними понево­леними народами.

В чім ріжнять ся нація та суспільність, яко Форми люд­ської орґанїзації, видно з сього окреслення їх Челленом:

— „Суспільність — се реальна ріжноманїтність протилежних інтересів, тимчасом як національний нарід се природна єдність подібних одиниць.

Соціально-політичний момент далі близько сходить ся за вище розглянутим економічно-політичним або автаркічнпм. Завданнєм обох є. мовляв, забезпеченнє державного орґанїзму перед голодом. Тільки що перший годує державу здебільшого матеріально, а другий духово.[*************])

Мп знову одже бачимо, що держава се рівнаннє о кіль­кох взаємно залежних та обумовлених даних серед котрих, як побачимо далї, в новітніх часах нація виступила наперед.

— Вище мп згадали, що конфлікт поміж суспільносте та державою випливає найчаетійше та буває обумовленим не- дорозвиненнєм нормальних Форм кожної з них, що отже гармонійний синтез між ними — які взагалї між всїмп дер- жавнотворчими складовими частинами — буде можливим лише на вищім щаблі вселюдської еволюції, себ-то можливо в тій добі людської історії, котра почнеть ся від сеї все­світньої війни.

Окидуючи загальним поглядом і нашвидку дотеперіш­ній суспільпий та державний розвиток, легко можемо завва­жити в нїм певний паралелізм.

Примітивна, родова Форма суспільного життя, так ха­рактеристична для дитячого віку людства, спочиває на спо­рідненню крови. Відповідної Форми держави властиво нема, бо їй бракує здебільшого одної з найголовнїйшпх передумо- вин державного орґанїзму території, сталого осідку.

Лише на дальшій стадії суспільного розвитку — з пе­реходом до хліборобства та певного осідку, себ-то з перева­гою територіального моменту над ґенеальоґічним — спільним походженпем — повстає завязка примітивної держави; рід перетворюєть ся в громаду; почпнаєть ся суспільно-кла­сове розверствлюваннє досі одноманітної соціяльно-аморфної маси. З нього згодом народжуєть ся становий тип су-

спільноетп, а поруч з тпм і відповідаюча йому Февдальна Форма держави.

Се значить на горі суспільно-державної пирамідп кілька упривільованих нечисленних верств, „Ъ е a t і р о s s і d е п- tes“, а під ними десь в льоху (Челлєн) сеї будівлі' величезна більшість поневоленого люду, так звана „misera plebs".

Французська революція розбила твердиню Февдальної суспільносте. Вона знесла станові привилеї та мала визво­лити всїх, хто стогнав в ярмі суспільного поневолення й крі­пацтва, але Фактично визволила лише т. зв. „третій стан", себто буржуазію.

Нова пореволюційна суспільність, номінально безста­нова, в дїйсности від свого народження хронічно слабує на класові суперечносте та боротьбу. Вона називаєть ся зви­чайно „горожанською суспільносте", але властиво є буржу- азно-клясовою та капіталістичною, як і відповідаюча їй ново­часна держава. В неї більш-менш щезли давнїйші релігійні та політичні обмеження й поневолення, але там гострійше та виразнїйше виступає суспільний утиск та несправедли­вість і нерівність.

Перед війною ся буржуазно-капіталістична суспільність досягла вершку свого розвитку, а денеде наблизилась навіть до смерку свого істнування. Війна ушвидчить Її розклад та допоможе народженню дальшої та нової стадії суспільно- державної еволюції, в якій, сподіваймо ся, щезне врешті всяке поневоленне й утиск і всї прояви та прямування гро­мадського людського життя істнуватимуть гармонійно разом.

І се буде дальший етап в розвитку держави, яка таким робом осягне своєї суспільної індивідуальносте, що буде до- повненнєм її ґеоґраФІчної, національної та автаркічної осо­бистосте.[†††††††††††††])

Коли дотеперішня суспільність і держава тримала ся на засаді станової, чи класової залежности та підрядности, ся нова майбутня громада будуватимете ся на прінціпі за­гальної рівносте та співрядностп всіх своїх складових елементів.

А що й новочасні національні антагонізми здебільшого мають — як про се була мова у попереднім розділі — та­кож суспільні підвалини, і є отже свого роду класовою бо­ротьбою поміж пануючими та поневоленими народами,[‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡]) то

в сїй майбутній громадї державно-національний конфлікт під соціальним оглядом усунеть ся уможливленнєм швндчого усуспільнення, себто повного природного соціального роз­витку поневолених народів, перетворення спх останніх з аморфної етноґраФІчної маси (або тільки слабо національно визначених Формацій) у вповні скрісталїзовані національні орґанїзми та індивідуальності!.[§§§§§§§§§§§§§])

Втім, що Челлєн[**************]) називав режнмовою полі­тикою держави, себ-то пншими словами, в політичнім устрою та ладі держави — найсильнїйше проявляєть ся дух держави, найскритнїйші тайники її внутрішньої істоти.

Що внутрішній лад держави та її устрій не є чимсь припадковим та зверхнім, що його не можна довільно октро- ювати та механічно перероблювати всупереч розвитковим тенденціям державного організму, відомо кождому, хто хоч трохи уважнїйше задумував ся над сею справою.

Не підлягає жадному сумніву, що режімова політика держави залежить не лише від суспільних та господарських відносин в ній, але й від її ґеоґраФІчного положення та те­риторіального характеру взагалі'. Приморське чи континен­тальне положение держави, тропічне або холодне її під- соннє, хліборобський чи промисловий Її тип, мала чи велика її просторонь — все се має вплив на характер державного устрою, все се відбиваеть ся в її конституції, коли не писа­ній, то справжній, згідно з котрою Фактично живе кожна держава.

Л насамперед величезне значіннє має під сим оглядом національний момент в державнім жпттю, себто вдача, культурний рівень, історичні традиції та ідеали майбутно- сти заселюючого Її народа (або народів).

— „Кожен нарід є унїкум⁴', — каже Челлєн (188) — і тому вимагає спеціяльного, йому відповідаючого та до нього пристосованого державно-політичного ладу.

Під спм оглядом чи не найідеальнїйшим зразком є Ан­глія, конституційний лад якої протягом століть природно та орґанїчно розвивав ся й виріс з молекулярної та невпинної праці англійського народу так, що нппї — по словам одного німецького дослідника Анґлїї — приріс до нього „як шкура до тїла“. (К. Петерс).

Зовсім иншим — революційним шляхом витворив ся новочасний лад Франції, котрий мав потім рішаюче значіннє для утворювання державно-політичного устрою в цілій Европі, а подекуди й скрізь поза нею, де лише прийшло до демо­кратизації політичного життя.

Там, де держава під національним оглядом є однома­нітною (очевидно лише в певній мірі однонаціональною, бо всї європейські великодержави в більшій чи меншій степени національно ріжпоманїтні), — розвиток режимової політики був і є порівнююче легшим і орГанїчнїйшим, нїж там, де під одним державним сволоком — живе кілька народів (за винятком тринаціональної Ш в а й ц а р і ї, конституційний лад якої розвинув ся зовсім своєрідно, історично-еволюцій­ним шляхом, — отже де-в-чім нагадує під спм оглядом роз­вій Анґлїї), де звичайно державно-пануючий нарід є творцем конституційного ладу, якому мусять корити ся, пристосову­ючи ся до нього, поневолені недержавні народи. Так в Ав­стрії верховодили Німці й австрійська режимова політика не дише була німецькою, але по змозі хотіла бути ґер- манїзаторською. Ще гірше під сим оглядом положение в Угорщині, де панувала безоглядна мадярська гегемонія. А що при більшій національній ріжноманїтности — приклад чого маємо саме в габсбурґеькій монархії — Фактично не мож­лива (принаймні хочаб при номіпальножонституціпно-пар- ляментарнім режимі) якась національна м о н о чи б і г е ґ е- м о н ї я, то з числа поневолених народів державними верхо­водами деякі висуваєть ся на „пануючих⁴⁴ другого ранґу. На таких помічників звичайно вибирають ся не „неісторпчні⁴⁴ народикріпаки, національно мало впкристалїзовані, але ко­лишні державно-історичні народи, що з панів занепали до

стану плебеїв. В Австрії а саме в Галичині', таким паную­чим народом другої кляси були — Поляки, в Угорщині' — Хорвати.

Одначе такий довільний, нїбп родинний, подїл націо­нальної геґемонїї можливий лише доти, доки суспільно та культурно не розвинули ся останні' поневолені народи і то лише при псевдоконетптуційнім чи суто-абсолютистичнім державнім устрою напр. в бувшій царській Росії, в якій номі­нально істнувала навіть моногеґемонїя.

В міру суспільно-політичного розвитку нової доби, а по­руч з сим і швидкої еманцппації поневолених народів скор­ше чи пізнїйше виринає конфлікт та антаґонїзм поміж дер- жавно-пануючпмн й недержавно-кріпацькими народами з при­воду вищезгаданої національної геґемонїї та односторонньої режпмової політики.

Поневолені народи прямують до повного політичного еамоозначення, до власної режимо-полїтики. Не хочуть бути кріпаками в ярмі ворожої державносте та чужого націо­нального утиску. Проти дотеперішнього прінціпу абсолютної державної суверенности скрізь стихійно лунає гасло націо­нальної суверенносте, домаганнє признання права всім на­родам на повну державну незалежність та самостійність. З сього власне приводу трагічний конфлікт між державою та нацією досяг підчас війни свого найвищого напруження та прий­няв найгострійіпі Форми. В сїй безоглядній боротьбі між дер­жавою та націеюч аето-гуето відкидаєть ся всї реальні та об- ективні передумовпнп істнування як гноблючпх держав, так й поневолених народів. Вона здебільшого ведеть ся по лїнїї „р і а (1 е s і d е г і а“, національного та державного максима­лізму, під брандівськпм гаслом: „все або нічого". '

Висловом її є національний сепаратизм та ірредента, сї так характеристичні явища в державнім життю нового часу.

Війна поставила сю суперечність поміж державою та нацією з приводу режимо-полїтики руба. Катеґорічне рішеннє сього конфлікту неминуче та невідкладне. Компроміс та всякі виверти, як повчає дотеперішній досвід, сеї справи зовсім не полагодять, тільки ще більше загострять. *Так само не поможе, а лише пошкодить, історичне її трактуванне воро­гуючими дуелянтами.

Бо справа режимо-полїтики, себ-то власного політич­ного устрою та ладу для кожного народу є справою його

істнування, повного чи обмеженого, загальмованого розвитку та поступу, словом: природного розцвіту або примусового животіння.

Зрозуміло тому та природно, що всї поневолені народи прямують до власної незалежностп та державної самостійно­сти, що вони хочуть бути панами у власній хатї.

Але з другого боку й істнуючі держави, се не тільки „вязнпцї народів", але, як ми бачплп на попередніх сторін­ках сього розділу, — під багатьома оглядами — живі орга­нізми. Розторощити їх, річ певна, можно. Але пнодї та для декотрих поневолених народів се, заразом, означало-б під­тяти власні життєві коріння, зломити сук, на якім вони самі сидять. Сього не слід забувати при обговоренню справи, про яку тут мова. Іі не слід односторонно трактувати лише з державного, або тільки з національного стано­вища. Се добре розумів напр. Драгоманів, який дер­жавну перебудову Росії уявляв собі яко Федерацію автоном­них країн, утворених „відповідно цїлостп Геогра­фічних, економічних і етнографічних умовин".

Розвязаннє національно-державної проблеми нашого часу треба перевести у всій її заплутаности та суцїльности, а передовсім з узгляненнєм її, так сказати, б і о у т и л ї т а р- н о г о боку. Кожен ідеольогічний Фанатизм або Фетишизм загальмує лише її иолагодженнє й навпаки тверезе та неу- передженне трактуваннє всіх її складових частин уможли­вить розумне, а головно практично-доцільне її розвязаннє.

Про сс однак далі, бо мп й так подекуди забігли на­перед. Зараз мусимо познайомити ся з істотою нації, як на попередніх сторінках сього нарису запізнали ся з пробле­мою держави.