Європейська соціальна хартія1, складена англійською і французькою мовами, була підписана державами — членами Ради Європи в Турині 18 жовтня 1961 року.
Вона набрала чинності 26 лютого 1965 року. З травня 1996 року була прийнята переглянута редакція Європейської соціальної хартії. Вона набрала силу 1 липня 1999 року. У цей час кількість Договірних Сторін Хартії досягла 28.
Хартія відкрита для держав — членів Ради Європи[77] [78]. Більшість з решти 13 держав є новими членами Ради з Центральної і Східної Європи, які в цей час розглядають питання про приєднання до Хартії. У 1995 році Парламентська асамблея, висловлюючись з приводу приєднання нових держав-членів, просила Андорру ратифікувати Хартію, а Албанію, Латвію, Молдову, Україну і ’’колишню югославську Республіку Македонія” — вивчити Хартію на предмет її ратифікації і дотримуватися закріплених у ній принципів при проведенні своєї політики.Хартія є дітищем Ради Європи і багато в чому аналогічна Конвенції про захист прав людини і основних свобод1. Конвенція була прийнята в 1950 році і захищає тільки цивільні і політичні права. Така орієнтація Конвенції була зумовлена тогочасними пріоритетами і тактикою. Хоч ніхто не заперечував, що економічні і соціальні права також мають потребу в захисті, першочерговим завданням на той момент було вироблення компактного і порівняно компромісного тексту, який уряди могли б прийняти відразу, на хвилі руху за права людини. Враховуючи ж ті цінності, які були тоді головними для Ради, це означало обмеження сфери дії Конвенції цивільними і політичними правами, що мають першорядне значення для демократичного способу життя (економічні і соціальні права не були включені в Конвенцію, оскільки викликали дуже багато суперечок і було важко забезпечити їх практичну реалізацію). Однак, на щастя, вже через 10 років вдалося прийняти Соціальну хартію, що стала доповненням до Конвенції. Разом ці два документи забезпечують для фізичних осіб в західній частині Європи більшість прав людини, проголошених у Загальній декларації прав людини.
Вони є регіональними еквівалентами, відповідно, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права[79] [80] і Міжнародного пакту про цивільні і політичні права[81].Однак на цьому схожість Хартії з Європейською конвенцією з прав людини закінчується. Якщо Конвенція має репутацію одного з основних досягнень Ради Європи, то Хартія залишається немовби в тіні. Хоч за чверть віку накопичений великий досвід тлумачення положень Хартії в юриспруденції, а також застосування передбачених нею гарантій, різні чинники заважають в повній мірі реалізувати потенціал Хартії. У більшості своїй ці чинники пов’язані з недоліком політичної волі як на етапі, коли Хартія ще тільки розроблялася, так і після її прийняття.
У 1990 році з ініціативи Комітету Міністрів Ради Європи почався процес ’’реанімації” Хартії, який привів до прийняття в 1991 році Протоколу про внесення поправок в Європейську соціальну хартію (далі - ’’Протоколу про поправки”)[82], який передбачає внесення великого числа змін в систему контролю. ’’Процес реанімації” мав й інші наслідки, найбільш значним з яких є підготовка проекту переглянутої Європейської соціальної хартії, що містить повний набір ще більш амбіційних основних гарантій.