Права, що захищаються Європейською соціальною хартією

Два основних зобов’язання, які приймає держава, стаючи Стороною Хартії, викладені в статті 20. По-перше, держава ’’зобов’язується розглядати частину І даної Хартії як декларацію цілей, до досягнення яких вона буде прагнути всіма необхідними засобами...”.

Навпаки, друге зобов’язання, закріплене в статті 20, має суто юридичний характер — вважати щонайменше 10 з 19 статей частини II або 45 з 72 пронумерованих пунктів цієї частини такими, що мають для себе обов’язкову юридичну силу. Кожна з цих 19 статей стосується одного з прав, перерахованих у частині І. Держави, що брали участь у підготовці Хартії, незважаючи на тиск, що виявлявся на них, ніколи серйозно не розглядали варіант, який передбачав би обов’язкове прийняття державою всіх зобов’язань, сформульованих у частині II. Це пояснювалося дуже великими відмінностями в економічному і соціальному розвитку держав — членів Ради Європи, а також значними фінансовими наслідками прийняття таких зобов’язань. Якщо дотримання вимог Європейської конвенції про права людини, що мають на меті в більшості випадків утримати держави від тих або інших небажаних дій, не вийде за рамки можливостей держав — членів Ради Європи, то забезпечення багатьох економічних і соціальних прав пов’язане з активними діями урядів і залежить від наявності необхідних ресурсів. Тому для забезпечення ратифікації Хартії якнайбільшим числом держав без шкоди для закріплених у ній стандартів необхідна була гнучка система прийняття зобов’язань з поступовим розширенням кола таких зобов’язань.

У результаті була придумана складна і незвичайна схема, згідно з якою, щоб стати Стороною Хартії, державі необхідно прийняти тільки від половини до двох третин основних зобов’язань, що містяться в частині II. На ділі ж більшість з 20 Сторін, що домовляються, прийняли значно більшу кількість зобов’язань, ніж було потрібно. Шість держав прийняли до виконання все або практично всі статті частини II^[83], а в цілому Сторони, що домовляються, прийняли 87% її положень^[84]. Багато держав після ратифікації Хартії доповнили список прийнятих ними положень^[85], хоч були і держави, що анулювали раніше прийняті ними зобов’язання^[86]. І нарешті, потрібно зазначити, що деякі питання регулюються в Хартії більш ніж однією статтею, і тому держава, що не прийняла до виконання ту або іншу статтю, може виявитися зв’язаною Хартією з того ж питання в рамках якої-небудь іншої прийнятої нею статті¹.

Для досягнення проголошеної в Хартії мети зміцнення європейської єдності в соціальній сфері шляхом прийняття загального для всіх Договірних Сторін зведення основних зобов’язань передбачається, що Договірні Сторони повинні прийняти в повному обсязі зобов’язання стосовно принаймні п’яти з семи конкретно вказаних у Хартії статей. Цими статтями є:

стаття 1. Право на працю;

стаття 5. Право на об’єднання;

стаття 6. Право на укладення колективних договорів;

стаття 12. Право на соціальне забезпечення;

стаття 13. Право на соціальну і медичну допомогу^{[87] [88];}

стаття 16. Право сім’ї на соціальний, правовий і економічний захист;

стаття 19. Право трудящих-мігрантів і їх сімей на захист і допомогу.

Ці статті були вибрані не тому, що вони захищають сім найбільш важливих прав, а для досягнення балансу між різними групами прав, закріплених у Хартії. Такий підхід забезпечує пев­ну одноманітність, однак можливість вибору п’яти статей з семи обмежує його ефективність. Так, 12 з 20 Сторін Хартії прийняли до виконання всі сім основних статей.

І нарешті, небезінтересно порівняти щойно названі основні зобов’язання в рамках Хартії з аналогічними зобов’язаннями по Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Згідно з пунктом 1 статті 2 Пакту Сторони зобов’язуються ”...в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги і співпраці, зокрема в економічній і технічній області, вжити в максимальних межах ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення прав, що визнаються в даному Пакті...”

На відміну від основного зобов’язання, закріпленого в Хартії, це зобов’язання стосується всіх прав, передбачених Пактом. Пакт не передбачає (з урахуванням норм, що стосуються застережень до договорів) можливості вибору тільки окремих прав, як це зроблено в Хартії. Він також накладає зобов’язання відносно міжнародної співпраці, якого немає в Хартії, хоч на практиці це зобов’язання виявилося таким, що важко виконується. Разом з тим гарантії Пакту не мають такого жорсткого характеру, як гарантії Хартії, оскільки виконання Пакту ставиться в залежність від наявності у держави економічних та інших ресурсів і він, як правило, вимагає вживання лише таких заходів, які забезпечують ’’прогресивну” реалізацію прав, що захищаються ним, беручи за вихідну точку рівень здійснення цих прав або їх захисту відповідною державою на момент ратифікації нею Пакту. Хартія ж, як правило, вимагає від Сторін дотримання стандартів, встановлених у тих пунктах, яких вони зобов’язалися дотримуватися, незалежно від ресурсів, що є в їх розпорядженні, причому цю вимогу вони повинні виконувати відразу ж після ратифікації Хартії^[LXXXIX].