РОЗДІЛ VI. КОНТРОЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВНИХ СВОБОД 1950 р. І ПРОТОКОЛІВ ДО НЕЇ

Як уже відмічалося, вступивши в Раду Європи і ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, а також протоколи до неї (вкл. Протокол № 11 про реорганізацію контрольного механізму, створеного відповідно до Конвенції), Україна визнала обов’язкову юрисдикцію Європейської комісії і Європейського суду з прав людини, які розміщуються в місті Страсбурзі.

Тим самим Україна стала учасницею створеного Радою Європи контрольного механізму за дотриманням прав і свобод людини, що включає, на думку авторів, як роботу єдиного Європейського суду з прав людини, Комітету Міністрів РЄ (які, безперечно, мають пріоритет в цій системі), так і діяльність Парламентської асамблеї, і передусім її Комітету з питань моніторингу.

Зупинимося на роботі Європейського суду, порядку звертання громадян з петицією до даного органу і пов’язаних з цим питаннях.

При цьому потрібно відзначити, що, по-перше, юрисдикція суду (згідно зі ст. 45 ЄКПЛ) поширюється на всі справи, що стосуються тлумачення і застосування Європейської конвенції з прав людини і, як показує практика роботи Суду, він вельми розширено тлумачить права і свободи людини, не допускаючи при цьому будь-яких вилучень цих прав з боку держав-членів Ради Європи^[LXVI].

Згідно з ЄКПЛ ’’рішення Суду повинні бути вмотивованими” (ст. 51), остаточними (ст. 52), країни-члени РЄ зобов’язуються виконувати рішення Суду по будь-якій справі, в якій вони є сторонами (ст. 53). Нагляд за їх виконанням здійснює Комітет Міністрів (ст. 54).

По-друге, контрольний механізм РЄ надає додаткові можливості українським громадянам для захисту своїх прав, оскільки ЄКПЛ наділяє їх правом безпосереднього звертання до Суду^[LXVII], що також відповідає ст. 55 (ч. 4) Конституції України ’’Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”.

Правда, не цілком зрозумілим залишається питання про вичерпання цих національних засобів захисту. У тих випадках, коли є підстави для звернення до Конституційного Суду України, цей шлях оскарження також повинен бути використаний. Очевидно, що останньою ’’вичерпною інстанцією” в нашій країні виступає Верховний Суд України, який відповідно до статті 40 Закону України ’’Про судоустрій України” від 5 червня 1981 року з наступними змінами і доповненнями має наступні повноваження:

• у межах своїх повноважень розглядає справи як суд першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду і в зв’язку з нововиявленими обставинами;

• вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз’яснення судам у питаннях застосування республіканського законодавства, що виникають при розгляді судових справ. Керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України є обов’язковими для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують закон, по якому дано роз’яснення;

• здійснює контроль за виконанням судами республіки керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України;

• вирішує в межах своїх повноважень питання, що випливають з міжнародних договорів України;

• здійснює інші повноваження, надані йому законо­давством.

По-третє, згідно зі ст. 13 Європейської конвенції з прав людини, "кожна людина, чиї права і свободи, викладені в чинній Конвенції, порушені, має в своєму розпорядженні ефективні засоби правового захисту перед державними органами, навіть якщо таке порушення було допущене особами, що діяли в офіційній якості”. Тим самим ЄКПЛ зміцнює процесуальні права особистості, включаючи право подання скарги у відповідні національні інстанції на дії виконавчої влади, її органів і посадових осіб.

Дана та інша статті Європейської конвенції добре кореспондуються з цілим рядом конституційних положень (які, зокрема, містяться в ст.ст. 40, 55, 56, 57, 59-63 Конституції України), покликаних забезпечити права і свободи людини. Так, стаття 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина, зокрема встановлюється наступне: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Додатково кожна людина має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (який є суб’єктом конституційного подання до Конституційного Суду України з приводу відповідності законів та інших правових актів Конституції України і надання офіційного тлумачення Конституції України та законів України).

Статті 57 і 59 Конституції України вказують на те, що "кожному гарантується право знати свої права і обов’язки” і "кожен має право на правову допомогу”, на що звертається увага і в ЄКПЛ.

Конституція України містить і норми, направлені на захист прав потерпілих від зловживань владою і злочинних розпоряджень; право на компенсацію за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди у випадку порушення останніми прав та свобод людини (ст. 56, 60 Конституції України).

По-четверте, разом з тим, у виниклій суперечці громадянин —держава Європейська конвенція (ст. 32, 47) передбачає і фактично заохочує мирову угоду - ’’суд може прийняти справу до розгляду тільки після того, як Комісія пересвідчиться в безрезультатності зусиль по дружньому урегулюванню справи, і протягом тримісячного терміну, передбаченого статтею 32” (ст. 47 ЄКПЛ).

Для такого рішення необхідно виправити або замінити відповідні норми національного законодавства, а це, в свою чергу, може не позбавити державу-член РЄ від виплати потерпілому грошової компенсації (ст. 50 ЄКПЛ).

Найімовірніше, зі створенням Єдиного Європейського Суду процедура мирової угоди, ’’дружнє урегулювання” отримає розвиток, і Україна має освоїти цю процедуру в зв’язку з майбутніми зверненнями громадян до даного Суду.

По-п’яте, після 17 липня 1997 року - дати ратифікації Україною ЄКПЛ та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до неї - громадяни України отримали право на подання індивідуальних скарг до Європейського суду; правоохоронні та судові органи України, керуючись статтею 9 Конституції України, Законом України ’’Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 року № 1953-ХП повинні на практиці застосовувати в ’’спірних ситуаціях” стандарти Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Тим більше, що, за справедливим твердженням авторів, розділ II Конституції України ’’Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” створювався з урахуванням міжнародно-правових документів і повністю відповідає міжнародним зобов’язанням України відносно прав людини, оскільки самі ці норми є безпосередньо діючими (ст. 9 Конституції України ’’Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”; Закон України ’’Про дію міжнародних договорів на території України” також підтверджує вищезазначене ’’Встановити, що укладені і належним чином

ратифіковані Україною міжнародні · договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм націо­нального законодавства.)”

Європейський суд з прав людини, на що неодноразово зверталася увага, сьогодні переживає реформу. Відповідно до Протоколу № 11 до ЄКПЛ від 11 травня 1994 року замість двоступеневого механізму судочинства (’’Комісія - Суд”) вводиться єдиний і постійно діючий Суд^{[LXVIII] [LXIX].}

Дані зміни зумовлені як розширенням Ради Європи (за шість років, з 1990 по 1996 р., РЄ поповнилась 17 новими членами і має ще ряд заявок на вступ), зростанням кількості звертань громадян різних держав-членів до Європейської комісії і Суду і т. ін., так і необхідністю внутрішньої реформи контрольного механізму (позбавлення від забюрократизованості, тяганини і т.ін.), підвищення ролі національного регулювання і захисту прав людини в рамках РЄ.

У нинішньому вигляді контрольні органи Ради Європи ледве справляються із всезростаючим обсягом роботи. Терміни розгляду затягуються. Список заявників, що чекають на розгляд, залишається дуже довгим, вважає М. Ентін, терміни розгляду заяв, що закінчуються винесенням судового рішення, становили шість років, що закінчуються затвердженням резолюції Комітету Міністрів - чотири роки.

Однак це в середньому. Практиці контрольних органів Ради Європи відомі випадки, коли розгляд затягувався і на вісім, і на дев’ять, і навіть на десять років.

Вже зараз ситуація в якійсь мірі є критичною. Неповороткість регіонального механізму, контролю ніяк не в’яжеться з вимогою судового розгляду протягом ’’розумного терміну” (п. З, ст. 5 Конвенції)¹.

Звідси і необхідність реформи, прагнення ’’йти в ногу з часом” по шляху послідовного захисту прав людини. Загалом держави-члени Ради Європи дозріли для того, щоб перенести наднаціональний захист прав людини на більш високий рівень і зняти обмеження, накладені ними на контрольний механізм і покликані обмежити певною мірою розгляд частини індивідуальних заяв. Вони готові відмовитися від положень Європейської конвенції, що розцінюються в минулому як гарантія від ущемлення державного суверенітету, і наблизити регіональний механізм контролю за своїми основними характеристиками до класичного федерального Конституційного суду.

Такі параметри тріади Комісія, Суд, Комітет Міністрів, як змішання політичних і юрисдикційних функцій, дефіцит транспарентності і демократизму і деякі інші, перестали задовольняти вимоги, що породжуються поглибленням інтеграційних процесів, відповідати оновленим уявленням політичної еліти європейських країн про те, якими повинні бути європейські структури і як вони повинні функціонувати^{[LXX] [LXXI].}

Ці ’’зрілість” і наміри були досить ясно продемонстровані в ході Другого саміту глав держав і урядів держав РЄ у Страсбурзі в жовтні 1997 року і в процесі роботи квітневої і липневої сесій ПАРЄ, коли були обрані судді до даного Суду.

Порядок формування і діяльності колишніх Європейських комісій Європейського суду досить повно відображений у схемах, що пропонуються увазі читачів. Звернемо увагу на основні положення реорганізації контрольного механізму, створеного у відповідності з ЄКПЛ (Протокол № 11 до Конвенції).

По-перше, ’’утвориться Європейський суд з прав людини, працюючий на постійній основі”, а не на факультативній, як в РЄ було раніше.

У порядок його формування внесені наступні зміни:

• число суддів, що входять до складу Суду, як і раніше, дорівнює числу держав-членів Ради Європи і вони обираються Парламентською Асамблеєю ’’більшістю поданих за них голосів із списку, що включає трьох кандидатів”. Однак ст. 1 Протоколу № 11 до ЄКПЛ вже не містить згадок про те, що ’’серед суддів не може бути більше за одного громадянина однієї і тієї ж держави” (ст. 38 Конвенції) і ’’кожний член Ради висуває трьох кандидатів, з яких принаймні двоє повинні бути громадянами цієї держави” (п. 1 ст. 39 Конвенції);

• судді обираються терміном на шість років, а не на дев’ять, як було раніше (ст. 40 Конвенції). Термін повноважень половини (раніше було чотирьох) членів Суду першого складу закінчується через три роки. ’’Термін повноважень членів Суду закінчується по досягненні ними 70 років”;

• судді, як і раніше, не повинні здійснювати ніякої діяльності, несумісної з їх незалежністю, безсторонністю або з вимогами, що зумовлені постійним характером їх повноважень (ст. Протоколу № 11 до ЄКПЛ), але на відміну від колишньої редакції (п. 7 ст. 40 Конвенції) уточнюється, що ’’всі питання, які виникають у в зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом” (раніше було незрозуміло, хто повинен давати оцінку подібного роду діям);

• з метою забезпечення оновлюваності складу Суду передбачена відповідна процедура: кожні три роки Суд повинен оновлюватися наполовину (раніше на одну третину) і т. д.;

По-друге, Протокол № 11 до ЄКПЛ значно детальніше, ніж раніше Конвенція, описує внутрішню організацію роботи Європейського суду.

Суд:

• обирає голову і одного або двох заступників терміном на три роки з правом переобрання;

• утворює Палати в складі семи суддів для розгляду переданих Суду справ, утворює Комітети (в складі трьох суддів); Велику Палату в складі сімнадцяти суддів;

• має канцелярію і може залучати для роботи референтів.

По-третє, реорганізований контрольний механізм РЄ в особі постійно діючого Суду за допомогою Протоколу № 11 отримав досить чітку процедуру розгляду справ, що включає:

• права Комітетів, Палат і Великої палати при розгляді справ, що знаходяться у віданні Суду з питань, що стосуються тлумачення і застосування ЄКПЛ і Протоколів до неї, переданого Суду державою-членом Ради Європи (міждержавні справи) і в порядку індивідуальної скарги;

• обов’язковість вичерпання всіх внутрішніх засобів за­хисту заявником при поданні скарги;

• розгляд справи з участю зацікавлених сторін (включаючи здійснення розслідування, якщо це необхідне);

• можливість досягнення сторонами дружнього урегулю­вання;

• відвертість засідання, доступ до документів;

• можливість присудження компенсації потерпілій стороні;

• обов’язковість виконання рішень суду держава- ми-членами РЄ при здійсненні нагляду з боку Комітету Міністрів;

• право на прохання Комітету Міністрів винести кон­сультативні висновки з юридичних питань, що стосуються тлумачення положень Концепції і Протоколів до неї. По-четверте, ’’витрати на утримання Суду несе Рада Європи”,

і судді при здійсненні своїх обов’язків користуються привілеями та імунітетом, передбаченими статтею 40 Статуту РЄ.

Такі ключові елементи реформування контрольного механізму РЄ, трансформації Європейської комісії і Суду з прав людини в єдиний, постійно діючий Європейський суд.

Далі більш детально зупинимося на процедурі подачі індивідуальної скарги, її розгляді Судом.

Характер і деякий перелік розглянутих раніше Європейською комісією і Судом індивідуальних звертань державних скарг наводиться в таблицях^[LXXII].

Стаття 1 Протоколу № 11 до ЄКПЛ затверджує: ’’Суд може отримувати скарги від будь-якого фізичного імені, неурядової організації або будь-якої групи приватних осіб, які затверджують, що вони є жертвами порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, передбачених положеннями Конвенції і Протоколів до неї, Високі Договірні Сторони зобов’язуються ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права”.

Суд не приймає до розгляду:

• анонімні скарги;

• якщо вони по суті аналогічні, були вже розглянуті Судом або вже є предметом іншої процедури міжнародного розгляду або урегулювання;

• скарги, ’’несумісні з положеннями Конвенції і Протоколів до неї, явно недостатньо обгрунтовані або неправомірні”.

Це може бути зроблене на будь-якій стадії розгляду в Суді і, як вже відмічалося, суд приймає справу до розгляду тільки після того, як були вичерпані всі відповідні загальновизнаним нормам міжнародного права внутрішні засоби захисту, і розглядає протягом шести місяців з дати прийняття остаточного рішення національною владою.

Потрібно також зазначити, що Європейський суд з прав людини (і це важливо для громадян держав-членів РЄ) не є апеляційним судом по відношенню до національних і не може ні відмінити, ні змінити їх рішення, а також ’’заступитися” за громадянина перед даною національною інстанцією (проти якої була направлена ця скарга). Він приймає рішення в тому порядку, який вказаний вище.

Скарги подаються на ті події, які сталися після дати ратифікації державою-членом РЄ ЄКПЛ і Протоколів до неї.

Скарги подаються тільки на дії публічної влади (президента, парламенту, уряду, суду і т. д.).

Не приймаються скарги, направлені проти приватних осіб або приватних установ.

Заявником в Європейський суд повинні бути чітко витримані процесуальні терміни звертання в національні судові інстанції, інакше Суд не буде розглядати ці звертання.

У своїх побажаннях про Порядок звертання громадян в Європейський суд Рада Європи нагадує:

’’Коли вища національна інстанція винесе своє рішення, Ви маєте в своєму розпорядженні термін в шість місяців для того, щоб подати скаргу в Комісію. Якщо Ваша скарга стосується обвинувального вироку, термін відлічується з моменту виголошення остаточного вироку в звичайному порядку судочинства, а не з моменту відмови в перегляді процесу. Якщо після закінчення цього терміну Ви не виклали свої вимоги, хоч би в короткій формі, Комісія не зможе розглянути Вашу скаргу”.

’’Ваш лист-скарга до Суду повинен містити наступні відомості:

а) коротке резюме Вашої скарги;

б) вказівку права або прав, гарантованих Конвенцією, які Ви вважаєте порушеними;

в) засоби правового захисту, які Ви використали;

г) список рішень, винесених по Вашій справі з боку офіційної влади, з вказівкою їх точної дати, короткого змісту та інстанції, що їх видала. Додайте до Вашого листа копії вищезазначених документів. (Оригінали не будуть Вам повернені. Отже, ви зацікавлені посилати тільки копії, а не оригінали документів)”;

д) секретар суду буде інформувати заявника про хід розгляду його листа (може зажадати додаткові документи), не контролюючи при цьому законності (незаконності) рішень національної влади.

Далі заявнику буде висланий формуляр для заповнення скарги. Процедурна робота Європейської комісії не була публічною і, щонайменше, на початку відбувалася в письмовій формі, без особистої присутності заявника в Страсбурзі.

Можливо, у вказаний вище порядок будуть внесені зміни у зв’язку з реформою Європейської комісії, що проводиться по Суду, але поки що діють наведені вище норми, в т. ч. і Інструкція для осіб, що заповнюють формуляр Петиції відповідно до статті 25 Європейської конвенції з прав людини.

Вище ми розглянули один з ключових елементів реформи контрольного механізму РЄ в галузі прав людини - створення постійно діючого єдиного Європейського суду. Але в рамках Ради Європи діє і Європейський комітет з попередження тортур, встановлений державами-членами Ради на основі прийнятої в листопаді 1987 року Європейської конвенції про запобігання тортурам та іншому нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню^[73].

Сама ідея Конвенції виникла з пропозицій, висунутих у 1976 році фундатором Швейцарського комітету проти тортур паном Жан-Жаком Готьє про створення системи відвідування місць ув’язнення для запобігання поганому поводженню і тортурам, системі, багато в чому заснованої на практиці Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

Метою нової Конвенції було створення несудового механізму профілактичного характеру для посилення захисту осіб, позбавлених свободи, від тортур і негуманного або принижуючого поводження, який повинен доповнити судову систему, висвітлену ЄКПЛ. При цьому позбавлення волі розуміється в широкому значенні. ’’Відвідуються не тільки в’язниці і поліцейські дільниці, але й психіатричні заклади, місця утримання під арештом у військових казармах, центри, де перебувають особи, які шукають притулку, або інші категорії іноземців і місця, в яких неповнолітні або дорослі особи перебувають по судових або адміністративних постановах”.

Відносини між Комітетом і країнами-учасницями Конвенції регулюються двома основними принципами: співпраця і конфіденційність. Роль Комітету полягає не в ’’засудженні” країн, а швидше в наданні їм допомоги у запобіганні поганому поводженню з особами, позбавленими волі.

Звіти про відвідування Комітетом країн конфіденційні, так само як і інформація, зібрана в зв’язку з відвідуванням. Однак багато які країни публікують ці звіти.

У 1997 році ПАРЄ затвердила рекомендації з посилення механізму Європейської конвенції про запобігання тортурам. Серед рекомендацій, підготовлених Комітетом ПАРЄ з юридичних питань і прав людини:

• поліпшення процедури обрання членів Комітету з попередження тортур (серед них повинно бути більше фахівців з питань утримання у в’язницях, судових медиків, жінок і т. д.);

.· підвищення ’’обізнаності службових осіб поліції і в’язниць, суддів, прокурорів, медичних працівників з роботою Комітету та його завданнями і повноваженнями, що надаються Конвенцією”;

• активний обмін інформацією і постійна співпраця між антитортурним Комітетом РЄ і Комітетом ООН проти тортур;

• ратифікація Конвенції великою кількістю країн-членів РЄ.

Ці рекомендації будуть враховуватися в подальшій діяльності держав-членів РЄ щодо реалізації Конвенції із попередження тортур¹.

Говорячи про контрольний механізм за дотриманням прав людини, не можна не враховувати і, наприклад, роботу Венеціанської комісії·^{[74] [75] із вдосконалення Конституцій у державах- членах Ради[76].}

id="Picutre 4" class="lazyload" data-src="/files/uch_group68/uch_pgroup203/uch_uch2435/image/image004.jpg">

Європейський суд з прав людини

• виносить остаточні рішення, обов'язкові для держав-членів РЄ (наприклад, про виплату компенсації, відшкодування витрат вигравшому справу і т. д.);

• число суддів відповідає числу держав-членів РЄ;

• судді обираються ПАРЄ терміном на 9 років;

• судді незалежні, виступають в особистій якості;

• суд оновлюється на одну третину;

• суд не засідає постійно, він збирається для розгляду справ;

• Кабінет Міністрів контролює виконання рішень Суду;

• згідно з Протоколом № 9 Європейської конвенції з прав людини до Суду можуть звертатися приватні особи.

Після вступу до Конвенції з прав людини державами були подані на розгляд Комісії 19 скарг.

З липня 1954 року по 31 грудня 1996 року в Комісію надійшло 34 297 індивідуальних скарг. У 1996 році надійшло 12 143 особистих повідомлень. Комісія зареєструвала 4758 скарг.

За період з 1954 по 1996 рік були оголошені прийнятними 3458 індивідуальних скарг. Було досягнуто 324 дружніх урегулювання. До 31 грудня 1990 року 784 справи були передані до Європейського суду з прав людини.

З 1 листопада 1998 року діє єдиний Європейський суд з прав людини.

Характер індивідуальних звертань в Європейську комісію з прав людини в Страсбурзі

• застосування тілесних покарань;

• запроторення до в'язниці психічно хворих;

• утримання під арештом волоцюг, осіб, підозрюваних у вчиненні терористичних актів, рецидивістів;

• військова і професійна дисципліна;

• право на судовий захист;

• тривалість і безсторонність судового розгляду;

• прослуховування телефонних розмов;

• заборона розлучень;

• закони про гомосексуалізм;

• закони про аборти;

• статус транссексуалів;

• свобода друку, радіо і телебачення;

• опіка і опікування над дітьми;

• статус позашлюбних дітей;

• профспілкова діяльність, включаючи підприємства, що приймають на роботу тільки членів профспілки;

• імміграція, депортація і екстрадиція;

• право власності, включаючи планування при містобудуванні

і регулювання орендної плати;

• компенсація збитку при націоналізації.

Державні скарги, розглянуті Європейською комісією

• 1956: Дві скарги, в яких грецький уряд звинувачує уряд Великої Британії у вживанні деяких заходів відносно населення острова Кіпр, що в той час знаходився під контролем британської адміністрації.

• 1960: Скарга Австрії проти Італії відносно проведення судового процесу по обвинуваченню декількох молодих південнотирольців у вбивстві судом Болзано і Тренте.

• 1967-1970: П'ять скарг проти Греції, в яких уряду Данії, Норвегії, Швеції і Нідерландів заявляють про серію порушень Конвенції грецьким диктаторським режимом.

• 1971: Дві скарги Республіки Ірландія проти Великої Британії відносно різних заходів, вжитих по відношенню до Північної Ірландії.

• 1974: Три скарги, подані Кіпром проти Туреччини відносно подій, що мали місце на Кіпрі після 1974 року.

• 1982: П'ять скарг, поданих урядами Данії, Франції, Нідерландів і Швеції проти Туреччини відносно обстановки у цій країні в період з 12 вересня 1980 року по 1 липня 1982 року.

• 1994: Скарги Кіпру проти Туреччини відносно порушень, що продовжуються на території Кіпру (в розвиток скарги, поданої в 1974 році). Цю скаргу Комісія ще розглядає.

Див.: Путівник по Європейській конвенції з прав людини. Видання Служби публікацій і документації Ради Європи. -Страсбург, 1994.

ПРОЦЕДУРА ПАРЛАМЕНТСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ВИКОНАННЯМ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ І УГОД ДЕРЖАВАМИ - ЧЛЕНАМИ РАДИ ЄВРОПИ¹

1. Комітет повідомляє Уряд зацікавленої Сторони про свій намір здійснити відвідування. Після такого повідомлення він має право в будь-який час здійснити відвідування будь-якого місця, що згадується в статті 2.

2. Сторона забезпечує Комітет для виконання його завдань наступним:

а) доступом на свою територію і правом пересування без обмежень;

б) повною інформацією про місця утримання осіб, позбавлених волі;

в) необмеженим доступом в будь-яке місце, де перебувають особи, позбавлені волі, включаючи право пересування всередині таких місць без обмежень;

г) іншою інформацією, яку має в своєму розпорядженні Сторона і яка необхідна Комітету для виконання його завдання. У пошуках такої інформації Комітет дотримується норм національного права і професійної етики.

3. Комітет має право розмовляти з особами, позбавленими волі, віч-на-віч.

4. Комітет має право вільно вступати в контакт з будь-якою особою, яка, як він вважає, може надати йому відповідну інформацію.

5. У разі необхідності Комітет може негайно доводити до відома компетентних органів зацікавленої Сторони свої зауваження (ст. 8 Конвенції).

................ ~.. І.

1. Після кожного відвідування Комітет складає доповідь про факти, встановлені під час відвідування, з урахуванням всіх зауважень, які могли бути представлені йому зацікавленою Стороною. Він направляє цій Стороні доповідь, що включає в себе будь-які необхідні з точки зору Комітету рекомендації. Комітет може вступати в консультації з Стороною з метою внесення пропозицій, якщо в цьому є необхідність, про поліпшення захисту осіб, позбавлених волі.

2. Якщо Сторона не вступає в співпрацю або відмовляється виправити ситуацію в світлі рекомендацій Комітету, Комітет може, після надання Стороні можливості викласти свою позицію, ухвалити рішення більшістю в дві третини своїх членів і зробити публічну заяву з даного питання (ст. 10 Конвенції).

Склад Європейського комітету із запобігання тортурам

1. Число членів Комітету дорівнює числу учасників Конвенції.

2. Члени Комітету обираються з числа осіб, що наділені високими моральними якостями, відомих своєю компетентністю в галузі прав людини або мають професійний досвід в галузях, що охоплюються чинною Конвенцією.

3. Не допускається членство в Комітеті двох осіб, що є громадянами однієї і тієї ж держави.

4. Члени Комітету виступають в особистій якості, вони незалежні і неупереджені, а також здатні ефективно виконувати свої обов’язки (ст. 4 Конвенції).