Валютна політика: особливості її реалізації та інструменти

Валютний курс є вагомим інструментом монетарної політики, що без­посередньо впливає на динаміку макроекономічних показників. Реалізація валютної політики в напрямку формування сприятливої динаміки обмін­ного курсу національної валюти, надає додатковий поштовх для приско­рення економічного розвитку країни.

Валютна політика - це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалі­зації стратегічних завдань розвитку національної економіки [226, с. 471].

Становлення незалежної України неодмінно пов’ язано з реалізацією валютної політики, яку залежно від особливостей економічного розвитку країни, можна поділити на декілька етапів. Основні засади валютної полі­тики були сформовані в умовах економічної кризи, що супроводжувалася значним зростанням рівня інфляції, дефіциту бюджету, спадом виробницт­ва та порушенням існуючих зв’язків між республіками колишнього Радян­ського Союзу. Цей етап (1991-1993 рр.) характеризувався [42, с. 175-176]: відсутністю національного законодавства з питань валютного регулюван­ня і валютного контролю, недосконалістю економічної й податкової полі­тики, яка проводилась у сфері зовнішньоекономічної діяльності; низьким рівнем організації роботи банківської системи у цій сфері; наявністю не­значних обсягів валютних резервів Національного банку України і реаль­ною загрозою їх повного вичерпання в умовах девальваційного тиску на курс національної валюти; активним використанням іноземних валют у внутрішньому грошовому обігу.

Крім того, цей період характеризується формуванням власної грошо­вої системи України. Зокрема, 1 січня 1992 р. постановою Президії Верхов­ної Ради «Про введення в обіг на території республіки купонів багаторазо­вого використання України» №1519-XI від 09.09.1991 р. введено купони багаторазового використання, а з 16 листопада 1992 р.

В Україні лише у 1992 р. започатковано створення валютного сегмен­та грошового ринку, внутрішню основу якого спочатку складали комер­ційні банки, що одержали ліцензію на право проведення операцій з іно­земною валютою та міжнародних розрахунків. З вересня 1992 р. розпочала роботу Валютна біржа Національного банку, засновниками якої стали по­над 40 комерційних банків, а у липні 1993 р. її було реорганізовано в Українську міжбанківську валютну біржу.

У зв’язку з необхідністю реалізації політики, спрямованої на підтрим­ку курсу національної валюти, в 1992 р. було розпочато роботу зі створен­ня офіційного валютного резерву Національного банку України. На пер­шому етапі формування його структура була такою: долар США - 40%, німецька марка - 20%, екю - 20%, інші валюти - 15%, золото - 5%. У по­дальшому, у зв’язку зі збільшенням обсягів валютних операцій та лібера­лізацією валютного ринку, ця структура періодично змінювалася.

Національний банк використовував валютні інтервенції для регулю­вання грошово-кредитного ринку, але переважно не задля пливу на обсяг грошової маси, а як інструмент, за допомогою якого формувався курс націо­нальної валюти відносно інших валют. Центральний банк також встанов­лював правила торгівлі іноземною валютою, відповідно до яких на валют­ній біржі формувався курс українського карбованця відносно інших валют.

На даному етапі в основному здійснювалося регулювання не валют­ної, а грошово-кредитної політики через кредитування уряду та реального сектору економіки.

девальвувала: у 1992 р. офіційний курс українського карбованця становив 638 крб. за 1 долар США, у 1993 р. - 12610 крб., у 1994 р. - 104200 крб. (значення наведені станом на кінець періоду [190, с. 211]).

З метою стримання економічного спаду було запроваджено низку за­ходів, зокрема:

- встановлено граничний розмір маржі між курсом купівлі та курсом продажу іноземної валюти по безготівкових операціях не більш як 2,5 від­сотка від офіційного валютного курсу, по готівкових операціях - не біль­ше 2,5 відсотка від подвоєного офіційного валютного курсу [178];

- посилено контроль за своєчасністю надходження валютних коштів на рахунки та їх переміщення через митний кордон України [178].

У лютому 1993 р. з прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» на законо­давчому рівні були закріплені основні засади реалізації валютної політики [181], в яких національну валюту визнано єдиним законним засобом пла­тежу на території України.

З листопада 1993 р., після запровадження фіксованого курсу гривні, торги валютою на УМВБ було припинено. Її продаж за офіційним курсом залежно від першочергових потреб держави проводив тимчасово створе­ний Тендерний комітет.

Другий етап реалізації валютної політики (1994-1996 рр.) характери­зується: зниженням частки кредитів, наданих Національним банком уря­ду; встановленням порядку коригування процентних ставок за кредитами, наданими комерційними банками суб’єктам господарювання; запровад­женням обов’язкового резервування від коштів, які знаходяться на валют­них депозитних рахунках; застосуванням державних цінних паперів, як інструмента фінансування дефіциту бюджету.

З 11 березня 1994 р. було започатковано аукціони з продажу амери­канського долара, а з квітня - німецької марки і російського рубля. Посту­повий вихід з кризової ситуації сприяв становленню рівних умов доступу комерційних банків до кредитних аукціонів НБУ [177], що також супро­воджувалося зниженням облікової ставки та зняттям обмежень на вартість кредитів, наданих комерційними банками. Однак аукціонна форма торгів виявилася неефективною, оскільки не відповідала існуючим умовам валют­ного регулювання. З метою сприяння розвитку валютного ринку та зов­нішньоекономічних відносин з жовтня 1994 р. було відновлено торги іно­земною валютою на Українській міжбанківській валютній біржі [160].

Угоди з купівлі-продажу іноземної валюти в безготівковій формі на внутрішньому ринку України спочатку укладалися тільки на біржовому ринку. Проте з розвитком банківської системи і лібералізацією валютної торгівлі з початку 1995 р. з’явився ще один сегмент валютного ринку - міжбанківський ринок, де угоди укладаються безпосередньо між банками,

уповноваженими здійснювати валютні операції. Також було скасовано обов’язковий викуп 10% валютних надходжень суб’єктів господарювання до офіційних валютних резервів НБУ [170].

На третьому етапі (1997-1998 рр.) відбувалося призупинення еко­номічного спаду та подальша лібералізація валютного ринку. Проте в цей період валютний ринок України зазнав значного тиску внаслідок залучен­ня урядом України короткотермінового капіталу іноземних інвесторів для потреб фінансування дефіциту бюджету шляхом реалізації облігацій внут­рішньої державної позики безпосередньо через міжбанківський ринок та Українську міжбанківську валютну біржу. Тиск коштів нерезидентів про­тягом року був нерівномірним та різноспрямованим, і його можна поділи­ти на два періоди.

У січні - серпні 1997 р. спостерігався значний приплив валютних коштів, унаслідок чого пропозиція доларів США перевищила попит на них, а курс гривні порівняно з початком року знизився на 1,7%. З метою нейтралізації надлишкової пропозиції доларів США Національний банк України проводив політику стримування надмірної ревальвації гривні шляхом викупу надлишкової пропозиції іноземної валюти.

З вересня 1997 р. ситуація на валютному ринку почала різко змінюва­тися через відплив іноземного капіталу у зв’язку з фінансовою кризою в Азії. Іноземні інвестори виводили свій капітал із країн з нестабільною економікою. Характерною рисою валютно-курсової політики в 1997 р. бу­ло забезпечення керованості обмінного курсу в межах валютного коридо­ру 1,7-1,9 гривні за долар США, офіційно встановленого з 01.09.1997 р.

Використання валютного коридору, як одного з елементів управління ринком, дало можливість визначити чіткі орієнтири для учасників зовніш­ньоекономічної діяльності, а жорстка верхня межа стала важливим анти- інфляційним фактором, що дало змогу попередити інфляційні очікування й ефективно стримувати темпи внутрішнього знецінення гривні. Система валютного коридору відіграла значну роль при проведенні грошово- кредитної політики в 1997-1998 рр. та в першому півріччі 1999 р.

У 1998 р., у зв’язку з фінансовою кризою в Росії та наявністю тісних торговельних відносин з нею України, з метою недопущення наслідків кризи на український грошово-кредитний ринок Національним банком було введено окремі елементи адміністративного контролю за проведен­ням валютних операцій:

- з вересня 1998 р. було введено обов’язковий продаж 75% надход­жень в іноземній валюті на користь резидентів [159] і в цьому ж місяці вимогу знижено до 50 відсотків [164];

- з грудня 1998 р. введено тимчасові обмеження щодо кредитування банківськими установами резидентів в іноземній валюті [168];

- проведення безготівкових операцій з купівлі-продажу вільно конвер­тованої валюти здійснювалося лише через Українську міжбанківську та Кримську валютні біржі;

- введено обов’язкове документальне підтвердження клієнтом фактич­ного надходження товарів та отримання послуг при розгляді заявок на ку­півлю іноземної валюти;

- встановлено обмеження на купівлю іноземної валюти банками-нере­зидентами.

Запроваджені заходи з паралельним посиленням контролю за валют­ними операціями та дотриманням жорсткіших нормативів банківської дія­льності сприяли стабілізації економічної ситуації з подальшим застосу­ванням лібералізаційних заходів.

Реалізація валютно-курсової політики на четвертому етапі (з 1999 р. по 2004 р.) проводилася в умовах виходу з економічної кризи та поступо­вого економічного зростання, зумовленого нарощенням обсягу виробниц­тва, зниженням рівня інфляції, дефіциту бюджету, збільшенням експорту, що забезпечило формування позитивного сальдо поточного рахунку. За­проваджені стабілізаційні заходи сприяли отриманню перших за довгі ро­ки економічної кризи прибутків підприємствами. Зазначені економічні зрушення надали можливість знизити значення облікової ставки Націона­льного банку, що позитивно позначилося на вартості кредитів для суб’єктів господарювання та населення, сприяючи підвищенню доступ­ності позикових ресурсів для суб’єктів ринку. Крім того, це дозволило по­ступово відійти від жорсткого адміністративного регулювання та взяти курс на лібералізацію валютного ринку.

Національний банк України на підставі даних за операціями купівлі- продажу валюти, яку одержував від комерційних банків, самостійно ви­значав офіційний курс гривні до інших іноземних валют.

З метою недопущення спекуляцій на валютному ринку у грудні 1999 р. було започатковано роботу Торговельної сесії та Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку [55] згідно з якими щоденні ва­лютні операції здійснювалися у режимі реального часу, тобто після часу, відведеного на торги, всі операції призупинялися і куплену валюту в той же день не можна було знову продати. Цей режим дав позитивні результати, внаслідок чого тиск на валютний сегмент ринку різко зменшився.

Винятково важливе значення для регулювання валютного ринку мало ухвалення в 1999 р. Закону України «Про Національний банк України», в якому Національний банк визначено уповноваженою державою устано­вою при застосовуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.

До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання віднесено:

1) видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій;

2) видачу та відкликання ліцензій, здійснення контролю за діяльністю банків та інших установ, які одержали ліцензію Національного банку на проведення операцій з валютними цінностями;

3) встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та ін­ших установ, що купують та продають іноземну валюту.

Національний банк визначає також структуру валютного ринку Укра­їни й організовує торгівлю валютними цінностями, проводить дисконтну та девізну валютну політику і застосовує в разі необхідності валютні об­меження.

Дисконтну політику Національний банк здійснює з метою регулюван­ня руху капіталу та балансування платіжних зобов’ язань, а також ко­ригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют шляхом зміни облікової ставки, а девізну - на підставі регулювання курсу грошо­вої одиниці України до іноземних валют шляхом купівлі та продажу іно­земної валюти на фінансових ринках.

Для забезпечення внутрішньої і зовнішньої стабільності грошової одиниці України Національний банк створює золотовалютний резерв, що складається з таких активів:

- банківське золото;

- спеціальні права запозичення;

- резервна позиція в МВФ;

- іноземна валюта у вигляді банкнот і монет або кошти на рахунках за кордоном;

- цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті;

- інші визнані на міжнародному рівні резервні активи за умови забез­печення їхньої надійності та ліквідності.

Поповнення золотовалютних резервів проводиться Національним бан­ком такими шляхами:

- купівля банківського золота та іноземної валюти;

- отримання доходів від операцій з іноземною валютою, банківськи­ми металами та іншими визнаними на міжнародному рівні резервними активами;

- залучення Національним банком валютних коштів від міжнародних фінансових організацій, центральних банків іноземних держав та інших кредиторів.

Використання золотовалютного резерву здійснюється Національним банком на такі потреби:

- продаж валюти на фінансових ринках для проведення грошово- кредитної політики, включно з політикою обмінного курсу;

- витрати за операціями з іноземною валютою, монетарними металами та іншими міжнародним правом визнаними резервними активами [171].

З другого півріччя 1999 р. від режиму валютного коридору Національ­ний банк перейшов до режиму плаваючого обмінного курсу, а з лютого 2000 р. таку валютну політику визнано офіційною [54], що стало логічним продовженням послідовної політики лібералізації валютного ринку, яка проводилася Національним банком України протягом 1999 р.

Введення режиму плаваючого обмінного курсу, а також запроваджен­ня в грудні 1999 року на міжбанківському ринку Торговельної сесії забез­печили стабілізацію курсу національної валюти, що сприяло зменшенню коливання обмінного курсу гривні у всіх секторах валютного ринку при загальному зростанні обсягу операцій. Призупинення економічного спаду сприяло скасуванню обмежень на попередню (авансову) оплату за імпорт­ними договорами з 1 липня 1999 р. [182]. З січня 2000 банківські установи отримали дозвіл на кредитування в іноземній валюті фізичних осіб [162].

Таким чином, забезпечення високого рівня контролю за валютним ринком України, стабільності валютних курсів і національної грошової одиниці на початку 2000 р. було досягнуто завдяки використанню суто ринкових методів регулювання та управління грошово-кредитною систе­мою, що підтвердило правильність застосування Національним банком України відповідних інструментів монетарної політики.

Заходи в напрямку лібералізації валютної політики відбувалися і у по­дальшому, зокрема: подовжувався час роботи Торговельної сесії на між- банківському ринку України (з врахуванням останніх змін режим її роботи становить з 14-30 до 17-00 [85], натомість як спершу започатковано з 13-00 до 15-00 [87]; надання більшої можливості банківським установам у про­веденні операцій з банківськими металами (наприклад, згідно Положення про організацію торгівлі банківськими металами на валютному ринку [147] до березня 2003 р. банківська установа могла продати одному клієн­ту не більше ніж 100 грамів золота, платини чи металів платинової групи або 1000 грамів срібла у зливках чи монетах у кількості більше ніж 10 зо­лотих, платинових або срібних монет, проте з внесенням змін [163] обме­ження встановлено лише в сумі 50000 грн.

У період з 2000 до 2004 рр. Національний банк в умовах офіційного проголошення запровадження плаваючого валютного курсу фактично утримував його на встановленому рівні, дозволяючи лише незначні коли­вання. Проте, починаючи з 2005 р., Національний банк фактично надає більшої гнучкості національній грошовій одиниці (значення офіційного обмінного курсу наближає до ринкового), що характеризує початок ново­го п’ ятого етапу реалізації валютно-курсової політики.

З 2005 р. відбувається сповільнення темпів економічного розвитку, що проявлялося у зниженні приросту ВВП, значному зростанні дефіциту бюд­жету (порівняно з 2000-2003 рр.), негативного сальдо поточного рахунку й рівня інфляції. Також у визначений період надходить значний обсяг спеку-

лятивного капіталу, негативний вплив якого посилювався зростанням зов­нішніх корпоративних запозичень та приросту іноземних інвестицій від приватизації. Ситуація, що склалася вимагала запровадження невідкладних заходів, зокрема для зниження тиску на валютний курс гривні через пере­вищення її пропозиції над попитом, Національним банком було проведено ревальвацію гривні на 4,8%. Певною мірою стабілізації ситуації сприяло й підвищення рівня негативних очікувань у іноземних інвесторів через погір­шення макроекономічної ситуації в країні. Крім того, Постановою № 101 від 31 березня 2005 р. було відмінено обов’язковий продаж 50% надход­жень в іноземній валюті на користь резидентів [183]. У процесі реалізації валютної політики було також запроваджено індивідуальне ліцензування за певними операціями з іноземною валютою [157; 60; 151; 149; 150].

Починаючи з 2005 р., лібералізація валютної політики Національного банку характеризувалася, зокрема: збільшенням терміну, протягом якого резидент зобов’ язаний зарахувати виручку в іноземній валюті на валют­ний рахунок [176], зниженням вимог щодо переліку спеціальних докумен­тів, необхідних для отримання банківської ліцензії та документів для отримання письмового дозволу [148]; підвищенням норм вивезення та ввезення готівки і банківських металів через митний кордон України (зок­рема, інструкцією про переміщення готівки та банківських металів через митний кордон України [60], наприклад, дозволялося фізичній особі вво­зити та вивозити валюту в сумі, що не перевищує 50000 грн., у т.ч. юві­лейні та пам’ятні монети із недорогоцінних та дорогоцінних металів у су­мі, що не перевищує 3000 гривень, натомість з липня 2008 р. верхня межа обмежень становить 10000 євро, при цьому юридичним особам такий лі­міт щодо суми не встановлюється (тобто без обмежень) [175]. Проте ви­моги до розміру регулятивного капіталу, формування якого є основною умовою для отримання дозволу на здійснення операцій з валютними цін­ностями помітно посилилися.

Лібералізація валютної політики супроводжується встановленням жорсткіших вимог у сфері валютного регулювання та підвищення відпові­дальності за порушення вимог валютного законодавства [145]. Зокрема, одним з основних інструментів регулювання валютного ризику для бан­ківських установ згідно постанови Правління Національного банку «Про затвердження інструкції Про порядок регулювання діяльності банків в Україні» № 368 від 28 серпня 2001 р. є встановлення нормативів їх відкри­тої валютної позиції, а саме:

- Н 13 - норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валют­ної позиції банку;

- Н 13-1 - ризик загальної довгої відкритої валютної позиції банку;

- Н 13-2 - ризик загальної короткої відкритої валютної позиції банку.

Норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної по­зиції банку визначається як співвідношення загальної величини відкритої валютної позиції банку за всіма іноземними валютами та банківськими металами у гривневому еквіваленті до регулятивного капіталу банку.

Валютна позиція уповноваженого банку визначається щоденно, окре­мо щодо кожної іноземної валюти та кожного банківського металу. До ли­стопада 2005 р. значення цих нормативів (Н 13, Н 13-1, Н 13-2) відповідно становили не більше ніж 35, 30 та 5%. Проте з метою зниження валютного ризику внесено зміни [161], відповідно до яких посилено вимоги щодо значень цих нормативів. Зокрема, Н 13 має становити не більше ніж 30%, Н 13-1 - 20%; Н 13-2 - 10%. Динаміку дотримання банками України за­значених нормативів зображено на рис. 2.5.

Рис. 2.5. Динаміка дотримання банками України нормативів відкритої валютної позиції за 2002-2008 рр.

Від банків також вимагається забезпечення покриття валютного ризи­ку капіталом (відповідно до вимог адекватності капіталу) через лімітуван­ня відкритих валютних позицій. Відповідна динаміка посилення регулю­вання банківських валютних операцій проводиться паралельно з лібералі- заційними заходами на національному валютному ринку. Зокрема, віднос­но лімітів відкритої валютної позиції з 01.10.2005 р. набрали чинності на­ступні нормативи [161]:

- ліміт загальної відкритої валютної позиції банку (Л13), який визна­чається як співвідношення загальної величини відкритої валютної позиції банку за всіма іноземними валютами та банківськими металами в гривне- вому еквіваленті до регулятивного капіталу банку - не більше 30%;

- ліміт довгої відкритої валютної позиції банку у вільно конвертова­ній валюті (Л14-1) - не більше 15%;

- ліміт загальної короткої відкритої валютної позиції банку (Л13-2), який визначається як співвідношення величини перевищення обсягу зо­бов’ язань за проданою іноземною валютою та банківськими металами над обсягом вимог у гривневому еквіваленті до регулятивного капіталу банку - не більше 10%;

- ліміт довгої (короткої) відкритої валютної позиції банку у неконверто- ваній валюті (Л15-1; Л15-2) та в усіх банківських металах (Л16-1; Л16-2) - не більше 5% на розсуд банку;

- ліміт довгої (короткої) відкритої валютної позиції банку за операція­ми «форвард» (Л17-1; Л17-2) не більше 10%.

Ліміти довгих/коротких відкритих валютних позицій банку у вільно конвертованій валюті (Л14-1), неконвертованій валюті (Л15-1; Л15-2), у банківських металах (Л16-1; Л16-2), за окремими активними операціями з валютними цінностями (Л17-1; Л17-2) визначаються як співвідношення відповідних величин відкритих валютних позицій за зазначеними валю­тою, банківськими металами, окремими активними операціями в гривне- вому еквіваленті до регулятивного капіталу банку.

Крім того, з метою зниження валютного ризику, постановою Правлін­ня Національного банку України «Про регулювання грошово-кредитного ринку» № 403 від 7 листопада 2007 року до складу зобов’язань банків, які підлягають обов’ язковому резервуванню, віднесено кошти, які залучені банками від банків-нерезидентів та фінансових організацій-нерезидентів.

Таким чином, напрям проведення валютно-курсової політики неод­мінно пов’язаний з динамікою економічного розвитку країни. Тривалий час утримання сталого обмінного курсу гривні було своєрідним якорем стабільності. Проте останнім часом, в умовах наявного економічного спа­ду, валютний курс є важливим інструментом стримання інфляційних про­цесів. Зокрема, 20 травня 2008 р. Національним банком було проведено укріплення гривні на 4%, внаслідок чого офіційний курс гривні підвищив­ся з 5,05 грн. до 4,85 грн. за 1 долар США. Наслідком певної волатильнос- ті обмінного курсу гривні відносно інших валют, що мало місце починаю­чи з 2005 р., є рекласифікація у 2008 р. Міжнародним валютним фондом валютного режиму України з де-факто фіксації до долара (de facto dollar peg) на режим керованого плавання (managed float).

На першому етапі формування валютно-курсової політики відбувало­ся паралельно із становленням банківської та грошової системи країни. Запровадження на другому етапі низки заходів з подолання гіперінфляції та стрімкого знецінення національної валюти, супроводжувалися станов­ленням валютного ринку. Призупинення економічного спаду сприяло лі­бералізації валютного ринку з одночасним посиленням контролю за ва­лютними операціями, що характерно для наступних етапів реалізації ва­лютної політики.

Валютно-курсова політика проводиться у відповідності до поставле­них завдань, основними з яких нині є забезпечення стабільності націона­льної грошової одиниці, що реалізується через регламентацію валютних операцій.

Валютними операціями називають певні банківські та фінансові опе­рації, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності. Це вико­ристання валютних цінностей як засобу платежу; вивезення, ввезення, пе­ресилання валютних цінностей; отримання і надання кредитів, нарахуван­ня відсотків, дивідендів; залучення інвестицій, придбання цінних паперів та інших операцій, здійснення яких відбувається тільки за умови отриман­ня відповідних ліцензій Національного банку України.

За допомогою операцій на валютному ринку центральний банк прово­дить регулювання грошової маси в обігу, підтримуючи відповідну стабі­льність національної валюти. Виступаючи на валютному ринку в ролі по­купця, центральний банк випускає в обіг додатковий обсяг національних грошей і за них придбає іноземну валюту, а виступаючи в ролі продавця іноземної валюти, вилучає кошти в національній валюті з обігу.

Валютні операції поділяються на поточні і термінові. Основними ви­дами поточних операцій є поточні (касові) операції в готівковій та безго­тівковій формах Готівкові операції здійснюються в обмінних пунктах бан­ків, а безготівкові - банками, валютними біржами та іншими учасниками валютного ринку. До поточних операцій відносяться операції з короткими термінами валютування - в межах трьох робочих днів. Розрізняють такі умови здійснення поточних операцій:

- «тод» (поставка валюти сьогодні - «сьогодні на сьогодні»);

- «том» (поставка валюти наступного робочого дня - «сьогодні на завтра»);

- «спот» (поставка валюти на другий робочий день - «сьогодні на піс­лязавтра»).

Такі операції використовуються переважно для обслуговування зов­нішньоторговельних розрахунків, а також з метою одержання додаткового прибутку в разі коливань валютних курсів. Валютні операції «спот» ста­новлять більшу частку від загального обсягу міжбанківського ринку. Ос­новна мета їх здійснення - забезпечення потреб клієнтів банків у інозем­ній валюті, конверсія іноземних валют, а також купівля-продаж валюти з метою отримання прибутку за рахунок різниці в курсах цих валют. Банки можуть використовувати поточні операції «спот» для підтримки мініма­льно необхідних робочих залишків у іноземних банках на рахунках «ност­ро» для зменшення залишків у одній валюті та покриття потреб в іншій. У такий спосіб банки регулюють свої валютні позиції і не допускають утво­рення непокритих залишків на рахунках.

Купівля-продаж валют на умовах «спот» означає, що курс валют фік­сується на день купівлі-продажу, а її поставка здійснюється на другий ро­бочий (банківський) день (без урахування дня продажу). Тобто, якщо ва­люта була продана у вівторок, то на рахунок покупця вона має поступити в четвер. Різниця в часі між підписанням (укладенням) валютної угоди і виплатою по ній визначена міжнародною практикою і пов’язана з необ­хідністю документального оформлення угоди (виписка первинних доку­ментів, підготовка платіжних доручень, повідомчих телеграм та т. ін.).

Угоди «спот» можуть укладатися за телефоном, факсом або безпосе­редньо на валютній біржі, а розрахунки здійснюються банківськими пере­казами електронною поштою. В міжнародній практиці використовують електронну систему «СВІФТ» (SWIFT - Society for Woldwide Interbank Financial Telecommunications - Товариство міжнародних міжбанківських фінансових телекомунікацій), членом якої є Національний банк і провідні банки України.

Термін поставки валюти називають датою валютування. Залежно від да­ти валютування в міжнародній практиці використовують загальновстановле- ні позначення окремих валютних операцій (табл. 2.12). Наприклад, укладен­ня угоди «сьогодні» з поставкою валюти на другий робочий день позначаєть­ся s/n, угоди «сьогодні на сьогодні» - о/n, а «сьогодні на завтра» - t/n.

Встановлення точної дати валютування потрібно для забезпечення принципу компенсованої вартості, на основі якого й функціонує валютний

ринок. Це означає, що розрахунки за укладеними угодами мають здійсню­ватися паралельними грошовими потоками без надання кредиту одним учасником угоди іншому.

Важливе значення при здійсненні валютообмінних операцій має ви­значення валютних курсів, основою яких можуть бути курси провідних валютних бірж, зокрема франкфуртської, та лондонського фінансового ринку. Проте на практиці валютні курси безпосередньо визначаються мар­кет-мейкерами - фінансовими установами (переважно це банки), які по­стійно здійснюють котировку курсів і укладають угоди на купівлю- продаж іноземних валют.

Як правило, маркет-мейкери визначають не тільки курси іноземних валют до національної, а й проводять котирування іноземних валют між собою. Провідні маркет-мейкери за певними валютами перебувають у країнах - емітентах цих валют. Винятком можуть бути маркет-мейкери за резервними валютами (наприклад, дол. США), тому що вони широко ви­користовуються в багатьох країнах як база для валютних операцій, оскіль­ки їх значно легше продати або купити, розмістити на депозити тощо.

Перед здійсненням будь-якої валютної операції проводиться всебіч­ний аналіз, який включає вибір валют, що обмінюються, виявлення дина­міки курсів, фіксацію курсів, визначення суми обміну, перерахування коштів та документальне оформлення операції. Для банків дуже важливим моментом є також обґрунтування доцільності забезпечення коротких чи довгих валютних позицій.

Реальна економічна політика свідчить, що з плином часу валютні опе­рації модифікуються, з’ являються їх нові форми та різновиди, що вимагає від операторів валютного ринку високого рівня організації своєї діяльнос­ті. Великі банки для організації та проведення валютних операцій ство­рюють спеціальні підрозділи валютного шилінгу, які здійснюють управ­ління валютними активами через проведення валютних та депозитно- кредитних операцій на міжбанківському ринку. Основна мета діяльності таких підрозділів полягає в регулюванні структури валютної частини ба­лансу та одержанні додаткових прибутків.

Отже, ефективна реалізація валютної політики в умовах формування ринкової економіки сприятиме становленню конкурентоспроможних то­варовиробників, сталому поліпшенню макроекономічних показників й економічному розвитку країни.