<<
>>

§ 2. Суть та основні інструменти валютної політики

Валютна політика являє собою комплекс регулюючих (економічних, правових, організаційних) заходів, здійснюваних державними та міжнародними фінансовими інститутами з метою впливу на валютно-фінансові відносини.

Залежно від цілей та форм валютна політика поділяється на структурну (довгострокову) та поточну.

Структурна політика спрямована на здійснення довгострокових заходів для послідовного поліпшення міжнародного валютного та кредитного механізмів. Вона реалізується у формі валютних реформ, інституціональної перебудови світової валютної та кредитної систем, міждержавних переговорів та угод і передбачає зміну основних елементів валютної системи, тобто порядку міжнародних розрахунків, режиму валютних курсів та валютних паритетів, використання золота, резервних валют і міжнародних платіжних засобів, функціональних завдань міжнародних і регіональних валютно-фінансових установ. Структурна валютна політика значною мірою визначає поточну валютну політику.

У межах поточної політики здійснюється оперативний вплив на валютно-ринкову кон’юнктуру, в тому числі регулювання валютних курсів, валютних, кредитних та розрахункових операцій, діяльності валютного ринку і ринку золота, світового ринку позичкового капіталу.

Головними інструментами валютної політики є дисконтна (облікова) політика, девізна політика та її різновид — валютна інтервенція, а також диверсифікація валютних резервів, регулювання ступеня конвертованості валюти і режиму валютного курсу, ревальвація та девальвація, валютні обмеження.

Суть дисконтної політики полягає в зміні облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу та впливу на платіжний баланс. Вона здійснюється шляхом впливу на міжнародний рух короткострокових капіталів, з одного боку на стан споживчого й інвестиційного попиту, динаміку та рівень цін, обсяг грошової маси — з іншого.

Офіційна облікова ставка використовується для регулювання всієї сукупності процентних ставок на грошовому ринку країни. Підвищення процентних ставок при пасивному платіжному балансі сприяє припливу капіталів із країн, де облікові ставки нижчі, стримує відплив національних капіталів. Це підвищує курс валюти даної країни й поліпшує стан її платіжного балансу. Підвищення облікової ставки є також традиційним засобом, який застосовується центральним банком для збереження або поповнення офіційних валютних резервів. І навпаки, зниження облікової ставки призводить до відпливу капіталів в інші країни, падіння курсу національної валюти, зменшення активного сальдо платіжного балансу.

Девізна політика являє собою метод впливу на валютний курс шляхом купівлі — продажу іноземної валюти (девіз). Для підтримання курсу національної валюти центральний банк продає, а для його зниження — скуповує іноземну валюту. Нині девізна політика здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій.

Валютну інтервенцію можна визначити як цільові операції національних банків або її аналогів на валютному ринку щодо купівлі-продажу іноземної валюти з метою обмеження коливань чи динаміки курсу національної валюти. Вони сприяють урівноваженню попиту і пропозиції на іноземну валюту, що веде до стабілізації курсу національної валюти. Матеріальною базою проведення валютних інтервенцій є, як правило, офіційні валютні резерви. Зміна їх рівня вважається найбільш доступним показником масштабів державного впливу на процес формування валютних курсів. Крім офіційних резервів, джерелом коштів для валютних інтервенцій можуть бути короткострокові позики, банківські угоди типу «своп».

Валютні інтервенції можуть використовуватись і для підтримання валютного курсу на штучно низькому рівні з метою сприяння підвищення конкурентоспроможності національних експортерів. Різниця між курсом національної валюти та її купівельною спроможністю на внутрішньому ринку створює умови для валютного демпінгу, тобто масового експорту товарів за цінами, які нижчі за світові.

Якісно новим методом валютної політики є скоординовані (або узгоджені) багатосторонні інтервенції, що являють собою форму міждержавного регулювання валютних ринків. Їх застосування зумовлене швидким зростанням обсягів операцій на валютних ринках, що робить недостатнім використання коштів лише однієї держави. Різновидом скоординованих інтервенцій, є диверсифіковані інтервенції, здійснювані в різних валютах, а не в одній. Вони сприяють розподілу тягаря інтервенції між різними валютами.

Застосування валютних інтервенцій має свою межу. Вони вигідні лише в разі незначної неврівноваженості платіжного балансу, яка характеризується тимчасовою зміною пасивного сальдо активним і навпаки. При докорінному порушенні рівноваги платіжного балансу, яке зумовлене глибокими економічними причинами, валютні інтервенції можуть призвести до виснаження валютних резервів країни, не відвертаючи знецінення національної валюти. Тому країни з хронічно пасивними платіжними балансами змушені вдаватися до різних видів валютних обмежень.

Валютні обмеження являють собою певну сукупність законодавчих або адміністративних норм, які регламентують (і в тому числі можуть забороняти) проведення операцій з валютою, золотом, іншими валютними цінностями. Вони можуть здійснюватися також за допомогою механізму міжнародних розрахунків, на основі регулювання міжнародних платежів, перевезення капіталів, руху товарів і послуг.

Конкретні цілі валютних обмежень — регулювання платіжного балансу і валютного курсу, концентрація валютних коштів у руках держави, недопущення валютної спекуляції, забезпечення конкурентоспроможності національних виробників, а також заохочення економічної експансії національного капіталу в пошуках вигідних сфер цього застосування. Валютні обмеження застосовуються в різноманітних сферах міжнародних економічних відносин. Головними сферами валютних обмежень є поточні операції платіжного балансу (торгові і неторгові угоди), а також фінансові операції (рух капіталів і кредитів, переказ прибутків, податкових та інших платежів).

Валютні обмеження можуть набувати таких форм:

  1. вимога проводити всі валютні операції виключно через центральний або уповноважені (девізні) банки.
  2. ліцензування операцій з іноземною валютою та обмеження сфери обігу національної й іноземної валюти, золота, цінних паперів.
  3. повне або часткове блокування валютних рахунків.
  4. обмеження конвертованості валюти шляхом диференціації її режиму для резидентів та нерезидентів.
  5. заборона або обмеження вивозу, а іноді й ввозу капіталу, в тому числі — надання кредитів.

На міждержавному рівні валютні обмеження реалізуються у формі платіжних угод, які визначають і регулюють організацію взаємних розрахунків і платежів між країнами.

За характером регулювання розрахунків платіжні угоди бувають неклірингового типу, платіжно-клірингові угоди та клірингові. Платіжні угоди неклірингового типу передбачають, що зовнішньоторговельні та всі види неторгових платежів здійснюються у вільно конвертованій валюті.

Платіжно-клірингові угоди передбачають, що платежі між країнами здійснюються як шляхом заліку взаємних зустрічних вимог і зобов’язань, так і шляхом платежів у вільноконвертованій валюті.

Основним різновидом платіжних угод є міжнародні валютні кліринги — угоди між двома чи більше країнами про обов’язковий взаємний залік вимог та зобов’язань у розрахунках у зовнішній торгівлі та інших формах міжнародних економічних відносин.

З практикою валютних обмежень пов’язане регулювання ступеня конвертованос- ті валюти.

Залежно від ступеня конвертованості валюти поділяються на:

  • вільно конвертовані, що без обмежень обмінюються на будь-які іноземні валюти.
  • частково конвертовані, тобто валюти тих країн, які застосовують валютні обмеження.
  • неконвертовані (замкнуті) валюти країн, де діє заборона на обмін валют.

В умовах функціонування класичного стандарту проблеми конвертованості — здатності вільного обміну валют — фактично не існувало.

Це визначалося твердою фіксацією золотого вмісту національних валют їх обов’язковою розмінністю на монетарний товар. З часу припинення такого обміну (цей процес завершився перед початком другої світової війни) практично всі валюти світу (за винятком долара США і швейцарського франка) втратили цю особливість. У повоєнні роки значна частина країн поступово відновила конвертованість своїх грошових одиниць. За даними МВФ, на 30 квітня 1989 р. з 151 країни-члена Фонду конвертованими були валюти 65 країн. Нині кількість країн, що забезпечують конвертованість своїх валют, зросла майже до 100.

На відміну від золотого стандарту , режим конвертованості кредитно-паперових грошових одиниць визначається інституціональними нормами. Йдеться про одну з важливих ланок валютної політики, що здійснюється кожною країною. Разом з тим існують і загальновизначені МВФ вимоги щодо змісту режиму конвертованості.

Теорія і практика розрізняють повну і часткову, зовнішню і внутрішню конвер- тованість.

За режиму повної конвертованості усі юридичні та фізичні вітчизняні та зарубіжні особи, що володіють певною сумою грошей цієї країни, мають можливість вільно (без будь-яких обмежень) використовували ці гроші на будь-які цілі: безперешкодно здійснювати як поточні, так і інвестиційні валютні операції. Нині існує досить обмежена кількість валют, що діють у режимі повної конвертованості.

При частковій конвертованості на обмінні операції вводяться певні обмеження. За вимогами МВФ ці обмеження не повинні стосуватися платежів за поточні міжнародні операції. До таких операцій належать платежі за результатами зовнішньої торгівлі, короткостроковими банківськими і кредитними операціями, платежі з погашення позики та процентів, переведення прибутків з інвестицій, грошових переказів некомерційного характеру. У зв’язку з тим, що здійснення таких операцій є невід’ємною ознакою конвертованості, їх обмеження відповідно до вимог Статуту

МВФ не припускається. При застосуванні обмежень за міжнародними поточними операціями валюта втрачає за регламентом МВФ статус конвертованої.

При зовнішній конвертованості повна свобода валютних операцій для здійснення розрахунків з іншими країнами надається лише іноземним (фізичним і юридичним) особам. Йдеться про надання можливості зазначеним особам вільно обмінювати зароблену в цій країні валюту на будь-яку іноземну валюту і здійснювати перекази цієї валюти за кордон.

За режиму внутрішньої конвертованості правом обмінних операцій національних грошових одиниць на іноземну валюту користуються лише фізичні та юридичні особи цієї країни.

Важливим об’єктом та інструментом регулювання виступає режим валютних курсів. Залежно від ступеня втручання держави у сферу міжнародних валютних відносин, у міжнародних розрахунках застосовуються плаваючі (гнучкі) та фіксовані (тверді) курси валют. Плаваючі курси валют поділяються на дві групи: курси, які формуються стихійно і вільно коливаються під впливом попиту та пропозиції, і ті курси, вільна зміна яких коригується за допомогою валютної політики. Фіксовані курси валют поділяються на дійсно (реально) фіксовані на базі золотого паритету й договірно фіксовані на базі узгодженого еталону, тобто на офіційних валютних паритетах або на умовно встановленій ціні золота. Сьогодні в світі існують найрізноманітніші режими валютних курсів. Серед них визначають:

  1. Режими курсів, які регулюються. Тут у свою чергу можна виділити:
  • незалежне «плавання», засноване на відокремленому «плаванні» валютного курсу, коли цей курс формується під впливом попиту і пропозиції на валютних ринках. (США, Японія, Великобританія, Аргентина, Австралія, Венесуела та інші;
  • кероване «плавання». Воно схоже на вільне, але характеризується більшим втручанням центральних банків, які періодично здійснюють коригування валютних курсів (Греція, Індія, Туреччина, Південна Корея);
  • спільне «плавання» валют країн ЄВС відносно іноземних валют при фіксованих межах взаємних коливань валют.
  1. Режим фіксованих («пов’язаних») курсів, заснований на жорсткій фіксації курсу національної валюти стосовно однієї, добровільно обраної іноземної валюти або «кошика» валют. Такий курс автоматично змінюється в тих самих пропорціях, що й курс базової валюти. Його різновидами є:
  • ординарні валютні курси, прив’язані до долара США (Таїті, Гондурас, Ямайка), французького франка (країни-члени Західноафриканської співдружності);
  • ординарні валютні курси, прив’язані до інших валют (до індійської рупії — валюта Бутану);
  • валютні курси, прив’язані до кошика валют головних торгівельних партнерів (Австрія. Алжир, Фінляндія, Швеція, Ізраїль).
  • валютний курс, який базується на принципі ковзаючого паритету. В цьому випадку за твердої фіксації валютного курсу щодо базової валюти зв’язок між курсами встановлюється не автоматично, а з урахуванням розбіжностей у темпах зростання цін (Бразилія, Чилі, Колумбія, Португалія).

Традиційними методами валютної політики є девальвація і ревальвація. Девальвація являє собою зниження курсу національної валюти щодо іноземних валют або відносно міжнародних валютних одиниць. Ревальвація, навпаки, підвищення

<< | >>
Источник: Андрющенко А. М., Бурляй А. П., Костюк В. С. та ін.. Економічна теорія: Навч. посіб. — К.: Центр учбової літератури,2009. — 520 с.. 2009

Еще по теме § 2. Суть та основні інструменти валютної політики:

  1. 9.8. Кредитна політика банківських установ
  2. § 2. Суть та основні інструменти валютної політики
  3. ТЕМА 4. ВАЛЮТНІ РИНКИ ТА ВАЛЮТНІ ОПЕРАЦІЇ
  4. Розділ 20 і ПРОВЕДЕННЯ МОНЕТАРНОЇ ПОЛІТИКИ: ЗАВДАННЯ ТА ЦІЛІ
  5. Основні інструменти забезпечення фінансової безпеки банків
  6. Глава 3. Фінансова політика і фінансовий механізм
  7. Грошово-кредитна політика в системі економічної політики держави і механізм її впливу на макроекономічні показники
  8. Особливості грошово-кредитної політики України
  9. Валютна політика: особливості її реалізації та інструменти
  10. 3.1.1. Режим таргетування валютного курсу
  11. Теоретичні засади трансмісійного механізму грошово-кредитної політики
  12. Міжнародний досвід посилення гнучкості обмінного курсу
  13. ТЕМА 11. ВАЛЮТНИЙ РИНОК ТА ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ
  14. Суть і структура грошового ринку та механізм його функціонування
  15. Валютна політика та роль НБУ в її реалізації
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -