28. Центральний банк та його функції. Інструменти монетарної політики. Стратегічні і тактичні цілі монетарної політики. Політика „дешевих“ і „дорогих грошей “
Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків. Така організація забезпечує чітке відокремлення емісійної функції кредитної системи від функції кредитного і розрахункового касового обслуговування юридичних та фізичних осіб.
Першу з цих функцій закріплено за Національним банком України, який є найвищим рівнем банківської системи, а решта функцій — за мережею комерційних банків, що становлять її другий рівень.На Національний банк України покладено виключну функцію емісійного центру, кредитне і розрахунково-касове обслуговування комерційних банків. Йому доручено нагромаджувати і зберігати золото-валютні резерви держави, здійснювати єдину державну грошово-кредитну політику, координувати діяльність усіх ланок кредитної системи, визначати курс національної валюти, обслуговувати разом з комерційними банками державний борг, регулювати рівень відсоткових ставок.
Монетарна політика
У загальному визначенні грошово-кредитна політика являє собою систему державних заходів у сфері грошового обігу і кредитних відносин.
Цільовою функцією грошово-кредитної політики є досягнення оптимальної рівноваги ринку грошей з метою забезпечення стабільності грошового обігу. Дана функція підпорядкована стратегічним цілям держави, в тому числі збалансуванню економічного розвитку, забезпеченню повної зайнятості, стримуванню інфляції тощо.
Виконання цільової функції грошово-кредитної політики держави забезпечується шляхом досягнення таких тактичних цілей, як підтримання а) необхідного обсягу грошової маси, б) певного рівня ставки відсотка та в) обмінного курсу.
Цілі грошово-кредитної політики перебувають в ієрархічній взаємообумовленості. Найвищу сходинку в ній займають стратегічні цілі, для досягнення яких і орієнтована загальна функція грошово-кредитної політики, що, в свою чергу, реалізується опосередковано через досягнення тактичних цілей.
Грошово-кредитна політика є складовою загальнонаціональної економічної політики, тому вона стає найбільш результативною, якщо відповідним чином кореспондується з фіскальним, валютним, зовнішньоторговим, структурним та іншими видами державного регулювання.Розробка та безпосередня реалізація грошово-кредитної політики здійснюється її провідними суб\'єктами:
- банківська система — Центральний банк і комерційні банки;
- урядові структури — міністерство фінансів чи казначейство, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів, інші установи.
Дані суб\'єкти застосовують низку інструментів, що поділяються на прямі, опосередковані та додаткові.
До інструментів прямого регулювання відносяться встановлення лімітів кредитування Центральним банком комерційних банків; безпосереднє (пряме) регулювання ставки відсотка; встановлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; встановлення обмежень чи заборона щодо кредитування Центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.
До інструментів опосередкованого регулювання належать:
- зміна норми обов\'язкових резервів;
- зміна облікової ставки (ставки рефінансування);
- операції на відкритому ринку.
Додатковими інструментами грошово-кредитної політики вважаються: проведення грошової реформи; лібералізація цін; регулювання операцій комерційних банків на фондовому ринку; обмеження споживчого кредиту; зміна умов державної реєстрації банків тощо.
Ефективність тих або інших інструментів є похідною від рівня розвитку грошового ринку. Для економічних систем з низьким рівнем розвитку грошового ринку (економічні системи, що розвиваються; перехідні економічні системи) є характерним застосування і прямих, і опосередкованих інструментів.
Із вдосконаленням грошово-кредитних відносин, стабілізації грошового обігу, розвитку ринку цінних паперів відбувається поступовий зсув у бік залучення переважно опосередкованих інструментів. Зупинимося більш докладно на розгляді опосередкованих інструментах.Операції на відкритому ринку — це купівля—продаж державних цінних паперів (облігацій і казначейських векселів). Припустимо, що в країні почали з\'являтися умови для виникнення інфляції. Тоді з метою її запобігання уряд дає вказівку Центральному банку почати продаж державних цінних паперів. У результаті відбувається безпосереднє скорочення грошової маси за рахунок вилучення грошей у комерційних банків та населення в обмін на державні цінні папери. За умов спаду виробництва комерційні банки відчувають гостру нестачу грошових ресурсів, і держава через Центральний банк починає скуповувати у них цінні папери, що призводить до збільшення грошової маси, фінансових можливостей банків і стимулює ділову активність.
Резервна норма. При підвищенні резервної норми можливості комерційних банків кредитувати економіку зменшуються, пропозиція грошей скорочується, що призводить до зменшення інвестицій й уповільнення економічного зростання.
Коли ж треба «підігріти» економіку, перебороти кризові явища, Центральний банк зменшує резервну норму, внаслідок чого кредитні можливості комерційних банків зростають.
Облікова ставка. Реагуючи на зміну економічної кон\'юнктури, Центральний банк може як збільшувати, так і зменшувати облікову ставку, а, отже, зменшувати або збільшувати грошову пропозицію. Зміна Центральним банком облікової ставки, її збільшення або зменшення в теорії і практиці ринкової економіки називається політикою «дорогих» і «дешевих» грошей.
Політика «дорогих» грошей, або рестриктивна грошово-кредитна політика, проводиться урядом у тому випадку, коли необхідно зменшити рівень інфляції. Зростання облікової ставки знижує бажання комерційних банків одержувати кредити і таким чином зменшує грошову пропозицію в країні.
В результаті багато фірм, позбавлених можливості одержати кредит, скорочують виробництво. Проводячи політику «дорогих грошей», уряд ціною падіння виробництва і зростання безробіття намагається знизити темпи інфляції.Політика «дешевих» грошей або експансіоністська грошово-кредитна політика (облікова ставка зменшується) проводиться урядом у тому випадку, якщо необхідно уповільнити спад виробництва, підтримати підприємства, особливо в період структурної перебудови. В результаті відбувається «накачка» економіки грошима, що може викликати зростання інфляції. Тому політику «дешевих» грошей ще називають «політикою інфляційного кредитування».
Центральний банк не в змозі одночасно регулювати рівень грошової маси та ставки відсотка. У зв\'язку з цим рішення щодо спрямованості грошово-кредитного регулювання приймається виходячи з конкретних причин і характеру динаміки попиту на гроші. Як правило, оптимальною є гнучка грошово-кредитна політика, що полягає у встановленні необхідного рівня ставки відсотка. В цьому випадку крива пропозиції грошей буде дуже еластичною, а наслідком реалізації державної політики стане значне збільшення грошової маси у порівнянні зі зміною ставки відсотка (рис. 18.8).
У разі підвищення попиту на гроші внаслідок інфляційних процесів найбільш доцільною є жорстка грошово-кредитна політика, що полягає у підтриманні фіксованого обсягу грошової маси. За умов, що пропозиція залишається майже незмінною і представлена лінією, наближеною до вертикалі, відбудеться підвищення ставки відсотка, що обмежить кредитний потенціал комерційних банків. 
Передатний механізм грошово-кредитної політики
Грошово-кредитна політика має визначений передатний механізм. Як правило, виділяють три головних його ланки:
а) зміна обсягу реальної пропозиції грошей або ставки відсотка;
б) реакція сукупних видатків на динаміку ставки відсотка або грошової маси;
в) зміна реальних обсягів виробництва у відповідь на зміну сукупного попиту.
Припустимо, що Центральний банк зменшив норму резервування. Це призведе до зсуву кривої пропозиції грошей праворуч і зменшення рівноважної ставки відсотка, що означає збільшення обсягів грошової маси (рис. 18.9, а). Відповідно збільшиться обсяг інвестиційного попиту (рис. 18.9,6).
Нарощування інвестиційних видатків призводить до зсуву кривої сукупного попиту AD1 праворуч—вгору в положення AD2 і зростання обсягів виробництва з Y1 до Y2 (рис. 18.9, в).
