29. Інфляція, її показники та наслідки. Антиінфляційна політика. Зв\'язок інфляції та безробіття.

Явище інфляції відоме приблизно з IV-III ст. до н.е., з моменту, коли грошовим товаром утвердилось срібло. До капіталізму інфляція мала обмежений характер і проявлялась у порчі монет і втраті довір’я до них внаслідок зниження вартості виробництва золота.

Інфляція – це стійка тенденція до підвищення загального (середнього) рівня цін, яка проявляється у довгостроковому зниженні купівельної спроможності грошей.

Проблема вимірювання інфляції полягає у тому, що ціни мають тенденцію зростати дуже нерівномірно. Ступінь розвитку інфляції важко виміряти.

На практиці для вимірювання інфляції застосовують два показника – рівня і темпу інфляції.

Рівень інфляції показує як змінились ціни в економіці, визначається за допомогою індексу цін як різниця між значенням цінового індексу (або дефлятора ВВП) та 100%:                

Темп  інфляції показує, як змінилась сама інфляція за певний період, (прискорилась чи сповільнилась) і визначається за формулою:                                                                       .

Дефляція – означає зниження загального рівня цін.  Дезінфляція –  уповільнення темпів інфляції.

“Правило величини 70” – дозволяє швидко визначити кількість років, потрібних для подвоєння рівня цін; число 70 ділиться на щорічний рівень інфляції: якщо ціни щорічно зростають на 7%, то за таких темпів їх рівень подвоїться протягом 10 років (70/7).

Існує чимало класифікаторів інфляції, які угруповують її різновиди за певними характерними ознаками.

За темпами розрізняють:

• помірну – вимірюється однозначним числом за рік (повзуча);
• галопуючу – вимірюється двозначним числом до 200% за рік;
• гіперінфляцію – від 200% і вище.

За можливістю пристосування економіки, також виділяють:

• інертну інфляцію (очікувану, збалансовану) – з постійним темпом, який можна передбачити. Вона може тривати довго і не завдає шкоди, оскільки не змінює відносні ціни. Всі доходи і ціни зростають однаковим темпом, економіка адаптується до цієї інфляції.
• несподівану інфляцію (непередбачену, незбалансовану) – яка супроводжується різким зростанням цін, руйнує грошовий обіг і систему оподаткування; доходи не вдається скоригувати, споживачі не можуть зорієнтуватись в цінах і в стані економіки.

За джерелами походження розрізняють:

• інфляцію попиту – назва вказує на її причину – виникає за умов, наближених до повної зайнятості, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни, намагаючись зрівноважити пропонування і попит, зростають;
• інфляцію витрат (пропонування) – виникає через зростання витрат виробництва у періоди високого безробіття і неповного використання виробничих ресурсів, викликає скорочення сукупного пропонування. Є наслідком впливу несприятливих зовнішніх шоків – підвищення цін на сировину, матеріали, зарплати, які сприяють скороченню виробництва. Цей тип інфляції приводить до стагфляції – ситуації, коли в економіці одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.

  На практиці важко розрізнити інфляцію попиту і витрат – коли підвищується попит, то виникають стимули до підвищення зарплати і цін на сировину.

  За формами прояву розрізняють:

• відкриту інфляцію – це процес знецінення грошей, що проявляється через стійку і тривалу тенденцію до зростання загального рівня цін і відстежується за показником рівня інфляції.
• приховану інфляцію – процес знецінення грошей, який не супроводжується підвищенням загального рівня цін і має інші форми прояву – виникнення дефіциту, тіньового сектора економіки.

Інфляція є складним багатофакторним процесом, який формується під впливом як монетарних, так і немонетарних чинників.

До монетарних чинників, які можуть спричинити інфляцію, відносять:

• невиважену політику центрального банку, внаслідок якої в обігу з’являється надлишок грошей (грошова і кредитна емісія); приріст номінальної кількості грошей за незмінної їх швидкості перевищує приріст обсягів виробництва;
• збільшення швидкості обігу грошей, викликане інфляційними очікуваннями економічних суб’єктів.

До немонетарних чинників відносять:

• невиважену податкову політику держави, коли за високих ставок податку гальмується зростання виробництва і продажу, зростає нерівновага товарного і грошового ринків;
• зростання бюджетного дефіциту та державного боргу;
• мілітаризацію економіки, оскільки вона сприяє збільшенню видатків бюджету, додатковому поглинанню матеріальних і трудових ресурсів, які вилучаються із сфери виробництва товарів та послуг і виступають на ринку виключно у ролі покупців;
• наявність незавершеного будівництва і виробництва;
• монополізацію економіки – у монополізованій економіці інфляція розвивається швидше, оскільки монополія руйнує ринковий механізму і не дозволяє виробництву адекватно реагувати на коливання попиту;
• чинники зовнішньоекономічного впливу – потоки короткострокових спекулятивних капіталів; зростання цін на імпортні енергоносії – посилює інфляцію витрат.

Згідно з кейнсіанськими антициклічними рекомендаціями у повоєнний період країни застосовують стимулювальну фіскальну політику, яка зрештою дає побічний негативний ефект у вигляді інфляції.

Крива Філліпса на рис. 13.1) стала тим відкриттям, яке розбило кейнсіанський ідеал досягнення повної зайнятості без інфляції як мети економічної політики. Стабільність цін і безробіття виявилися несумісними: зменшення безробіття досягається тільки за рахунок прискорення інфляції, а зменшення інфляції передбачає зростання числа безробітних. Таким чином, сподівання на одночасне досягнення стійких цін і повної зайнятості поступилися місцем вибору між стабільністю цін і повною зайнятістю, умови „компромісу“ визначалися нахилом кривої.

Неокейнсіанці використали інструментарій Філліпса в обґрунтуванні своїх рекомендацій для економічної політики. Вони запевняли, що хоча підкачування сукупного попиту за рахунок урядових видатків призводить до зростання дефіциту бюджету, отже, прискорює інфляцію, підстав для занепокоєння немає. Інфляція буде регулюватися державою, а регульована інфляція може бути навіть корисною, оскільки виступає додатковим генератором сукупного попиту. Таким чином, за виваженого державного регулювання можна збалансувати помірну інфляцію з незначним рівнем безробіття.

Проте у 70-х роках, коли постійним явищем і головною макроекономічною проблемою багатьох країн стала стагфляція, виявилося, що „крива Філліпса” не відображає реальних економічних процесів.

Новий погляд на криву Філліпса ґрунтувався на її розмежуванні у коротко- і довгостроковому періодах і був обґрунтований монетаристами М.Фрідменом та Е.Фелпсом, а згодом Р.Лукас довів вертикальну траєкторію останньої на рис. 13.1).

Монетаристи визнали обернену короткострокову залежність між рівнем безробіття і лише темпом „неочікуваної“ інфляції, яка є результатом помилкової економічної політики. Монетаристське трактування „кривої Філліпса“ передусім враховувало інфляційні очікування: короткострокові криві Філліпса відповідають різним інфляційним очікуванням економічних суб’єктів.

Припустимо, що початковий стан економіки характеризується певними параметрами зайнятості та інфляції за певних інфляційних очікувань. Якщо уряд вирішить скоротити безробіття, результатом стане збільшення грошової маси в обігу, інфляційне стимулювання сукупного попиту. Початковим ефектом буде підвищення номінальної заробітної плати і попиту на продукцію, яка виробляється. Фірмами і домогосподарствами, з урахуванням минулих, більш низьких інфляційних очікувань, це буде сприйнято як підвищення реальної заробітної плати і реального попиту. Результатом стане збільшення пропонування праці і розширення виробництва. Проте з плином часу економічні агенти усвідомлять, що їх інфляційні очікування були заниженими і реального росту заробітної плати не відбулося. Зважаючи на новий рівень інфляції, вони починають підвищувати свої вимоги до заробітної плати.

М. Фрідмен вважає, що у короткостроковому періоді підтримувати низький рівень безробіття і задовольняти зростаючі вимоги робітників можна ціною випереджаючої інфляції. Проте тривалий час таке становище зберігатись не може. У довгостроковій перспективі і підприємці, і наймані робітники починають враховувати новий рівень інфляції у своїх рішеннях.

Монетаристи виходять з того, що зайнятість пов’язана лише з короткостроковою непередбаченою інфляцією, оскільки вона відхиляє рівень безробіття від природного. В умовах довгострокової рівноваги зберігається стабільний і оптимальний для економіки природний рівень безробіття, до якого економіка повертається, незважаючи на урядові заходи стимулювання зайнятості, тому довгострокова – вертикальна – крива Філліпса відповідає потенційному обсягу виробництва.

Вчені вказують на існування різних видів втрат від інфляції.

• Більшість людей вважають, що інфляція веде до зниження купівельної спроможності грошей, викликає зниження рівня життя. Але глибший розгляд питання показує помилковість цього судження. Дійсно, покупці платять більше. Але оскільки доходи більшості людей отримуються за рахунок продажу ними різних послуг (наприклад, праці), зростання доходів йде паралельно зі зростанням цін. Таким чином, інфляція сама собі не знижує купівельну спроможність доходів  населення. Хибне уявлення з’являється від того, що люди не усвідомлюють принципу нейтральності грошей. Якщо зростання доходів відбувається тими ж темпами, що і зростання цін, то реальні доходи не змінюються.
• Ефект “стоптаних черевиків” – інфляція представляє собою різновид податку на власників грошей. Податки як такі не призводять до додаткових витрат суспільства, вони лише перерозподіляють доходи від домогосподарств до держави. Але люди часто хочуть уникнути податків. Так само із інфляцією: люди прагнуть мінімізувати свої втрати, через це тримають більше грошей на депозитах, які дають процент. Відповідно їм доводиться частіше знімати гроші із свого банківського рахунку. Регулярні відвідування до банку (поклали – зняли) сприяють швидкому зношуванню взуття, саме тому так називають витрати, пов’язані з втратою часу на відвідування банків та іншими незручностями.
• Витрати “меню” – більшість фірм змінюють свої ціни не часто – приблизно 1 раз на рік, тому що це вимагає додаткових витрат, які називають витрати “меню” з “ресторанної практики” – треба друкувати прейскуранти, каталоги, розсилати їх дилерам і покупцям, і т.п. Інфляція змушує фірми йти на ці витрати “меню”, коли треба міняти ціни чи не щодня.
• Зміна відносних цін і нераціональне розміщення ресурсів – розподіл обмежених ресурсів в ринковій економіці відбувається у відповідності із відносними цінами. Споживачі порівнюють ціни з якістю товарів. А споживчий вибір визначає розподіл ресурсів серед фірм і галузей. Якщо інфляція змінює відносні ціни, то інформація спотворюється, тоді їх рішення не сприяють найкращому розподілу ресурсів.

• Спотворення, викликані інфляційним податком – інфляція спотворює деякі податки, наприклад, фактично посилює податки на доходи, які приносять заощадження. Подоходний податок знімається з доходу, обчисленого по мінімальній ставці проценту, а ця ставка в значній мірі є компенсацією від втрат інфляції. Реальна ставка не змінюється, але номінальна зазнає впливу інфляції.

Першим дослідив цей зв’язок І.Фішер, тому залежність зміни номінальної ставки проценту від темпів інфляції називають ефектом Фішера: зміна номінальної ставки в залежності від темпів інфляції відбувається у співвідношенні один до одного. У відповідності з ефектом Фішера і зміною податку привабливість заощаджень для населення знижується. Але заощадження – основні інвестиційні ресурси, тому інфляція обмежує швидкість довгострокового економічного зростання.

• Ще один наслідок інфляції – зміна міри вартості грошей – веде до невірної оцінки доходів фірм бухгалтерами. Інфляція не дає можливості інвесторам правильно оцінити найбільш прибуткові компанії, що утруднює роботу фінансових ринків – куди спрямувати інвестиції. Інфляція, таким чином, породжує помилки.
• Особливий вид витрат несподіваної інфляції – довільний перерозподіл багатства. Несподівані стрибки цін можуть перерозподілити багатство від кредитора до позичальника, тому що позичальник повертає борг знеціненою валютою. Особливо це буває при гіперінфляції. Непередбачена інфляція шкодить кредиторам, групам з фіксованими доходами, власникам заощаджень.

Всі зміни від інфляції не завжди піддаються прямому виміру. Якщо темпи інфляції не більше 10%, то думки вчених про вплив інфляції розходяться. Більшість вважають, що вона негативно впливає на стан виробництва і зайнятості. Гіперінфляція може підірвати фінансову систему, руйнує виробництво.

Антиінфляційна політика спрямована на зниження темпів зростання цін. Заходи державного антиінфляційного регулювання включають антиінфляційну стратегію – цілі і засоби довгострокового характеру, спрямовані на подолання причин інфляції, і антиінфляційну тактику – короткострокові заходи, покликані зняти інфляційну напругу в економіці без ліквідації причин інфляції. Уряд має у своєму розпорядженні цілий набір як монетарних, так і фіскальних важелів, які дозволяють стримувати і долати інфляцію. Серед них – контроль за грошовою емісією, жорстке лімітування приросту грошової маси; скорочення бюджетного дефіциту, недопущення його емісійного фінансування; нарешті, в умовах гіперінфляції – проведення грошової реформи конфіскаційного типу.

Антиінфляційна політика може проводитись у формі „шокової терапії“ або градуалістичної (поступової) політики. При „шоковій терапії“ здійснюється жорстка монетарна політика, паралельно застосовуються такі заходи як лібералізація господарської діяльності, збалансування державного бюджету, підвищення податків, скорочення урядових видатків, у т.ч. соціальних програм. Ці зміни є надзвичайно болісними для економіки, а ціною приборкання інфляції, як правило, стає спад виробництва і зростання безробіття. До переваг цієї політики, за умови високого ступеня довіри економічних суб’єктів до уряду, відносять різке зниження не лише інфляції, але й інфляційних очікувань, що створює передумови для подальшого стійкого безінфляційного розвитку. До переваг градуалістичної політики, яка здійснюється шляхом багаторазового незначного зниження темпів інфляції, податкового стимулювання підприємницької діяльності, відносять збереження відносної соціальної стабільності, уникнення глибокого стаду виробництва, але ця політика не дозволяє швидко приборкати інфляцію, насамперед, через збереження відносно високих інфляційних очікувань.

Вибір і ефективність того чи іншого шляху подолання інфляції значною мірою визначається конкретними умовами країни і можливостями її економіки.