Монархічна державність на землях сучасної України

Історія державності на території України триває протягом тисячоліть. Умовно її можна поділити на наступні періоди: доантичний (держави й цивілізації аріїв, Аратта-Трипілля тощо), античний (грецькі поліси, держави скіфів, сарматів, роксоланів та ін.), давньоруський (Київська Русь та князівства після її розпаду), польсько-литовський (Велике князівство Литовське, Річ Посполита), козацький (Гетьманат та Запоріжжя), посткозацький (залежність від Російської, Австрійської імперій тощо), першоукраїнський (існування УНР та ЗУНР на початку ХХ століття), радянський (існування УРСР) та пострадянський (сучасний період).

У свою чергу монархічна державність існувала на території сучасної України аж до першоукраїнського періоду. При цьому до польсько-литовського періоду українські землі, так чи інакше, мали власну державу і власного монарха, але, після остаточного занепаду Київської Русі, держава і монарх набули для жителів України виключно зовнішнього характеру.

Щодо доантичного періоду існування української

державності, то він практично не розроблений сучасними істориками. Здебільшого його популяризують талановиті дилетанти. Як приклад, можна назвати Ю. Канигіна (здійснив спробу описати першу в світі цивілізацію, яка виникла на землях сучасної України і отримала назву Аратта) та М. Чугуєнка (навів численні приклади існування арійської державності на території сучасної України, зокрема в низині Дніпра).

Що стосується Аратти, то таку назву начебто мала територія поширення Трипільської культури. Існує декілька точок зору на Трипілля. Так, відомий письменник О. Шарварок стверджує, що в Трипіллі «...держави просто не було»^{[330] [331]}. Цю точку зору поділяє доктор соціологічних наук С. Макеєв, який наполягає на надзвичайному розгалуженні трипільського суспільства, що, без сумніву, не сприяє утворенню держави.

На відміну від вчених, що заперечують існування державності в Трипіллі, О. Асов та Ю. Шилов наполягають на протилежному. Так, відомий український історик Ю. Шилов доводить, що на території Трипілля існувала перша в світі держава під назвою Аратта, вища влада в якій належала жерцям, що мали назву «брахмани-правителі». Як пише вчений: «Священнослужителі, а не воїни правили нею»^[333]. Водночас влада жерців не була довічною. З їхньої точки зору, існувало три рівні жертовності: мала (дарування Богові худоби), середня та велика (спалення усього майна аратів, у тому числі міста та села і переселення на інше місце). Щодо середньої жертовності, то нею була самопожертва людини, а особливо брахмана-правителя: «Кожен здатен знімати вселенські протиріччя аж до буття-і- небуття, вилучаючи з тіла «людини»-пуруші її безсмертну віраж- «сяяння», або ж «душу». Тому не бояться брахмани - «ті, хто молиться» - ступати у ритуальний вогонь: доки вони є сильними - виходять з полум’я неушкодженими, коли ж слабшають - відлітають у полум’ї до богоподібних предків»^[334].

На тому ж самому акцентує нашу увагу відомий російський публіцист О. Асов, який зазначає, що «...на початку людської історії ремесло правителя було не настільки приємним, як зараз. Судячи з усього, після закінчення правління, яке здебільшого тривало менше року, правитель повинен був принести себе у жертву богам (і так символічно самому стати богом) задля процвітання країни.

Скоріше за все, такий відхід до богів трактувався як благо для усього суспільства, з чим, відверто кажучи, можна й погодитись. Справді, за таких звичаїв правителями ставали лише з

власного переконання, і за рік правління цар таких високих моральних якостей повинен був максимально викластися і робити те, що інші роблять протягом правління виключало дворові зловживання владою»^{[335] [336]}.

усього життя. В цілому таке інтриги, боротьбу за трон,

Таким чином, аналіз двох дозволяє нам стверджувати, що державність могла існувати ще з часів Трипільської культури. Водночас, якщо Ю. Шилов в основному наголошує на правлячій верхівці Аратти (жерці-брахмани), то О. Асов надає нам уявлення про існування в цій державі царя.

останніх джерел, у принципі, на території сучасної України

На відміну від Аратти, стародавні арії мали чітко вождівську структуру влади. На цьому, зокрема, наголошує Ю. Шилов³³.

Проте і «українські» арії, і Аратта поки що є лише науковою гіпотезою, яка ще потребує свого доведення. Більш дослідженим на сьогодні є античний період існування державності на території сучасної України, зокрема грецьких полісів Ольвії, Херсонеса та ін., Боспорського царства (столиця Боспорського царства місто Пантікапей знаходиться на місці нинішньої Керчі в Україні, а отже, на нашу думку, незважаючи на той факт, що ця держава існувала як на Керченському, так і на Таманському півостровах, вона все ж таки повинна аналізуватися в рамках розвитку державності на території України, а не Росії), степових цивілізацій кіммерійців, скіфів та сарматів тощо.

Аналізуючи державний лад грецьких полісів північного Причорномор’я, слід мати на увазі, що він практично дублював інші поліси Еллади. Саме тому можна вважати, що в них існував колективний правитель держави у вигляді колегії архонтів на чолі з першим архонтом, який, до того ж, командував військами поліса. Як вказував доктор юридичних наук В. Гончаренко: «Колегія архонтів керувала усіма іншими колегіями, могла скликати у разі необхідності народні збори»³³.

Щодо Боспорського царства, то спочатку, на думку українських вчених, це був союз грецьких полісів, «...кожний із яких зберігав певну частку самостійності у внутрішніх справах». Саме тому характер перших правителів Боспору (маються на увазі Археанактиди) був досить своєрідним: всі вони вважалися архонтами Пантікапею і усього Боспору.

З приходом до влади нової династії (Спартокідів) характер влади Боспорських правителів змінюється. Тепер вони стали вважатися архонтами Боспору і, одночасно, царями підвладних туземних племен. Після приєднання до Боспору Феодосії правитель Левкон І обрав для себе титул «архонта Боспору і Феодосії, який царює над сіндами, торетами, дандаріями та псесами»³³.

З IV ст. до н.е. у Боспорі виникає територіальна діархія, коли Левкон І став правителем європейського Боспору, а його ^{[337] [338] [339]} співправитель Горгіпп - азіатського. Цю традицію продовжили Спарток ІІ та його співправитель Перісад І.

Поєднання архонта і царя зберігалося аж до ІІІ століття, коли Спарток ІІІ став називати себе «царем Боспору». Цей титул зберігався аж до початку нашої ери, коли цар Боспору став необмеженим правителем держави, що розпоряджається усіма матеріальними та людськими ресурсами царства. В його руках зосереджується вища законодавча, виконавча і військова влада, а також прерогативи вищого жерця. Царі були верховними власниками та розпорядниками земель, міст та поселень. Вони призначають посадових осіб, їм підкоряються судові органи. Царі Боспору стають найбагатшими торговцями та власниками майстерень і промислів. Вони починають називати себе «царями царів».

На початку І століття до н.е. Боспор опинився під владою Понтійського царя Митридата IV Євпатора і тимчасово припинив своє існування як самостійна держава. Після того ж, як проти Митридата повстав його син Фарнак і цар загинув від руки одного з Фарнакових воїнів, підставивши «...під його ніж своє горло»^[340], Боспор потрапив у залежність від Митридатового суперника - Римської держави. З цього моменту правителі Боспору отримали офіційний титул «друга кесаря та друга римлян»^[341]. Це пояснюється тим, що саме від кесаря (римського імператора) боспорські царі отримували регалії своєї влади - курильне крісло, скіпетри тощо.

Боспорське царство занепало після Великого переселення народів під ударами готів та гунів. Фактично ж воно припинило своє існування у VI ст. н.е., коли увійшло до складу Візантійської імперії як її безпосереднє володіння.

Якщо Боспорське царство спочатку виникло як аналог Еллади (конфедерації давньогрецьких полісів) Північного Причорномор’я, а потім перетворилося на «класичну» Східну деспотію, то народи так званої «номадичної цивілізації» (за визначенням Ю. Канигіна^[342]) оминули цей тип держави. Так само, як і євреї, хети та яванці, народи Північного Причорномор’я (кіммерійці, скіфи, сармати) опиралися на озброєний народ. Саме це дозволило їм уникнути утворення на своїй території деспотичних монархій.

До нас не дійшло письмових джерел безпосередньо цих народів. Саме тому слід опиратися на свідчення еллінів. Так, ми можемо судити про відсутність існування центральної влади царів у кіммерійців саме за свідченням давньогрецького історика Геродота. Згідно з його «Історією», кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитись, що їм робити. З точки зору більшості було краще не опиратися ворогу. Водночас царі вирішили воювати до останнього, але не коритися завойовникам. Результатом конфлікту між царями та їхніми підданими стала битва, у якій царі зазнали поразки. Всіх, хто загинув, кіммерійці поховали біля річки Тирас. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну безлюдною і зайняли її.

У наведеному прикладі царями кімерійців не слід вважати якихось правителів. На цілком слушну думку одного з дослідників етнічної історії С. Наливайка, кімерійські царі є своєрідним аналогом загальновідомих царських скіфів^{[343] [344]}. Утім історія донесла до нас імена окремих кімерійських вождів: Мадій, Туґдамме, Сандакшатра, Теушпа.

У скіфів же правителем був цар, влада якого передавалася у спадщину. На той час вже склалося уявлення про божественний характер царської влади. Саме тому у багатьох випадках правитель сам виконував обов’язки жерця.

344 функції: «Вождь на війні був суддею у мирний час».

На думку доктора юридичних наук В. Гончаренка: «Влада царя нічим не була обмежена у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що цар Атей одноосібно вирішував багато важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у ІІ ст. до н.е. були Скілур і його син Палак, а в другій половині І ст. н.е. - Фарзой та Інісмей, які зосередили у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалася скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіпом ІІ свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонець»^[345].

Однак, не заперечуючи значення вищевказаного прикладу як ілюстрації могутності скіфських царів, ми водночас не можемо погодитись з думкою про необмежений характер їхньої влади. Вказані приклади, на нашу думку, ілюструють можливості скіфських царів. Проте і їхня влада знала обмеження, тобто звичаї.

Як приклад, можна знову згадати долю царя Скіла, якому його піддані відтяли голову, що ще раз доводить факт обмеженості влади скіфських царів. Саме тому, на нашу думку, в Скіфії існувала так звана традиціоналістична монархія.

Держава скіфів була знищена сарматами, які, утім, не утворили власної держави. Їхня владна система нагадувала вождівство, хоча й мала одну якісну особливість: вождями, зазвичай, були жінки. На цьому наголошували як дореволюційні історичні джерела, так і сучасні. Зокрема українські історики прямо вказують на те, що сармати були «керовані жінками».

У свою чергу, сармати були знищені готсько-гунською навалою. Саме це, в свою чергу, дозволило піднятися східнослов’янському етносу, який створив власну імперію - Київську Русь.

В своєму розвитку вона пройшла, умовно, три етапи: зародження, розквіту та занепаду.

На етапі зародження державності слов’яни жили в умовах первісної демократії. Як слушно вказував з цього приводу Прокопій Кесарійський у своїй праці «Про готичну війну»: «Ці народи, слов’яни та анти, не підлягають однодержавній владі, але з самого початку живуть під загальнонародним повелінням»³⁴.

Інший дослідник - географ Масуді у своєму творі «Золоті луки» писав у Х ст. про східних слов’ян, що одне із слов’янських племен, корінне між ними, колись панувало над іншими, верховний цар був у нього, і цьому цареві підкорялися усі інші царі; але потім розпочався розбрат між їхніми племенами, їхній союз було зруйновано, вони розділилися на окремі коліна, і кожне плем’я обирало собі окремого царя^{[346] [347] [348] [349] [350]}.

Як ми бачимо, на етапі зародження давньоруської державності існував саме виборний принцип формування влади

князів. Саме цей варіант підтримувала й політико-правова ідеологія дохристиянської Русі. Так, зокрема, у «Велесовій книзі», цій збірці «...епічних історико-релігійних творів

дохристиянського періоду в Україні»³⁵, автори виступають проти спадкування влади князем. На думку одного з коментарів «Велесової книги» Д. Дудка, її політичний ідеал полягає у вічовій, родоплемінній демократії, коли вища влада належить вічеві, а князі регулярно обираються вічем та є йому підзвітними. Спадкова ж княжа влада осуджується як джерело смут, знесилення народу та втрати незалежності. «У ті часи, - зазначається у «Велесовій книзі», - після Кия князів обирали багато батьків, і князів особливих, і будь-яких, так що ті, хто після княжіння був усунутий вічем від влади, ставав звичайним чоловіком та землю орав. І так князям було наказано піклуватися про людей і хліб отримувати, і їжу, і будь-які пожитки від людей своїх. Нині ж бачимо зовсім інше: і полюддя князі беруть, і синам владу передають - від батька до сина і аж до правнука».

Велику роль у ліквідації вічового укладу відіграли варязькі набіги. Так, у 859 році варяги зненацька вдерлися на землі слов’ян та наклали на них данину. Через десять років після цього слов’яни повстали й вигнали варягів. Літописець Нестор описує ситуацію після цього так: «Влітку 6370 року вигнали варягів за море і не дали їм данини, і почали самі собою володіти. І не було серед них правди, і повстав рід на рід, і були між ними усобиці, і почали воювати між собою. І сказали вони собі: «Пошукаємо собі князя, який би володів нами та судив би нас за правом». І пішли за море до варягів, до русі, адже саме так називалися ті варяги - Русь, як інші називаються шведами, інші ж норманами, англи, інші готи, ці ж - так. Сказали русі чудь, слов’яни, кривичі усі: «Земля наша велика і багата, але порядку в ній нема. Приходьте княжити та володіти нами». І зібралися три брати з родами своїми, і узяли з собою усю Русь, і спочатку прийшли до слов’ян, і зрубили місто Ладогу, і сів у Ладозі старіший Рюрик, і інший - Синьовус - на Білім озері, а третій - Трувор - у Ізборську. І від тих варягів назвалася руська земля. Новгородці ж, люди новгородські - від варязького роду, насамперед, слов’яни. Два років потому помер Синьовус та брат його Трувор. І взяв усю владу один Рюрик, і пішов до Ільменю, і зрубив містечко під Волховом, і назвав його Новгородом, і сів тут княжити, роздаючи волості та міста рубити ^{[351] [352]}

- тому Полоцьк, іншому Ростов, цьому Білоозеро. І по тим містам варяги - прибульці, а спочатку населення у Новгороді - словени, у Полоцьку - кривичі, в Ростові - меря, у^ Білоозері - вісь, в Муромі - мурома, і всім цим володів Рюрик»³⁵.

Ці події отримали назву «призвання варягів на Русь».

Трохи інакше описує цю ситуацію «Іоакимів літопис». За словами автора літопису новгородського єпископа Іоакіма Корсунянина, князь Гостомисл, спочатку розгромивши варягів, наприкінці життя не зміг знайти собі спадкоємця. Одного разу, прокинувшись і «...бачачи кінець життя свого, зібрав старійшин землі від слов’ян, русі, чуді, весі, мері, кривичів та дреговичів, розповів їм про своє сновидіння і направив обранців до варягів прохати князя. І прийшли після смерті Гостомисла Рюрик з братами його та родичі їх»^{[353] [354]}.

Як ми бачимо, з точки зору «Іоакимова літопису» «призвання варягів на Русь» було не якоюсь глобальною подією, що призвела до появи давньоруської державності, а звичайним актом призвання князя на трон, адже і самого Гостомисла було спочатку запрошено князювати^[355].

Те ж саме стосується першого відомого з літописів князя - християнина Аскольда, який став князем за наказом Рюрика після того, як поляни «...прислали до Рюрика знатних мужів прохати, щоб надіслав він до них сина чи іншого князя князювати. Він же дав їм Аскольда та воїнів з ним відпустив. Аскольд же, коли прийшов, заволодів Києвом»^{[356] [357]}.

Процес же формування великокняжої влади «Іоакимів літопис» подає наступним чином: «Рюрик після смерті братів заволодів усією землею, не маючи ні з ким війни. На четверте літо свого княжіння переселився із старого у Новий град до Ільменю, піклуючись про управління та правосуддя, як і дід його. І щоб усюди суд та розправа не зменшились, посадив в усіх містах князів із варягів та слов’ян, сам же назвався князем великим, грецькою «архікратор» чи «василевс», а вони - князями підручними»³⁵.

Після смерті Рюрика його шурин Олег разом із сином Рюрика Ігорем пішли разом з військом до Києва, вбили Аскольда і захопили місто. Таким чином почала формуватися Київська Русь, де князі вже з часів Ігоря та його дружини Ольги або отримували владу в спадщину, або узурпували її.

На думку відомого історика М. Карамзіна, влада князя того періоду носила обмежений характер. Це обмеження відбувалося внаслідок особливої ролі княжої дружини. Зокрема історик пише: «Князі привели із собою багатьох незалежних Варягів, які вважали їх більше за своїх товаришів, аніж за Державців, і йшли на Росію владарювати, а не підкорятися. Ці Варяги були першими чиновниками, знаменитими воїнами та громадянами; складали відбірну Дружину та верховну раду, з якими Державець був змушений ділитися владою»³⁵.

В період зародження давньоруської держави статус правителя був невизначеним. Був невизначеним і його титул. Та, хоча одні автори використовували назву «великого князя» (наприклад, вищезгаданий «Іоакимів літопис»), існували й інші терміни. Так, сподвижника князя Аскольда на ім’я Дір називали царем³⁵. Надаючи хвалебну шану князю Володимиру Великому, Київський митрополит Іларіон в одній із проповідей, збірник яких отримав назву «Слово про Закон і Благодать», використовує термін «каган»: «Похвалім же і ми, по силі нашій, малими похвалами, що великі і дивні діла доконав, нашого учителя й наставника великого кагана землі нашої Володимира»³⁶.

Не було усталеним і формування монархічної влади. Так, на початку зародження давньоруської держави існувало два основних способи формування державця: спадкування та вибори. При цьому спадкування могло відбуватися як у вигляді прямої передачі влади (від Святослава до Ярополка), так і у вигляді узурпації (від Ярополка до Володимира Великого). Щодо виборів, то обирати могли як представника народу-виборця (князь Кий), так і представника іншого народу (Гостомисл, Рюрик, Аскольд).

На нашу думку, остаточно Київська Русь сформувалася після приходу до влади Ярослава Мудрого, коли було створено порядок княжого володіння Руською землею. На думку В. Ключевського: «Досить важко сказати, який порядок княжого володіння існував на Русі при попередниках Ярослава, і навіть чи існував будь-який певний порядок»³⁶. ^{[358] [359] [360] [361]}

Цей порядок було встановлено на підставі низки статутів. Так, в Статуті князя Ярослава Мудрого про церковні суди він сам, як правитель держави, офіційно називає себе «великим князем». При цьому слово «великий», на цілком слушну думку

B. Ключевського, означає «старший». Саме цим терміном князь Київський відрізнявся від молодших князів - володарів наділів³⁶.

Проте більше значення має заповіт князя Ярослава, даний ним своїм синам: «Ось я покидаю цей світ, діти мої! Любіть одне одного, тому що ви - рідні брати, від одного батька та від однієї матері. Якщо будете жити у злагоді між собою, то бог буде з вами. Він підкорить вам усіх ворогів, і будете жити в мирі; якщо ж станете ненавидіти одне одного, сваритися, то й самі загинете і знищите землю батьків й дідів ваших, яку вони отримали трудом своїм великим. Так живіть же мирно, слухайтесь одне одного; свій стіл - Київ я доручаю замість себе старшому сину своєму та брату вашому Ізяславу; слухайтесь його, як мене слухались: хай він буде вам замість мене»^{[362] [363] [364]}. Самому ж Ізяславу Ярослав наказав: «Якщо хто захоче скривдити брата, то допомагай скривдженому»^[365].

Таким чином, в результаті була встановлена система ототожнення держави з родом, з династією, де великий князь був не стільки правителем, скільки названим батьком для інших князів. Причому, якщо В. Ключевський відносить це явище до Володимира Великого^{[366] [367] [368]}, то С. Соловйов - лише до Ярослава Мудрого³⁶. На нашу думку, правим є останній історик, адже саме з часів Ярослава було затверджено порядок спадкування влади, чого не було раніше.

Проте з В. Ключевським слід погодитись у тому, що на Русі вже не було «...ані одноосібної верховної влади, ані особистого наступництва за заповітом»³⁶.

І хоча значення великого князя була достатньо високим, а його повноваження мали більшу сферу дії (зокрема він розподіляв володіння між молодшими родичами, «наділяв» їх, розбирав їхні суперечки та судив їх, піклувався про сиріт, був «найвищим піклувальником землі Руської», «думав та гадав про Руську землю», про честь свою та своїх родичів³⁶), але керуючи Київською Руссю та своїми родичами, у більш важливих випадках діяв не один, а збирав князів на загальну раду. Фактично при цьому він, піклуючись про виконання постанов цієї родичівської ради, взагалі діяв як представник та виконавець волі усього державного княжого роду. Таким чином, можна стверджувати, що в Київській Русі після смерті Ярослава Мудрого встановилася колегіальна форма глави держави, виразником якої був Великий князь Київський.

На цілком слушну думку О. Бушкова, саме ця родичівська система, яка спрацьовувала раніше, в часи пізніх Рюриковичів призвела до занепаду Київської Русі, адже представників вказаної династії виявилося більше, аніж було наділів³⁷.

Деяку спробу ліквідувати колективне правління державою здійснив Володимир Мономах. Насамперед це стосувалося його спроб, після обміркування певних питань на нараді, вирішувати усі справи самому. В «Повчанні» він з цього приводу вказував: «У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тівуна, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод»^{[369] [370] [371]}.

Після смерті Володимира Мономаха розпочався занепад Київської Русі. Важливу роль при цьому відіграли, на нашу думку, саме династичні проблеми, адже протягом давньоруської історії в державі п’ять разів змінювалися не лише правителі, а й правлячі доми (Аскольд, Ольговичі, Рюриковичі, Ярославичі, Мономаховичі).

Від свого занепаду руська держава стала ареною запеклих міжусобних війн, метою яких, на цілком слушну думку М. Чугуєнка, було відродження імперії^[372].

Врешті-решт Київська Русь перетворилася на конгломерат невеликих (порівняно з давньоруською імперією) князівств, найвідомішими з яких стали Володимиро-Суздальське (на нашу думку, основа сучасної російської державності) та Галицько- Волинське (з нашої точки зору - основа сучасної української державності).

Історія останнього являє нам гостру боротьбу між боярами та князями. Причому останні далеко не завжди мали можливість диктувати свою волю аристократії. Так, свого часу князь Ярослав Володимирович Осмомисл був змушений уступити боярам навіть у сфері свого приватного життя: заприсягтися на Біблії, що він виконає свій подружній обов’язок з некоханою дружиною Ольгою Юріївною.

Водночас були й князі, що мали незалежність від бояр. Так, Роман Мстиславович Волинський свого часу сказавши: «Не можна їсти безпечно мед, не знищивши бджіл; не буде пахнути корінь, якщо його не потовчеш»^[373], знищив багатьох з представників боярства.

Проте, найцікавішим для нашої теми є його син Данило Романович, який 1253 році став королем. Ця подія стала можливою внаслідок того, що легат папи Інокентія IV, прибувши з Рима, поклав на Данила королівську корону. Його син Лев Данилович, підписуючись під документами, називав себе Королем Руським^[374]. Таким чином, по суті, на території Галицько- Волинського князівства існувала королівська влада. Утім вказаний титул короля, незважаючи на його визнання у світі, всередині країни не користувався особливою популярністю, що змушувало того ж Льва Даниловича назвати себе Великим князем Володимиро-Волинським, Київським, Галицьким, Луцьким, Дорогочинським^[375].

Великий князь був правителем Галицько-Волинського князівства. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти та здійснювати поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства. Князі Галицько - Волинської землі мали судові повноваження. Вони очолювали також усю військову організацію князівства. Князю належало також право збирання податків, чеканки монет та розпорядження казною, визначення розміру та порядку стягнення митних платежів. Прерогативою великокняжої влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Крім того, великі князі прагнули впливати й на церковну організацію, використовуючи її у своїх інтересах. Саме за згодою Великого князя призначалися єпископи, які лише потім зводилися у сан київським митрополитом. Це, без сумніву, сприяло звеличенню влади князя.

Діяльність великих князів Галицько-Волинського королівства, яка була спрямована на об’єднання руських земель, не мала успіху. Цьому передували як внутрішні, так і зовнішні чинники. Так, до внутрішніх чинників належав факт існування в країні сильної опозиції в уособленні бояр та міст, які, за висловом В. Ключевського, «...звикли втручатися у княжі відносини»^{[376] [377]}. Зовнішніми ж чинниками була агресія з боку Польщі, Литви, Угорщини та Молдавії. Як відомо, в середині XIV століття територія Галицько-Волинського королівства була поділена між Польщею, Литвою та Молдавією.

Інші ж центри південної, західної та південно-західної Київської Русі також зазнали істотного впливу зовнішніх ворогів і врешті-решт увійшли до складу держави, яка мала офіційну назву «Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське». При цьому, з нашої точки зору, Литва того часу об’єднувала у собі землі нинішньої Білорусі, Жемантія чи Жмудь - Литви, а «Руська земля» - України.

Вказана держава утворилася здебільшого як добровільне приєднання до Литви багатьох руських князівств. В силу ж того, що до середини XVI століття литовці не мали власної писемності, давньоруська мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського, на якій велося діловодство та писалися літописи, а сам Великий князь Литовський Гедимін називав себе не інакше як 377

«королем руських».

Проте після смерті Гедиміна ситуація змінилася.

У 1385 році Велике князівство Литовське уклало союзний договір з Польським королівством (так звана Кревська унія), за яким литовський князь Ягайло обирався польським королем і, зобов’язуючись прийняти католицтво, зробив цю релігію державною для Литви. В результаті цього розпочалося об’єднання Польщі та Литви у єдину державу. У 1401 році цей процес було перервано внаслідок укладення Віленської угоди. Проте вже в 1413 році була укладена унія у місті Городлі, яка надала можливість польсько-литовській владі знищити залишки давньоруської державності, що існувала в рамках Великого князівства Литовського. У 1452 році Волинське князівство було ліквідовано і перетворилося на звичайну литовську провінцію. У 1471 році великий князь Литовський Казимир після смерті останнього з київських князів Олельковичів призначив своїм намісником у Києві католика Мартина Гештовта. Таким чином, руська державність в рамках Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського була ліквідована.

Виходячи з усього вищенаведеного, можна зробити висновок: Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське не можна вважати прямим попередником сучасної України, а тому її правителя, якого Статут Великого князівства Литовського, прийнятий у 1529 році назвав Господарем, присвятивши розділ перший «Про персону Господарську» (див. додаток 1), некоректно вважати українським монархом. Фактично інститут правителя держави на українських землях починає зникати після приєднання руських земель до Литви, а остаточно - після 1471 року.

У 1569 році Люблінська унія об’єднала Польське королівство та Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське у єдину державу Річ Посполиту. Її основним законом стала так звана «Родомська конституція», яка діяла на всій території цієї імперії і істотно обмежувала прерогативи короля.

Ідею ж такого обмеження підтримували не лише представники польсько-литовської шляхти, а й представники української філософської еліти.

Так, у XVI столітті відомий український мислитель Станіслав Оріховський-Роксолан писав королю Сигізмунду ІІ Августу: «Отже, коли тебе запитають: хто ти? - відповідай побожно і правдиво так: я король - вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнувся віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон скаже»^[378].

Поділяв ідею обмеженості королівської влади і православний теолог Іван Вишенський, який передбачав «...вічну загибель королю, якщо він з доброї людини перетвориться на тирана»^[379].

Обмеженість королівської влади призвела як до появи сильної аристократії у вигляді магнатів та шляхти, так і до розквіту місцевого самоврядування. Причому останнє існувало не лише у вигляді міст, що функціонували за Магдебурзьким правом, а й у вигляді козацьких поселень. Саме в рамках українського козацтва зародилося гетьманство, про яке буде сказано нижче.

Трохи іншою була ситуація з іншим державним утворенням на території України - Кримським ханством.

Як відомо, засновник ханства Хаджі утворив його у м. Вільно, що засвідчило васальну залежність цього новоутворення від Великого князівства Литовського. У 1454 році Хаджі уклав договір з Османською імперією, а вже його син Манглі-Гірей був змушений визнати протекторат останньої над своєю батьківщиною. І хоча кримський хан мав у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, однак той факт, що його призначали у Стамбулі турецькі султани, доводить, що правителем держави він не був, адже Кримське ханство не мало суверенітету - однієї з найважливіших ознак держави.

В результаті російсько-турецьких війн другої половини XVIII століття Кримське ханство увійшло до складу Російської імперії. Як було вказано у відповідному Маніфесті: «І у силу обов’язку нашого турбуватися про благо та велич вітчизни, прагнучи користь та безпеку її затвердити, а значить вважаючи засобом, який назавжди віддалить неприємні причини, що загрожують вічному миру, який укладено між імперіями Всеросійською та Оттоманською, який ми назавжди зберігати щиро прагнемо, не менше ж і в заміну та надолуження збитків наших, вирішили ми взяти під державу нашу півострів Кримський”^[380].

Щодо українських земель, які знаходилися в Речі Посполитій, то, як відомо, наявність там декількох «центрів сили» (король, магнати і шляхта, міста, козаки), а також релігійний розкол (католики, уніати, православні) призвели до того, що ця держава врешті-решт припинила своє існування, а українські землі увійшли до складу двох монархічних імперій: Австрійської та Російської. При цьому глави цих держав стали монархами українських земель. Наприклад, австрійський імператор носив титул «Король Галіції і Ладомерії, герцог Буковини», а російський імператор був, поміж іншим, самодержцем Київським, царем Херсонеса Таврійського, Великим князем Волинським, Подільським та Чернігівським.

Щодо власних монархічних держав, то на території сучасної України їх більше ніколи не було, хоча ідеї щодо відродження саме цієї форми правління на теренах нашої країни іноді виникали. Наприклад, М. Драгоманов у своєму проекті «Вільна спілка» не відкидав можливості існування в України спадкової монархії. Так, зокрема, у примітках до розділу ІІІ він писав: «Главою держави може бути спадковий Імператор......... за його дії

повинні нести відповідальність його міністри, у порядку, вказаному у §§ 15 та 21»^[381].

Проте більшість українських мислителів негативно ставилися до інституту спадкової монархічної влади, і на сьогодні Україна чітко закріпила свій республіканський статус.