«Турецька» складова ідеології та практики козацького державотворення

В умовах, коли наприкінці 6о-х рр. XVII ст. Козацький

Гетьманат остаточно розпався на два ворогуючих між собою політичних утворення з проросійською та пропольською орієнтаціями козацької старшини, зазвичай, не брали до уваги третьої дороги - Стамбула.

Найперше турецька дорога відкрилася ще за часу Богдана Хмельницького, коли на початку березня 1653 р. до Стамбула виїхало представницьке козацьке посольство. Як засвідчував турецький хроніст XVII ст. Наїма [33. С.53-57], Богдан Хмельницький просив султана Мегмеда IV підтвердити своєю грамотою протекторат над Україною і як символ зміцнення сюзеренно-васальних відносин надіслати йому «стяг» і барабан. Після здійснення відповідних актів Військо Запорозьке повинне було розглядатися як частина Османської імперії, а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад на саму імперію. Йдучи назустріч проханням гетьмана, султан надіслав до України «велике» посольство на чолі з Мегмед-агою, яке перебувало в Чигирині із середини травня до кінця червня. Турецький урядовець привіз султанську грамоту, де говорилося про те, «щоб був гетьман у підданих султана». Окрім того, він вручив Хмельницькому «коруну, і шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан». Османський посол запевнив українське керівництво, що султан Мегмед IV надасть йому військову допомогу у вигляді десяти тисяч вояків силістршського паші й буде постійно захищати козацьку державу від іноземних вторгнень.

Обов’язки Війська Запорозького як васально залежної держави перед султанською владою за пропозицією турецького посольства були такими: і) передача під султанське управління Кам’янця- Подільського; 2) щорічна сплата данини в розмірі 10 тисяч золотих і 10 тисяч волів та овець; 3) надання Порті своїх військових підрозділів у разі необхідності. Також Богдан Хмельницький разом з усією старшиною мав скласти присягу вірності султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити один (але чи не найголовніший!) крок до правового оформлення угоди про васальну залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а саме — скликати Генеральну раду, яка б легітимізувала попередній українсько-турецький договір.

Така рада відбулася наприкінці червня — на початку липня 1653 р. і на ній після довгих суперечок було відхилено не лише умови турецької сторони щодо підданства, але й, по суті, положення українсько-турецького договору, який був укладений перед тим гетьманом та султаном. Не останню роль у такому рішенні законодавчого органу козацької держави відіграв сам

Хмельницький. Згідно з повідомленнями російських агентів зі Стамбула, український правитель, відсилаючи турецьких послів, говорив їм: «...города (Кам’янця-Подільського — авт.) не можу дати, ні іншої ніякої дані, я не маю держави багатої... тільки якщо люди військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим на його службу».

На думку відомого дослідника козаччини Т.Чухліба, причина відмови Стамбулу полягала не лише у надмірних вимогах Туреччини, а й у тому, що варіант з прийняттям османського протекторату був усього-на-всього певним відволікаючим маневром української дипломатії [33. С.56]. З одного боку, він мав відвернути увагу урядових кіл Речі Посполитої від головного напряму зовнішньої політики Війська Запорозького, яке, починаючи з 1649 p., намагалося отримати протекцію «православного володаря» — царя Московської держави.

Найважливіші спроби реалізації «турецької» складової в ідеології та практиці козацького державотворення відбувалися за гетьманату Петра Дорошенка. У багатьох дослідників можна прочитати, що «як люди довідалися, що Дорошенко уклав союз з турками, багато хто від нього відійшли, бо люди турків боялися і ненавиділи як бусурманів». Утім турки у методах не відрізнялися від тогочасних росіян, шведів чи поляків. Що ж до ясиру, то орієнталіст Агатангел Кримський видобув на світло денне з архіву фрагмент хроніки, де йдеться про звільнення українських бранців під час козацького походу під проводом Івана Сірка 1675 року. Бранці відмовилися повертатися з неволі, де їм, очевидно, краще жилося, ніж під польською чи московською владою. Сірко наказав їх порубати [61. С.182-200].

П.Дорошенко став гетьманом (обраний у серпні 1665 р. на Раді у Чигирині гетьманом Правобережної України, а з 8 червня - проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра) у критичній ситуації, коли Україна, після марних намагань Івана Виговського зберегти залишки державного гетьманського устрою й цілісність української території, опинилася у вирі спровокованого польським та московським урядами протистояння правобережної та лівобережної старшини. Окрім того, що держава була практично розчленована на три частини (Лівобережне и Правобережне гетьманства, Запорожжя), вона ще була надзвичайно спустошеною. Зокрема, за дуже приблизними підрахунками В.Смолія та В.Степанкова, на середину 6о-х рр. Правобережна Україна втратила щонайменше 65-70% свого населення [124. С.143].

У геополітичному плані гетьманування П.Дорошенка було позначене укладенням Андрусівського перемир’я (січень 1667 р.), яке істотно змінило міжнародне становище України. Московсько- польський Андрусівський договір передбачав встановлення на 13,5 років перемир’я закріплення за Росією Сіверщини й Лівобережної України та на 2 роки Києва, а за Річчю Посполитою - земель Білорусії та Правобережної України Запорожжя потрапляло у спільне володіння обох держав.

її політичної свідомості, мови, культури тощо. Погоджуємося з В.Смолієм та В.Степанковим, які стверджують, що укладення договору ознаменувало завершення другого періоду національної революції: характеризувався різким загостренням соціальної- політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й призвела до розподілу козацької України на два гетьманства. А основний зміст третього, останнього періоду революції, становила

відчайдушна боротьба уряду П.Дорошенка за єдність держави та зміцнення її суверенітету [124. С.143].

У доандрусівський період свого гетьманування П. Дорошенко планував відновити єдність гетьманату за допомогою Речі Посполитої. Проте чимраз глибше починає усвідомлювати, що, по- перше гасло об’єднання України під верховенством польської Корони не користується підтримкою більшості населення, а по- друге, Річ Посполита не поспішає надавати дійову допомогу в справі поширення його влади на Лівобережжя. В.Смолій та В.Степанков [124. С.142] наводять дані, що П.Дорошенко одержав правдиву інформацію про хід московсько-польських переговорів в Андрусові й зрозумів: обидві держави домовляться про розподіл України. Уже влітку 1666 р правобережний гетьман попросив допомоги в хана проти Польщі, бо «запорозьких чигиринців з товаришами великий государ уступив польському королю, а Переяслав великий государ забрав собі». Тому гетьман П.Дорошенко став шукати шляхи до зближення з Туреччиною. Згадані автори знайшли у джерелах повідомлення про те, що в Чигирині було доброзичливо прийнято посольство від султана, яке запропонувало прийняти підданство Порти обіцяючи перетворити «Малоросійський край» в удільну державу на таких умовах якими користувалося Кримське ханство, а також у разі необхідності надіслати на допомогу козакам татар.

Орієнтацію П.Дорошенка на Туреччину зокрема відображають його статті-прохання до турецького султана від 1668 року [див. докл.: додаток 2], яких вважають (В.Шевчук) особливо цікавим державотворчим документом [136. С.38].

За цим документом, Український гетьманат юридично постає під протекторатом Туреччини та Криму, однак, по-суті, - цілком самостійною державою. Тобто йдеться про військовий союз із наданням прапорів, і не більше. Турки зобов’язувалися не втручатися у справи віри, також у вибір чи зняття гетьмана, влада якого мала б бути пожиттєвою. Збунтовані козаки при цьому «не можуть поставити іншого гетьмана».

Важливо підкреслити, що П.Дорошенку вдалося домогтися помітного зміцнення своєї влади, хоча він, як свого часу й Б.Хмельницький, для надання більшої легітимності рішенням проводив їх через ухвали старшинських рад. Як і його великий попередник, П.Дорошенко чудово усвідомлював усю значущість зміцнення гетьманської влади, намагався поновити принцип її спадкоємності. В.Смолій та В.Степанков увели в науковий обіг дані одного з джерел, що на Корсунській раді 1669 р. його обрали гетьманом «до смерті, а після нього - сину і внуку його неодмінно... (підкреслення наше - авт.) [124. С.157]».

У документі йдеться про забезпечення віри українцям, що перебувають під іншими володарями. Означується територія гетьманату: бачиться в етнографічних межах од Вісли, Перемишля, Самбора до Севська і Путивля. Гетьман при цьому ставить завдання, «щоб інші звільнилися від уярмлень, які їх тримають і під ігом найбіднішим»,— усіх їх П.Дорошенко хотів привернути «до нашої влади». Тих же, хто цього не бажатиме, передбачалося оголосити супротивниками. Забезпечувався ненапад з боку васальних турецьких держав, відтак прикордонна охорона там мала б зніматися. Посли від султана мають говорити «руським діалектом», а грамоти щоб писалися чи польською, чи грецькою мовами. Обумовлювався статус турецького допоміжного війська в Україні, питання суду, а також миру із сусідами Козацької держави, якого султан не має творити «без відома та згоди нашого гетьмана і всього козацького війська», а відтак і миру із козацькими неприятелями на марноту Запорозького війська,— такий мир гетьман «матиме в ніщо».

Отже, попри присягу і обіцянки підданства й вірності Османській імперії, гетьман П. Дорошенко у своїх статтях-проханнях до турецького султана ставив перед собою мету: убезпечення українських земель від нападів і будь-якої присутності татарської орди; забезпечення свободи козаків у виборі гетьмана; захист християнської віри, і підпорядкування Київської митрополії Константинопольському патріархові; збереження козацької адміністрації та судочинства, а також - руського діалекту як «природної мови»; захист права власності Війська Запорозького.

Ширше державно-правова концепція П.Дорошенка полягала у меті гетьмана створити вільну Україну на основі дружніх стосунків із усіма довколишніми державами. Щодо цього він входить у переговори як з Туреччиною та Кримом, так і з Росією-Московією та Польщею. Незважаючи на суб’єкт переговорів, позиція П. Дорошенка, спрямована на захист національних інтересів, завжди залишалася незмінною.

Зміна геополітичної ситуації у Східній Європі, що пов’язувалася з підписанням Бучацького договору (1672 р.) й визнанням Річчю Посполитою незалежності «Української держави» (так уперше називалася козацька Україна в офіційних міжнародних документах - авт ) мала наслідком відмову польського уряду від претензій на козацьку Україну. Натомість Росія могла тепер не порушуючи угоди з Польщею розпочати боротьбу за поширення своєї влади на Правобережжя. До того ж, П.Дорошенко щораз більше розчаровувався в політиці Туреччини, яка грубо нехтувала умовами договору 1668 р. й намагалася перетворити його на безправного васала. Інтриги численних ворогів, суперників, союз з «ненависними бусурманами» призвели до швидкого послаблення його впливу та підтримки серед козацтва. У такій ситуації у другій половині вересня 1676 р. П.Дорошенко вирішив зректися турецької протекції й присягнути цареві. На думку В.Смолія та В.Степанкова, ця подія ознаменувала завершення Національної революції [124. С.168]. Українському народові не вдалося добитися створення в етнічних межах свого проживання незалежної соборної держави - її інституції збереглися лише на теренах Лівобережної України, яка на правах автономії входила до складу Росії.

Утім невдовзі турецький уряд повертається до думки про поновлення свого впливу на українські землі, сподіваючись заручитися підтримкою мешканців козацької України в боротьбі проти Росії. Для цього на початку 1677 р. проголошується утворення

Руського князівства на чолі з Ю.Хмельницьким, котрий змушений був погодитися зі своїм новим статусом і взяти участь у поході турецьких військ в Україну. Дослідники звертають увагу на той факт, що турецькі правлячі кола пов’язували свої надії не з поновленням гетьманату, а з реалізацією ідеї українського монархізму (підкреслення наше - авт.). Тому в універсалах Ю.Хмельницький титулується як «князь удільний Руський», «князь Малоруської України» «руський монарх» тощо. Проте за обставин жахливого збезлюднення Правобережжя, рішучої протидії намірам «князя» з боку Росії та Польщі, його неспроможності консолідувати навколо державної ідеї своїх прихильників і прорахунків у внутрішній політиці, розігрування для України й цієї турецької карти було приречено на невдачу.

Деякий час Козацький гетьманат міг ще лавірувати поміж Росією, Польщею, Швецією і Туреччиною, прикладом чого є гетьманування Мазепи. Навіть проросійськи налаштований Іван Самойлович мав політичну користь з посередництва між Москвою і Стамбулом. Але потім усі міжнародні зв’язки перейшли до Москви.