Між республікою та монархією: форма правління в ідеології та практиці козацького державотворення

Із державотворчим чинником козацтва насамперед

пов’язується зародження в Україні республіканської форми правління. Як відомо, на початку XVII ст. козаки вже мали свої адміністративні структури, суд, дипломатичні служби тощо.

Державно-політичний устрій «козацької республіки

ґрунтувався на системі неписаних законів, правових норм, звичаїв і

моральних принципів, які, хоч і без відповідних юридичних декларацій, мали також юридичну силу» [92. С. 476]. Ось як писав про це відомий знавець запорозької старовини Д.Яворницький: «В основі запорозького устрою лежала община, громада, мир, товариство..., народне віче. На цій раді могли бути присутніми всі без винятку січові козаки, починаючи від військової старшини і кінчаючи простою «сіромою», або простолюддям, «черню». Тут панувала повна рівність між усіма членами общини; кожен користувався однаковим правом голосу...» [49. С.230].

Зародившись у другій половині XVI ст. у пониззі Дніпра, запорозька козацька республіка в середині XVII ст. переросла у всеукраїнську козацьку державу, де утвердилася фактична всестанова рівність. Верховна влада в ній належала гетьману, який обирався на раді «окриками натовпу і киданням шапок догори», тобто прямим відкритим голосуванням.

Відомий український історик В.Антонович цей державний устрій з його принципом широкого демократизму і визнання рівного політичного права для кожної одиниці суспільства вважав характерним саме для українського народу. В той час як ідеалом для московитів був авторитет царської влади, а для поляків — принцип аристократизму [22. С.208-210].

Одним з перших ідеологів республіканської форми державного

• •• • *-* •

правління в Україні можемо вважати И.Верещинського. Він, як нам

відомо, ще 1596 року склав проект утворення самостійної української держави, в якій головною державотворчою силою вбачав козаків на чолі з виборним гетьманом чи навіть спадковим «козацьким князем», які, як писав С.Почаський, славними бувають лише завдяки козакам, хоч і останні, на його думку, мало чого варті без досвідченого зверхника: «Що є гетьман без війська, чи військо без нього? Ні, не важать нічого одне без одного» [146.

Варто зазначити, що ідея форми державного правління подібного типу не була епізодом в історії української політичної і правової думки. Відомий дослідник політичної та філософської думки України епохи Відродження В.Литвинов стверджує, що її розвивали чимало мислителів та державних діячів періоду козаччини: П.Сагайдачний, П.Могила, Б.Хмельницький,

Ю.Немирич, П.Орлик тощо [68. С.293].

Окремі із зазначених мислителів висловлювалися також за поєднання республіканських та монархічних традицій в українському державотворенні, а той, як Б.Хмельницький та І.Виговський, обстоювали необхідність встановлення в Україні монархічної форми правління.

Після Б.Хмельницького та І.Виговського першим проблему необхідності встановлення в Україні монархічної форми правління підняв Іван Брюховецький, який ще до того, як став гетьманом, у «Листі до єпископа Методія» [див.: додаток 2] від квітня 1662 року, висловлювався проти інституції гетьманської держави. Вважав гетьманство як шлях втілення національної державної ідеї згубним для України: «Явна є пагуба, як бачу, нашій бідній, оплаканій, що її трохи залишилося, Вітчизні, і має прийти до останнього розору із таким оправленням, бо не хочемо її оборонити від неприятелів, тільки за гетьманством уганяємося». Відповідно «нам не про гетьманство треба дбати, тільки про князя малоросійського від царської величності (підкреслення наше - авт.)», тобто Україна мала б бути князівством під московською протекцією. Але «на це князівство бажаю мати Феодора Михайловича, щоб предок ліпший був, і всяке обереження [мали], щоб люд служивий був готовий

зустріти неприятеля». Фраза надзвичайно характерна, - пише В.Шевчук, - бо, за Брюховецьким, князем мав би бути не просто іноземець, а представник московського правлячого дому Романових (цим і зумовлюється фраза: «щоб ліпший предок був»), що привело б і до присутньої при ньому московської оружної сили [136. С.120]. Отже, ідея про воєвод і російську окупаційну силу була не тільки накинутою Москвою, а й починала використовуватися самим Брюховецьким.

Ідеї незалежного князівства Руського дотримувався і гетьман Петро Дорошенко. Про це свідчить «Польська інструкція своїм послам» від 30 березня 1670 року [137. С.62-68]. Тут у пункті шостім послам доручається запитати в козаків: «Чому взяв його милості королеві титул князівства Руського?» Це означає, що П.Дорошенко не виступав за Велике князівство Руське у поданні І.Виговського як частини Речі Посполитої, бо тоді титул Великого князя руського мав би залишитися за королем, а обстоював він виділення титулу з королівських традиційних,— отже, мав на оці незалежне князівство. З другого боку, козаки П.Дорошенка «в усіх своїх супліках на сеймі елекції і коронації» вимагали, «щоб Гадяцькі пакти були приведені до чинності», тобто погоджувалися на Велике князівство Руське в системі Речі Посполитої. Однак поляки заявляли, що «того не може бути», і то з тієї причини, що «під час війни зі шведами козакам було дозволено так багато тільки тому, що вони були вірні його королівській милості та Речі Посполитій. А вони відразу, мало не в півроку, їх порушили, удалися до Москви і знову піднесли, повставши, руки на пана і свою Вітчизну. Потім удруге, коли чинилося постановлення під Чудновом, вони самохітно відцуралися тих пактів». Також і в Підгаєцьких пактах «про те не було жодної згадки». Окрім того, це мало порушити Андрусівського договору 1667 року з Москвою, що неможливо. Отже, може йтися тільки про вічний мир і ні про що інше.

А в Острозькій комісії від 22 грудня 1670 року уже гостро заперечувалася можливість встановлення Руського князівства, бо воно сприймалося як синонім поняття «Руська держава», а «це неможливе і непотрібне». Водночас засвідчується, що така ідея була актуальна для українців у тому часі, бо її «дехто має на думці і до тієї цілі пристосовує свої ради й дії»,— ідеться про П. Дорошенка та його оточення,— а поляки у цей час таку думку категорично відкидали.

Ідея Козацького князівства виникає й наприкінці гетьманування І.Самойловича, про що недвозначно вістить «Чолобитна генеральної старшини супроти гетьмана

І.Самойловича» від 7 липня 1687 року.

Цим-таки шляхом щодо «видільного князівства» пішов і Петрик, бо проголосив «видільне Київське та Чернігівське князівство» і утвердив його своїми статтями Вічного миру з Кримом від 26 травня 1692 року. З огляду на це, П.Іваненка (Петрика) треба признати за одну із яскравих появ у політичному житті України кінця XVII століття, бо він хотів повторити чин Б.Хмельницького, цього разу скерований супроти нових поневолювачів України — московитів, але, на жаль, невдало. Уже в першій статті говорилося: «Князівство Київське та Чернігівське з усім військом Запорозьким та народом малоросійським має бути видільне при всіх своїх вольностях» — це, здається, перша офіційна декларація на рівні договору із сусідньою державою цілком незалежного Козацького князівства, хоча подібні постулати ставилися і в договорі з турецьким султаном П.Дорошенка, але не так виразно. Зрештою, й учинення князем з боку турецького султана Юрія Хмельницького йшло в продовження турецьких стосунків із П.Дорошенком. Установлена держава в іншому місці договору Петрика (стаття п’ята) називалася «Малоросійським князівством», яке мало бути «вільною державою» зі своїми «природними правами і порядком».

Ідея Українського князівства виникла також під кінець гетьманування і в І.Мазепи, коли він почав обдумувати (після 1705 року), як вийти з московської залежності, бо російський гніт та й зневажання козацької державності із гетьманом значно посилилися, про що (за В.Шевчуком) докладно згодом напише П.Орлик у листі до С.Яворського й не менш яскраво з’явить і кошовий Й.Кириленко в листі до І.Скоропадського. Польський бік у 1706 році пропонував І.Мазепі, як доносив В.Кочубей, учинити його чернігівським князем. Цей постулат варто обговорити.

Петрик у своїх статтях із Кримом говорив про Київське та Чернігівське князівство як форму Козацької держави, але польський король мав Велике князівство Київське у власних титулах, та й значна частина цього князівства розташовувалася на правому боці Дніпра. Отже, можна припустити, що польський бік (для рішучого ствердження цього в нас нема даних) пропонував І.Мазепі лівобережне князівство із титулом Чернігівського,— власне, лівобережну Козацьку державу. Прихильники ж І.Мазепи, як свідчать В.Кочубей і П.Орлик, цікавилися Гадяцьким договором, тобто ідеєю Великого князівства Руського, яку, напевне, обговорювали таємно. А це князівство мало охоплювати всі українські території. Отже, на ідею тільки Чернігівського князівства навряд чи погоджувалися.

Отож, з козацтвом насамперед пов’язується зародження в Україні республіканської форми правління, що розвивалася в рамках Запорозької Січі та реєстрового козацького війська. З утворенням козацько-гетьманської держави діяльність значного числа українських гетьманів була спрямована на обстоювання необхідності встановлення в Україні монархічної форми правління. За часів Гетьманщини ідея Козацького князівства була чи не основоположною при виборені українського суверенітету.