Протекціонізм та вільна торгівля як основні напрями розвитку правового регулювання митних режимів

Ні в кого не викликає заперечення те, що найважливішою передумовою реалізації вигоди від міжнародної спеціалізації та торгівлі є безперешкодний обмін товарами і послугами. Однак в реальній дійсності торговельна політика держав часто створює штучні бар\'єри на шляху вільної торгівлі.

Серед досліджень, присвячених останнім часом питанням, що стосуються політики протекціонізму та вільної торгівлі, в першу чергу, на наш погляд, необхідно підкреслити роботи С. Г. Войтова [319], О. П. Гребельника [320], Г. Е. Гронтковської [317], С. Д. Дзюбика [321], Г. М. Дроздової [322], С. В. Ківалова [323], Б. А. Кормича [324], А. І. Кредісова [325], О. Г. Міхеєвої [45], О. С. Передрія [318], А. В. Сірка [326] та ін.

Вітчизняні науковці з права та економіки надають наступне визначення протекціонізму - це державна політика в інтересах розвитку національного виробництва та захисту національного ринку від іноземної конкуренції шляхом застосування торговельних обмежень доступу імпортних товарів на внутрішній ринок за допомогою завищених ставок ввізного мита та застосування заходів нетарифного регулювання [317, с. 98; 327, с. 91; 45, с. 24].

Необхідність захисту національної економіки, яка перебуває у стадії реформування та розвитку [328, с. 76], допомоги національним виробникам в освоєнні закордонних ринків збуту шляхом штучного обмеження конкуренції з боку інших держав [329, с.

Провідний фахівець з галузі економіки А. В. Сірко виокремив наступні два шляхи протекціоністської політики: 1) стримування імпорту висококонкурентної іноземної продукції; 2) стимулювання експорту вітчизняної продукції. Основними інструментами такої політики, на його думку є: а) податки, які стягуються митницями з товарів при перетині ними державних кордонів, при цьому імпортне мито збільшує ціну товару і тим самим ускладнює його реалізацію на внутрішньому ринку; б) нетарифні бар\'єри - обмеження та/чи заборони на імпорт (квоти, ліцензування, жорсткі технічні і санітарні стандарти якості товарів, добровільні обмеження експорту окремих товарів у певні країни (державами або компаніями) тощо); в) надання експортерам податкових пільг, субсидій, дешевих кредитів, інформаційної та юридичної допомоги, підготовка кваліфікованих фахівців для зовнішньої торгівлі тощо з метою підтримки експорту [330, с. 77].

Водночас А. В. Сірко підкреслює, що протекціоністська політика глибоко суперечлива. У якості позитивних наслідків він звертає увагу на захист молодих галузей, які ще “не стали на ноги” і не готові конкурувати на світовому ринку; тимчасову підтримку високого і стабільного рівня зайнятості в країні; урівноваження торгового і платіжного балансу. Також, у якості переваг протекціонізму він зазначає, що така політика заохочує власне виробництво товарів і послуг та забезпечує економічну, продовольчу, енергетичну, екологічну і військову безпеку країни [331, с. 12]. Але з останніми двома аргументами важко погодитись. Оскільки відсутність конкуренції не може слугувати стимулом для власного виробництва якісних товарів і послуг. Стосовно економічної, продовольчої, енергетичної, екологічної і військової безпеки країни - це також достатньо спірне питання. Наприклад, високий тариф (а з цим і ціна на вітчизняному ринку) на більше технологічно кращу імпортну сільськогосподарчу техніку навряд чи позитивно вплине на “продовольчу безпеку”.

Українськими вченими, як правознавцями так і економістами, питання, пов’язані із розвитком політики протекціонізму (який, до речі, бере свій початок з XVI століття) та наслідками різних форм такої політики, достатньо розглянуті в роботах, присвячених виключно темі політики протекціонізму і вільної торгівлі. В межах нашого дослідження хотілось би лише звернути увагу на наслідки політики “відвертого протекціонізму”.

Так, до ознак такої форми протекціонізму науковці відносять стимулювання експорту і обмеження імпорту шляхом встановлення квот, тарифів, мит та іншими інструментами тарифної політики, дія яких спрямовувалася на забезпечення позитивного сальдо платіжного балансу, а отже, припливу золота до країни-експортера [318, с. 55]. На практиці, свого часу, це реалізовувалось через політику обмеження промислового розвитку

залежних країн (колоніальних територій) або таких країн, які, так би мовити, “запізнились” з виходом на загальну економічну та політичну арену (наприклад, Російська імперія). Внаслідок політики “відвертого

протекціонізму” було спричинено встановлення переваг для одних країн і перепон у розвитку зовнішньої торгівлі для інших; скорочення зовнішньоторгового обороту; гальмування розвитку ринку, а отже, і капіталістичних відносин [318, с.

Як слушно зазначає О. Г. Міхеєва, в свою чергу такі “обмежені” держави також вводили заходи політики жорсткого протекціонізму. Так, наприклад, майже до другої половини ХІХ століття російський ринок, з одного боку, не був готовий до конкуренції з іноземними товарами; з іншого, жодна з європейських країн не застосувала принципи вільної торгівлі щодо Росії. Тому з початку ХІХ ст. митний тариф цієї країни передбачав встановлення досить високого мита на ввезення іноземних товарів. За задумом, подібна жорстка політика протекціонізму мала сприяти розвитку вітчизняного виробництва та його захисту від іноземної конкуренції і, окрім цього, мала фіскальну спрямованість. Проте, побачивши безперспективність протекціоністської політики заборонного характеру, з середини того ж століття ця держава почала розробку більш ліберального митного тарифу, який мав багатофункціональний характер [45, с. 94; 320, с. 44; 332, с. 44], що також стало складовою умов, які викликали бурхливий економічний розвиток цієї країни в цілому наприкінці позаминулого століття.

Як зазначає О. Г. Михеєва, сьогодні, за умов активізації процесів лібералізації у світовій торгівлі, політика протекціонізму концентрується здебільшого в окремих, досить вузьких галузях. У торгівлі між розвиненими країнами протекціоністські заходи застосовуються у сільському господарстві, текстильній промисловості, виробництві одягу та сталі, а в торгівлі розвинених країн із країнами, що розвиваються - переважно у галузі експорту промислових товарів [45, с. 27-28].

Вільна торгівля чи фритредерство (від англ. free trade) або політика свободи торгівлі, на думку вчених, це політика невтручання держави у зовнішньоекономічну діяльність суб\'єктів господарювання, яка складається переважно на основі ринкових цін попиту та пропонування, передбачає вільний рух товарів і послуг між країнами без застосування митних та інших бар\'єрів [317, с. 98; 45, с. 27-28; 326, с. 219].

А. В. Сірко, як і у випадку щодо політики протекціонізму, визначає негативні та позитивні наслідки вільної торгівлі.

Негативні наслідки вільної торгівлі вчений вбачає у загрозі для внутрішньої макроекономічної стабільності від циклічних коливань кон\'юнктури світового ринку; збуті низькоякісної і морально застарілої продукції іноземних виробників; нав\'язуванні чужих для населення даної країни споживацьких смаків [326, с. 219]. На нашу думку, у наведених ним аргументах “проти” і “за”, переважають останні. Що до “нав\'язування чужих споживацьких смаків” - то в умовах глобалізаційних процесів, які є об’єктивним етапом сучасного розвитку, збереження національної автентичності потребує інших (не економічні) важелів.

С. В. Ківалов і Б. А. Кормич зазначають, що політика вільної торгівлі в своєму ідеальному варіанті ґрунтується на чотирьох базових свободах: вільному русі товарів, послуг, капіталів та людей, що зокрема передбачає створення рівних умов для національних та іноземних товарів, зменшення ставок імпортного мита та ліквідацію нетарифних обмежень тощо [327, с. 114].

Дослідники з мікро та макроекономічних процесів вказують, що політика свободи торгівлі передбачає скасування торговельних обмежень, сприяння взаємовигідному поділу праці між країнами, внаслідок чого стає можливою реалізація порівняльних переваг. Разом з тим, вони

попереджають, що спеціалізуючись на виробництві одних товарів, країна втрачає можливість виробляти інші [317, с.

Дослідники, які проводили розвідку етапів становлення політики вільної торгівлі, визначають, що її теоретичне підґрунтя склалось наприкінці ХУШ століття, а втілюватися в життя вона почала приблизно з середини XIX ст. в результаті промислової революції та зростання потенціалу буржуазії. Разом з цим вони зазначають, що фритредерство ніколи не мало загальноохватного характеру. Коли в свій час Великобританія проголосила принципи вільної торгівлі, її конкуренти, в першу чергу США та Німеччина, посилили протекціоністську політику, спрямовану на формування кращих умов для національного промислового капіталізму [333, с. 67; 318, с. 55; 45, с. 94].

Отже, протекціонізм та вільна торгівля, у якості інструментів проведення яких використовуються як тарифні, так і не тарифні заходи зовнішньоекономічної діяльності, є основними напрямами розвитку правового регулювання інституту митних режимів, які передбачають їх застосування та мета яких спрямована на забезпечення фінансових інтересів держави у сфері зовнішньоекономічної діяльності, стимулювання суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, сприяння розвитку національної промисловості, міжнародним торгівельним та економічним відносинам.

В цілому зовнішньоторговельна діяльність регулюється державою за допомогою цілої низки економічних та адміністративних важелів, до яких належать: мито, квоти, ліцензії, субсидії, добровільні обмеження, демпінг тощо [321, с. 268].

Митні збори, як зазначає А. В. Сірко, є найбільш старим і традиційним засобом захисту внутрішнього ринку. Водночас вони слугують важливим джерелом доходів держави. Двояке економічне призначення цих мит потенційно створює проблему: встановлення зависоких митних ставок призводить до скорочення не лише обсягів імпорту, але й доходів державного бюджету. Щодо експортних субсидій, то їх держави практикують зазвичай для проникнення на ринки інших країн, навіть якщо ті захищені митними бар\'єрами. Адже, коли держава бере на себе частину витрат, то фірми можуть експортувати продукцію за низькими, а то й демпінговими, цінами. У таких випадках країни-імпортери, аби захиститися від нечесної конкуренції, вдаються до ще більш сильного засобу - імпортних квот та інших кількісних обмежень [326, с. 221].

Як вже зазначалось у першому розділі, О. Г. Міхеєва в інституті митних тарифів в митному праві України виділяє протекціоністську функцію.

Її зміст полягає в тому, що при стягненні мита з імпортних товарів збільшується їхня вартість при реалізації на внутрішньому ринку країни- імпортера, що, в свою чергу, підвищує конкурентоспроможність аналогічних товарів, котрі виробляються національною промисловістю чи сільським господарством [45, с. 26]. Крім того, дослідник зазначає, що митний тариф є одним з основних інструментів політики протекціонізму, а митно-тарифне регулювання являє собою сукупність митних і тарифних заходів, що використовуються як національний торговельно-політичний інструмент для регулювання зовнішньої торгівлі [45, с. 26].

В Україні застосовуються наступні види мита: 1) ввізне мито; 2) вивізне мито; 3) сезонне мито; 4) особливі види мита: спеціальне, антидемпінгове, компенсаційне, додатковий імпортний збір (ст. 271 Митного кодексу України) [2].

Нараховується мито згідно з правовими нормами, встановленими Митним кодексом України та іншими законодавчими актами. Зокрема, Закон України “Про Митний тариф України” містить перелік ставок загальнодержавного податку - ввізного мита на товари, що ввозяться на митну територію України і систематизовані згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТЗЕД), складеною на основі Гармонізованої системи опису та кодування товарів [334].

О. Г. Міхеєва зазначає, що основними економічними завданнями митного тарифу в Україні є: раціоналізація товарної структури ввезення товарів до України; підтримка раціонального співвідношення ввезення та вивезення товарів, валютних доходів та витрат на території України; створення умов для проведення прогресивних змін у структурі виробництва та споживання товарів в Україні; захист економіки України від несприятливого впливу іноземної конкуренції; вживання протекціоністських заходів, що пояснюється тим, що за рахунок застосування імпортного мита підвищуються ціни на іноземні товари, які ввозяться, а це, в свою чергу, підвищує конкурентоспроможність власних товарів; забезпечення умов для ефективної інтеграції України до світової економіки [45, с. 23].

Іншими словами, мета тарифного регулювання полягає у 1) покращенні конкурентних умов в імпортуючій країні; та 2) головне - в захисті національної промисловості, здоров\'я населення, охороні навколишнього середовища тощо [322, с. 52].

З огляду на питання щодо протекціонізму та вільної торгівлі як основних напрямів розвитку правового регулювання інституту митних режимів, коротко зупинимось на таких видах мита, як спеціальне, антидемпінгове, компенсаційне, додатковий імпортний збір.

Спеціальне мито встановлюється відповідно до Закону України “Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну” від 22.12.1998 р. № 332-XIV, правовими нормами якого з метою запровадження механізмів захисту інтересів національного товаровиробника регулюються засади і порядок порушення та проведення спеціальних розслідувань фактів зростання імпорту в Україну незалежно від країни походження та експорту товару, що заподіює значну шкоду або загрожує заподіянням значної шкоди національному товаровиробнику, за результатами яких можуть застосовуватися спеціальні заходи [335].

Зазначений вид мита застосовується: 1) як засіб захисту національного товаровиробника, у разі якщо товари ввозяться на митну територію України в обсягах та/або за таких умов, що їх ввезення заподіює або створює загрозу заподіяння значної шкоди національному товаровиробнику; 2) як заходи у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів та економічних угруповань, які обмежують реалізацію законних прав та інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України (ст. 275 Митного кодексу України) [2].

Антидемпінгове мито встановлюється відповідно до Закону України “Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту” у разі ввезення на митну територію України товарів, які є об’єктом демпінгу, що заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди національному товаровиробнику (ст. 275 Митного кодексу України) [2]. Зазначений Закон визначає механізм захисту національного товаровиробника від демпінгового імпорту з інших країн, митних союзів або економічних угруповань. Крім того, його правовими нормами регулюються засади і порядок порушення та проведення антидемпінгових розслідувань і застосування антидемпінгових заходів [336].

Зазначений вид мита застосовується: 1) у разі вивезення за межі митної території України товарів за ціною, значно нижчою за ціни інших експортерів подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів на момент цього вивезення, якщо таке вивезення завдає чи загрожує завдати шкоди загальнодержавним інтересам; або 2) в разі ввезення на митну територію товарів за ціною, значно нижчою за конкурентну ціну в країні експорту на момент цього експорту, якщо таке ввезення завдає чи загрожує завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва подібних товарів в Україні [321, с. 268]. Результати застосування антидемпінгового мита - яскравий приклад як позитивних так і негативних наслідків державної політики протекціонізму, про які зазначає А. В. Сірко і які нами були згадані вище. Так, в першому випадку, безумовно, мова йде про застосування антидемпінгового мита з метою сприяння національному виробникові. У той час, як другий - це саме той вид протекціоністської політики, який на практиці веде до високих цін на товари (при чому незалежно від того - імпортного чи вітчизняного вони виробництва), що в свою чергу викликає зниження добробуту населення та обмеження свободи вибору споживачів; як наслідок відсутності “здорових” конкурентних відносин - погіршення якості товарів власного виробництва і т.ін.

Компенсаційне мито, яке встановлюється відповідно до Закону України “Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту” [337] у разі ввезення на митну територію України товарів, які є об’єктом субсидованого імпорту, що заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди національному товаровиробнику (ст. 275 Митного кодексу України) [2], також можна віднести до позитивної сторони політики протекціонізму.

Так, воно передусім застосовується в разі ввезення на митну територію товарів, виробництво або експорт яких прямо чи побічно субсидувалися, якщо таке ввезення завдає чи загрожує завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва подібних товарів в Україні. Цей вид мита застосовується також у випадку вивезення за межі митної території товарів, виробництво або експорт яких прямо чи побічно субсидувалися, якщо таке вивезення завдає або загрожує завдати шкоди державним інтересам України [321, с. 269].

Згідно норм Митного кодексу України, додатковий імпортний збір встановлюється законом відповідно до статті XII Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року (далі - ГАТТ-1994) та Домовленості про положення ГАТТ-1994 щодо платіжного балансу у разі значного погіршення стану платіжного балансу або істотного скорочення золотовалютних резервів, або досягнення ними мінімального розміру з метою забезпечення рівноваги платіжного балансу та збільшення розміру золотовалютних резервів (ст. 275 Митного кодексу України) [2].

Відносно цього останнього виду особливої групи мита необхідно зазначити, що Законом України “Про заходи щодо стимулювання зовнішньоекономічної діяльності” від 24.12.2015 р. № 912-VIII [338] з 1 січня 2016 року скасовано правові норми, встановлені Законом України “Про заходи щодо стабілізації платіжного балансу України відповідно до статті XII Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року”, які передбачали додатковий імпортний збір за ставками 10% і 5% з товарів, що ввозяться на митну територію України у митному режимі імпорту, незалежно від країни походження цих товарів та укладених Україною угод (договорів) про вільну торгівлю [339]. Збір не поширювався на критичний імпорт, медичні приналежності, енергетичні ресурси, зокрема на газ, та інші важливі для української економіки і населення товари. За даними Мінекономрозвитку, цей додатковий імпортний збір позитивно вплинув на зміцнення платіжного балансу і збільшення золотовалютних резервів, а його сукупний економічний ефект за рахунок зменшення імпорту склав 1 млрд доларів США. Водночас, Державна фіскальна служба України зафіксувала значне зростання ввезення до країни контрабандного товару після його запровадження. У липні 2015 року представники великих українських товаровиробників і ділових асоціацій звернулися до Уряду та Верховної Ради із вимогою про його скасування додаткового імпортного збору. До цього Україну закликали і держави-члени Світової організації торгівлі [340; 341].

Протекціоністський характер також носять норми Закону України від 17.07.1997 р. № 468/97 “Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції”, який встановлює порядок тарифного і нетарифного регулювання імпорту сільськогосподарської продукції для “створення рівних умов конкуренції між продукцією вітчизняного виробництва та продукцією нерезидентів [342].

До нетарифних заходів регулювання зовнішньоекономічних відносин в цілому науковці відносять: такий крайній захід, як заборону експорту та імпорту; їх кількісні обмеження, до яких належать квотування (лімітування розміру імпорту (експорту) з допомогою квот) та ліцензування (обмеження у вигляді одержання права чи дозволу (ліцензії) від уповноважених державних органів на ввіз (вивіз) певного об\'єму товарів; “добровільні“ обмеження експорту, що являють собою неофіційну домовленість між експортером та імпортером про обмеження ввозу певних товарів на ринок імпортера (такі угоди в першу чергу торкаються торгівлі текстильної, швейної, взуттєвої промисловості, чорної металургії, молочними продуктами, побутовою електронікою, легковими автомобілями, металооброблюваними станками тощо); антидемпінгові заходи (судові та адміністративні процедури, претензії, які пред\'являють національні підприємці іноземним постачальникам, звинувачуючи їх у продажу товарів по занижених цінах, що може нанести шкоду місцевим виробникам), які використовуються країною- імпортером для здійснення тиску на експортерів з метою захисту свого ринку; технічні бар\'єри, тобто перешкоди для імпорту іноземних товарів, що виникають в зв\'язку з їх невідповідністю до національних стандартів систем виміру та інспекції якості, вимог техніки безпеки, санітарно-ветеринарних норм, правил упаковки, маркування та інших вимог; імпортний депозит (попередня застава, яку імпортер повинен внести в свій банк перед закупівлею іноземного товару), протекціоністське значення яких полягає в тому, що вони збільшують витрати імпортера під час даної операції і підвищують ціну імпортного товару; заходи, пов\'язані з виконанням митних формальностей [322, с. 54]. Останні безпосередньо відносяться до інституту митних режимів і можуть знаходити свій прояв у стягненні прикордонного податку, який накладається на товари за факт перетину кордону; накладанні платежів, пов\'язаних з оформленням документів на митниці, митним оглядом товарів, перевіркою їх якості; інших платежів (портових, статистичних, фітосанітарних і т.д.) [322, с. 54].

Отже, тільки дивлячись на кількість чинних вітчизняних законодавчих актів, норми яких носять відверто протекціоністський характер, вести мову про проведення Україною наразі політики вільної торгівлі, на наш погляд, не можливо. Як, водночас, не можливо не погодитись із зауваженням О. Г. Міхеєвої, що для колишніх радянських республік, зокрема України, застосування протекціоністських заходів у регулюванні зовнішньоторговельної діяльності є особливо актуальним [45, с. 24].

Українські науковці звертають увагу на те, що суперечливість обох типів зовнішньоторговельної політики стала приводом для нескінчених дискусій теоретиків і політиків, щодо переваг і недоліків протекціонізму та вільної торгівлі, які розпочалися одразу після проголошення незалежності України [326, с. 217; 45, с. 27-28].

Наприклад, А. В. Сірко застерігає, що спеціалізація економіки виключно на тих виробництвах, у яких країна має відносні переваги у витратах, може зашкодити її національному інтересу у розвитку більш диверсифікованої економіки, де б громадяни мали більш широкий вибір професій і сфер реалізації своїх здібностей. Крім того, на його думку, якби країна свідомо обмежилася виробництвом вузького набору сировинних товарів, то отримуваних від експорту доходів хронічно не вистачало б для оплати імпорту різноманітних споживчих товарів для потреб населення. Тому-то раціональний протекціонізм необхідний для того, аби уберегти населення від надмірних соціальних втрат і жертв, пов\'язаних із надто радикальними структурними змінами в економіці [326, с. 218].

О. Г. Міхеєва вважає, що повністю усунути всі протекціоністські бар’єри для розвитку зовнішньоекономічної, в тому числі зовнішньоторговельної, діяльності в Україні є неможливим і недоцільним, оскільки результатом такої “лібералізації” може стати тривала і стійка криза національної економічної та політичної системи країни, що поставить її у повну залежність від інших країн. Окрім цього, протекціоністські заходи забезпечують економічну безпеку країни [45, с. 27].

Разом з цим, вчені зазначають, що протекціоністські заходи, як правило, прикриваються гаслами “захисту робочих місць”, “поповнення митними доходами державної скарбниці” тощо. Проте, якщо уважно поглянути на аргументи у захист протекціонізму, то часто виявляється, що вони захищають не суспільство в цілому, а корисливі інтереси окремих виробників. Останнім це вдається здійснити через свої лобістські організації. Тому головними критеріями введення захисту найчастіше, як правило, виступає не значення цієї галузі для національної економіки, а політичний вплив зацікавлених сторін [326, с. 218; 45, с. 24]. З цього приводу ми повністю приєднуємось до думки О. Г. Міхеєвої щодо необхідності розробки та законодавчого закріплення певних критеріїв, які б дозволяли чітко визначати необхідність та об’єкти застосування подібних протекціоністських заходів [45, с. 24].

У той же час, як зауважують вчені, на користь розширення доступу на внутрішній ринок свідчить світовий досвід, а також ризик того, що захист від іноземної конкуренції може призвести до розвитку тих галузей виробництва, які не здатні конкурувати на світовому ринку. Так, застосування політики протекціонізму протягом тривалого часу (як це відбувалось у Латинський Америці у 1960 - 1970 роках [343, с. 436]) блокує доступ до новітніх технологій, що негативно позначається на конкуренції, яка існує на внутрішньому ринку країни. Крім того, протекціонізм знижує конкурентний тиск на національних виробників, що призводить до зменшення ефективності виробництва [45, с. 27-28].

У якості вирішення цієї дилеми науковці вважають необхідним та доцільним державне регулювання зовнішньоекономічною сферою [321, с. 269].Та, водночас, пропонують, наприклад, введення тимчасового захисту на період становлення певної галузі, оскільки вона ще не в змозі витримати конкурентну боротьбу з розвиненим виробництвом інших країн. Після того, як виробництво досягає рівня, який дозволяє конкурувати на ринку, такий захист повинен бути усунутим [45, с. 24]. Але, разом з тим, зауважують, що головною проблемою у процесі застосування захисних заходів є означення критеріїв визначення галузей виробництва, які справді потребують захисту та при цьому мають порівняні переваги. Помилка у вирішенні цього питання може спричинити значні втрати через підтримку неефективного виробництва [45, с. 24] .

Врешті-решт, дилема “протекціонізм чи вільна торгівля?” - це проблема політичного вибору [330, с. 77]. Так, в останні десятиліття виник так званий “неопротекціонізм”, метою якого є застосування різноманітних економічних механізмів. До яких відносяться, зокрема, “добровільне обмеження експорту товарів та послуг” і так звані “впорядковані торговельні угоди” [325, с. 46]. Найчастіше укладення подібних угод відбувається під прямим силовим тиском більш розвинених країн, який проявляється через погрози у підвищенні митних тарифів або встановлення квот на імпорт [45, с. 26].

Політика протекціонізму нерідко призводить до виникнення торгових війн між країнами. Так, періодично спалахують “автомобільні”, “комп\'ютерні”, “текстильні”, “бананові”, “м\'ясні”, “рисові”, “стальні”, “винні” та інші гострі конфлікти у сфері міжнародного обміну товарами. Торгові війни можуть використовуватися і як засіб політичного тиску. Саме так зухвало чинить Росія проти України, аби зашкодити тій здійснювати власну євроінтеграційну політику [326, с. 218].

Намагання Російської Федерації не допустити європейського просування України, залишивши її в середовищі власної геополітичної ізоляції, проявилося у блокуванні набрання чинності економічної частини Угоди про асоціацію. Про вжиті з боку Росії дискримінаційні заходи яскраво свідчать “газові”, “молочні” та “сирні”, “шоколадні” торговельні війни, введення утилізаційного збору на легкові та вантажні авто, тестування російської системи митного контролю, в результаті якої на кілька днів у серпні 2013 року був припинений український експорт до Російської федерації, загроза ембарго на сільськогосподарський імпорт з України вже з початку 2016 року [344]. На це Україною були вжиті відповідні заходи, про які йшла мова у попередньому розділі цього дослідження. І, як ми звертали увагу при розвідці основних митних режимів, такі агресивні з боку Росії та вимушені з нашої сторони протекційні заходи призвели до різкого імпорто- експортного спаду у зовнішньоекономічній діяльності між нами і сусідньою державою. Як влучно зазначив С. Г. Войтов (перефразувавши вислів Отто Фон Бісмарка), наразі взагалі під питанням існування домовленості про зону вільної торгівлі з Росією, яка як довела історія, не варта паперу, на якому написана [344].

В цілому українські фахівці з галузей економіки та права, пов’язаних із зовнішньоекономічною діяльністю нашої держави, у т.ч. інститутом митних режимів в митному праві України, погоджуються з тим, що ані проведення політики протекціонізму, ані повне відкриття внутрішнього ринку для імпортних товарів та послуг не може бути оптимальним вирішенням проблеми, яким може стати вироблення політики поміркованого регулювання зовнішньої торгівлі [45, с. 27-28]. На сьогоднішній день більшість держав проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, яка поєднує у собі елементи як протекціонізму, так і фритредерства. Утім, загальним курсом тут є лібералізація зовнішньоторговельних відносин. Вибір при цьому країною власної моделі політики зовнішньої торгівлі визначається, головним чином, ступенем конкурентоспроможності її національної економіки та станом торговельного балансу (співвідношенням експорту й імпорту) [326, с. 218].

Отже, з огляду на протекціонізм та вільну торгівлю як основні напрями розвитку правового регулювання інституту митних режимів, вважаємо, що враховуючи розширення торгівельних взаємовідносин України із державами- членами Європейського Союзу, інтеграцію у світове господарство, прагнення до рівноправного партнерства з розвинутими державами світу та реформування національної економіки, її зовнішньоекономічна політика повинна бути націленою на лібералізацію торгівлі. Подальше удосконалення митного законодавства України, у т.ч. в сфері правового регулювання митних

режимів, повинно бути спрямоване на вільний розвиток торгівельних відносин та промисловості, що будуються не на штучній підтримці з боку держави окремих суб’єктів економічних відносин, а на об’єктивних законах ринкової економіки. Першочерговим завданням перед нашою країною в цій сфері є створення умов, розрахованих не на короткочасну перспективу та тимчасові вигоди, у т.ч. від запровадження тих чи інших заходів тарифного й нетарифного регулювання, а на побудову основи сильної та благополучної держави у майбутньому. І в цьому не остання роль належить інституту митних режимів в митному праві України, як інструменту через який відбувається безпосередня реалізація зовнішньоекономічної політики держави.

Водночас, правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності в цілому, та у митних відносинах, зокрема, потребує виваженої поміркованості у цій сфері. З боку держави повинна застосовуватись жорстка та безкомпромісна антимонопольна політика; суворе дотримання вимог щодо якості товарів, що ввозяться в нашу країну; прозорість контролю у митній сфері та невідворотність від понесення відповідальності у разі порушення Закону. В решті всього іншого економічний ринок вільних торгівельних відносин, завдяки властивим йому законам саморегуляції, створить необхідні умови для економічного росту України.

3.3.