Вступ

«Юридична енциклопедія» трактує термін «доктрина» не лише як вчення, науку чи філософську теорію, а також як систему поглядів й керівну політичну програму [162. — Т.2. — С.273].

Козацька доба не просто одна зі сторінок української історії — це ґрандіозний шар історичної пам’яті народу, важливий період еволюції української держави як на ідеологічному, так і на інституційному рівні. У період козаччини відбувалися процеси, які визначили особливості формування і розвитку новочасної української держави, паралельно - також українського націоґенезу. Тому звернення до проблематики даного навчального посібника, дасть можливість студентам глибше зрозуміти ідеологічні та інституційні проблеми сучасного українського державотворення. Фактором, котрий зближує державотворчі процеси козацької доби із сучасністю, є збереження певних рис політичної ментальності українського народу. Одним із проявів цього може слугувати діяльність громадської національно-патріотичної організації - Українське козацтво, яка користується державною підтримкою. Враховуючи визначальну державотворчу роль козацтва в минулому, воно знову покликане сприяти процесу розбудови суверенної демократичної України.

Як і в період козаччини, так і зараз Україна зіткнулася принаймні з кількома давніми проблемами: перерозподілом державної влади з метою впровадження нової, ефективнішої її організації та пошуком суспільно-політичної еліти, яка змогла б реалізувати концепцію національного державотворення.

Як відомо, слово «козак» вперше було згадане у латинському рукописі кінця ХІІІ ст. «Codex cumanicus», який перекладав це слово, як «сторож» або «вартовий». Після цього слово «козак» все частіше зустрічається в тюркомовних джерелах, набуваючи все більше широкого значення, як вільної озброєної людини. Отже, постає справедливе питання, ким же були українські козаки: вартовими своєї землі чи розбишаками-авантюристами і яке їх значення у формуванні української нації та етнічної держави українців.

Українське козацтво виникає наприкінці XV століття (1489, 1492), проте окремі елементи та прояви козацтва в нашій історії мають давніші корені. Зокрема попередником козацтва прийнято вважати слов’янське населення басейнів нижньої течії річок Дніпра, Південного Бугу і Дністра (літописні «бродники», берладники), яке провадило господарську діяльність у цих регіонах і мало демократичну військову організацію. Як суспільно-політичне явище українське козацтво в своєму розвитку проходить декілька етапів. Зокрема, до середини XVI ст. воно розвивалось як військово- промисловий стан [тут і далі підкреслення наше - авт.]. Козаками тоді називали т.зв. уходників - мешканців порубіжних з Диким Полем міст і сіл, які, не пориваючи зі своєю становою належністю, займались уходними промислами (мисливство, рибальство) у необжитих степах.

За національним складом Придніпровське козацтво було здебільшого українським. Тоді ж починається і організаційне оформлення козацтва у процесі спільної господарської і військової діяльності. Першими ватажками козаків були українські магнати, що зберегли вірність православ’ю і своєму народові. До найвизначніших з них належав канівський староста Дмитро Вишневенький («Байда»), життя і діяльність якого оповиті легендами. Існує думка, що саме він насамперед для самооборони від татарських нападів у середині XVI ст. заснував Запорозьку Січ — Мекку козацтва і українства взагалі.

Остання постала як специфічне соціальне утворення, що поєднувало в собі риси військової спільноти, політичного та соціального інститутів, і стала потужним імпульсом формування самосвідомості українського козацтва, утвердження його

організаційної структури, а в підсумку - створення життєздатного політичного організму, який мав державотворчий потенціал. Умовно з цього моменту в історії козацтва розпочинається етап його суспільно-політичної консолідації, а згодом, - і легалізації як стану в суспільстві Речі Посполитої (реєстрове козацтво). З цього погляду цілком прийнятними видаються висновки М.Грушевського, який стверджував, що козацтво формується у певну суспільну верству протягом цілого XVI ст. в певні організовані форми і певне правно- признане значення дістає на рубежі XVI-XVII ст. І лише з кінця XVI ст. про козаччину можна говорити, як про певну суспільну групу, організацію, міркувати про козацький устрій, козацькі громади, управу і т. ін. [38. С.74]. Зрештою, наважимося припустити, що умовно з цього моменту козацтво стає носієм української національної ідеї, яка зумовлювала не тільки звільнення від чужоземного гніту, але й формування «соціумного тіла» (термін В.Шевчука) у формі Козацької держави, за яку й почалася збройна та ідеологічна (через літературу та суспільно-політичні пам’ятки) боротьба.

Період середини - другої половини XVII ст. був одним з найважливіших етапів боротьби українського народу за незалежність і створення національної державності. Цей етап був підготовлений історичним розвитком України і, насамперед постійним (особливо після Люблінської та Берестейської уній) економічним, політичним та релігійним утиском українського народу та козацької верстви. Свого апогею Українська козацька держава досягла за часів Б.Хмельницького, який став фундатором Козацько-гетьманської держави (офіційна назва - «Військо Запорозьке», згодом історія закріпила за нею назву

«Гетьманщина») і був найбільш видатним керівником

Національної революції українського народу XVII ст. Остання, на думку відомих вітчизняних вчених (В.Смолій, В.Степанков, В.Горобець, С.Леп’явко, Ю.Мицик, Т.Чухліб), розпочалася 1648 року і тривала до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні (збіглася з падінням гетьманства Петра Дорошенка восени 1676 року).

Сучасна вітчизняна історична наука зусиллями згаданих дослідників дійшла висновку, що події 1648-1676 рр. становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави, її незалежність та територіальну цілісність, а також боротьби проти феодалізації суспільства, за утвердження нової моделі соціально-економічних відносин. Але революція зазнала поразки. Втримати державність було надто скрутно. Україна була ласим територіальним шматком, на який зазіхали три агресивні сусіди - Польща, Туреччина та Московська держава.

Повноцінність Української держави, що виникла внаслідок подій Національної революції українського народу XVII ст. у сучасних істориків та юристів не викликає сумніву: вона мала свою територію, населення, судову владу і юридичні норми, військо та фінанси, господарство й органи адміністративного управління. Цілком природно, що виникнення на теренах України як Запорозької Січі, так і Гетьманщини було спричинене національними традиціями. За багатьма об’єктивними параметрами ці обидва утвори як політичні системи нового демократичного типу продемонстрували підстави і можливості консолідації суспільства на національно-патріотичних і, водночас, демократично-правових засадах.

Рубіж XVII-XVIII століть, що став переломним в українській історії, започаткував завершальний етап розвитку української козацької державності, її поступової інкорпорації до складу Московщини. Процес інкорпорації України до складу Росії особливо посилився в часи правління Петра І. До кінця XVIII ст. самобутні риси української державності (полково-сотенний адміністративний устрій, автономна судова і правова системи, Запорозька Січ) були практично втрачені.

Варто зазначити, що, попри відносно мирний відхід з історичної арени, українське козацтво залишило глибокий і неоднозначний слід в історичній пам’яті українського та сусідніх народів. Знаний канадський історик-україніст Сергій Плохій зауважив, що справжню глибину наслідків козаччини в українській історичній пам’яті та історіографії можна зрозуміти, порівнявши його з трактуванням російського козацтва в російській історіографічній традиції. Якщо провідники російського козацтва, як-от Кіндратій Булавін та Омелян Пугачов, посідають в російському історичному наративі відносно маргінальні позиції, поступаючись за популярністю своїм антагоністам - Петру І та Катерині ІІ, то українські козацькі гетьмани на кшталт Богдана Хмельницького та Івана Мазепи практично монополізували увагу дослідників відповідних періодів української історії, а козацтво стало одним з головних символів української історичної ідентичності [105. С.15-16] та до-новітньої української державності як в її інституційному, так, зокрема, і в ідеологічному вимірах.

Мета пропонованого посібника - простежити процес зародження, розвитку і занепаду української державної ідеї козацької доби - правових та політичних ідей, що формувалися в козацькому та навколо-козацькому середовищі - у контексті практики тогочасного козацького (українського) державотворення (історія держави і права України) та української правової та

політичної думки. Зокрема, автори виходять з припущення, що реалії суспільно-політичного розвитку Української козацької держави знаходили відповідне відображення в тогочасній українській політико-правовій думці.

вирішення злободенних для свого часу проблем, які спрямовувалися на реформування тодішнього українського суспільства. Окремі з них були повністю або частково реалізовані в процесі державного будівництва, інші - так і не вийшли за межі теоретичних політологічних пошуків.

У додатках книги, укладених відповідно до її розділів, представлено документи, що відображають особливості

становлення, розквіту та занепаду ідеї козацької державності як національної державної ідеї, а також ідейний контекст українського державотворення другої половини XVII-XVIII століть.

Історіографія проблеми формування української державної ідеї, її еволюції та боротьби за реалізацію в добу козаччини досить широка, щоб зупинятися на ній докладно. Зазначеній проблемі присвячено низку публікацій як вітчизняних, так і зарубіжних істориків, рідше істориків права. До тих чи інших аспектів проблеми зверталися історики не однієї ґенерації: О.Апанович, В.Борисенко, І.Борщак, В.Брехуненко, В.Голобуцький, В.Горобець,

М.Грушевський, О.Гуржій, Д.Дорошенко, В.Липинський,

С.Леп’явко, Л.Мельник, Ю.Мицик, О.Мезько-Оглоблин, С.Плохій, Н.Полонська-Василенко, О.Путро, П.Сас, В.Смолій, В.Степанков, О.Субтельний, В.Шевчук, В.Щербак, Н.Яковенко, Т.Яковлева та інші (див.: Список використаних джерел та літератури) та історики права: І.Грозовський, М.Василенко, О.Кресін, В.Панашенко, А.Ткач,

A. Яковлів (див.: Список використаних джерел та літератури).

Характерно, що історики здебільшого намагалися розкрити інституційний аспект проблеми, нехтуючи при цьому ідеологічним. З-поміж праць «чистих» істориків в руслі зазначеної теми для нас найбільше прислужилися кілька монографій В.Смолія та

B. Степанкова [123, 124]. Їх книга «Українська державна ідея: проблеми формування, еволюції, реалізації»(і997) [124] на сьогодні чи не єдине дослідження, що присвячене розвитку української політичної думки, і охоплює період другої половини XVII — початку XVIII століття. Цій проблематиці також присвячені розділи у підручниках з історії політичної думки. Попри важливість цієї публікації, доводиться констатувати, що вона демонструє переважно описовий підхід до проблематики. Натомість спроба теоретичного осмислення проблем розвитку української політичної культури була продемонстрована у книзі П.Саса «Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII століття)» [112].

Чимало зроблено в руслі зазначеної проблематики відомим письменником та істориком Валерієм Шевчуком. Останній - автор цікавих і неординарних праць, що безпосередньо стосуються зародження, формування і розвитку ідеології козацького державотворення [153 - 159], а також - укладач, автор приміток і коментарів практично усіх використаних у роботі джерел, що зібрані у багатотомній збірці під назвою «Тисяча років української суспільно-політичної думки» (К.: Дніпро, 2001.) [Див. окремі: 134-139]. Заслугою В.Шевчука, зокрема в контексті вивчення історії української державної ідеї козацької доби, став його переклад з книжної на сучасну українську мову Літопису Самійла Величка - одного з найбільш важливих документальних першоджерел козацької історії, який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Граб’янки та «Історією Русів» творить комплекс козацької історіографії [2, 3].

У процесі роботи над посібником авторам прислужилася також остання з великих колективних публікацій сучасних українських істориків [49, 50], в якій на основі новознайдених документів і матеріалів та досягнень новітньої історичної науки зроблено вдалу спробу створити узагальнений образ українського козацтва. Серед інших, для нас цікавими виявилися розвідки, що присвячені особливостям ґенези та еволюції козацтва, визначенню його цивілізаційної типології й системи ціннісних орієнтацій, а також становленню політичної культури тогочасного українського суспільства.

Серед праць істориків права виділяється робота О.Кресіна, яка присвячена політико-правовій спадщині першої української політичної еміграції початку ХУІІІ століття [60]. Без неї важко було

б

зрозуміти правовий зміст моделей української державності періоду «Руїни». У своєму дослідженні О.Кресін визначив теоретичне підґрунтя і зміст українських конституційно-правових ідей щодо сутності держави, конституційного ладу та державного устрою. Відзначимо також, що автор глибоко дослідив теоретико- правове підґрунтя та конституційно-правовий характер положень «Пактів й конституцій законів та вольностей Війська

Запорозького...» 1710 року. Аналізу «Пактів...» у вітчизняній історіографії присвячено чимало праць, серед яких виділимо книгу О.Лукашевича та К.Манджула [77]. Автори розглядають історію появи цього документу, розкривають постатейний зміст його положень. Проте, на відміну від роботи О.Кресіна, ця праця не дає визначення джерел та характеру положень документу, обмежуючись його формально-правовим розглядом. Огляд історіографії можна було б продовжувати, однак зауважимо, що наявна наукова література не вичерпує усієї повноти «козацької» проблематики, зокрема не вповні висвітлює процес формування, розвитку та занепаду політико-правової ідеології козацького державотворення.

Розділи І, ІІ, ІІІ написані доцентом І.Я.Терлюком, розділ ІУ, вступ і висновки - доцентом І.Я.Терлюком спільно з старшим викладачем І.М.Флисом. Додатки уклав старший викладач І.М.Флис.