ДЕРЖАВНІ УСТАНОВИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ДВОХ НАРОДІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (XVI-XVIII ст.)
1569 р. відбулася значна подія в історії всієї Центрально-Східної Європи — Люблінський сейм, на якому зібралися магнати, шляхта й духівництво Польщі та литовських земель. Він постановив об’ єднати дві держави і створити Річ Посполиту двох народів.
Хоча питання про державну унію Литви і Польщі стояло на порядку денному вже давно, а особиста унія правителів існувала ще з кінця X!V ст., коли литовський князь Ягайло посів польський престол, остаточно це було вирішено і закріплено саме в Любліні. Задля справедливості слід наголосити, що найбільше проти такого об’ єднання були налаштовані руські князі та магнати. Зокрема, цей спротив пояснювався тим, що, за умовами унії, всі українські землі відривалися від ВКЛ і включалися до польської частини Речі Посполитої. Але у тогочасних політичних умовах їм не вдалося відстояти державної незалежності ВКЛ.Державний устрій Речі Посполитої повністю оформився при королі Генріхові Валуа (1573-1574) за так званими Генріховими артикулами і Сеймовим статутом (Pacta Conventa) 1573 р. Коротко його можна схарактеризувати як федеративну шляхетську республіку з виборним королем та оригінальною, змішаною станово-представницькою системою управління (Monarhia Mixta). У новій об’єднаній державі вкоренилася концепція станової держави-шляхти. Право голосу мала лише шляхта як провідний стан суспільства. До цього стану відносилися як магнати, так і середня й дрібна шляхта, що формально мали всі права “благородного стану”.
Відповідно до умов Люблінської унії, найвища влада у польсько- литовській державі належала загальношляхетському польсько-литовському Сейму вальному. Він обирав короля. У період між сеймами король управляв державою разом і за згодою з обраною сеймом Радою резидентів. До компетенції сейму належали зовнішня і внутрішня політика, оголошення стану війни, введення податків, контроль за діяльність центрального уряду та самого короля.
Сеймові конституції передбачали право шляхти на повстання проти суверена, який порушив її права і вольності, не знаходив порозуміння із сеймом.За Люблінською унією Сейм ВКЛ зливався з Сеймом Речі Посполитої. Постала необхідність досягти порозуміння литовських крайових послів перед загальним сеймом, і тому виник Головний сеймик Сло- німський, який скликали перед загальним Сеймом. Окрім делегатів (послів), у його роботі брали участь члени сенату ВКЛ. Відбувалися також повітові сеймики, які скликав король перед Вальним Сеймом. Вони надавали інструкції делегатам, від яких ті не сміли відступати. Таких сеймиків налічувалося 23, кожен обирав по два делегати.
3 другої половини XV ст. у Польщі усталилася двопалатна структура Сейму, який складався з двох ізб — сенаторів і послів; остання репрезентувала шляхту — виборців. До складу сенаторів входили вищі достойники Речі Посполитої (воєводи, каштеляни, єпископи). Це було приблизно 140 осіб, які виконували свої функції пожиттєво. У сенаті не відбувалося голосувань: сенатори висловлювали свою особисту думку, на підставі якої король або канцлер формулював конклюзію — спільну думку сенату. До складу посольської ізби — найвпливовішої частини сейму — входило 170 послів, обраних на повітових сеймиках. Вони репрезентували земську шляхту і керувались у своїй діяльності інструкціями (наказами), отриманими на згаданих сеймиках. Після завершення
сеймової сесії посли звітували на так званих реляційних сеймиках про виконання наказів.
Спочатку вальні сейми скликалися королем у довільні терміни, залежно від потреб. Згодом утвердилася практика їх проведення раз на два роки. У разі нагальної потреби скликалися екстраординарні сейми. Сеймові ухвали (конституції) розроблялися посольською ізбою, а остаточно приймалися на засадах повної одноголосності на спільному зібранні сейму. Під час прийняття рішень сеймом існувало право liberum veto — кожен з учасників сейму міг накласти вето на прийняття певного рішення вимовивши слова uNie porwalam” (не дозволяю).
Звичайно, це було можливим лише у випадку, коли подібні дії передбачалися наказом відповідного сеймику.Найбільш урочистими були засідання конвокаційних сеймів, які вирішували питання про час, місце й обставини обрання короля, елек- ційних, на яких короля обирали, та коронаційних, де їх коронували23.
На елекційних сеймах сенат засідав у великому королівському наметі, що звався шопою, а посли воєводств і земель — на майдані, оточеному ровом, так званому Колі. Присутня на елекції шляхта, участь якої у виборах не обмежувалася, збиралася в окремих наметах, поза Колом. Зокрема, від шляхти правобережних воєводств, враховуючи послів, присутніми на елекції 1632 р. було 186 осіб.
Король Речі Посполитій не був абсолютним володарем. Його влада була суттєво обмежена обома палатами сейму, а також зобов’язаннями, взятими на себе під час обрання. У нього були певні законодавчі функції: право законодавчої ініціативи та затвердження сеймових ухвал. Разом з тим він здійснював керівництво всією центральною виконавчою владою, а також призначав усіх місцевих урядовців: загалом 180 земських урядів. Проте змістити жодного з урядовців він не мав права.
Певні повноваження, причому ширші, ніж у внутрішній політиці, король мав у зовнішньополітичних акціях. Він був також верховним головнокомандувачем, роздавав у пожиттєве користування земельні маєт-
24
ності корони .
У здійсненні державного управління його помічниками були: великий маршалок, який керував королівським двором, гетьман коронний, котрий стояв на чолі війська, підскарбій коронний, який відповідав за стан фінансів у федеративній державі.
Центральний уряд був репрезентований також канцлером коронним і підканцлером, при яких існував значний канцелярський штат (Коронна канцелярія). Канцелярія контролювала королівські маєтки, гроди (замки) в усіх воєводствах. З них Руське, Белзьке, Подільське, як старі землі у складі Корони, належали до компетенції коронної канцелярії. До них в 1633 р. було долучено новостворене Чернігівське воєводство.
Для керівництва Волинським, Київським, Брацлавським воєводствами, що відійшли від ВКЛ, упродовж 1569-1673 років існувало спеціальне відділення королівської канцелярії — Руська канцелярія, із своїм окремим діловодством руською мовою.За часів Польсько-Литовської держави великого значення набули судові установи, що виконували не лише судові функції, але й брали на себе відповідальність за окремі ланки державного управління, передусім на місцевому рівні. Вищою апеляційною установою для шляхетського стану був Коронний трибунал, члени якого обиралися на провінційних сеймиках. Поряд з ним діяв Асесорський суд, що розглядав апеляції на вироки судів міст, суперечки між міськими громадами та магістратами, тлумачив королівські привілеї щодо міст. Інший вищий суд — рефе- рендарський — розглядав питання щодо королівських сіл і суперечки під час розмежування королівських та приватних маєтностей. Контролюючим органом щодо всіх названих судів був Сеймовий суд на чолі з королем, який спеціально не скликався, а відбувався під час проведення сеймів.
Значними правами, зокрема на Галичині, користувалися органи місцевого самоврядування. У містах, які мали Магдебурзьке право (тобто право самоуправління, закріплене певним королівським актом), вони складалися з ради, лави і громади, які підпорядковувалися старості, призначеному королем. Членами ради були райці, очолювані бурмистрами, і виконувала вона адміністративні функції. Лава здійснювала судову владу, утворюючи міський суд, що складався з лавників (присяжних) на чолі з війтом. Саме війту король, а у приватних містах — власник міста — видавали локаційний привілей, тобто право на здійснення повноважень самоврядної міської громади. Згодом посада війта стала виборною. Рада і лава разом з кількома комісіями (переважно економічними) та допоміжними урядами утворювали магістрат. Громада мала лише опосередкований вплив на господарство міста. Об’єднуючи передусім нижчі верстви католицького населення, цехи, братства, дрібніших купців, вона подеколи використовувала норми міського права у боротьбі проти засилля міської верхівки.
На селі самоврядування здійснювалося громадськими урядами, що наслідували традиції давньоруського громадського устрою. Після завоювання Галичини Польщею розпочалася посилена німецька колонізація українських земель. Тоді самоврядування багатьох сіл перейшло на польське, німецьке та волоське право. Деякі села мали навіть Магдебурзьке право.
Сільські громадські уряди складалися з війта, підвійта та п’ятьох присяжних. Війт обирався зі складу присяжних, обраних громадою. Коло їх компетенції визначалося правовою системою, на якій ґрунтувався уряд, і до середини XVI ст. охоплював усі сторони сільського життя: розподіл і стягнення податків, збір коштів на громадські потреби, нагляд за виконанням повинностей, дотриманням громадського спокою, затвердження майнових угод селян, а в селах на волоському та німецькому праві — також здійснення судочинства. Вироки у карних справах виносила адміністрація, яка була апеляційною інстанцією.