УРЯДУВАННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИМИ ЗЕМЛЯМИ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛІВСТВА (XIV-XVI ст.)
На землях, завойованих Польщею, навіть галицькі бояри відчували себе “людьми другого сорту”. На відміну від етнічної польської шляхти, яка наприкінці XIV ст. одержала повне право власності на свої маєтки, вони залишалися “слугами короля”, які тримали землю на умовах військової служби, робіт з укріплення та ремонту замків, мостів, шляхів, і навіть сплачували деякі натуральні податки.
Судова юрисдикція над місцевим боярсько-служилим людом здійснювалася королівськими каштелянами (управителями великих замків). Військове керівництво їхніми збройними загонами здійснювали місцеві городові воєводи, які підпорядковувалися згаданим каштелянам. До 1434 р. існувала посада і генерального руського (львівського) старости як уповноваженого правителя Галичини.У 1430-1434 роках за Єдлінським привілеєм Галичина та Західне Поділля втратили статус власного домену короля і перейшли на загальноземський статус. Тоді в Галичині, Холмщині та Підляшші з’явилися земські уряди (officium terrestre) на чолі з призначеними королем старостами. Було утворено Руське воєводство у складі земель Львівської, Перемишльської, Сяноцької, Галицької та згодом — Хомсь- кої, і Подільське воєводство з центром у Кам’янці-Подільському. 1462 р. такий саме статус отримала Белзька земля, що перебувала у складі Мазо- вецького князівства — відтоді Белзьке воєводство. У цей час на зазначених теренах остаточно було ліквідовано руське право і запроваджене польське. Від 1566 р. земські уряди з’явилися також у Київському, Волинському та Брацлавському воєводствах, які після Люблінської унії перейшли під владу польській короні. Найостаннішим з українських земель земський уряд отримало Чернігівське воєводство (1633).
Найдавніший перелік земських урядовців Корони польської містить мирний договір між Польщею та Тевтонським орденом 1435 р. Там названо осіб, що займали посади в урядах Руського та Подільського воєводств і Белзької землі в їх ієрархічній послідовності: воєвода, каштелян, підкоморій, хорунжий, суддя, стольник, ловчий, чашник, підсудок, підстолій, войсковий.
Відомий дослідник цього питання М. Крикун наголошує, що “для того часу перелік не є повний”, і додає до нього посади писаря, мечника, підчашого. Загалом він нараховує для того часу до 14 земських урядів20.Остаточно структура та ієрархія земських урядів Речі Посполитої була затверджена сеймовими конституціями 1611 та 1635 років у такому вигляді: воєвода, каштелян (дигнітарства, найвищі посади), підкоморій, судовий староста, хорунжий, суддя, стольник, підчаший, підсудок, підстолій, чашник, ловчий, войсковий, писар, мечник, войсковий менший, скарбник. Така номенклатура посад (урядів) відзначалася сталим характером, оскільки шляхта тримала під пильним контролем роздавання урядів, монопольне право на які мав король, і вимагала від останнього не вносити до неї кількісних та якісних змін.
Претенденти на земський уряд мали належати до шляхетського стану і бути землевласниками в тій адміністративно-територіальній одиниці, до якої цей уряд мав відношення. У разі незаконного отримання королівськоого привілею на земський уряд (не підкріпленого справжньою осілістю) такі документи визнавалися недійсними, а винуватець штрафувався на 200 гривень. При цьому володіння королівщиною (державним) чи орендованим маєтком не вважалося справжньою осілістю. Володіння урядом було пожиттєвим: надані за королівським привілеєм уряди “ніхто ні від кого під жодним претекстом відбирати не повинен”, як записано в “Кардинальних правах” 1768 р. Підставою для позбавлення уряду могли стати лише державна зрада, втрата громадянських прав та шляхетства. Тож не існувало механізму усунення від посади нездатного чи неба- жаючого виконувати свої обов’язки урядовця.
Роздавання земських урядів королі використовували як найголовніший важіль впливу на шляхту, здобуття її прихильності. У свою чергу, шляхта постійно виявляла бажання посісти ті або інші уряди, навіть попри те, що лише деякі з них давали відчутний матеріальний прибуток. Це пояснюється відсутністю в Речі Посполитій практично до XVIII ст.
власних титулів, отже, з’явилася привабливість урядових звань. Виникло навіть прислів’я: “Шляхтич без уряду як пес без хвоста”. Завдяки цьому поширювалася практика продажу земських урядів, яка офіційно не схвалювалася, але фактично давала значний прибуток королю. Тому пропозиція познанського воєводи Кшиштофа Гжимултовського на сеймі 1685 р. затвердити офіційну оцінку всіх урядів — від найвищого до найнижчого — не дістала підтримки. Шляхта вважала це порушенням принципу рівності, а королівська влада не бажала втрачати джерело додаткового, неконтрольованого Сеймом прибутку.Як зазначає М. Крикун, формуляр номінаційного привілею не був текстуально формалізованим, але “структура його загалом була сталою і включала в себе: 1) мотиви номінації (вказувалося на заслуги певної особи); 2) зазначення уряду, який ця особа отримує, і які йому належать прерогативи; 3) звернення, адресоване земським урядникам адміністративної території, до якої уряд відносився, з закликом прийняти до свого кола номіната і дати йому в місцевій земській ієрархії належне місце”21.
Усі земські уряди поділялися на дигнітарства та власне уряди. Перші посідали воєводи та каштеляни, чиї посади іменувалися також сенаторськими. У сенаті їхні місця навіть були понумеровані, і 1569 р. така нумерація змінилась у зв’язку з входженням до сенату воєвод та каштелянів Волинського, Брацлавського та Київського воєводств, а також вищих урядовців ВКЛ. Загальна кількість воєвод співпадала з кількістю цих адміністративних одиниць; каштелянів же було більше, оскільки у випадку поділу воєводства на кілька земель кожна з них мала власного каштеляна. Існувала і певна ієрархія серед самих каштелянських урядів.
Так, вища сходинка від Руського воєводства належала в сенаті каштеляну львівському, за ним по низхідній — перемишльському, галицькому, сяноцькому, холмському. У Подільському воєводстві на першому плані була подільсько-кам’янецька ієрархія, за нею йшли летичівська та черво- ногродська. Аналогічна ієрархія існувала і на повітовому рівні.
Як пише М. Крикун, функції дигнітаріїв склалися в Короні у XIV ст. і відтоді до кінця XVm ст. залишалися незмінними: воєвода керував шляхетським ополченням своєї території, головував на елекційних сеймиках, де раз на чотири роки обиралися кандидати на земські уряди, котрі потім призначалися королем, здійснював нагляд за цінами, вагами і мірами в королівських містах, чинив юрисдикцію щодо євреїв, очолював вічовий суд. Каштелян допомагав воєводі, був його намісником і заступником, а у воєводських землях виконував аналогічні функції.
Власне, земські уряди можна поділити на три групи, що були діючими в буквальному розумінні цього слова: уряди підкоморія, гродсь- кого старости, судді, підсудка та писаря.
Підкоморій займався розмежуванням спірних шляхетських земель; йому допомагали комірник, мірник та копачі. Підкоморіїв у воєводствах було стільки ж, скільки каштелянів. Спочатку король на власний розсуд призначав їх, але згодом шляхта виборола новий порядок призначення на цю посаду — такий саме, як щодо інших земських урядників.
Гродський староста виступав охоронцем королівського замку (гроду), що був адміністративним центром воєводства, землі або повіту, очолював гродський суд, де вирішувалися кримінальні справи.
Суддя, підсудок і писар складали земський суд, який розглядав цивільні справи в межах свого адміністративного округу.
До іншої групи урядовців слід віднести хорунжого і войськового: їх уряди мали значення в XV-XVII ст., але згодом перетворилися на почесні. Хорунжий керував місцевою військовою коругвою (загоном шляхетського ополчення), надавав допомогу воєводі та каштеляну у формуванні шляхетських загонів, а також брав участь у вічевому суді. Войськовий забезпечував громадський спокій на ввіреній йому території на момент виходу шляхти у похід, а тому у військовий час постійно мав перебувати в замку і звідти урядувати. Цей уряд, пов’язаний з отриманням певних матеріальних зисків, став дуже привабливим для шляхти.
Третю групу складали всі інші уряди (стольник, підчаший, під- столій, чашник, ловчий, мечник, скарбник), які від початку були виключно почесними, тобто титулярними.
Староста, суддя, підсудок, писар і підкоморій одержували за своєю посадою певні грошові доходи: перші чотири — з оплат за виконання судових функцій та від діяльності земської й гродської судових канцелярій, останній — за проведення розмежування маєтків. Староста отримував, окрім того, більшу частину прибутків, що йшли від повинностей населення королівському маєтку, центром якого був грод. За деякими з решти урядів (але не скрізь) були закріплені землеволодіння, здебільшого ж прибутковою статтею для урядовців ставали надходження від мита.
Ієрархію урядів у жодному разі не можна розглядати як службову: воєвода не був начальником каштеляна і далі по низхідній. Компетенції, якими наділявся певний уряд, виконували не нижче розташовані урядники, а призначений відповідним урядовцем апарат. Носії почесних урядів такого апарату не мали, як не мали і конкретних службових функцій. Не запроваджуючи форм службової залежності, земська ієрархія працювала як механізм престижності, як своєрідна ієрархія престижу.
Загальна кількість таких урядовців досягала кількох тисяч і охоплювала
22
значну частину шляхти, яка проживала на українських землях .
Після приєднання до Корони нащадків руського боярства було прирівняно до прийшлої польської шляхти. Вони отримали всі її права і привілеї, й навіть зберегли унікальні в Речі Посполитій князівські титули. Серед надбаних прав було і право вирішувати всі проблеми місцевого життя на регулярних шляхетських з’їздах — сеймиках. Саме на такі установи було покладено значну частину державних управлінських функцій.
Між серединою XV — серединою XVI ст. на теренах колишньої Галицької Русі утворилися чотири сеймики — у Судовій Вишні, Холмі, Белзі, Кам’янці-Подільському; з 1563 р. — ще один у Теребовлі. Посли, обрані на них, представляли інтереси місцевої шляхти на загальнодержавних сеймах. 1356 роком датується поширення на Львів за привілеєм Казиміра ІІІ Магдебурзького права, яке поступово проникало вглиб руських земель. За ним міста звільнялися від юрисдикції каштелянів, воєвод, судів; судити міщан міг тільки міський війт, який відповідав безпосередньо перед королем або призначеним ним старостою.
4.4.