ІСТОРИЧНА ДОЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА ІНСТИТУЦІЙНА СПАДЩИНА ДАВНЬОЇ РУСІ у XIV-XVI ст.
Друга половина XIV — середина XVI ст. є періодом входження більшої частини українських земель до Великого князівства Литовського (ВКЛ) та Польського королівства, коли функції державного управління над ними здійснювали центральні та місцеві установи обох держав.
Утрата внаслідок унутрішніх усобиць і зовнішніх завоювань незалежності Давньоруської держави призвела до встановлення суверенітету інших країн над українськими землями. Так, значна частина Правобережної та Центральної України опинилась у складі Великого князівства Литовського, Західна України — стала частиною Польського королівства. 1349 р. Польща завоювала Галицько-Холмське та Перемишлянське князівства; Литва у 60-х роках XIV ст. підпорядкувала собі Поділля, Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, східну частину Галичини. Приблизно тоді ж, 1370 р. Закарпаття (Marchia Ruthenorum) остаточно підпало під владу угорських королів, які певний час претендувало навіть на всю Галичину і вели запеклу боротьбу з Данилом Галицьким. На Закарпатті почала урядувати угорська адміністрація, хоча назви адміністративних одиниць (жупи) мали сліди слов’янського походження. Одним з правителів краю — жупанів наприкінці Х^ — на початку XV ст. був литовський князь Федір Коріатович, до того — володар Поділля. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром та Бугом, у тому числі значна частина сучасної Буковини, опинилися у складі Молдавського князівства, яке тільки-но почало формуватись. Ця нова держава запозичила вагомі ознаки давньоруської державності, насамперед офіційну мову (давньоруську), а також більшість державних інституцій.
Таким чином відбувся розподіл державної спадщини та самої території Давньої Русі між її сусідами. Місце українських урядуючих інституцій, які здійснювали тут управління, посіли державні органи інших країн. Незалежно від їх форми, назви та функцій, які могли збігатися з установами попереднього часу, або були просто запозиченими, засадниче значення мав основний факт: правління та суд вони чинили іменем іноземного господаря, тобто були вже не вітчизняними органами управління, а іноземними управлінськими структурами на українських теренах.
Важливим негативним чинником, характерним для дослідження інституційної історії, як і загальної історії цього періоду, є відносно вузька джерельна база. Слід зазначити, що відомостей про події XIV- XVII ст. на українських землях збереглося навіть менше, ніж про часи Київської та Галицько-Волинської Русі. Історики зізнаються, що й донині ледь орієнтуються в подіях цієї доби, насамперед загадкового XIV ст., що подеколи практично не піддаються реконструкції1.
4.2.