ІНСТУТИЦІЙНО-ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ЙОГО СКЛАДІ

Змушені констатувати, що, на відміну від Литви та особливо Бєларусі, сучасна українська історична наука практично не вивчає державні інституції доби Великого князівства Литовського, обмежуючись короткими згадуваннями про долю українських земель у складі цієї держави.

Основними джерелами для вивчення урядуючих інституцій цього періоду виступають литовсько-руські та перші українські літописи, відомі за іменами своїх авторів або ж власників, місцю віднайдення (Авраамки, Супрасльський, Биховця, Баркулабовський, Густинський, Межигірський, Львівський), європейські, насамперед польські хроніки, юридичні акти Великого князівства Литовського: обласні привілеї, Судебник Казимира IV, Литовські статути тощо.

***

Литовське князівство почало стрімко зростати з кінця ХІІ — початку XIII ст. завдяки, з одного боку, занепаду Київської Русі, з іншого — під тиском німецьких лицарів-хрестоносців, боротьба з якими відіграла роль каталізатора державного піднесення. Перші походи литовців на руські князівства зафіксовані у ХІІ ст. Запис 1183 р. Новгородського першого літопису повідомляє: “В ту зиму бились псковичи с литовцами и много было сделано вреда псковичам”. У 1196 г. Ипатський літопис уперше згадав ятвязькі напади на Волинське князівство: “В ту же зиму [1196 р.] ходил Роман Мстиславич на ятвягов отмщать, ибо они воевали его волость ”.

Уже від самого початку свого існування ВКЛ не було моноетнічною державою. Досі тривають дискусії щодо того, чиєю ж державою було Велике князівство Литовське.

Зрозуміло, що титульним та державоутворюючим елементом були численні литовські племена (жемайти, ятвяги, власно литовці), а їх походи на руські землі, за висновком Т. Баранаускаса, стали першою ознакою створення і функціонування ВКЛ⁵. Початок такої військової активності на кількох геополітичних напрямках був пов’язаний з іменем легендарного литовського князя Скирмантаса, який першим об’єднав литовські та жемайтійські племена. Але очевидним є й те, що з часів фактичного засновника ВКЛ Міндаугаса (1237-1263) воно включало Чорну Русь з центром у Новгороді-Литовському (суч. Новогрудок, Бєларусь), який до того ж був однією з столиць князівства. За спостереженням В. Антоновича, “Поширюючи межі своїх володінь на Русі за допомогою литовського ополчення з свого Керновського уділу, Мендовг набував у підкорених ним руських землях нові сили, які надавали йому можливість продовжувати дальші завоювання на Русі, й поставити у залежне від себе становище інших, сусідніх з його володіннями, дрібних литовських родоначальників; групуючи таким чином сили, князь Кернова и Новогродка-Литовського за допомогою Литви утримував и набував руські землі та, спираючись на ополчення своїх руських областей, підкоряв собі розпорошені дрібні литовські володіння”⁶. У другій половині XIII — на початку XIV ст. ця держава зростала за рахунок східнослов’янських земель, які істотно переважали власне Литву як за своєю територією, так і за рівнем соціально-економічного, культурного і політичного розвитку. Наслідком цього стало “зрущення” литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка носила офіційну назву Великого князівства Литовського, Руського та Жемаїтського. Першим великим володарем цієї держави став князь Гедимінас (13161341). Литовська держава увібрала в себе значну кількість руських князівств (Полоцьке, Вітебське, Менське, Заславське, Турово-Пінське), а також Підляшшя, Волинь та Київщину.

Золотої Орди, син Гедимінаса Коріат почав просуватися на Поділля; за Ольгерда Гедиміновича (1345-1377) відбулося включення до князівства Чернігово-Сіверщини та Наддніпрянщини. Поступово ВКЛ стало однією з найбільших держав середньовічної Європи.

Не задовольняючися цим, пасіонарна частина литовської правлячої еліти посіла і деякі князівські столи поза межами ВКЛ. Так, з 1340 р. Галицько-Волинський стіл обійняв Любарт Гедимінович (хрещений у православ’я як Дмитро); у 1393-1414 роках на Закарпатті осів зі згоди угорського короля Жигмонда Федір Коріатович (колишній подільський удільний князь). У грамотах він називав себе “Князем подільським, ішаном (жупаном) берегським та шаришським”⁷. Литовські князі з початку ХІІІ до другої половини XV ст. не менше 15 разів запрошувалися також на новгородське та псковське княжіння (тоді ще незалежні від Московії). Найвідоміший з них, Довмонт, учасник убивства Міндаугаса і за це вигнаний з Литви, правив у Пскові в 1265-1299 роках і за свої ратні подвиги був віднесений до лику святих.

Ситуація у державно-правовому полі молодої литовсько-руської держави була досить специфічною. Бурхливий вихід на міжнародну арену, географічне та політичне зростання держави спричинювали появу, за влучним зауваженням польського історика А. Закшевського, нових правових та державних інститутів, оскільки попередні вже не відповідали потребам молодого східноєвропейського гіганта. Він назвав і ті державно-правові зразки, якими користувалася ВКЛ: давньоруська спадщина (з початку XIV ст.), державна практика Ордену хрестоносців (тоді ж або з середини XIV ст.), Польського Королівства (з наступного століття), а також чеські, німецькі та інші зразки. Причому він наполягає на тому, що дуже важко розібратися, “коли місце мала справжня рецепція, а коли — лише запозичення термінології, оскільки не завжди запозичений термін визначав у Литві те саме, що і в країні походження”. Як на приклади, польський історик посилається на адміністративно-територіальний термін воєводство, державно-інституційні — воєвода (староста), бояри, які змістовно різнилися від руських і польських похідних⁸.

Державна структура давньої Литви мала за основу маєток. Відсутність міст (фортець, замків або ж просто великих укріплених городищ) як адміністративно-державних центрів у литовців у ранній період відзначали всі іноземні спостерігачі-сучасники, літописці та історики. Тому маєтки набували не тільки господарського, але й політичного значення; їх формування невіддільне від розвитку політичної організації та держави у ВКЛ. За висновками литовського історика Т. Баранаускаса, “маєток був адміністративним центром волості, з якого здійснювалося управління всіма вільними громадами, що перебували на території волості. Сюди ж стікалися і данини волості”. Він також зазначає, що першими власниками маєтків були князі, центрами маєтків ставали городища. Основним завданням маєтків було не стільки обслуговування князя в його господарських потребах, скільки забезпечення виконання його державних функцій як управителя волості: “Володіння маєтком було пов’язано з перебуванням у владі, а не з особистим збагаченням”.

Джерела ХІІІ ст. згадують маєтки-замки, що належали дрібним князям у балтських та фінських землях. Загальна кількість таких князів (скоріше, племінних чи кланових вождів) доходила до сотні, принаймні такі цифри називаються у повідомленнях про військові походи (на Волині в 1234 р. загинуло 40 ятвязьких князів). Іноді такі замки називались іменем володаря (скальський князь Сарейка в 1276 р. мав замок, названий на його честь, — нині городище Шерейклаукіс).

Поступово волосний центр ставав пунктом збору данини з місцевої людності. Разом з тим з’явились і умови для виникнення маєтків та обслуговуючого персоналу для них — ті, хто не міг сплачувати данину, потрапляли у залежність від волосного князя і працювали вже на нього. За таких умов центр волості трансформувався в маєток.

Формування подібних маєтків слід пов’язувати з пізніми городищами — резиденціями князів. У східній Литві — колисці литовської державності — вони почали з’являтися в ХІ ст. Від ХШ-XIV ст. вони відомі вже як великокнязівські маєтки.

Українські дослідники дотримуються інших поглядів, виводячі урядуючи інституції ВКЛ, за давньоруською традицією, з дружини князя, яка з розширенням території держави трансформувалась у великокнязівський двір⁹. Але таким поглядам суперечить удільний характер раннього ВКЛ, яке пройшло шлях, протилежний Давній Русі — не від єдиної держави до удільних князівств, а від удільних князівств, що лише визнавали першість віленського князя, через державу Гедиміновичів, де нащадки панівного роду посіли місце удільних князів, до єдиної держави.

Державний устрій Великого князівства Литовського можна охарактеризувати таким чином. На чолі держави стояв великий князь. Він був однозначно монархом, але отримував престол на змішаних підставах наслідування й обрання: спадкоємцем ставав будь-який із синів великого князя, не обов’язково старший. Це було найголовнішою специфічною рисою престолонаслідування у ВКЛ. Невизначеність щодо правонаступ- ництва влади спричиняла в ранній Литві смуту, яка мала місце, приміром, після загибелі Гедиміна. Тоді все князівство розпалося на вісім уділів на чолі з братом і синами покійного князя.

Згодом цей порядок унормовувався. Спочатку спадкоємця призначав батько-князь, за звичаєм не обмежений правом старшинства.

З часом все більшу роль в обранні спадкоємця відігравала знать, яка об’єднувалася в Панів-Раду. Дійшло до того, що в 1440 р. главу держави — короля Казимира — було вперше обрано всупереч волі його батька.

Новообраний великий князь після урочистого ставлення складав присягу-обіцянку чинити згідно зі старими звичаями. “Ми старини не рушимо, і новини не вводимо¹” — таким було офіційне гасло литовської влади, хоча насправді декларативний консервативний підхід не заважав проведенню потрібних державі реформ.

Князь поєднував у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову владу, був керівником збройних сил, підтримував дипломатичні стосунки з іншими державами, проголошував війну і мир, призначав і звільняв державних урядовців.

Управління державою здійснювалося шляхом постійних подорожей правителя країною. Князь уособлював центр державного життя, яке разом з ним мандрувало по теренах держави. Місцями зупинок князя були центри волостей і маєтки, що розташовувалися там. Під час подорожей правитель не тільки виконував свої функції (судив, віддавав розпорядження, радився з місцевою знаттю), але й збирав утримання. У ВКЛ це називалося поседи — пригощання правителя та вручення йому дарунків, які тривалий час займали у доходах князя найважливіше місце. Вони отримувалися грошима, кіньми, хутром, що засвідчує, зокрема, опис однієї подорожі великого князя Вітовта 1428 р.: “Доставлено йому під час походу 2700 коней, не рахуючи тих, які йому ще мають відправити до Смоленська. Князь Сигізмунд, коли великий князь прибув до його краю, надав йому десять коней, а коли прийняв його в замку, доставив двісті коней; а крім того, підніс у подарунок коштовні хутра, соболів і багато татарських грошей. Потім поїхав до Свидригайла; цей князь доставив дев ’яносто коней, багато хутра, соболів, і багато інших подарунків”.

Разом з тим великий князь потребував, з огляду на значну незалежність окремих територій, що входили до складу ВКЛ, більш надійної опори у підвладних землях. За влучним спостереженням Т. Баранаускаса, він не міг задовольнитися лише роллю гостя на територіях волосних князів. Мандруючий правитель та його дружина потребували насамперед коней (і великі кінські табуни навіть у пізніший час були атрибутом маєтку володаря), зброї, іншого майна, що могла забезпечити лише мережа власних великокнязівських маєтків.

Уже за Міндаугаса чималі маєтки верховного правителя існували навіть у слабо контрольованих ним ятвязьких землях. Причому такі маєтки були також у тих волостях, якими володіли місцеві князі. Так, волостю Кресменой, окрім великого князя, володів ятвязький князь Скомантас. Таким чином, у волосному центрі знаходилися два маєтки — великого і місцевого князів, куди стікалися відповідні доходи і данини, розподілені, очевидно, за ієрархічним принципом.

Та частина маєтків, яка належала безпосередньо великому князю, називалася, незалежно від місця її знаходження, Литвою, а люди, котрі належали йому — лейтями, давнім іменем литовців. В українських землях ця назва трансформувалася в литвини. Вони започаткували прошарок “державних людей”, які обслуговували не тільки маєтки, але й всі потреби правителя, захищали його інтереси у віддалених землях ВКЛ, виконували військові, поліцейські та інші державні функції. Є всі підстави вважати їх не людьми залежними, які втратили свободу, а, навпаки, такими, котрі мали високий суспільний статус і привілейоване становище.

У XV ст. інститут мандруючого правителя практично зник. Великі князі більшу частину часу проводили в основних центрах держави, а подорожі на периферію ставали все більш короткими та рідкісними. Приміром, Казимир 78% свого часу провів у Вільні, Троках та Гродні — трьох основних великокнязівських резиденціях. Епоха ранніх маєтків закінчилася. На місце державних (князівських) маєтків прийшли шляхетські, які, втім, зберегли і певну частину політичних функцій.

За висновками Т. Баранаускаса, такі маєтки посіли провідне місце в механізмі державного управління, стали “суттєвою частиною державної структури, що відділяла її від додержавних структур і забезпечувала функціонування професійного апарату державної влади”^и). Від себе додамо — і формування такого апарату. Іншими словами, саме маєтки та їх служники стали першими державними установами і державними службовцями ВКЛ.

Становище великого князя зазнало значної еволюції. У XIV ст. його влада фактично обмежувалася Віленським уділом (великнязівським доменом), з якого він за допомогою двору керував усією державою. В останні роки XIV та на початку XV ст. уся державна влада перебувала в руках великого князя, а Пани-Рада при ньому існували як суто консультативний орган.

Упродовж всього XIV ст. урядуючим органом був великокнязівський двір, який і здійснював усе державне управління. Потреби в розгалуженій системі установ не існувало, адже практично всі державні функції на місцях виконували удільні князі. Великокнязівському двору надходили лише “живі” гроші від мита, а також натуральні збори у вигляді поседів і продуктів, споживаних двором під час його пересувань державою.

Але з ліквідацією удільних князівств (“погромом Гедиміновичів”) двір перебирав на себе все більше функцій, і влада двірських урядів (маршалки, двірські, чашники) поширилася на всю державу. Відповідної трансформації зазнали також уряди старост і воєвод, які замінили удільних князів.

З плином часу прерогативи великого князя зазнавали все більших змін. З XV ст. він уже поділяв законодавчу владу з Панами-Радою.

Приблизно тоді ж функції суду над усім князівством перейшли від удільних князів до великого князя, і по всіх землях сиділи його намісники. Від середини XV ст. представницьких функцій набув Сейм.

Наприкінці XV — на початку XVt ст. Пани-Рада, за привілеями 1492 та 1505 років, перебрали від князя більшу частину його державних повноважень, зокрема позбавили його права самостійно вести дипломатичні стосунки, видавати закони, призначати на уряди. Цей державний орган здобув собі право суду разом з великим князем. Більше того, Пани- Рада отримали вирішальний голос у справах провінційного та центрального управління.

Від початку XVI ст. (за Радомською конституцією) склалася система вищих державних установ станової монархії, фактично повністю запозичена від Польщі: двопалатний парламент (сенат та шляхетська ізба); шляхетські сеймики (регіональні зібрання вищого стану), які мали право законодавчої діяльності та окремі функції державного управління.

Упродовж того ж століття відбулася рецепція інших державних зразків Польського королівства, у тому числі в територіальному устрої: встановлені нові воєводства, що поділялися на повіти; новий повіт став не лише судовою, а й сеймиковою, адміністративною та військовою одиницею. Судова структура стала повністю аналогічною польській: створювалися суди земські, гродські та підкоморські.

Систему місцевих органів влади у XIV-XV ст. очолював удільний князь. Як правило, він був литовського походження (з роду Гедимінаса), і мав у своїй землі права найвищого урядовця: адміністратора, судді, командував військами, збирав податки. При ньому перебувала рада із служилих бояр, значних урядовців, єпископів. Великий князь навіть не міг втручатися в адміністрацію або приймати апеляцію на присуди удільного князя.

Численні нащадки Гедимінаса поступово замістили старих удільних князів руського походження, але наслідували від них сталі традиції управління. Лише за часів Ягайла та Вітовта (кінець XIV — початок XV ст.) децентралізації управління у ВКЛ був покладений край: відбувся “погром князів Гедиміновичів”, і до кінця XV ст. лишилися тільки два, але наймогутніші: Свидригайло Волинський та Олелько Київський. Такі князі могли навіть сперечатися з великим князем. Усі інші литовські княжата стали в один ряд з колишніми українськими князями, позбавленими державних прав.

Особливе становище Волинської землі фіксувалося двома привілеями Владислава Ягайла від 1392 р. про надання тутешнім боярам усіх прав і звичаїв землян Львівської землі, і від 1432 р. — про звільнення їх від усіх повинностей, окрім військової, та гарантування рівних прав православним і католикам. На думку Н. Яковенко, “Вокняжіння Свид- ригайла, кумира аристократів, стало ніби останньою цеглиною, що вивершила й узаконила соціальну піраміду, в якій місце кожної людини визначалося її статусом”^п. На найвищому щаблі перебували сподвижники Свидригайла — князі (Гедиміновичи та Рюриковичі), кожен з яких був повновладним володарем у своєму уділі, зобов’язаним “з власної охоти” надавати князеві “допомогу і пораду”. “Допомога” полягала у наданні озброєного власним коштом війська у разі війни, а “порада” передбачала участь в князівській раді. Після смерті Свидригайла в 1452 р. ті ж обов’язки правилися вже на користь великого князя. Таких “мікрокнязівств” на Волині було декілька: Острозьке, Несвізьке, володіння Сангушків, Чорторийських, Корецьких, Четвертенських, та ще більша кількість дрібніших володінь інших родів. Ті, у свою чергу, віддавали землі “господарським слугам” — озброєному люду, зобов’язаному військовою службою, судовою та податковою підлеглістю. Це вже були васали князів Острозьких, Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків, Четвертенських та ін. Вони не розпоряджалися маєтками на власний розсуд, а тримали їх за умови служби княжому дому. Служба полягала в участі у княжих походах, а також “при фортеці” — забезпеченні належного утримання та ремонтів найближчих замків силами своїх підданих. Ще один обов’язок був архаїчним: “гостинність”, тобто утримання і супровід сюзерена з його почтом під час об’ їзду володінь.

Звідси, з Волині, почав свою тріумфальну ходу по державах Східної Європи термін, який згодом став універсальним у визначенні людини військового фаху і занять: шляхта.

Іншою, ніж Волинь, за визначенням Н. Яковенко, виглядала в XV ст. Київська земля, де вся влада була зосереджена в руках нащадків першого удільного київського князя литовського походження Володимира Ольгердовича: його сина Івана (до 1435 р.), брата останнього — Олелька (1441-1454) та його сина Семена (1454-1470). Київська гілка Ольгердовичів посідала дуже високе місце в ієрархії нащадків Гедиміна. Сучасники, а за ними й деякі сучасні історики навіть умовно називали державу Володимира Ольгердовича та його нащадків другим Українським королівством, хоча його зверхники офіційно королівського титулу не мали. У ньому деякі дослідники вбачають відродження української державності, щоправда, васальної до великого князя литовського. Н. Яковенко підкреслює, що сусіди вважали їх суверенними володарями мало не всієї давньоруської території, “що простягалася від Мозиря на півночі до гирла Дніпра і Дністра на півдні та річки Сіверський Донець на сходГ^п. У Вільні скоса дивилися на таке територіальне вкорінення бічної гілки великих литовських князів, і після смерті Семена Олельковича в 1470 р. не затвердили князями жодного з його синів, натомість надіславши до Києва намісника Мартина Гаштольда. Таке призначення виклало обурення киян, адже новий правитель не був князем з династії Гедиміна. Однак цей спротив Гаштольд подолав силою, і окремішності Київського князівства було покладено край.

Наступною категорією привілейованого населення, яке виконувало державні функції і знаходилося між князями і господарськими (тобто незалежними, не княжими) боярами, були пани. Це слово, запозичене, як і багато інших (грод, рицер, шляхтич, староста, дідич), з чеської канцелярської мови, вперше ввійшло в ужиток саме на Волині за часів Свидригайла, означало власника спадкової, а не наданої землі. За Горо- дельською унією 1413 р. литовські пани отримали всі привілеї польської шляхти, включно з правами отримувати привілеї, посідати церковні кафедри та намісницькі уряди.

Другим після князя значним чинником центральної влади були Пани-Рада. Спочатку в радах брали участь родичі великого князя (Гедиміновичі), бояри, урядовці та міщани, але вирішальний голос мали виключно Гедиміновичі. За великого князя Вітовта (з 1401) набувають право вирішального слова службові князі та магнати — маєткова аристократія, на яку спирався Вітовт. Але Рада тоді ще не набула статусу державної установи, мала виключно дорадчі функції, і великий князь не був зобов’язаний дослухатися до її порад. Під кінець правління Казимира (1492) великокнязівська рада — власне Пани-Рада — поділила владу з великим князем. У його відсутність Пани-Рада вела закордонну політику, провадила суди, проголошувала загальну мобілізацію.

Того року були внормовані правове становище, компетенція та склад Панів-Ради. Спочатку до неї належали чотири католицьких єпископи, деякі удільні князі, намісники більших земель, а з урядовців — канцлер, маршалок, підскарбій земський, гетьман найвищий та ін. У XVI ст., коли вже не було удільних князів, загальне число провінційних та центральних урядовців у Раді досягло 80. Вступ до Ради був відкритим тільки для католиків, хоча допускалися й непоодинокі винятки. Так, впливовим членом Ради тривалий час був відомий захисник православ’я волинський князь Костянтин Острозький. Така велика кількість членів робила Раду дуже неповороткою, позбавляло її оперативності, тому великий князь призначив з її складу Таємну раду з 8-10 осіб, серед яких були єпископи, воєводи, каштелян та провідні великокнязівські урядовці.

Соціальним прошарком, з представників якого складалися Пани- Рада, були нащадки руських удільних князів та найбільших бояр. Утративши певною мірою політичні та станові права, вони зберегли великі земельні володіння. До них згодом приєдналися князі литовського походження (Ольгердовичі, Коріатовичі, Любартовичі). Разом вони склали дуже впливову верству магнатів, “княжат”. Найбільше руських князівських родів збереглося на Чернігівщині. Звідти вони, протестуючи проти утисків центральної влади ВКЛ, намагаючись зберегти незалежність та православ’я, поволі переходили до Москви. На Волині були відомі 30 княжих родів (Заславські, Четвертенські, Ружинські, Острозькі та ін.). До княжат своїм багатством і впливом наближалися нащадки бояр: Боговитини, Гуревичі, Загоровські, Монтовти, Немиричі, Семашки, Сенюти та ін.

Магнати володіли великими маєтностями і посідали вищі уряди. З них складалася Пани-Рада — найвища державна установа ВКЛ. До того ж, вони були звільнені від підсудності місцевої адміністрації і підлягали суду лише великого князя.

З представників магнатсько-шляхетського стану в XV ст. сформувався становий сейм: від перших надзвичайних з’їздів бояр-шляхти в 1401, 1413, 1447 роках до постійно діючого державного органу наприкінці століття. Остаточно органи станової монархії були зафіксовані Радомською конституцією 1505 р. (двопалатний сейм ВКЛ, місцеві шляхетські сеймики, які мали право законодавчої ініціативи та деякі функції управління).

Центральна адміністрація складалася спочатку з урядовців двору Віленського удільного князівства, володар якого одночасно був великим князем Литовським. Згодом до них приєднались урядовці, які перейняли справи всього Великого князівства Литовського. Тому характерною ознакою державного апарату ВКЛ був посадовий дуалізм, тобто наявність двох урядовців з однаковими назвами, причому перший був помічником другого.

Першою особою при дворі великого князя був маршалок земський, який за відсутності великого князя головував на зборах Панів-Ради. Маршалок двірський був його заступником і вів справи самого великого князя. Таким маршалком на початку XVI ст. став представник місцевого князівського роду з Полтавщини Михайло Глинський, відомий тим, що 1508 р. підняв повстання, а після його поразки втік на Московщину. Державною канцелярією керував канцлер, заступником його був під- канцлер. Ця посада з’явилася за Вітовта (1392-1430) з функціями звичайного секретаря при монархові, але з часом її ранг підвищився; найбільшого впливу вона набула за канцлера Ольбрахта Гаштольда в першій третині XVl ст. Фінансами завідував земський підскарбій, а його заступником був підскарбій двірський. До канцелярії належали також уряди писаря великого литовського, писарів скарбових, писарів польного та дворів і волостей господарських.

Командувачем війська був гетьман земський (згодом великий), а його заступником — гетьман двірський (потім — польний). Першим гетьманом став відомий руський князь Костянтин Острозький (з 90-х років XV ст.). Причиною досить пізнього становлення уряду гетьмана була низка обставин, що викликали потребу в постаті окремого головнокомандувача: ліквідація місцевих військ удільних князів, поява найманців, артилерії, інженерних підрозділів, а також відхід великого князя від безпосереднього командування військом. До того ж з 80-х років XV ст. ВКЛ вступила в період важких військових конфліктів. Гетьманом двірським також часто був русин, як от київський воєвода Андрій Немирович, який 1530 р. розгромив татар на р. Голтва.

Уряд хорунжого великого (земського) виник 1432 р. при дворі Свидригайла Ольгердовича, але постійним став з кінця XV ст. Кількома роками пізніше з’явився уряд хорунжого надвірного, причому його влада не виходила за межі двору. Назва посади походить від “хоругва” — прапор, знамено, і первісно означала воїна, який несе прапор; у ВКЛ — командувач окремим загоном шляхетського ополчення, помічник гетьмана.

Існували також уряди титулярні, тобто без змістового наповнення, а їхні повноваження залежали виключно від волі господаря. До таких належали чашник, підчаший, яких при дворі могло бути декілька. Вони виконували суддівські, дипломатичні, розвідувальні функції та окремі доручення князя.

Завданням інших урядів було обслуговування потреб великого князя, але згодом вони набули і титулярного значення: конюший, підко- нюший, кухмістер, ловчий (були ловчий великий і ловчий надвірний) тощо.

Місцева великокнязівська адміністрація з’явилася після ліквідації удільних князів. Їх замінили намісники-старости. У великих містах (Вільно, Тракай, Київ) представниками центральної влади були не старости, а воєводи, які за своїми функціями значно різнилися від давньоруських воєвод. Так, за часів Гедіміна був відомий гродненський воєвода Давид, руського походження, великий знавець військової, дипломатичної та адміністративної справи, якого сучасники вважали другою особою в державі після великого князя. Його вплив на державні справи збільшувався ще й тим, що Давид був зятем великого князя¹³. Фактично староста став проміжною постаттю, господарським намісником, залежним як від верховного господаря, так і від місцевих представників знаті¹⁴. Разом з тим, на думку Матвія Любавського, господарський намісник отримував уряд за умови особистої унії з великим князем, яка скріплювалася присягою на вірність сюзерену¹⁵. При інтронізації наступного володаря присяга відновлялася.

Намісники менших міст називалися державцями. Нижчий прошарок князівських управителів складали тіуни.

У таких державних посадовцях явно простежується запозичення з державного устрою Давньої Русі. Саме звідти походять такі назви державних службовців, як городничий, ключник, конюший, підконюший, пристав, десятник, дяк, децький. Разом з тим польський історик Єжі Охманський на підставі аналізу давньоруських запозичень у Литовській державі стверджував, що найбільше їх було в судочинстві, а значно менше — в системі державного управління. Він обґрунтовував це відносно пізнім формуванням придворного управління¹⁶.

Для прикладу розглянемо роль і місце Луцького замкового уряду в системі державних установ ВКЛ XVI ст. На думку сучасного українського дослідника В. Поліщука, посада замкового старости (намісника) у цей період була перехідною між князівською та становою добою розвитку ВКЛ, оскільки поєднувала в собі риси князівського і шля-

17

хетського права . При намісникові створювався й відповідний адміністративний апарат (замковий уряд), який став особливо помітним після заведення замкових книг, тобто, створення якогось аналога сучасної канцелярії. Коло старостинських слуг, які брали участь у виконанні публічних повноважень, було таким: справця староства, підстароста, писар, дяк, ворітний. Від замкового уряду слід відрізняти повітових суддів, які утворювали орган шляхетського самоврядування, але певний час діяли в структурі замкового уряду.

Інститут староства (намісництва) тримався на поєднанні officium та beneficium, тобто отриманні за виконання державно-публічних функцій тих прибутків, які йшли з даної місцевості (російською — кормленіе). Залежно від конкретної ситуації, це могли бути всі доходи або їх фіксована частина. Відтак староства могли переходити у спадок чи навіть віддаватись у заставу. Так, луцький староста отримував частину мита, що сплачувалось у місті на великого князя; мостові, грошові та соляні збори; а також інші збори (подвірне, ординщина, верховщина, воскобійне тощо), які вони навіть відмовились оприлюднити під час ревізії 1545 р. Частина такої плати, що збиралася з навколишніх сіл, ішла на утримання дрібних старостинських службовців. Оскільки замковий уряд мав і суддівські функції, то на його користь йшли також судові збори і штрафи¹⁸.

Територія староств (повітів) була неоднаковою. Меншими були литовські повіти, а більшими — українські. Намісник або староста був не лише державним урядовцем, який виконував державні функції. Водночас він управляв державним доменом — великокнязівським двором з усім його складним господарством (нащадком старого маєтку). Старости збирали податки, стежили, щоб не “пустіли” селянські ґрунти, здійснювали судові функції, організовували оборону підлеглої їм території, пильнували за справністю замків, забезпеченням їх зброєю, спорядженням, припасами.

Серед помічників старост, які мали давньоруські назви (тіуни, децькі), з’явилися нові. Ними стали возні, які виконували судові рішення, забезпечували явку покликаних на суд; у кожному повіті були хорунжі, городничі, які здійснювали догляд за замком, мостовничі — організатори дорожньої служби. Функції старост були різнобічними — як адміністративними, так і поліцейськими.

Значних змін зазнали функції державних службовців, які позначалися давньоруськими назвами служилих людей. Так, якщо в Давній Русі боярами називали вищий прошарок суспільства, то за часів ВКЛ назву бояри пов’язували з найдрібнішими службовцями, які несли багато повинностей (розвозили пошту, ремонтували мости, підтримували у належному стані шляхи сполучення, захищали місто, замок у разі небезпеки). Фактично вони перетворилися на тяглове населення з певними залишками привілейованого стану, яке за латинським формуляром 1599 р. називалося — scartabellus, тобто гіршій, неповноправний шляхтич (вояк). Найнижчу привілейовану верству складали панцерні слуги, які служили у війську одноосібно, за що отримували невелику земельну ділянку.

На західних землях України тим часом зростав польський вплив. Він був не всюди однаковим. Найбільше він торкнувся Галичини, де все місцеве привілейоване населення перетворилося на польську шляхту. Внаслідок посиленої польської колонізації підпало під нього і Підляшшя.

Натомість Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Сіверщина, Переяславщина — майже не зазнали в XV ст. польського впливу (аж до Люблінської унії). Тут вирішальним був литовський вплив, а в литовському державному устрої від початку провідне місце належало староруським традиціям. Консервативному ставленню литовського уряду до українських традицій сприяли кілька факторів. Найпершим з них був вищий розвиток давньоруської культури, права, системи управління порівняно з литовським. Другим, не менш важливим, стала децентралізація управління у ВКЛ, ліквідована лише наприкінці X!V — на початку XV ст., коли відбувся “погром князів Гедиміновичів”.

Однак окремі землі й надалі зберігали свої права, автономію, а колишнє боярство — широку монополію в управлінні. Такі права підтверджувалися “земськими привілеями”, або Земськими уставами. Вони були своєрідними конституційними хартіями для окремих земель. Надання таких уставів регламентувалося звичаєвим правом; вони в жодному разі не були актами ласки великих князів, а, навпаки, їх обов’язком. Вони берегли “старовину” і поширювалися не на окремі стани, а на землю в цілому, з’ясовували відношення всього місцевого населення до держави і державних органів. Не всі такі грамоти збереглися. З тих, що дійшли до нашого часу, найдавнішою є грамота Ягайла 1424 або 1430 р. Луцькій землі, якою він підтверджував старі права лучан, однакові для всіх мешканців, незалежно від сповідуваної ними віри. Решта грамот — пізнішого часу, переважно XVI ст., так само з підтвердженням давніх прав мешканців Волині, Київщини, Поділля, Вітебської, Полоцької та Смоленської земель. На думку істориків- правознавців, підставою для видавання таких уставів був процес усунення від влади удільних князів та заміна їх намісниками великого князя. Щоб така акція не спричинювала заворушень серед місцевого населення, і видавалися устави, які засвідчували, що новий правитель користуватиметься виключно тим обсягом повноважень, який мав удільний князь. На початку XVI ст. землю репрезентували “князі, бояри, міщани і вся земля”. Стани брали участь у суді намісника, мали свій скарб, а найголовніше — були в праві вимагати зміни “нелюбого” намісника.

Разом з тим не можна стверджувати, що ВКЛ, як і будь-якому державному організмові, не були притаманні прогрес у розвитку державно-суспільних відносин. Закликаючи новопоставленого в 1492 р. великого князя Олександра урядувати по-литовські, за Вітольдовим звичаєм, еліта ВКЛ чудово розуміла, що формально “не порушуючи старини”, центральна влада модернізувала державу. Великі князі запроваджували нові традиції, спираючись на суспільну підтримку. Так, за влучним зауваженням А. Закшевського, магдебурзьке право в містах вводилося на вимогу міщан¹⁹. У привілеї 1552 р. м. Мінську, зокрема, зазначалося: “напервей выймуемъ тое место нашо Менскъ с права литовского и руского (...) у право немецкое майтбарское переменяем ”.

Київщина одержала привілеї 1507 р. уже від Казимира, Волинь — у 1501 та 1509 роках. Скрізь пани-шляхта мали право брати участь в управлінні, залагоджувати земські справи, згодом — висилати своїх послів до сеймів.

Неспроможність протистояти тискові Московського царства у Лівонській війні (1558-1583), прагнення шляхти ВКЛ обмежити магнатів, зрівнятися у правах з польською шляхтою призвели до Люблінської унії 1569 р. Як наслідок утворилася нова федеративна держава двох народів — Річ Посполита. У ній Литва зберегла значну автономію: власні державні органи, військо, фінанси, судочинство, державну мову (руську). Водночас практично всі українські землі за цією унією відійшли до Польщі. Так завершилася історія державних установ ВКЛ на українських теренах.

4.3.