Конвенція як частина національного законодавства

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України як чинний міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

У пункті 1 частини 1 Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР зазначено, що:

"Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції [...] приймати від будь-якої особи, неуря­дової організації або групи осіб заяви [...] про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції [...] щодо ви­знання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції".

Ратифікувавши Конвенцію та протоколи до неї, держава зобов’яза­лася, по-перше, гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдик­цією, права та свободи, визначені у Конвенції та протоколах до неї. Це означає, що якщо законодавство або правозастосовна практика не відповідає конвенційним нормам, то їх слід привести у відповід­ність з останніми.

Окрім того, визнання обов’язковою юрисдикції ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, зумовлює вивчення прецедентної практики — рішень та ухвал Євро­пейського суду з прав людини та застосування національного законо­давства з урахуванням позиції ЄСПЛ, оскільки саме у рішеннях ЄСПЛ розкривається зміст більшості положень Конвенції.

Варто нагадати, що в частині 2 статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV "Про міжнародні договори України" зазначено, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що перед­бачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Варто також погодитись з висловленою в науковій літературі думкою, що для запобігання виникненню можливих конфліктів слід вимагати стосовно всіх законів такого тлумачення, яке б відповідало міжнародно-правовим зобов’язанням держави; наприклад, так вчинив Федеральний конституційний суд Німеччини^[7]. Там, де міжнародні договори, наприклад ЄКПЛ, мають власну систему правового захисту, дотримання цієї практики є природним обов’яз­ком національних органів влади. Зміст, яким було наповнено певну норму в практиці ЄСПЛ, виконує, крім рішення в конкретній спра­ві, "основну нормативну функцію", від якої національні інстанції можуть відступати лише тоді, коли зможуть переконати в тому, що їхня думка ґрунтується на значно вагоміших підставах^[8].

Слід зазначити, що згодом Україна ратифікувала ще низку про­токолів до Конвенції. Зокрема, Протокол № 13 до Конвенції було ратифіковано Законом від 28 листопада 2002 року № 318-IV, а Про­токол № 14 — Законом від 9 лютого 2006 року № 3435-IV. Цього ж дня було прийнято Закон України № 3436-IV "Про внесення змін до деяких законів України", у якому викладено Конвенцію в новому українському перекладі, оскільки попередній переклад 1997 року містив багато неточностей.

23 лютого 2006 року було прийнято ще один надзвичайно важливий закон — Закон України № 3477-IV "Про виконання рішень та за­стосування практики Європейського суду з прав людини". Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України, з необхідністю усунення причин порушення Україною Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини, зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

У випадках встановлення Судом фактів порушення прав заявника з боку держави-відповідача, вона зобов’язана не тільки вжити заходів індивідуального характеру (наприклад, сплатити справедливу компен­сацію чи відновити попередній юридичний стан), але й — у багатьох випадках — вжити певних заходів загального характеру.

а) внесення змін до чинного законодавства та практики його за­стосування;

б) внесення змін до адміністративної практики;

в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів^[9];

г) забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Кон­венції та практики Суду прокурорів, адвокатів, працівників право­охоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов’язана із правозастосу- ванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи, та інші заходи.

Надзвичайно важливою є стаття 17 Закону, яка передбачає засто­сування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду.

Станом на 31 грудня 2010 року щодо України було постановлено 717 рішень^[10]. Це 5,2% від загальної кількості усіх рішень, прийнятих Європейським судом з прав людини за весь час його роботи. В 709 рішеннях було констатовано порушення однієї чи кількох статей Конвенції або протоколів до неї. В 605 випадках Суд визнав пору­шення права, закріпленого в статті 6 Конвенції, в 293 рішеннях було визнано порушення Україною статті 1 Першого протоколу (в рішенні в одній справі визнавалось порушення однієї та більше статей Конвенції). Іншими "проблемними" для України статтями є статті 3 (75 визнаних порушень), 5 (92 порушення) та 8 (22 порушення) Конвенції.

Основними причинами визнання Судом порушень прав людини, як неодноразово зазначалось в літературі, є невідповідність (чи навіть очевидна суперечність) національного законодавства принципам і нормам Конвенції або розбіжність у здійснюваній національними правозастосовними органами інтерпретації змісту "конвенційних" прав людини з їх тлумаченням, яке обґрунтовує і реалізує Суд у своїх рішеннях.

Станом на 30 листопада 2010 року, за інформацією Європейського суду з прав людини, на розгляді знаходилось 10 800 заяв щодо України (7,8% від усіх заяв), на липень 2011 року кількість заяв зросла до 12 299^[11] (в тому числі і тих, щодо яких ще не отримані повні форми заяв).

У 2011 році (станом на 14 жовтня 2011 року) проти України поста­новлено рішення по суті ще у 33 справах, з цими рішеннями можна ознайомитись в базі даних HUDOC^[12]. Зауважимо, більшість рішень проти України в перекладі українською мовою є доступними на сайті Міністерства юстиції України^[13] та в системі НАУ-Online^[14]. Окрім того, рішення щодо України публікуються в "Офіційному віснику України" та інших друкованих виданнях.

Низка рішень, постановлених Європейським судом проти України, стосується різноманітних аспектів права на повагу до приватного та сімейного життя, житла і кореспонденції, гарантованих статтею 8 Конвенції, зокрема:

• обмеження права особи, яка утримувалася в "коридорі смерті" у СІЗО, на побачення з родиною, зустрічі з адвокатом та на відси­лання і отримування кореспонденції, та можливість мати будь-який зв’язок із зовнішнім світом (справа "Полторацький проти України" (заява № 38812/97), провадження у цій справі розглядалося одночасно з провадженням у справах "Назаренко проти України", "Алієв проти України", "Данкевич проти України", "Хохліч проти України" та "Куз­нецов проти України" (заяви №№ 39483/98, 41220/98, 40679/98, 41707/98 та 39042/97), рішення від 29 квітня 2003 року);

• невиконання державою своїх зобов’язань, які б полягали у вста­новленні можливості користування заявником своїм правом на житло та приватне і сімейне життя (справа "Новоселецький проти України" (заява № 47148/99), рішення від 22 лютого 2005 року);

• обшуку контори заявника та поширення конфіденційної ін­формації про психічний стан заявника (справа "Пантелеєнко проти України" (заява № 11901/02), рішення від 29 червня 2006 року);

• арешту кореспонденції (справа "Волохи проти України" (заява № 23543/02), рішення від 2 листопада 2006 року);

• перегляду адміністрацією СІЗО кореспонденції, якою заявник обмінювався з Європейським судом з прав людини, оскільки чинні на той час положення національного законодавства не визначали з достатньою чіткістю межі та спосіб здійснення відповідних дискре­ційних повноважень, наданих органам влади щодо перегляду корес­понденції осіб, узятих під варту, у зв’язку з чим такий перегляд суперечив вимозі законності, встановленій пунктом 2 статті 8 Кон­венції (див.

• незалучення особи (тією мірою, яка є достатньою для забезпе­чення захисту інтересів) до провадження, в результаті чого прий­мались рішення про позбавлення батьківських прав та щодо інших питань про опіку над дитиною, та вихід державних органів за межі розсуду (справа "Хант проти України" (заява № 31111/04), рішення від 7 грудня 2006 року);

• недостатність аргументів суду (незважаючи на їх доречність) для виправдання такого серйозного втручання в сімейне життя, як відібрання дітей від батьків та поміщення їх до державних закладів (справа "Савіни проти України" (заява № 39948/06), рішення від 18 грудня 2008 року);

• невжиття державою впродовж понад 20 років заходів для пересе­лення заявників, що проживали в місцевості надмірного екологічного забруднення, спричиненого виробничою діяльністю підприємств вугільної промисловості, до іншого місця проживання, або вирішення їх ситуації в інший спосіб (справа "Дубецька та інші проти України" (заява № 30499/03), рішення від 10 лютого 2011 року).

2.