Кумулятивні умови ефективності юридичного засобу захисту

В процесі застосування згаданих статей Конвенції Суд звертає увагу на низку умов, за наявності яких засіб захисту вважається ефективним. Зазначені умови мають дотримува­тись для кожного засобу захисту в сукупності, одночасно.

1. Доступність засобу захисту

Зазначена умова полягає у тому, що, по-перше, особа повинна мати можливість скористатись запропонованим за­собом захисту персонально, тобто безпосередньо звернутись до юрисдикційного органу зі своєю правовою вимогою, а не вдаватись до посередництва іншого органу, наділеного дис­креційними повноваженнями. По-друге, така можливість не повинна зазнавати невиправданих юридичних обмежень (скажімо, внаслідок надмірно ускладненої процедури реа­лізації права на звернення до органу захисту). По-третє, ця можливість має бути реальною, а не декларативною, суто те­оретичною.

Тому, відштовхуючись, так би мовити, від протилежно­го, можна виділити три групи обставин, за яких певний за­сіб захисту буде вважатись недоступним, а отже, як наслідок, - неефективним:

а) Відсутність права прямого звернення до юрисдикцій- ного органу

Найчастіше порушення умови доступності засобу захис­ту констатується Судом у випадках відсутності персональ­ної можливості особи вдатися до засобів захисту внаслідок того, що така можливість опосередковується дискреційними повноваженнями певного „проміжного” органу чи посадо­вої особи (наприклад, судді Верховного Суду, Голови суду чи Генерального прокурора). Зокрема, у рішеннях, що були ухвалені у справах „Падовані проти Італії”, „Спадеа і Ска- лабріно проти Італії”, „Іммобіліаре Саффі проти Італії”, Суд, аналізуючи такий засіб захисту як заява до Конститу­ційного суду Італії про визнання неконституційним певного законодавчого акта, відзначив, що згідно з національним за­конодавством Італії особа не має права безпосередньо звер­татися до Конституційного суду з такою заявою.

Відсутність права на пряме звернення до юрисдикцій- ного органу лежить в основі кваліфікації певного засобу за­хисту як недоступного й у тих випадках, коли аналізуються такі екстраординарні правозахисні процедури, як перегляд судових рішень у порядку нагляду. У таких процедурах оскарження остаточного судового рішення здійснюється також внаслідок реалізації повноважень певної посадової особи (зазвичай, Генерального прокурора чи судді вищого суду). Сторона ж у справі таким правом не наділена. У та­ких випадках Суд доходить висновку, що цей засіб захис­ту теж є недоступним, а тому неефективним. Так, у справі „Ердогду проти Туреччини” Суд відзначив, що законодав­ство Туреччини й справді передбачає такий спеціальний за­сіб захисту як заяву про скасування рішення Касаційного суду самим цим судом, якщо буде доведено факт неправиль­ного з’ясування обставин справи або ж помилкового засто­сування певної норми права, що мало вирішальне значення для результату розгляду справи. Проте цим засобом захисту може скористатися лише Генеральний прокурор - за кло­потанням засудженої особи або ж з власної ініціативи. За таких умов даний національний юридичний засіб захисту не є доступним для особи, а тому вона не зобов’язана була його вичерпувати в сенсі ст.35 Конвенції [239, п.34].

Як відомо, процедура перегляду судового рішення у по­рядку нагляду була передбачена довгий час і в законодавстві України.

Показовим прикладом такого прецедентного тлумачення ст.6 Конвенції є рішення Суду у справі „Рябих проти Росії”. У ньому Суд проаналізував, яким чином застосування проце­дури перегляду судового рішення в порядку нагляду вплину­ло на права заявниці, гарантовані ст.6 Конвенції. Зокрема, він відзначив, що право на справедливий судовий розгляд, перед­бачене ч.1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити у світлі преамбули до Конвенції, де проголошено принцип верховенства права як складову спільної спадщини Договірних Сторін. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип правової певності, який, окрім іншого, встановлює, що у тих випадках, коли суди ухвалюють остаточні рішення, такі рі­шення не можуть оспорюватись. Принцип правової певності включає й дотримання принципу res judicata, тобто вимоги остаточності судового рішення. Остання засада означає, що жодна сторона не має права ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише заради повторного судового розгляду й ухвалення нового рі­шення у справі. Повноваження вищих судів щодо перегляду судових рішень мають використовуватись задля виправлен­ня судових помилок. Перегляд же рішень в порядку нагляду не може розглядатись як замаскована апеляційна інстанція, а сама наявність двох точок зору на предмет спору ще не є підставою для повторного розгляду справи.

У зазначеній же справі рішення районного суду було ска­соване Президією обласного суду на тій підставі, що суддя районного суду неправильно витлумачила норми матеріаль­ного права. Президія обласного суду відхилила позовні вимо­ги і закрила справу, тим самим звівши нанівець увесь судовий процес, який завершився винесенням судового рішення, що набрало чинності, і здійсненням виконавчого провадження за цим рішенням. Суд звернув увагу на ту обставину, що про­цедура перегляду в порядку нагляду судового рішення була розпочата Головою обласного суду, який не був стороною у справі, проте був наділений такими повноваженнями згідно із процесуальним законодавством. Ці його повноваження не були обмежені жодними часовими рамками, тому судові рі­шення могли опротестовуватись ним будь-коли.

В результаті Суд дійшов висновку, що право позивача на суд було б ілюзорним, якби національні правові системи До­говірних Сторін допускали можливість скасування вищим судом, за заявою державного службовця, судового рішення, яке набрало чинності та стало остаточним. Використання процедури перегляду судового рішення в порядку нагляду вищим судовим органом призвело до порушення принципу правової певності і права на суд, гарантованого ч.1 ст. 6 Кон­венції [311, п.51-57].

Аналогічні висновки Суду містяться у рішеннях, ухва­лених у справах „Брумареску проти Румунії” [221, п.61-62], „Совтрансавто Холдинг проти України” [355, п.77], „Тре- губенко проти України”, „Світлана Науменко проти Укра­їни”, „Полтораченко проти України” [332, п.34-38; 323, п.91-92; 303, п.34-36]

б) Невиправдані юридичні обмеження у доступності засо­бу захисту

Друга група обставин, наявність яких дозволяє розгля­дати засіб захисту як недоступний, а тому й неефективний, характеризується встановленням додаткових, спеціальних умов, необхідних для прийняття скарги. Так, у справі „Хор­ват проти Хорватії” Суд, аналізуючи право заявника на звернення до Конституційного суду, передусім відзначив, що на перешкоді прямого звернення до цього органу лежить процедура попереднього розгляду заяви, на основі дискре­ційних повноважень останнього.

У справі „Меріт проти України” Уряд звернув увагу на невичерпання такого засобу захисту прав обвинуваченого, як скарга до суду на дії слідчого в порядку ст.234 Криміналь­но-процесуального кодексу України, який (засіб захисту) з’я­вився в українському кримінальному процесі після 21.06.2­001 року. Аналізуючи цей засіб захисту, Суд відзначив, що попри те, що він був впроваджений лише у 2001 році, такий засіб захисту ще й не задовольняв умову доступності (правда лише до 30.01.2003 року, тобто до відповідного рішення Кон­ституційного суду України [202]), оскільки скарги на дії чи бездіяльність органів та посадових осіб досудового слідства, могли бути розглянуті лише після його закінчення, а точніше - на стадії попереднього розгляду справи або при розгляді справи по суті. Під час же досудового слідства судовий роз­гляд такої скарги не був доступний навіть теоретично [280, п.65].

в) Нереальність доступу (фактична недоступність)

У певних випадках навіть за наявності права на пряме звернення до юрисдикційного органу і за відсутності обме­ження цього права спеціальними кваліфікаційними умовами, Суд все одно може констатувати недоступність певного засо­бу захисту, якщо встановить, що саме у даній справі особа не отримала фактичного, реального доступу до нього. Хоча, зазвичай, доступність цього засобу захисту може бути реаль- ною й сумніву не викликати (власне останнє положення і від­різняє дану умову від умови „практичності” засобу захисту, про яку йтиметься нижче).

Проілюструємо цей аспект умови доступності засобу за­хисту прикладом зі справи „Чонка проти Бельгії”. У цій спра­ві заявники - громадяни Словаччини румунського походження - стверджували про наявність порушень гарантованих Конвен­цією їхніх прав, спричинених обставинами їх арешту на тери­торії Бельгії та депортацією з цієї держави. Уряд вказав, що заявники мали можливість оскаржити всередині держави ці рішення національних органів. Однак Суд виявив низку фак­торів, які ставили під сумнів доступність того засобу захисту, про невичерпання якого стверджував Уряд. Зокрема, Суд звер­нув увагу на те, що у поліцейському відділку заявникам було надано на папері інформацію про наявні засоби захисту, однак вона була видрукувана надто дрібним шрифтом і мовою, якої вони не розуміли. Для допомоги багатьом румунським сім’ям був передбачений тільки один перекладач, який з’явився у по­ліцейський відділок лише для перекладу усних і письмових повідомлень, адресованих їм. Очевидно, що за таких обставин заявники, перебуваючи у поліцейському відділку, не мали на­лежної можливості звернутись через перекладача до адвоката. І хоча, будучи у розподільчому центрі, вони могли викликати адвоката телефоном, там уже не було перекладача. Незважаю­чи на такі труднощі, органи влади не створили жодної служби правової допомоги при поліцейському відділку чи при розпо­дільчому центрі. Як наслідок, адвокат заявників дізнався про їх ситуацію лише 1 жовтня у п’ятницю о 10-30 вечора. Тому, подавати будь-які скарги вже не було сенсу, оскільки вони були б прийняті лише 4 жовтня, а розглянуті - аж 6 жовтня, тобто після дати (5 жовтня), коли заявники підлягали депортації. Та­ким чином, адвокат фактично не мав можливості оскаржити зазначені рішення.

Підсумовуючи, Суд відзначив, що умова доступності засобу захисту в сенсі ст.35 Конвенції означає також те, що державні органи повинні створювати реальну можливість заявників скористатись таким засобом захисту. У даній спра­ві цього не було забезпечено [230, п.44-46].

Такими є, на наш погляд, основні аспекти прояву умови доступності національного юридичного засобу захисту, яка є складовим елементом поняття його ефективності в інтер­претації останнього Судом.

2. Теоретична результативність (перспективність) засобу захисту

Зазначена умова ефективності засобу захисту полягає у тому, що його використання повинно передбачати хоча б теоретичну можливість досягнення необхідного результа­ту. Безперечно, такий засіб захисту має відповідати умові доступності. Тут же основна увага зосереджується на тому, чи можливо при використанні такого доступного засобу, в принципі отримати захист права людини. Питання, відповіді на які зумовлюють наявність (або ж, навпаки, відсутність) зазначеної умови ефективності засобу захисту, можна сфор­мулювати так: чи існує хоча б теоретична ймовірність досяг­ти необхідного результату, використовуючи даний доступний засіб захисту? Чи здатен, в принципі, такий засіб призвести до необхідного результату?

Так, у справі „Кіган проти Ірландії” заявник стверджу­вав про порушення права на повагу до приватного життя у зв’язку з тим, що дитину, біологічним батьком якої він був, передали на усиновлення без його відома чи згоди, а наці­ональне законодавство взагалі не надавало йому права на­віть бути включеним до складу претендентів-усиновителів. У своїх попередніх запереченнях Уряд вказав на невичер- пання заявником усіх національних юридичних засобів за­хисту. Зокрема, на думку Уряду, в національному суді мож­на було оскаржувати той факт, що комісія з усиновлення не надала заявнику консультацій до моменту усиновлення ди­тини. Він також міг оскаржувати конституційність закону, який не дозволяє йому брати участь у процедурі усиновлен- ня. Суд відзначив, що якби відповідні скарги й були пода­ні, то вони розглядалися б на підставі прецедентного права Верховного суду Ірландії. Однак останнє передбачає, що природний батько не має конституційного права на участь у процедурі усиновлення. Тому подання таких скарг до на­ціональних судів „не мало б жодної перспективи на успіх” [261, п.36-39].

У справі „Спадеа та Скалабріно проти Італії” Уряд вказав, що заявники не скористалися таким національним юридичним засобом захисту, як звернення до адміністратив­ного суду Італії зі скаргою на рішення префекта про відмо­ву надати поліцейську допомогу у примусовому виселенні з помешкання інших осіб. Суд, проаналізувавши такий засіб захисту, відзначив, що згідно з відповідними положеннями національних законодавчих актів префект має право нада­ти поліцейську допомогу у виселенні з помешкання лише у двох випадках: якщо власник помешкання хоче жити у ньому сам чи зі своєю сім’єю або якщо орендар має заборгованість по орендній платі. Оскільки у справах заявників не існувало жодної з означених обставин, то не було сенсу звертатися до префекта із заявою про забезпечення поліцейської допомоги, а потім оскаржувати його відмову в адміністративному суді. Такий засіб захисту - робить висновок Суд - „не мав жод­ної перспективи на успіх” [320, п.23-24]. Аналогічна позиція Суду викладена також у рішенні зі справи „Іммобіліаре Саф- фі проти Італії” [256, п.40-42].

Ще декілька яскравих прикладів. За обставинами справи „Бускаріні та інші проти Сан Маріно” заявники були обра­ні до Парламенту Республіки Сан Маріно й були зобов’яза­ні скласти присягу, текст якої містив посилання на Біблію. Складаючи присягу, заявники змінили її текст у такий спо­сіб, аби Біблію не згадувати. Парламент ухвалив резолюцію, якою зобов’язав заявників, під страхом втрати депутатських мандатів, повторно скласти присягу, не змінюючи її тексту. Такі дії, на погляд заявників, суперечили свободі віроспо­відання, що гарантована Конвенцією, і вони звернулися до Суду. Заперечуючи проти скарги, Уряд відзначив, що вони могли спершу звернутись до національного суду з цивільним позовом про відшкодування шкоди, заподіяної упередженим ставленням до них. Крім того, вони могли поскаржитись й до адміністративного суду. Відхиляючи заперечення Уряду про невичерпання національних засобів захисту, Суд вказав, що за жодних обставин політичні рішення Парламенту Сан Ма- ріно не могли бути переглянуті чи скасовані національними судами - чи то у цивільних справах, чи то у адміністративних [222, п.27-28]. Суд, таким чином, констатував вже навіть те­оретичну безрезультативність (безперспективність) запропо­нованого засобу захисту.

У справі „Гюль проти Туреччини” Уряд вказав про неви- черпання такого засобу захисту як цивільний позов про від­шкодування шкоди, заподіяної протиправними діями посадо­вих осіб держави. З цього приводу Суд відзначив наступне. Припустимо, що принаймні теоретично заявник мав право звернутися до суду з позовом проти трьох поліцейських. Однак, заявник стверджує про дефектність розслідування кримінальної справи проти цих поліцейських, у той час як висновки такого розслідування про наявність їхньої вини по- кладатимуться в основу зазначених цивільно-правових ви­мог. Тому, за відсутності такого розслідування вказаний засіб захисту вже навіть теоретично є безрезультативним (безпер­спективним), а отже й неефективним [247, п.60; 255, п.62].

До речі, Суд розглянув низку справ і проти України, в яких заявники скаржились на порушення їхніх прав, гаран­тованих ч.1 ст.6 Конвенції, внаслідок невиконання рішень національних судів про стягнення на їх користь коштів з бюджетних установ або з тих юридичних осіб, за виконання зобов’язань яких має відповідати держава. У таких справах традиційним запереченням Уряду України було посилання на невикористання заявниками усіх внутрішніх засобів захисту, а саме: скарга на дії (чи на бездіяльність) органу державної виконавчої служби та державного казначейства з одночасним висуненням вимог про відшкодування шкоди, заподіяної та­кою дією (чи бездіяльністю). Суд вважає такий засіб захисту неефективним, а тому не обов’язковим для вичерпання. Зо­крема, у рішенні зі справи „Войтенко проти України” Суд відзначив, що „протягом усього періоду, який був взятий до уваги, невиконання судового рішення було зумовлене відсут­ністю саме законодавчих [бюджетних] заходів держави, але не поведінкою виконавчої служби. Тому не можна докоряти заявникові у тому, що він не оскаржував діяльність виконав­чої служби. Більше того, Уряд і сам запевняв Суд, що жодних порушень з боку виконавчої служби та державного казна­чейства в ході виконання зазначеного рішення не було” [341, п.30]. Аналогічні висновки містяться й у рішеннях Суду, ухвалених у справах „Шмалько проти України”, „Ромашов проти України”, „Бакай та інші проти України” [316, п.38; 309, п.31; 215, п.18]. До речі, в останніх двох справах висно­вки про безперспективність зазначеного засобу захисту, до яких дійшов Суд в процесі застосування ст.35 Конвенції, ста­ли також підставою і для встановлення порушення права за­явників на ефективний юридичний засіб захисту, гарантова­ного ст.13 Конвенції. Це, безперечно, свідчить про змістовну взаємозалежність ст. 13 та 35 Конвенції при тлумаченні по­няття ефективності юридичного засобу захисту, а отже про необхідність застосовувати у таких випадках системний спо­сіб тлумачення.

У справах „Михайленки та інші проти України” та „Деркач і Палек проти України”, за обставинами яких мало місце невиконання судового рішення про стягнення з дер­жавного підприємства „Атомспецбуд” заборгованості із за­робітної плати, Суд відзначив, що, оскільки виконавче прова­дження закінчене, виконавча служба більше не бере участі у процедурі стягнення боргів з даного підприємства, а вимоги заявників передані до ліквідаційної комісії. Тому той засіб захисту, на який вказує Уряд, - оскарження діяльності ви­конавчої служби - не може ліквідувати триваюче порушення прав заявників, гарантованих ч.1 ст.6 Конвенції [286, п.39; 235, п.26].

Очевидно, в усіх наведених випадках йдеться про такий компонент ефективності засобу захисту як його перспектив­ність, тобто спроможність засобу захисту принаймні теоре­тично досягнути необхідного результату.

Дотримання даної умови ефективності оцінювалось також і при розгляді деяких справ проти Росії, в яких мало місце невиконання рішення судів [297, п.18; 305, п.17; 302, п.16-18; 245, п.16; 275, п.20-21]. Наприклад, за обставина­ми справи „Кольцов проти Росії” виконавчий документ був переданий на виконання до Міністерства фінансів Росії, од­нак рішення не виконувалось. Уряд вказав на те, що заявник не використав усіх національних засобів захисту, оскільки повинен був спробувати виконати зазначене рішення ще за допомогою виконавчої служби. Суд відзначив, що до повно­важень Міністерства фінансів входило виконання судових рі­шень, за якими має здійснюватись виплата коштів державою, і це повноваження сторонами під сумнів не ставиться. Тому після винесення судового рішення, згідно з яким один дер­жавний орган зобов’язаний здійснити виплату боргу, заяв­ник в принципі не повинен звертатися до іншого державного органу задля забезпечення виконання такого рішення суду. На думку Суду звернення до виконавчої служби призведе до аналогічного результату, а тому не буде ефективним засо­бом захисту [266, п.16]; отже, й у цих справах Суд встановив неефективність національного юридичного засобу захисту на основі невідповідності його умові теоретичної результа­тивності (перспективності).

3. Адекватність засобу захисту

Ця умова ефективності може включати у себе - у широ­кому розумінні поняття адекватності - будь-яку аналізовану тут умову. Та все ж адекватність засобу захисту досить часто має самостійне, специфічне значення, яке дозволяє відмеж­увати її від інших умов ефективності юридичного засобу за­хисту.

В той час, коли умова теоретичної результативності (пер­спективності) засобу захисту стосується, головним чином, його теоретичної придатності (спроможності) досягнути потрібного результату, умова адекватності засобу захисту ха­рактеризує дещо інше, а саме: яким же цей результат має бути. Отож, мова йде про те, що певний юридичний засіб має забезпечувати належний, якісний захист. Право людини має бути „озброєне” таким матеріально-правовим способом захисту, який припинить це порушення, якщо воно ще три­ває, або ж належним чином ліквідує небезпеку такого пору­шення; а головне - адекватно відновить порушене право.

Тому, аналізуючи наявність розглядуваної умови, слід з’ясувати передовсім правильність використання певного виду захисту. Як відомо захист права може здійснюватись, щонайменше, за допомогою засобів: 1) його поновлення, 2) попередження його порушення, 3) припинення його по­рушення. Залежно від конкретної ситуації певний засіб за­хисту (зазвичай, у вигляді матеріально-правового способу захисту), вже з огляду на належність його до одного з озна­чених видів, може виявитися неадекватним, а тому й неефек­тивним, оскільки у даній конкретній ситуації мав бути ви­користаний інший вид захисту. Скажімо, попереджувальні засоби захисту можуть виявитись недоречними, „нікчемни­ми”, якщо порушення права вже відбулося, і тоді ефективни­ми будуть лише поновлювальні засоби захисту. Наприклад, попередити невиконання грошового зобов’язання буває до­волі часто складно, оскільки до спливу терміну погашення жодного порушення ще не відбулось (можуть існувати лише сумніви щодо своєчасності виконання цього зобов’язання), а після цього моменту вже матиме місце таке порушення, яке потрібно присікти (скажімо, за посередництвом засто­сування оперативних санкцій), а порушене право поновити. Тим часом, ефективність попереджувальних засобів захисту є очевидною у таких ситуаціях, як виникнення небезпеки вбивства чи заподіяння особі непоправної шкоди. Втім, ці положення видаються цілком зрозумілими, а тому у практиці Суду, зазвичай, спеціальної інтерпретації не зазнають.

Складнішою є ситуація, коли проблема ефективності за­собу захисту виникає в контексті аналізу адекватності (зокре­ма, правильності підбору) матеріально-правових способів захисту в рамках одного виду захисту. Скажімо, компенсація моральної шкоди може бути недоречною, коли потрібно було поновити особу на займаній посаді; повернення майна в на­турі може бути єдиним адекватним способом захисту, якщо таким майном є річ sui generis (наприклад, об’єкт культурної спадщини). Таким чином, порушення цієї умови ефектив­ності має місце тоді, коли певний засіб захисту призначений для забезпечення зовсім іншого результату, аніж той, що по­трібен у даному випадку. При цьому під сумнів не ставляться доступність, теоретична результативність (перспективність) чи інші умови ефективності такого засобу захисту.

Наведемо деякі приклади з практики Суду, коли ефектив­ність національного юридичного засобу захисту вимірюва­лась якраз через умову його адекватності саме у наведеній інтерпретації останнього поняття. За обставинами справи „Іатрідіс проти Греції” заявник отримав в оренду відкри­тий кінотеатр, здійснив там капітальний ремонт, завіз туди обладнання і планував використовувати його з комерційною метою. Невдовзі місцева влада повідомила, що земельна ді­лянка, на якій було розташовано кінотеатр, вважається дер­жавною власністю і будь-яке її використання є неправомір­ним. На підставі ордеру на арешт приміщення, майно кіно­театру було описано, а вхід до нього заблокований. В судово­му порядку зазначений ордер був скасований, однак місцева влада не допускала заявника до кінотеатру, відмовляючись знімати арешт. Після низки різноманітних національних су­дових процесів заявник звернувся до Суду. На думку Уряду тут мало місце невичерпання національних засобів захисту.

Зокрема, заявник повинен був в судовому порядку вимагати від місцевої влади відшкодування шкоди у формі неодержа- них доходів та прямих збитків. З цього приводу Суд відзна­чив, що в певних випадках позов про відшкодування шкоди може бути ефективним засобом захисту, особливо якщо ком­пенсація є єдиним можливим засобом ліквідації порушення права. Однак у даній справі компенсація не може бути аль­тернативою для того засобу, який повинен був бути забезпе­чений правовою системою Греції, а саме: заявник повинен був мати можливість повернути у своє володіння кінотеатр, оскільки ордер на арешт кінотеатру і так був скасований у су­довому порядку [253, п.47]. Як бачимо, Суд звернув увагу на показники якості результату використання запропоновано­го засобу захисту і дійшов висновку, що у даній справі такий засіб, як відшкодування шкоди, не відповідав вимогам адек­ватності захисту права людини, а тому був неефективним.

У справі „Церква Бессарабської митрополії та інші про­ти Молдови” заявники скаржились, зокрема, на порушення свободи віросповідання, оскільки органи влади Молдови від­мовляли в реєстрації їхньої церкви. Вони також стверджува­ли, що хоча Верховний суд і розглянув їхню скаргу на відмову у такій реєстрації, проте у них все одно не було ефективного засобу захисту, гарантованого ст.13 Конвенції. Суд відзна­чив, що в світлі ст.13 Конвенції засіб захисту є ефективний, якщо він, по-перше, забезпечує розгляд компетентним орга­ном справи по суті, а по-друге, забезпечує належний, адек­ватний захист. Скарга заявників була розглянута Верховним судом по суті. Однак за результатами такого розгляду було прийнято рішення, яким встановлено, що сповідувати свою релігію заявники могли і в межах існуючої метрополії. Вер­ховний суд, тим самим, не дав відповіді на основну вимогу заявників - визнати їх церкву з метою набуття нею право- суб’єктності нарівні з іншими церквами. Національний суд, таким чином, не розглянув питання про можливість призна­чення того способу захисту, якого вимагали заявники і який був би адекватним. За таких умов скарга до Верховного суду на відмову у реєстрації церкви була неефективним засобом захисту, оскільки не забезпечила можливості призначення саме адекватного захисту [282, п.139].

4. Достатність засобу захисту

Суть даної умови ефективності зводиться до того, що використання аналізованого засобу захисту має бути цілком достатнім для досягнення необхідного результату. Тому той засіб, який є адекватним, але приводить лише до часткового захисту права, не задовольнятиме зазначеній умові, а тому й не буде вважатися ефективним. Умову достатності можна було б тлумачити як специфічну, кваліфіковану умову адек­ватності засобу захисту (оскільки частковий захист права в певному сенсі є теж неадекватним захистом). Проте достат­ність та адекватність часто розрізняються Судом. Виходячи із запропонованої вище інтерпретації умови адекватності, відзначимо, що власне неадекватність засобу захисту буде мати місце тоді, коли певний засіб захисту взагалі не забезпе­чує необхідного результату, оскільки спрямований на інший результат. Недостатність засобу захисту свідчить про те, що цей засіб забезпечує потрібний результат лише частково, але цього ще не вистачає для цілковитого захисту права лю­дини. Тому-то, як наслідок, такий засіб захисту кваліфікуєть­ся як неефективний. Наведемо деякі приклади.

У справі „Огюр проти Туреччини” заявник стверджував про порушення ст.2 Конвенції внаслідок вбивства правоохо­ронними органами його сина. Уряд відзначив, що заявник міг скористатися адміністративно-правовим позовом, який передбачає пряму відповідальність держави за неправомірні дії посадових осіб та органів держави. Суд відзначив, що та­кий засіб захисту попередньо не ґрунтується на результатах розслідування кримінальної справи, зокрема не обов’язково встановлювати навіть особу правопорушника. (Тому цей за­сіб захисту задовольняв умову теоретичної результативності (перспективності), оскільки теоретично ним й справді можна було скористатись - згадаймо, на противагу, описану вище справу „Гюль проти Туреччини”, коли умовою використання засобу захисту була попередня наявність результатів кримі­нального розслідування, але оскільки розслідування взага­лі не проводилось, то вказаний засіб захисту був визнаний навіть теоретично безрезультативним (безперспективним)). Однак Суд далі вказав, що зі ст.2 та ст. 13 Конвенції випли­ває обов’язок провести розслідування кримінальної справи щодо обставин вбивства особи, яке має завершитися пока­ранням винних. Відповідно зазначений обов’язок не буде виконаним, якщо потерпілі отримають тільки-но відшкоду­вання шкоди. Іншими словами, якщо адміністративно-право­вий позов, заснований на прямій відповідальності держави, розглядати як засіб захисту, який потрібно вичерпувати при зверненні до Суду зі скаргами на порушення ст.2 Конвенції, то зникає обов’язок держави притягувати винних до кримі­нальної відповідальності за вчинення вбивства [289, п.66]. Це правоположення Суду є типовим для багатьох його рі­шень стосовно скарг про порушення як ст. 2, ст. 3 Конвенції, так і ст. 13, цього ж акта, а також ст.1 Першого протоколу до Конвенції [312, п.83; 255, п.61; 313, п.62]. Неважко помітити, що у даному випадку Суд акцентує увагу на тому, що засіб захисту буде вважатися ефективним лише тоді, коли він за­хистить право особи цілковито й повністю (а не в якійсь час­тині), тобто буде достатнім.

Ця сама умова ефективності аналізується Судом й у справі „Во проти Франції”, але, так би мовити, з протилежного боку. У даній справі заявниця стверджувала, що втрата вагітності і здіснення аборту поза її волею, а саме внаслідок недбалості лікаря, мали бути підставою для притягнення винної особи до кримінальної відповідальності з відповідним покаранням. На­томість правова система Франції за такі дії передбачає лише адміністративну відповідальність та відшкодування шкоди. На думку заявниці, зазначені засоби захисту є недостатніми, а тому неефективними. З цього приводу Суд зазначив, що ефек­тивна національна система захисту прав людини й справді може, а за певних обставин - повинна, включати використання кримінально-правових засобів захисту. Однак, якщо порушен­ня права на життя чи на фізичну недоторканність вчиняється неумисно, то позитивний обов’язок держави, який випливає зі ст. 2 Конвенції, щодо забезпечення ефективної системи за­хисту може й не передбачати обов’язкове залучення кримі­нально-правових засобів у кожній справі. У такій специфічній сфері, як медична недбалість, зазначений обов’язок може бути виконаний також і тоді коли правова система надає у розпоря­дження потерпілим, скажімо, виключно цивільно-правові за­соби захисту або надає їх в поєднанні з кримінально-правови­ми засобами, створюючи умови, як для накладення будь-якого виду покарання на лікарів, так і для застосування будь-якого цивільно-правового способу захисту (зокрема такого, як від­шкодування шкоди, опублікування рішення). Можуть перед­бачатися також і дисциплінарні заходи.

Підсумовуючи, Суд дійшов висновку, що у даній справі позов про відшкодування шкоди, пред’явлений в адміністра­тивному суді, можна розглядати як ефективний засіб захисту, хоча заявниця ним і не скористалась. Адже подання такого позову дозволило б їй довести недбалість медичних праців­ників і отримати повне відшкодування шкоди, заподіяної та­кою недбалістю. Відтак, за таких обставин не було потреби порушувати кримінальну справу [340, п.90-94]. Тому Суд встановив, що у даній справі адміністративно-правові та ци­вільно-правові засоби захисту можна вважати достатніми, а тому й ефективними.

Отож, ефективним засобом захисту є лише той, який від­повідає умові достатності. Щоправда, існують випадки, коли Суд, особливо у своїх попередніх рішеннях, досить широко тлумачив поняття достатності засобу захисту. Інколи до ньо­го він включав і те, що розуміється під адекватністю [233, п.39], і те, що розуміється під теоретичною результативністю (перспективністю) засобу захисту [228, п.32]. Це, безпере­чно, дещо розмиває точність інтерпретації та самостійність значення умови достатності засобу захисту, проте, на наш погляд, за нею зберігається специфічний зміст, який дозво­ляє відрізнити її від інших умов ефективності.

5. Практичність засобу захисту

На відміну від умови теоретичної результативності (пер­спективності) засобу захисту, змістом якої є виключно теоре­тична його спроможність забезпечити захист права людини, така умова ефективності як практичність вимагає, щоб за­сіб захисту був ефективним не лише в теорії, але й на прак­тиці. Як неодноразово відзначав Суд, Конвенція має на меті гарантувати права, які є не теоретичними та ілюзорними, а саме практичними та здійсненними [206, п.24]. Тому ефек­тивність засобу захисту теж має бути не лише теоретичною, але й підтвердженою практикою. Уряд, котрий посилається на невичерпання певного засобу захисту, повинен обов’язко­во довести, що законодавче положення, яке передбачає такий засіб, дійсно застосовується у національному правопорядку і є не лише декларативним. Для цього Уряд, зазвичай, на­водить приклади усталеної внутрішньодержавної практики застосування цього засобу. В протилежному випадку даний засіб захисту вважатиметься Судом ілюзорним, непрактич­ним, а відтак і неефективним [225, п.24; 324, п.48-49; 308, п.64; 306, п.40-42; 295, п.70-71; 287, п.113]. Як відзначав Суд в одній із справ, „відсутність відповідних рішень національ­них судів свідчить про невизначеність цього засобу захисту на практиці” [334, п.73].

Зокрема, у справі „Танрікулу проти Туреччини”, аналізу­ючи один із засобів захисту, про невичерпання якого ствер­джував Уряд, Суд вкотре нагадав, що засіб захисту має діяти не лише в теорії, але й на практиці. Однак Уряд не навів жод­ного прикладу з національної правозастосувальної практики, який свідчив би, що особа таки скористалась зазначеним за­собом (подала відповідний позов), перебуваючи у станови­щі, аналогічному до становища заявника. Тому даний засіб захисту не можна вважати ефективним [326, п.79]. У рішенні у справі „Попов проти Молдови” Суд встановив, що „Уряд не навів жодного доказу про те, що положення ст.478 попере­днього Цивільного кодексу Молдови можна було використати у випадку невиконання судового рішення у цивільній справі. В такому разі у світлі ст.35 Конвенції зазначене положення не можна вважати ефективним засобом захисту від порушен­ня права на розумний строк виконання судового рішення” [304, п.35]. У цій же справі, розглядаючи інший засіб захис­ту, запропонований Урядом, Суд відзначив, що Уряд просто процитував положення нових Цивільного та Цивільно-про­цесуального кодексів Молдови, які передбачають принцип відповідальності державних органів та підстави для повтор­ного відкриття справи. Проте, Уряд не вказав жодного ви­падку, коли застосування даних законодавчих положень при­звело до позитивного результату на практиці. Тому, на думку Суду, Уряд не довів ефективності зазначеного засобу захисту і необхідності для заявника звертатись до національних судів для використання такого засобу захисту [304, п.40].

Неважко помітити, що зазначена умова ефективності має близькість із таким аспектом доступності засобу захисту як реальність доступу до засобу захисту. Та все ж між ними є відмінність, яка полягає у тому, що при встановленні не­реальності доступу до засобу захисту останній за загальним правилом є безсумнівно доступним, проте він виявився недо­ступним саме в даній справі (цей аспект доступності проана­лізовано вище). Непрактичність же засобу захисту означає, що за загальним правилом, навпаки, цей засіб захисту є суто теоретичним та декларативним і в реальності застосовується вкрай рідко або ж узагалі не застосовується.

6. Оперативність засобу захисту

Будь-який засіб захисту вважатиметься ефективним лише тоді, якщо його використання призведе до необхідного ре­зультату у розумні строки. Якщо ж досягнення відповідного результату - захисту права людини - надмірно і безпідставно розтягується в часі, то такий засіб захисту може бути визнано неоперативним, а тому й неефективним. Як наслідок, у та­ких випадках особа не зобов’язана дочікуватись результату розгляду справи національними компетентними органами і може звернутись безпосередньо до Суду.

Критерії оцінювання Судом розумності строку прова­дження у справі, як відомо, відображені у практиці застосу­вання Судом ч.1 ст.6 Конвенції. Відповідно до цієї прецедент- ної практики, дотримання вимоги розумного строку судового розгляду потрібно оцінювати з урахуванням конкретних об­ставин справи, а також критеріїв, встановлених Судом, зо­крема складності справи, поведінки заявника та органів, що розглядають справу [346, п.42].

Наведемо приклад, коли Суд визнавав неефективним певний засіб захисту якраз через відсутність у нього та­кої ознаки як оперативність. У справі „Пайн Валлей Деве­лопменте та інші проти Ірландії” Уряд стверджував, що перед тим як звертатись до Суду заявники (дві юридичні особи, які спеціалізувались на придбанні, впорядкуванні та забудові земельних ділянок) повинні були звернутися до національних судів з позовами про визнання певних прав. Аналізуючи запропоновані засоби захисту, Суд від­значив наступне. Навіть якщо заявникам і вдалося б отри­мати відповідні судові рішення, то такі рішення немож­ливо було б отримати своєчасно з огляду на необхідність здійснювати потім землевпорядні та будівельні роботи згідно із дозволом, який був дійсний лише до 10 берез­ня 1984 року. Тобто найшвидше зазначений позов до суду можна було б подати у грудні 1982 року. Таким чином, лише близько п’ятнадцяти місяців залишалось заявникам для того, аби розпочати й завершити судовий процес (який міг включати також і звернення до Верховного суду), а вже після цього затвердити в державних органах деталізова­ний план будівництва й, нарешті, розпочати будівельні роботи. Продовжити термін дійсності дозволу неможливо, за винятком того випадку, коли значний обсяг будівельних робіт був здійснений ще до спливу цього терміну. Проте такі роботи можна розпочинати, лише якщо затверджено деталізований план будівництва. За таких обставин позови про визнання, невикористання яких Уряд ставив на про­вину заявникам, не можуть вважатися ефективними: засіб захисту, який не забезпечує результат своєчасно, не може належати до ефективних засобів захисту [300, п.47] - під­сумував Суд.

7. Незалежність та неупередженість національного орга­ну при застосуванні засобу захисту

Нарешті, кумулятивною умовою ефективності націо­нального юридичного засобу захисту є гарантія незалеж­ності, неупередженості та безсторонності того органу, який застосовує цей засіб. Зазначену умову ефективності можна відстежити, наприклад, у справі „Меріт проти України”. Уряд, зокрема, стверджував, що заявник (який вважав, що мало місце порушення його прав у зв’язку із надмірною тривалістю кримінальної справи щодо нього) повинен був скористатись таким засобом захисту, як скарга до вищого прокурора на дії органів та посадових осіб досудового слід­ства. З цього приводу Суд відзначив, що запропонований засіб захисту не можна вважати ефективним, оскільки ста­тус прокурора згідно з національним законодавством, а та­кож подальша його участь на стороні обвинувачення проти заявника не забезпечуватимуть незалежного та неуперед- женого розгляду скарги останнього. На обґрунтування цьо­го висновку Суд, зокрема, зазначив наступне. Конституція України передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно незалежними судами. Відповідно до Конститу­ції України та Закону України „Про прокуратуру” функції прокуратури у сфері кримінально-процесуальної діяльнос­ті здійснюються прокурорами. Як відзначав Уряд, усі про­курори підпорядковуються Генеральному прокурору, який призначається на посаду Президентом за згодою Парламен­ту України. Президент України може також звільнити Гене­рального прокурора з посади без згоди Парламенту. Таким чином, безсумнівним є те, що прокурори при здійсненні своїх повноважень зазнають контролю з боку виконавчої гілки влади. Тому сама лише вказівка Уряду на те, що про­курори, окрім здійснення прокурорського нагляду, ще й ви­ступають як охоронці публічних інтересів, не може бути до­статньою підставою для поширення на них статусу судового органу чи статусу незалежного органу. Суд далі зауважив, що прокурори, крім того, здійснюють функцію досудового слідства та обвинувачення у кримінальному процесі. Таким чином, вони є стороною у такому процесі, що також ставить під сумнів їхню неупередженість та безсторонність. Підсу­мовуючи, Суд дійшов висновку, що звернення заявника зі скаргою до прокурора, який був стороною у даній справі, не можна вважати ефективним засобом захисту в світлі ст.35 Конвенції [280, п.62-63].

2.3.2.