Засоби захисту та суміжні термінопоняття

Запропонуємо тут короткий аналіз основних терміно-по- нять, які є суміжними з терміно-поняттям „засіб захисту”, що дозволить, сподіваємось, уточнити їх співвідношення з останнім.

У цивілістичній літературі досить широко використо­вується терміно-поняття „спосіб захисту” (суб’єктивного права). Воно, зазвичай, тлумачилося у світлі радянського цивільного законодавства (зокрема ст. 6 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року, яка встановлювала конкретні шляхи захисту суб’єктивного цивільного права). Ст. 16 чинного Цивільного кодексу України також містить норму, яка дає перелік способів захисту цивільних прав: ви­знання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; примусове виконання обов’язку в натурі; відшкоду­вання збитків, визнання незаконним рішення, дій чи безді­яльності органу державної влади, органу місцевого самовря­дування, їхніх посадових і службових осіб тощо. Попри таке широковизнане розуміння способу захисту права, зустріча- ютсья й інші підходи до тлумачення цього терміно-поняття. Так П. Гурєєв відзначав, що „основний спосіб захисту осо­бистих і майнових прав громадян - цивільне судочинство” [50, с.7].

Для того, аби з’ясувати, наскільки терміно-поняття за­собу захисту і терміно-поняття способу захисту (в загально­прийнятій інтерпретації останнього) є близькими чи, навпа­ки, відмінними за їх змістом, слід зважати, зокрема, на те, що деякі автори назвали способи захисту „засобами” (хоча такий термінологічний „плюралізм” в свій час був підданий критиці [36, с.75-76]). Так, М. Брагінский та В. Вітрянскій, розуміють під „способами” захисту передбачені законодав­ством засоби, за допомогою яких можуть бути досягнуті присікання, попередження, усунення порушень права, його відновлення та (або) компенсація втрат, спричинених пору­шенням права [22, с.776].

Є. Бєлогорская, досліджуючи проблему методу сімей­но-правового регулювання, серед ознак цього методу вказу­вала на прийоми захисту суб’єктивних прав, інтерпретуючи їх як систему заходів примусу, застосування котрих здій­снюється уповноваженими державою органами і посадови­ми особами [16, с.156].

Деякі автори ввели в обіг терміно-поняття процесуально­го способу захисту. Так, на думку Д. Чечота, поряд із мате­ріальними способами захисту цивільних прав існують ще й процесуальні, оскільки усі матеріальні способи захисту здій­снюються у певному процесуальному порядку. Основним процесуальним способом захисту права він вважав винесен­ня рішення [421, с.72].

Доволі часто у загальнотеоретичній та цивілістичній літературі зустрічається терміно-поняття заходи захисту („меры защиты”). Введене задля позначення певних заходів державного примусу, це терміно-поняття зазвичай проти­ставлялося поняттю „заходи юридичної відповідальності”, що спричинило масштабні дискусії [2, с.280-283; 107; 120, с.90-96; 386]. Зазначені дискусії полягали, зокрема у тому, що низка авторів розглядала поняття юридичної відпові­дальності доволі широко, включаючи у нього й, наприклад, примусове виконання добровільно невиконаного обов’язку. Так С. Братусь, розглядаючи юридичну відповідальність як опосередковане державним примусом виконання юридично­го обов’язку у всіх випадках його порушення, наголошував, що основне призначення юридичної відповідальності поля­гає у реальному виконанні обов’язків, а не у покладенні до­даткових обов’язків на особу, що вчинила протиправну дію [23, с.90,118]. Однак з посиленням позиції тих науковців, які стверджували, що юридична відповідальність повинна пе­редбачати покладення якраз додаткового обов’язку, якого не було при „нормальній” реалізації суб’єктивних прав та вико­нанні обов’язків (ця позиція на сьогодні видається практич­но безспірною), з’явилася необхідність позначити окремим терміно-поняттям ті заходи державного примусу, які вже не могли бути включені до поняття юридичної відповідальнос­ті. Зазначені заходи примусу отримали назву „заходи захис­ту” або „відновлювальні заходи”.

Тим не менше, як відзначається в навчальній юридичній літературі, заходи захисту за своєю юридичною природою є способами захисту суб’єктивних прав.

Широкого поширення й ґрунтовного аналізу отримало поняття форми захисту. На багатозначність категорії „фор­ма” давно звертається увага як у філософських джерелах [412, с.161], так і в юридичних [98, с.215-228; 96, с.70]: ця категорія може відображати, по-перше, будь-який зовнішній вираз певного змісту; по-друге, внутрішню структуру даного змісту; а по-третє, - його видові прояви.

Переважна більшість авторів говорить про процесуальну форму захисту та її види, тобто йдеться про друге та третє (із щойно згаданих) значення цього терміно-поняття. Так, Д. Че- чот виділяв судову, адміністративну, арбітражну, нотаріальну і громадську форми захисту [421, с.53]; А. Добровольскій на­голошував на універсальності позовної форми захисту права [52, с.7-62]. Ю. Осіпов пропонував розрізняти державну, гро­мадську, змішану і третейську форми вирішення юридичних справ [160, с.98]. Пропонувалось виділяти й інші різновиди цього явища [34, с.6; 49, с.158-168; 47, с.282]. Такий підхід ґрунтується на тлумаченні процесуальної форми захисту як регламентованого правом порядку здійснення правозастосу- вальних дій, який забезпечує належне (правильне) застосу­вання права [2, с.336].

Що ж стосується безпосередньо терміно-поняття „за­сіб захисту”, то його використання також вже зустрічалось у літературі. Так, О. Наливайко вважає, що засоби захисту прав людини - це матеріально-правові й процесуальні норми і процедури, які використовуються юрисдикційними орга­нами на вимогу уповноваженої особи для примусового від­новлення її порушеного (оскарженого) права. Засоби захисту - продовжує він - це засоби правового впливу, які застосову­ються компетентними суб’єктами у відношенні зобов’язаних осіб або правопорушників з метою відновлення порушеного права і ліквідації наявного порушення [144, с.11]. Втім дане тлумачення юридичних засобів захисту прав людини звужує відповідне поняття принаймні у двох аспектах. Перше зву­ження полягає у тому, що в такому випадку юридичний засіб розглядається виключно як субстанціональне явище (матері­альні та процесуальні правові норми), в той час як юридич­ними засобами можуть бути й інші юридичні явища. А друге звуження полягає в тому, що поняття захисту пов’язується виключно з ситуаціями, коли порушення права людини вже сталось і це право треба відновлювати за допомогою зазна­чених засобів (хоча, як ми вже обґрунтовували вище, поняття захисту стосується не тільки заходів відновлення та заходів відповідальності).

Мають місце й інші підходи до інтерпретації даного тер- міно-поняття. По-перше, деякі автори під засобами захисту розуміють ті явища, які відображаються у літературі най­частіше поняттям матеріальних способів захисту [426; 378, с.191; 452, с.117] (про це вже йшлося вище). По-друге, юри­дичним засобом захисту суб’єктивного права можуть назива­ти рішення суду [357, с.30; 36, с.93]. По-третє, під терміном „засіб захисту” можуть розуміти й позов [52, с.12,27; 99, с.26; 449, с.199; 183, с.123]. По-четверте, деякі автори пов’язують досліджуване поняття не тільки з позовом, але й зі скарга­ми, заявами, протестами [421, с.69-71; 47, с.283]. В останніх трьох варіантах тлумачення терміно-поняття „юридичний засіб захисту” можна помітити чітко виражений процесу­альний відтінок.

Досліджуючи проблему захисту майнових прав у кримі­нальному процесі, В. Нор так само торкнувся питання про­цесуальних засобів захисту, які, на його погляд, становлять собою „процесуальні способи (форми) реалізації такого за­хисту”. Автор доходив висновку, що при відображенні пев­ного явища терміно-поняттям кримінально-процесуального засобу захисту майнових прав термін „засіб” в ряді випадків замінюється терміном „спосіб” або терміном „форма”, що, на його думку, є допустимим [153, с.15].

Як один із засобів правозахисту у літературі розгляда­ють і конституційну скаргу. Остання є специфічною фор­мою звернення, характерною лише для однієї з усіх про­цедур в конституційному судочинстві, оскільки вона пода­ється особою в інтересах захисту її прав, які порушуються законом в результаті конкретного правозастосування. Це клопотання особи до Конституційного Суду про необхід­ність визнання закону чи іншого правового акта неконсти­туційним у зв’язку з порушенням ним відповідних прав і свобод [396, с.8].

При аналізі прокурорської діяльності деякі автори вка­зують на використання юридичних засобів захисту в проце­сі такої діяльності і пропонують навіть виділити в окремий вид прокурорську форму захисту прав людини [371, с.6; 431, с.125]. При цьому під прокурорською формою захисту прав людини пропонують розуміти діяльність прокуратури щодо застосування способів захисту у сфері нагляду за дотриман­ням прав людини, виконанням законів органами дізнання і попереднього розслідування, а також адміністраціями ви­правно-трудових установ, адміністраціями місць утриман­ня осіб, яких затримано або взято під варту. Наголошується також на тому, що прокурорська форма захисту носить са­мостійний характер, оскільки в силу діючого законодавства прокуратура займає особливе місце в державному механізмі і не може бути віднесена до жодної з гілок влади [7, с.122].

Однак у певних аспектах ефективність такої форми захис­ту і притаманних їй засобів захисту нині в Україні ставиться під сумнів. Так, не виглядає перспективним оскарження до прокурора різних актів досудового слідства, зокрема поста­нов щодо підстав порушення кримінальної справи, щодо дій або бездіяльності органів чи посадових осіб, які ведуть слід­ство. Тому підкреслюється необхідність поширення на такі акти і такі дії (бездіяльність) судового контролю [19]. Саме неефективність захисту прав громадян, проти яких ведеться попереднє слідство, шляхом подання скарг до органів про­куратури призвела до того, що Конституційний суд України рішенням від 23.05.2001р. у справі щодо конституційно сті статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України 19­63 року визнав таким, що не відповідає Конституції України, абзац четвертий цієї статті, згідно з яким загальним судам були непідвідомчі скарги на акти та дії службових осіб ор­ганів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, якщо законодавством встановлено виключно позасудовий порядок оскарження таких дій та актів. Таким чином, судовий захист прав людини поширено й на цю сферу правовідносин.

Зрештою, своє ставлення до „прокурорських” засобів за­хисту прав людини у цьому аспекті нещодавно висловив і Суд у рішенні, ухваленому у справі „Меріт проти України”. Суд вказав на те, що можливість оскарження заявником до органів прокуратури надмірної тривалості досудового слід­ства щодо нього не можна вважати ефективним засобом пра­вового захисту в світлі Конвенції, оскільки ці органи не є до­статньо незалежними, підпорядковані виконавчій владі і, до того ж, після закінчення досудового слідства, підтримують обвинувачення в судовому процесі [280, п.п.62-63].

Як бачимо, уся ця багатоманітність та багатозначність терміно-понять призводить до того, що деякі з них нерідко відображають одні й ті ж явища. Враховуючи також те, що уніфікованого методологічного підходу до розуміння само­го поняття „юридичний засіб захисту” на сьогодні ще немає, можуть виникати певні труднощі при відповіді на запитання, що ж являє собою юридичний засіб захисту права людини.

1.4.2.