7.4. Засоби доказування

Засіб доказування - це матеріальний носій, в якому зафіксовано зміст доказу. Засобами доказування в адміністративному процесі є: пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, письмові і речові докази, висновки експертів (ч.

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників - це повідомлення суду про відомі їм обставини, що мають значення для справи. Пояснення оцінюються судом поряд з іншими доказами у справі. При оцінці пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, суд повинен враховувати їхню особисту зацікавленість у вирішенні справи. Для усунення впливу фактору особистої зацікавленості щодо інформації, наданої переліченими особами вони, даючи пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки. При цьому на перелічених осіб розповсюджуються усі правові наслідки, що пов’язані з показаннями свідка, у тому числі й можливість притягнення до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві показання і відмову від давання показань.

Показання свідка - це повідомлення суду про відомі свідку обставини, які мають значення для справи. Обставини, що належить з’ясувати у справі, можуть бути відомі особі як через особисте сприйняття певного факту, так і через повідомлення про нього інших осіб. Ст. 77 КАС України встановлена вимога про використання первісних доказів, що отримуються з показань свідків - якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи, якщо це можливо, повинні бути також допитані. Якщо свідок І не може конкретно вказати з якого джерела йому відомі ті чи інші І обставини, висловлює свої міркування, догадки - його повідомлен- І ня не може розглядатися як доказ.

Письмові докази — це предмети матеріального світу, на яких за допомогою знаків (літери, цифри, ієрогліфи і т.і.) виражені думки, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази мають предметну основу, яку становлять матеріали (найчастіше папір, дерево, метал, пластик) будь-якої форми і якості, здатні зберігати нанесені письмові знаки. Спосіб нанесення знаків у письмовому доказі повинен залишати на предметі матеріальні сліди, придатні для сприйняття і прочитання. Знаки можуть бути нанесені хімічними засобами (тушшю, фарбою, чорнилом) або механічними - зміною поверхні предмета різанням, штампуванням, випалюванням, будь-яким іншим способом, що дозволяє їх відтворювати.

Відомості, що мають значення для справи закріплено на предметі за допомогою знаків, які є доступними для сприйняття людиною. До знаків, які є доступними для сприйняття людиною, можна віднести літери, цифри, і деякі інші знаки, з яких звичайна грамот-на людина здатна отримати інформацію, яку закріпив автор документа. Саме із змісту нанесеного на предметі тексту, а не з властивостей предмета, на який він нанесений, сприймаються відомості, необхідні суду для встановлення обставин, які мають значення для справи.

Перелік письмових засобів доказування законом вичерпно не визначений. Це можуть бути документи, акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи. Все більшого поширення у сучасних умовах отримують електронні документи, основні вимоги до яких встановлені Законом України «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 р. та Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22 травня 2003 р.

Письмові докази класифікуються за кількома критеріями: за суб’єктом, від якого виходять письмові докази, розрізняють офіційні і неофіційні (приватні) письмові докази (для офіційних документів, що прийняті суб’єктами владних повноважень, необхідна наявність певної форми, порядку видання, складання, надання необхідних реквізитів тощо; неофіційними називають документи, що виходять від громадян, інших осіб, що не здійснюють владних управлінських функцій); за формою письмові докази поділяються на документи простої і кваліфікованої письмової форми (документи, що потребують нотаріального посвідчення чи державної реєстрації); за характером джерела формування письмові докази поділяються на оригінали і копії.

Письмові докази надаються суду, як правило, в оригіналах, що ґрунтується на вимозі безпосереднього дослідження доказів судом. Оригінал письмового доказу за клопотанням особи, яка його надала, повертається їй після дослідження, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи, або після набрання законної сили судовим рішенням у справі. У справі ж залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.

Речові докази - це предмети матеріального світу, що завдяки своїм властивостям містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. До речових доказів відносяться також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Предмети використовуються як речові докази, оскільки вони своїм зовнішнім виглядом, самим своїм існуванням чи місцем знаходження, іншими своїми рисами слугують для суду джерелом інформації про обставини, які мають значення для справи. Отже, відомості, необхідні суду для встановлення обставин справи, сприймаються з властивостей предмета. У цьому полягає відмінність речових доказів від письмових, у яких відомості про обставини справи отримуються із змісту нанесеного на предметі тексту, адже речові докази у своєму зовнішньому вираженні також можуть бути певними предметами з нанесеним на них текстом. В адміністративному судочинстві речові докази використовуються нечасто, оскільки необхідні для встановлення обставин справи дані здебільшого фіксуються у відповідних документах.

Речові докази зберігаються у справі або за окремим описом здаються до камери схову речових доказів суду. Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за їх місцезнаходженням за ухвалою суду. При цьому вони мають бути докладно описані та опечатані, а в разі необхідності - сфотографовані. Суд зобов’язаний вжити заходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані. Речові докази можуть бути повернуті судом після їх дослідження за клопотанням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи.

Для з’ясування деяких обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо. Тому суд має право для з’ясування цих обставин призначити судову експертизу. Судова експертиза - це дослідження на вимогу суду експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи. Результатом судової експертизи є одержання інформації про ті чи інші досліджувані обставини справи, яка викладається

у висновку експерта. Висновок експерта — це наданий експертом (експертами) у письмовій (рідше — в усній) формі докладний опис проведених під час судової експертизи досліджень, зроблені у їх результаті висновки щодо досліджених об’єктів, явищ і процесів та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені судом, що дають інформацію про обставини у справі^[94]. Висновок експерта складається в більшості випадків у письмовій формі.

Правові відносини щодо проведення судових експертиз в адміністративному процесі, крім КАС України регулюються: Законом України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р.; Наказом Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень» від 8 жовтня 1998 р. № 53/5; Наказом Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про особливості здійснення судово- експертної діяльності атестованими судовими експертами, що не працюють у державних спеціалізованих експертних установах» від 12 грудня 2011 р. № 1431/20169 та ін.

Питання про необхідність застосування спеціальних знань для одержання даних про факти, які необхідно встановити для вирішення справи, вирішує суд як за власною ініціативою, так і за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Спеціальними знаннями, необхідними для призначення експертизи, вважаються такі, що не належать до правових знань, загальновідомих узагальнень, які випливають з досвіду людей, тобто такі, якими володіє лише вузьке коло фахівців^[95]. У законі не наведений вичерпний перелік галузей знань, у яких для з’ясування обставин, що мають значення

для справи, необхідно призначати експертизу. Але для суду неприпустимим є призначення експертизи у випадках, коли з’ясування певних обставин не потребує спеціальних знань, а також порушення перед експертом правових питань, вирішення яких віднесено законом до компетенції суду.

Експертиза може бути призначена судом як спосіб забезпечення доказів, при підготовці справи до судового розгляду і на стадії судового розгляду адміністративної справи, а також на стадії апеляційного провадження (з урахуванням приписів ч.

інститут судових експертиз, Донецький науково-дослідний інститут судових експертиз, Київський науково-дослідний інститут судових експертиз, Кримський науково-дослідний інститут судових експертиз, Львівський науково-дослідний інститут судових експертиз, Одеський науково-дослідний інститут судових експертиз, Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз та тринадцять відділень цих науково-дослідних інститутів у обласних центрах та м. Севастополі). За наявності обставин, що зумовлюють неможливість або недоцільність проведення експертизи в установі за зоною обслуговування, суд, зазначивши відповідні мотиви, може доручити її виконання експертам іншої установи. Якщо сторони досягли домовленості про залучення експертами певних осіб, суд зобов’язаний призначити їх, але за умови, що ці особи відповідають вимогам, що встановлені Законом України «Про судову експертизу».

За предметом дослідження основними видами судових експертиз вважаються: 1) криміналістична: почеркознавча; авторознавча; технічна експертиза документів; фототехнічна; портретна; трасоло- гічна та балістична; вибухотехнічна; відеозвукозапису; матеріалів, речовин та виробів з них (лакофарбових матеріалів і покрить; полімерних матеріалів, пластмас; волокнистих матеріалів; нафтопродуктів і пально-мастильних матеріалів; скла, кераміки; наркотичних, сильнодійних і отруйних речовин; спиртомістких сумішей; металів і сплавів); 2) ґрунтознавча; 3) біологічна; 4) екологічна; 5) інженерно- технічна: автотехнічна; транспортно-залізнична; стану доріг та дорожніх умов; гірничотехнічна; пожежно-технічна; будівельно- технічна; в галузі охорони праці та безпеки життєдіяльності; електротехнічна; комп’ютерно-технічна; телекомунікаційних систем та засобів; 6) економічна; 7) товарознавча; 8) автотоварознавча; 9) оці- I ночна (зокрема, оцінка цілісних майнових комплексів; паїв; цінних паперів; оцінка будівельних об’єктів та споруд; оцінка машин, обладнання, транспортних засобів, літальних апаратів, судноплавних засобів); 10) експертиза охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності; 11) психологічна; 12) мистецтвознавча; 13) психіатрична; 14) судово-медична. З метою більш повного задоволення потреб судової практики експертні установи, а також окремі експертможуть організовувати проведення інших видів судових експертиз.

За кількісним складом експертів і напрямами дослідження розрізняють експертизу, яку експерт проводить одноособово, комісійну експертизу і комплексну експертизу. Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань. Комісія експертів може бути створена судом чи за його ухвалою керівником судово-експертної установи, коли є потреба провести дослідження за участю декількох експертів - фахівців з одного напрямку знань. Якщо за результатами проведеної комісійної експертизи думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності. Комплексна експертиза призначається у випадках, коли необхідно провести дослідження за участю декількох експертів, які є фахівцями у різних галузях знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. У висновку комплексної експертизи зазначається, які

дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які факти він встановив і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе за неї відповідальність. Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку. У разі виникнення розбіжностей між експертами експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності.

За часом і метою призначення розрізняється: первинна експертиза; додаткова експертиза; повторна експертиза. Первинною є експертиза, при проведенні якої об’єкт щодо певних обставин справи досліджується вперше. Якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об’єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання. Неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер. В ухвалі про призначення додаткової експертизи суду необхідно зазначати, які висновки експерта суд вважає неповними чи неясними. При цьому, у випадках, коли виникає необхідність проведення дослідження нових об’єктів або щодо інших обставин справи, суд призначає нову експертизу, яка не є додатковою. Якщо висновок експерта буде визнано необгрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Висновок експерта, як і будь який інший доказ, оцінюється судом. Закон не надає жодному з доказів наперед встановленої сили. Висновок експерта оцінюється судом за загальними правилами нарівні з іншими доказами. Якщо суд не згоден з висновком експерта, Штака незгода повинна бути вмотивована в постанові або ухвалі.