Власне правозахисна та інша соціальна діяль­ність, спрямована на захист прав людини

У науковій літературі правозахисна діяльність, зазвичай, пов’язується, по-перше, з діяльністю державно-юридичною (реалізація правозахисної (правоохоронної) функції держа­ви, можливість вдатись до застосування державного примусу як властивість суб’єктивного юридичного права); по-друге, з діями самого суб’єкта, права якого порушуються (цей різно­вид захисту нерідко називають самозахистом, застосуванням заходів оперативного впливу); і, по-третє, з відповідним гро­мадським рухом.

На наш погляд, основним критерієм, який би дозво­лив кваліфікувати ту чи іншу діяльність як правозахисну, є здатність такої діяльності виконати соціальну функцію у здійсненні захисту права людини. За результатами аналізу державно-юридичного захисту права людини, можемо від­значати, що соціальна функція захисту права людини може проявлятися у таких напрямках: 1) попередження порушен­ня права людини за наявності реальної загрози порушення; 2) припинення (присікання) порушення; 3) відновлення по­рушеного права (зокрема, за посередництвом застосування і заходів юридичної відповідальності). Слід також пам’ятати, що поряд із засобами захисту прав людини весь механізм юридичного забезпечення таких прав включає ще й засоби їх охорони та засоби здійснення (останні регламентують без­перешкодний, „нормальний” хід їх реалізації). Нагадаємо, що при розмежуванні засобів охорони та засобів захисту, слід виходити з того, що державно-юридична охорона прав людини здійснюється без юрисдикційної діяльності компе­тентних органів, тобто без процедури вирішення правового спору, і спрямована на попередження порушення прав лю­дини. А ось державно-юридичний захист здійснюється вже в процесі юрисдикційної діяльності (найчастіше - діяльності суду), результатом якої є реалізація одного із вказаних на­прямків функції захисту права людини. Така діяльність здій­снюється в порядку вирішення правового спору (як прави­ло, із необхідними гарантіями для його сторін) і передбачає можливість застосування будь-якого виду державного при­мусу, в тому числі: заходів відновлення, заходів юридичної відповідальності, заходів присікання (припинення), заходів попередження [164].

Розглядаючи крізь призму даного критерію існуючі в літе­ратурі погляди на правозахисну діяльність, можна висловити наступні міркування.

1. Якщо розуміти державно-юридичний захист як пра- возастосувальну юрисдикційну діяльність компетентних ор­ганів, спрямовану або на примусове здійснення юридичного обов’язку, необхідного для реалізації права людини, або на відновлення такого права, або ж на попередження чи припи­нення його порушення, то така діяльність має підстави вва­жатися (називатися) правозахисною. Скажімо, результатом судочинства у цивільних чи кримінальних справах, юрис- дикційної діяльності адміністративних органів є прийняття обов’язкового до виконання юридичного рішення, яким за­безпечується реалізація соціальної функції захисту права людини (право або відновлюється, або ж його порушення припиняється чи не допускається).

В той же час до державно-юридичної правозахисної ді­яльності доволі часто включають і таку діяльність, яка хоча, можливо, й спрямована на захист прав людини, однак її ре­зультати ще не забезпечують досягнення необхідної цілі. Останнє може мати місце, наприклад, внаслідок недостат­ності повноважень у державного органу, який здійснює таку діяльність.

В. Оксамитний до таких органів відносить, по-перше, національні комісії (комітети) з прав людини, функції яких пов’язані з узагальненням конкретних випадків порушення прав людини, експертизою законопроектів з позицій можли­вості порушення таких прав, аналізом відповідності націо­нального законодавства міжнародним стандартам прав лю­дини, а також з правовою просвітою і правовим вихованням населення. По-друге, до таких державних правозахисних організацій він відносить депутатські комісії з прав людини в національних парламентах. Предметом їх діяльності є під­готовка законопроектів, спрямованих на дотримання прав людини, а також попередня експертиза інших проектів ак­тів, що надходять до законодавчого органу, з метою виявлен­ня норм, які можуть привести до порушення прав людини і громадянина.

Тим часом виникають деякі сумніви щодо спроможності означених державних органів здійснювати власне правоза- хисну діяльність. Так, скажімо, автори досить часто відно­сять інституцію омбудсмана до органів правозахисних [136, с.35]. Та й у ст.1 Закону України „Про Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини” від 23 грудня 1997 року теж вказано, що Уповноважений з прав людини (тобто ом- будсман) здійснює на постійній основі, окрім іншого, захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції.

Однак за законодавством України (так само як і за за­конодавством більшості європейських країн) омбудсман не має юридичних засобів, які б дозволили йому самостійно здійснити такий захист у повному розумінні цього поняття. Усі заходи, які можуть бути вжиті таким органом, спрямовані лишень на пришвидшення, підвищення ефективності право- захисної діяльності інших органів, до компетенції яких вже входить прийняття обов’язкового рішення з можливістю за­стосування державного примусу. Сам же омбудсман, як ви­дається, виконати функцію реального, „остаточного” захисту права людини у більшості випадків не може.

Показовими в цьому аспекті є матеріали тієї практики Суду, у якій аналізується компетенція омбудсмана з точки зору відповідності діяльності цього органу критеріям євро­пейських стандартів юридичних засобів захисту. Суд вихо­дить із принципу, згідно з яким національний орган повинен мати можливість розглянути скаргу по суті (а не, скажімо, лише розглядати скаргу на предмет її прийнятності) і завер­шити такий розгляд прийняттям обов’язкового для виконання рішення про застосування адекватного засобу захисту (зо­крема про відшкодування матеріальної чи моральної шкоди). Тому звернення до такого національного органу, як омбуд- сман, рішення якого мають рекомендаційний характер, Суд ніколи ще не визнавав ефективним засобом правового за­хисту. Зокрема, у рішенні зі справи „Сілвер та інші проти Об’єднаного Королівства” він відзначив, що при аналізі ком­петенції омбудсмана у контексті ефективності засобів право­вого захисту достатньо лише згадати, що цей орган не має повноважень приймати обов’язкові для виконання рішення про призначення відшкодування [317, п.п.115, 54]. У справах „Егмез проти Кіпру” та „Денізсі та інші проти Кіпру” Суд також відзначив, що, виходячи з його прецедентного права, скарга до омбудсмана не може бути в принципі включеною до числа національних засобів захисту, які потрібно вичер­пати відповідно до ст. 35 Конвенції перед тим, як звертатись до Суду [238, п.66; 234, п.362].

Невипадково у літературі інколи трапляються думки про необхідність розширення повноважень цього органу: ска­жімо, пропонують наділяти його статусом слідчого чи над­звичайного прокурора [394, с.91]. Однак існуючий нині ста­тус омбудсмана в Україні дає підстави говорити про те, що останній не спроможний здійснювати реальну правозахисну діяльність, хоча його функціонування, безперечно, спрямо­ване на захист прав людини. А тому таку державно-юридич­ну діяльність можна кваліфікувати, умовно кажучи, як квазі- правозахисну.

2. У спеціальній (здебільшого цивілістичній) літературі детального аналізу зазнав такий різновид правозахисної ді­яльності, як самозахист [47, с.284; 46, с.57; 416, с.218; 392, с.444]. Саме цьому аспекту захисту суб’єктивного права при­свячена й ст. 19 Цивільного кодексу України.

Поняття самозахисту зазнало суттєвої еволюції, оскільки спершу доволі часто пов’язувалось лише із активно-оборон­ними діями (необхідна оборона, крайня необхідність) та фак­тичними діями охоронного характеру (наприклад, встанов­лення охоронної сигналізації). Воно зазвичай не включало заходи оперативного впливу, які пропонувалось розглядати як окрему правомочність суб’єкта, право якого порушується [49, с.109-155]. Таким чином, концепція оперативних заходів впливу (так звані оперативні санкції - наприклад, виконан­ня зобов’язання за рахунок боржника, відмова від договору) відмежовувалась від концепції самозахисту [13; 181, с.143­149; 56, с.71].

З появою ст.55 Конституції України, яка закріпила право кожного будь-якими не забороненими засобами захищати свої права від порушень і посягань, а також ст. 19 Цивільного ко­дексу України утворилося законодавче підґрунтя для ширшої інтерпретації поняття самозахисту, включаючи у нього усі дії із самостійного захисту, зокрема необхідну оборону, крайню необхідність, самодопомогу, оперативні санкції [1; 10, с.7]. У той же час у літературі звертається увага й на „суміжні”, зо­внішньо схожі поняття, які, проте, відображають протиправ­ні діяння: самосуд, самоуправство, „кулачне право” [10, с.7], примушування до виконання цивільно-правового зобов’язан­ня [108], перевищення меж необхідної оборони.

На сьогодні у самозахисті виділяють два аспекти: публіч­но-правовий та приватноправовий. Перший проявляється у таких ознаках: 1) в кримінальному чи адміністративному праві самозахист (як правило у вигляді необхідної оборони або крайньої необхідності) спрямований проти злочинів та адміністративних правопорушень; 2) в результаті переви­щення меж допустимого самозахисту особу може бути при­тягнуто до кримінальної чи адміністративної відповідаль­ності. Другий аспект самозахисту проявляється у тому, що: 1) сфера застосування способів та засобів самозахисту, їх вибір у цивільних правовідносинах є більш широкий, адже вони можуть обиратися самою особою, встановлюватися до­говором або актом цивільного законодавства (вони, однак, не повинні бути забороненими законом або суперечити мораль­ним засадам суспільства); 2) самозахист може здійснюватись з метою захисту від будь-яких діянь, що порушують цивільні права та охоронювані законом інтереси, але не тільки-но для захисту від злочинів або адміністративних правопорушень; 3) в результаті перевищення меж правомірності до даного суб’єкта можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності [31, с.19].

Окремо наголошується також на тому, що у цивільних правовідносинах самозахист може використовуватись як у до­говірних так і позадоговірних правовідносинах [176]. Так, у разі поширення про особу в засобах масової інформації відо­мостей, що не відповідають дійсності, які порушують її пра­ва, - відзначає Д. Луспеник - ця особа вправі реалізувати своє право на самозахист, яке, наприклад, може проявлятися у ви­ступі в цьому ж засобі масової інформації з відповіддю та зі спростуванням недостовірної інформації (на підставі ст.277 Цивільного кодексу України) [125, с.95]. У літературі вважа­ється, що відповідь у цьому контексті є викладене особою пояснення щодо поширеної інформації, власний коментар чи тлумачення її змісту, внесення корективів та виправлень у по­ширену інформацію. У випадку відмови в опублікуванні засо­бом масової інформації відповіді особа, щодо якої поширено відомості, може звернутися до суду з вимогою про визнання поширеної інформації недостовірною, спростування цієї ін­формації, відшкодування майнової та немайнової шкоди, якщо така шкода була заподіяна [437, с.63].

Тим часом цивільне законодавство спеціально не визна­чає коло осіб, які мають право на самозахист. Це стало при­водом для висловлювання окремими авторами думки про те, що такі суб’єкти цивільного права як органи державної влади чи місцевого самоврядування навряд чи можуть мати право на самозахист, оскільки „їх особливість у тому, що вони можуть реалізувати своє право на захист через відпо­відні компетентні органи” [125, с.94]. Однак, на нашу думку, право на самозахист, як право похідне від основного матері­ального цивільного права, мабуть, не може в одній і тій же ситуації для однієї категорії суб’єктів цього права - виника­ти, а для другої - не виникати (якщо це прямо не обумовлено законом). Скажімо, передбачене у ст. 782 Цивільного кодек­су України право відмовитися від договору оренди земельної ділянки, якщо орендар не вносить орендну плату протягом трьох місяців підряд, може належати і органу місцевого са­моврядування, і державному органу, якщо хтось із них буде орендодавцем за даним договором оренди.

Аналізуючи ж самозахист суб’єкта крізь призму осно­вного показника правозахисної діяльності - її здатності по­вністю, результативно виконати соціальну функцію у захисті певного права людини, можна стверджувати, що самозахист загалом спроможний „власними”, автономними засобами забезпечити реалізацію означеної функції. Тому є підстави вважати самозахист діяльністю власне правозахисною. Так, наприклад, у разі, коли підрядчик не приймає виконаного за договором підряду, виконавець може самостійно продати ре­зультат роботи, а з одержаної суми вирахувати свої витрати й винагороду. Такими діями виконавець, безперечно, захис­тить свої майнові права.

3. Розвиток громадянського суспільства передбачає ак­тивне залучення громадськості до врегулювання відносин „людина - суспільство - держава”. Активізація так звано­го третього сектору відбувається через його інституції, се­ред яких мають місце і громадські неприбуткові, так звані правозахисні, організації, основним призначенням яких є діяльність, спрямована на захист прав людини. На сьогодні правозахисний рух в Україні за якісними показниками ще не набув істотного розвитку, про що вказують і самі його пред­ставники [75].

В літературі відзначається, що неурядові правозахисні організації мають ряд спільних функцій, серед яких зокрема, виділяють: 1) відображення запитів громадян; 2) сприяння свободі вираження поглядів; 3) мобілізація громадськості на участь у демократичних процесах; 4) попередження (на ран­ніх етапах) про насущні проблеми у галузі прав людини як національного, так і міжнародного характеру; 5) сприяння у захисті конкретної людини від конкретних проявів свавілля держави; 6) виконання посередницьких зв’язків між люди- ною та владою; 7) моніторинг (спостереження) за політикою держави у галузі прав людини; 8) сприяння впровадженню у національний правопорядок міжнародних стандартів прав людини [156, с.167].

Звернемо увагу на те, що статус громадських право- захисних організацій в Україні підпадає під дію загальних норм, що визначають правове становище громадських об’єд­нань, і спеціального регулювання за законодавством України ще не отримав. Хоча існують певні винятки. Зокрема статус профспілок врегульовано Законом України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 року. У ст. 1 цього закону вказано, що профспілка є добро­вільною неприбутковою громадською організацією, а у ст. 2 зазначається, що метою її діяльності є захист трудових, со­ціально-економічних прав та інтересів її членів. На здатність профспілок здійснювати захист суб’єктивних прав вказують також і в літературі [400, с.33; 401, с.467; 414, с.186].

Однак поставимо питання: наскільки діяльність таких інституцій відповідає викладеному вище критерію правоза- хисної?

Якщо проаналізувати засоби діяльності різноманітних громадських правозахисних організацій, то виявиться, що таких засобів є недостатньо для досягнення необхідного результату - надання реального, „кінцевого” захисту пев­ного права людини. Такі організації сьогодні можуть лише сприяти прийняттю відповідного рішення іншим суб’єктом (найчастіше суб’єктом державно-юридичної правозахисної діяльності).

Тому доводиться констатувати, що громадська правоза- хисна діяльність має на меті стимулювати, змусити державу адекватно відреагувати на певне порушення права людини, яке (реагування) мало би проявитись у відповідному держав­но-юридичному акті захисту права людини. Така діяльність, отже, є поштовхом, імпульсом для наступного державно- юридичного захисту. Сам же по собі громадський правоза- хист не є остаточним, так би мовити, самодостатнім, а відтак його теж можна позначити як квазіправозахисну діяльність.

З огляду на це, до речі, більш точним видається форму­лювання ст. 1 Закону України „Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року, яка зазначає, що адвокатура України є добровіль­ним професійним громадським об’єднанням, покликаним сприяти захисту (але не здійснювати захист!) прав та свобод фізичних і юридичних осіб. До слова, зауважимо, що адво­катура не в повній мірі може бути віднесена до сфери гро­мадських правозахисних організацій, оскільки діяльність її членів переважно здійснюється на засадах прибутковості.

У громадській квазіправозахисній діяльності можна ви­ділити дві групи засобів, за допомогою яких вдається впли­вати на державно-юридичний захист прав людини: 1) юри­дичні засоби впливу (безпосередньо задіюють, „включають” механізм правового захисту державою прав людини); 2) не- юридичні (громадські) засоби впливу (використовуються в процесі власне громадської діяльності).

Серед основних юридичних засобів впливу громадських правозахисних організацій на державний захист прав люди­ни можна назвати такі: а) представництво інтересів людини у судових провадженнях (зокрема цивільних, трудових, кри­мінальних, адміністративних) з метою захисту її прав при розгляді справи по суті; б) юридична допомога в оскаржен­ні судових та інших рішень, які порушують права людини, до вищих інстанцій; в) юридична допомога у зверненні до міжнародних установ за захистом прав людини. Слід відзна­чити, що, використовуючи такі засоби впливу, громадські ор­ганізації стають водночас учасниками державно-юридичної правозахисної діяльності, однак вони не стають суб’єктами такої діяльності. На необхідність розмежування суб’єктів та учасників юридичної діяльності цілком слушно вказується у науковій літературі [96, с.58].

До основних неюридичних (громадських, суто організа­ційних або ж морально-психологічних) засобів впливу гро­мадських правозахисник організацій на державний захист прав людини можна віднести, зокрема, такі: а) діяльність громадських консультаційних центрів з питань дотримання прав людини; б) моніторинг судових процесів і ухвалених судових рішень для виявлення тих із них, які порушують права людини, і вжиття заходів реагування на такі рішен­ня (включаючи й застосування зазначених вище юридичних засобів впливу). Практика діяльності цих організацій пока­зує, що засоби громадського впливу на державно-юридичну правозахисну діяльність можуть бути достатньо різноманіт­ними. Так, Дж. Донеллі описує приклад громадського пра- возахисного руху, що виник в Аргентині у 1997 році, коли чотирнадцять жінок середнього віку, позбавлені надії знайти своїх зниклих дітей, привселюдно зустрілись на центральній площі у м. Буенос-Айрес. Кожного четверга вони збирались на площі з білими пов’язками на головах та мовчки ходили по периметру площі. Це стало символом як протесту жор­стокості військового режиму, так і відмови принаймні деяких звичайних людей миритися з репресіями. Будучи об’єктом переслідувань і навіть нападів (дев’ять осіб, пов’язані з ма­терями, зникли безвісті), цей громадський рух наполегливо продовжував свою діяльність і вже за декілька років налічу­вав близько п’яти тисяч членів [54, с.64-65].

Таким чином, немає підстав вважати, що громадські пра- возахисні організації (незважаючи на їх назву) здійснюють правозахисну діяльність у точному значенні останнього по­няття. Адже їхні засоби є недостатніми для повного, остаточ­ного досягнення потрібних цілей. Так само немає достатніх підстав вважати правозахисною діяльність і тих державних органів, яка хоча й спрямована на захист прав людини, але сама по собі ще не дає можливості досягти необхідного ре­зультату. Тому-то й - у світлі загальної теорії захисту прав людини, європейських стандартів засобів правового захисту - вважаємо за доцільне позначати дані явища як квазіправо- захисну діяльність.

1.3.2.