Класифікація діяльності щодо захисту прав людини

Підсумовуючи вищевикладене, можна запропонувати деякі підстави поділу понять, які відображають різні види ді­яльності щодо захисту прав людини.

1. Усяку соціальну діяльність, спрямовану на захист прав людини, можна розподіляти на певні види за наступни­ми критеріями:

1) залежно від спроможності реалізувати функцію пра- возахисту така діяльність поділяється на: а) правозахисну; б) квазіправозахисну.

2) за відповідністю законодавчим приписам зазначена ді­яльність може поділятись на: а) правомірну; б) неправомірну (неправосудний вирок, перевищення меж необхідної оборони, протиправний громадський рух тощо). Неправомірна діяль­ність може також виступати у формі зловживання правом;

3) залежно від часу здійснення стосовно моменту по­рушення права людини ця діяльність може бути: а) превен­тивною (відбувається до такого порушення за наявності його реальної загрози); б) ретроспективною (здійснюється після факту порушення права людини);

4) за суб'єктом здійснення зазначена діяльність поділя­ється на: а) національну скажімо, юрисдикційна діяльність державних органів); та б) наднаціональну (наприклад, право- захисна діяльність Європейського суду з прав людини, квазі- правозахисна діяльність Комітету ООН з прав людини).

2. Власне правозахисна діяльність, окрім попередніх критеріїв, може додатково класифікуватись таким чином:

1) залежно від суб'єкта здійснення така діяльність теж поділяється на національну та наднаціональну. В той же час

національну правозахисну діяльність за тим самим критерієм можна розподілити ще на два види: а) державно-юридична; б) „самостійна” (самозахист).

Наднаціональна правозахисна діяльність забезпечується застосуванням міжнародними інституціями заходів міжна­родно-правового впливу на держав чи інших суб’єктів між­народного права.

Державно-юридичну правозахисну діяльність залежно, так би мовити, від „автентичності” суб'єкта її здійснен­ня можна поділити на два види: а) власна і б) делегована. У першому випадку державно-юридичний захист здійснюєть­ся саме державним органом (наприклад, судом). У другому ж випадку він здійснюється вже недержавним компетентним суб’єктом, а саме: органом місцевого самоврядування або ж іншою організацією, що уповноважена державою на засто­сування державного примусу (зокрема, комісією по трудових спорах, третейським судом).

Доволі часто в радянській літературі діяльність остан­ніх організацій об’єднували в так звану „громадську” форму захисту, відмежовуючи її від державних форм захисту [421, с.53; 34, с.6; 160, с.98]. Мабуть, це було зумовлено потребою обґрунтувати тезу про активну участь громадськості при со­ціалістично-комуністичному способі організації суспільства, на відміну від буржуазного. От, наприклад, Д. Чечот у сво­їй монографії, зокрема, зазначав, що політика КПРС щодо подальшої демократизації яскраво проявляється у наділенні громадських організацій широкими повноваженнями у сфері захисту суб’єктивних прав [421, с.47].

Однак звернемо увагу хоча б на те, що рішення третей­ського суду, комісії по трудових спорах у разі необхідності можуть бути виконані за допомогою державної виконавчої служби (ст. 3, 18-1 Закону України „Про виконавче прова­дження” від 21 квітня 1999 року; Рішення Конституційного Суду України від 24 лютого 2004 року у справі за конститу­ційним зверненням спільного підприємства “Мукачівський плодоовочевий консервний завод” про офіційне тлумачення положення п.

Усе це, безперечно, свідчить про державно-юридичний характер таких варіантів захисту, а громадські властивості хоча й притаманні їм, однак не достатні для того, аби ствер­джувати про необхідність виділення цих різновидів захисту в окрему громадську форму, протиставляючи її державним формам захисту. Зазначені обставини швидше дають підста­ви відносити такі випадки до делегованої державно-юридич­ної правозахисної діяльності.

Самостійна правозахисна діяльність (самозахист) залежно від способу її здійснення поділяється на: а) актив­но-оборонну (зокрема, дії, що вчиняються в стані необхідної оборони або крайньої необхідності); б) оперативно-припи- няючу (мається на увазі використання оперативних санкцій).

Застосування ж так званих превентивних заходів охо­рони майна (наприклад, встановлення охоронної сигналіза­ції) деякі автори відносять до самозахисту [49, с.109], однак їх можна вважати швидше заходами охорони, аніж захисту суб’єктивного права.

2) за змістом (напрямком) соціальної функції у захисті права людини у правозахисній діяльності вирізняються:

а) попереджувальна (порушення права людини не до­пускається, за посередництвом, скажімо, таких способів за­хисту як визнання права; визнання недійсним акту певного органу держави чи місцевого самоврядування (у разі держав­но-юридичного захисту), реалізація умови договору не від­вантажувати товар до проведення остаточного розрахунку (у випадку самостійного захисту)).

б) припиняюча (присікальна) (розпочате порушення пра­ва припиняється, скажімо, шляхом звільнення особи з-під варти, якщо встановлено незаконність такого процесуально­го заходу (у випадку державно-юридичного захисту), відмо­ви наймодавця від договору найму, внаслідок несплати на­ймачем за користування річчю протягом трьох місяців підряд (ст.782 ЦК України) (у випадку самостійного захисту);

в) відновлювальна (поновлення, реставрація поруше­ного права - скажімо, відшкодування матеріальної шкоди, поновлення на роботі, повернення майна (у випадку дер­жавно-юридичного захисту), продаж підрядником резуль­тату роботи з вирахуванням усіх належних йому платежів, за умови ухилення замовника прийняти виконану роботу (ч.5 ст.853 ЦК України), продаж ломбардом речі, зданої на зберігання з вирахуванням плати за зберігання та інших платежів, які потрібно було здійснити ломбарду, якщо поклажедавець не забрав із ломбарду річ протягом трьох місяців від дня закінчення строку договору зберігання (ст.

3. Квазіправозахисна діяльність, на яку, ясна річ зага­лом поширюється викладена вище класифікація будь-якої соціальної діяльності, спрямованої на захист прав людини, може також розподілятися в залежності від суб'єкта здій­снення на національну та наднаціональну. За цим же критері­єм національна квазіправозахисна діяльність поділяється на: а) державну квазіправозахисну; б) громадську квазіправоза- хисну. Так само наднаціональна квазіправозахисна діяльність поділяється на два види: а) міждержавна квазіправозахисна; б) громадська квазіправозахисна.

У філософській літературі вказується, що основне за­вдання класифікації - систематизувати певну сферу знань чи діяльності з метою полегшення орієнтування у ній [408, с.523]. Стосовно ж правової матерії класифікація як процес розподілу однорідних об’єктів на відносно самостійні гру­пи (класи) практично нічим не відрізняється від аналогічних дій, здійснюваних відносно будь-якої іншої матерії (політич­ної, фізичної, біологічної). Її значення також полягатиме у фіксації закономірних зв’язків між класами об’єктів, у спри­янні визначенню місця та ролі об’єкта в загальній системі об’єктів, у встановленні найбільш важливих спільних та від­мінних для об’єктів властивостей та ознак, у підсумовуванні результатів попереднього розвитку накопичених знань про об’єкти класифікації, у сприянні більш глибокому пізнанню об’єктів та їх системи, у допомозі в обґрунтованих прогнозу­ваннях щодо шляхів подальшого розвитку і вдосконалення як окремих об’єктів класифікації, так і загалом всієї їх сукуп­ності [137, с.347].

Сподіваємось, що запропонована у роботі класифікація діяльності, пов’язаної із захистом права людини, зокрема пра- возахисної діяльності, сприятиме виконанню вищевказаних пізнавальних завдань, зокрема більш точному відображенню особливостей цієї діяльності, які не можна не враховувати в процесі конструювання, удосконалення та застосування юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина. Без класифікації відтворити такі особливості не можливо [165]. Викладену класифікацію відображено у схемі №1.

Схема №1

Державна

1.4.