Характеристика договору страхування

Особливою рисою договору страхування, яка відтворена в за­конодавстві, судовій практиці й у правових доктринах іноземних країн, є принцип uberrimae fidei — найвищої довіри сторін.

У країнах континентальної Європи можливість страховика вчинити такі дії залежить від наявності вини страхувальника в разі порушення свого обов’язку. У країнах англо-американського права навіть добросовісне замовчування або неправильне надан­ня відомостей не виключає можливості страховика вимагати ви­знання договору страхування недійсним.

В Англії на страхувальника покладається обов’язок повідоми­ти не тільки про суттєві факти, насправді йому відомі, але і про такі факти, які «розумна людина» в аналогічній ситуації повинна була знати. У багатьох випадках, укладаючи договір страхування, від страхувальника вимагають гарантію достовірності відомос­тей, які він надає страховикові, і його згоди, що такі відомості становлять «базис» договору. Тож такі відомості вносяться в до­говір як суттєві умови, порушення яких навіть без вини страху­вальника дає можливість страховикові розірвати договір і відмо­вити у виплаті страхового відшкодування. Концепція англій­ського загального права про суттєві умови договору страхування застосовується в судовій практиці багатьох штатів США

Крім «інформаційного» іншим основним обов’язком страху­вальника є сплата страхової премії.

Особливі обов’язки покладаються законом або договором на страхувальника після настання страхового випадку. Під загро­зою втратити право на відшкодування шкоди страхувальник по­винен своєчасно повідомити страховика про настання страхово­го випадку, вжити необхідних заходів, спрямованих на відвер­нення або локалізацію шкоди. Повний перелік такого роду обов’язків страхувальника вноситься, як правило, в конкретний договір страхування.

Основним обов’язком страховика є виплата страхового від­шкодування. Виплата можлива лише після встановлення причин­ного зв’язку між страховим ризиком і тією подією, яка відіграє роль страхового випадку. Крім того, у майновому страхуванні необхідно точно встановити розмір зазнаних страхувальником збитків.

Підкреслимо, що майнове страхування — це страхування від збитків, тому в праві більшості іноземних країн визнається не­припустимим одержання страхувальником, поряд зі страховим відшкодуванням, компенсації від третіх осіб, які внаслідок зако­ну, договору або делікту є відповідальними за завдану шкоду. А якщо ні, то відбувалося б збагачення страхувальника без до­статніх юридичних підстав. Через це до страховика в межах сплачених ним сум страхового відшкодування переходять усі права страхувальника, якими він володіє стосовно до трьох осіб (принцип суброгації).

У тому разі коли третя особа також є застрахованою, роз­в’язання питання про страхове відшкодування, по суті, перено­ситься у сферу відносин двох страховиків, між якими досить час­то існує укладена раніше угода, на підставі якої розподіляються витрати зі страхового відшкодування.

Важливим напрямом страхового законодавства в іноземних країнах є регламентація певних вимог, які висуваються до дого­ворів страхування. Основна мета згаданого регулювання полягає перш за все в захисті прав страхувальників.

«1. За наявності обов’язкових видів страхування держава про­сто не може не регулювати умови такого страхування.

2.  Страхування — це особливий, своєрідний «товар», про який споживачеві буває вельми складно мати своє уявлення, особливо в частині якості і необхідності послуг, що йому пропонуються.

3.  Турбота про виконання взятих зобов’язань. Страхувальни­ків необхідно захищати від ризику невиконання зобов’язань страховиками»^[236].

Отже, страхувальники-споживачі одержують у своє розпоря­дження законодавство, яке визначає основні умови виконання договорів страхування і забезпечує проведення страхових опера­цій, а також гарантує додержання зобов’язань, узятих на себе страховиками.

Головне завдання законодавства іноземних країн у сфері рег­ламентації страхових договорів полягає у фіксації певних мініма­льних вимог, які мають зазначатись у тексті кожного страхового договору. Крім того, у відповідних розділах законодавства зазна­чено дії страховиків у разі несвоєчасної сплати страхових внесків страхувальниками.

У Німеччині, наприклад, є необхідним завчасне погодження органами зі страхового нагляду змісту договорів і розміру стра­хових тарифів. Водночас у тексті страхових полісів неодмінно має бути зазначено дату укладення, прізвище страхувальника, перелік ризиків, зобов’язання сторін, які беруть участь у страху­ванні. Страховик повинен направити повідомлення (нагадування) страхувальникові про прострочення сплати страхового внеску протягом двох тижнів після закінчення строку сплати. Якщо страхувальник помилково, а не свідомо не сплатив страхової премії, то договір страхування зберігає свою чинність, і в цьому разі страховик має право підвищити розмір страхової премії.

У Франції органи з нагляду за страховою діяльністю можуть вимагати від страховика змінити зміст договору страхування, якщо він не відповідає установленим вимогам.

В Англії, навпаки, подібних функцій зі страхового нагляду за укладенням договору страхування не передбачено. У цій країні не існує жодних конкретних обов’язкових елементів договору. У разі прострочення страхувальником сплати страхової премії страховик взагалі має право не виплачувати страхового відшко­дування.

Отже, законодавчі акти, які стосуються договорів страхуван­ня, забезпечують відповідність останніх нормальній правовій практиці, яка прийнята в цих країнах.

У багатьох країнах також запроваджено інститути посередни­ків, завданням яких є розв’язання спорів між страховиками і стра­хувальниками на стадії досудового врегулювання таких спорів.

10.1.2.